Постанова № 72923157, 22.03.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 372/1688/17 Головуючий у І інстанції Кравченко М. В.Провадження № 22-ц/780/140/18 Доповідач у 2 інстанції Мельник Я. С.Категорія 46 22.03.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 березня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Мельника Я.С.,

суддів: Матвієнко Ю.О., Суханової Є.М.,

за участі секретаря Тимошевської С.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2017 року у справі за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - державне підприємство «Київське лісове господарство», про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року прокурор Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації № 1043 від 22 серпня 2007 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 1, 5782 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради, Обухівського району, Київської області та передано їм у власність вищевказані земельні ділянки, та у подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали державні акти на земельні ділянки площами по 0,7891 га кожна.

У подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відчужили за відплатними правочинами частини своїх земельних ділянок площами 0,4008 га та 0, 3883 га відповідно, на користь ОСОБА_4, яка отримала державний акт на ці ділянки.

Прокурор вважає, що вищевказані розпорядження прийняті Обухівською районною державною адміністрацією поза межами її повноважень, у зв'язку з чим видача в подальшому державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок відбулось із порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Враховуючи викладене, прокурор просив визнати недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 22.08.2007 № 1043 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради», визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_1 та НОМЕР_2, видані ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та державні акти серії НОМЕР_3 і НОМЕР_4, видані ОСОБА_4, та витребувати з володіння відповідачів на користь держави в особі Кабінету Міністрів України вказані земельні ділянки.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено за спливом позовної давності.

Не погодившись із цим рішенням, Перший заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги доводів прокурора щодо визнання поважними причин пропуску строку позовної давності у зв'язку із необхідністю захисту інтересів держави, крім того суд не врахував, що право власності підлягає захисту протягом усього часту наявності в особи титулу власника майна і таке право не може бути обмежене, а тому вважає висновок суду про відмову у задоволенні позову незаконним та необґрунтованим.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позов пред'явлений поза межами позовної давності, оскільки на підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, через що підстави для задоволення позову відсутні.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації № 1043 від 22.08.2007 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки загальною площею 1,5782 га в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району та передано їм у власність вищевказані земельні ділянки, та у подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали державні акти на земельні ділянки площами по 0,7891 га кожна.

У 2008 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відчужили за відплатними правочинами частини своїх земельних ділянок площами 0,4008 га та 0, 3883 га на користь ОСОБА_4, яка отримала державний акт на ці ділянки.

Згідно інформації ВО «Укрдержліспроект», ДП «Київське лісове господарство» та Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення, кварталу 4 Козинського лісництва згідно планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування. Вказані матеріали лісовпорядкування відповідно до ч. 5 Розділу VІІІ Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками є документами, що підтверджують це право на раніше надані землі.

Згідно інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 24.10.2016 та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки, які перебувають у власності ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розташовані у виділах 12, 13, 17 кварталу 4 Козинського лісництва, є земельними ділянками лісового фонду. Згідно матеріалів лісовпорядкування 2003 року накладаються на землі лісогосподарського призначення (кварталі 4 Козинського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

За загальним правилом, визначеним у ст. 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого, і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Єдиний можливий такий випадок, передбачений ч. 2 ст. 56 даного Кодексу, за якою громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

В той же час, ч. 1 ст. 57 даного Кодексу передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у приватну власність громадянам та юридичним особам законодавство не містить.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Згідно ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:

а) сільськогосподарського використання;

б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті;

в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті.

Відповідно до ст. 8 Лісового кодексу України в державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. 31 Лісового кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, зокрема передачу у власність, надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені ст. 27 Лісового кодексу України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 гектар, що перебувають у державній власності.

За ст. 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України Кабінет вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для не лісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, вилучення земельних лісових ділянок площею більше 1 га, а також зміна їх цільового призначення, відноситься до виключної компетенції Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Розпорядженням голови Обухівської районної державної адміністрації від 22.08.2007 № 1043 передано у власність відповідачам для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки лісогосподарського призначення площею 1,5782 га, які знаходяться у одному кварталі лісництва, є єдиним лісовим масивом, використовувались для ведення лісового господарства, що підтверджується інформацією ДП «Київське лісове господарство» від 21.12.15 та схемою розташування земельних ділянок. Тобто, Обухівська районна державна адміністрація фактично вилучила та змінила цільове призначення земель лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищує 1 га.

Виходячи з викладеного, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту порушення Обухівською РДА вимог земельного та лісового законодавства при вилученні, зміні цільового призначення та передачі у власність відповідачам - фізичним особам земельних ділянок із земель державної власності.

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить 3 роки.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Статтею 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України (в редакції до набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI) зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Зазначена норма спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, тому не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави.

Держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею (державою) незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У Постанові Верховного суду України № 6-152цс14 від 29 жовтня 2014 року вказано, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли державний орган, в інтересах якого подано позов, дізнався про порушення свого права, а не з моменту проведення прокуратурою перевірки, тобто саме з того часу, коли спірна земельна ділянка вибула з державної власності, тобто із моменту видачі державних актів відповідачам.

Так, згідно зі ст. 6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (в редакції, що діяла на час прийняття оспорюваного рішення), здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю та додержання вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових угод, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок та ведення державного обліку і реєстрації земель, достовірності інформації про земельні ділянки та їх використання відноситься до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері державного контролю за використанням та охороною земель, а саме Держкомзему України.

Типовим положенням про обласне головне управління земельних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 200 від 24 лютого 2003 р. (у редакції чинній на час прийняття спірного рішення) передбачено, що обласне управління земельних ресурсів бере участь у виборі земельних ділянок під розміщення об'єктів і споруд та вносить держадміністрації або органу місцевого самоврядування пропозиції щодо погодження місця їх розташування, викупу та вилучення земель, передачі земельних ділянок у власність та надання у користування, в тому числі на умовах оренди (підпункт 16 пункту 3). Діяльність обласного головне управління земельних ресурсів управління координується головою обласної держадміністрації в межах його повноважень у сфері регулювання земельних відносин, визначених законодавством (пункт 3).

Як встановлено судом, територіальні органи державної влади, у тому числі структурні підрозділи органів державної влади, здійснили передбачені чинним законодавством України погодження проекту землеустрою для наступного його затвердження. Таким чином, держава як позивач та Кабінет Міністрів України могли та повинні були знати про ці рішення на момент їх прийняття.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Виходячи з викладеного, правильним, законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду про пропущення позивачем строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом, та правильно виходив із того, що позовні вимоги обґрунтовуються порушенням права власності держави на землю з боку органів державної влади і саме держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Так, уперше факт відчуження земельних ділянок органами державної влади мав місце у 2007 році, тому саме від цієї дати почався перебіг строку позовної давності. У подальшому земельні ділянки відчужувалися й видавалися нові державні акти у 2008 році, а до суду з цим позовом заступник прокурора звернувся у 2017 році, тобто із пропущенням установленого законом трирічного строку позовної давності. При цьому суд обґрунтовано відхилив посилання заступника прокурора на поважність причин пропуску строку позовної давності, оскільки таке не спростовує обґрунтованих висновків суду у цій частині.

Вищенаведене узгоджується із висновками, що викладені у Постанові Верховного Суду № 61-1022св18 від 06 лютого 2018 року, які мають враховуватися судами відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Доводи апелянта про те, що судом першої інстанції не було взято до уваги доводів прокурора щодо визнання поважними причин пропуску строку позовної давності у зв'язку із необхідністю захисту інтересів держави, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону і не спростовують обґрунтованих висновків суду у цій частині.

Інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які, відповідно до ст. 376 ЦПК України, могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення місцевого суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 375 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів.

Головуючий: Судді: