Рішення № 72917665, 22.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/5039/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2018 року Одеський окружний адміністративний суд в складі колегії:

головуючого судді Левчук О.А.,

судді Вовченко О.А.

судді Свиди Л.І.

за участю секретаря Ходжаяна А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (надалі по тексту – відповідач або ДМС України), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 29.03.2017 року № 103-17 та зобов’язати ДМС України визнати громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що виходячи з необхідності подальшого легального перебування на території України та небажанням повернутися назад до ОСОБА_4 з причин втрати власного життя у громадянській війні він звернувся із заявою про надання захисту в Україні. 28.09.2017 року він отримав від Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області від 25.04.2017 року № 113 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України, в якому було зазначено, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було прийнято через те, що історія переслідувань не відповідає критеріям міжнародного захисту та факти переслідування мали низку суперечностей.

Позивач вважає прийняте ДМС України рішення таким, що не ґрунтується на законі та підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 12 жовтня 2017 року відкрито провадження по даній справі, розпочато підготовку до судового розгляду, витребувано від Державної міграційної служби України належним чином завірену копію особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 та належним чином завірену копію наказу Державної міграційної служби України №103-17 від 29.03.2017 року та зупинено провадження по адміністративній справі № 815/5039/17 до отримання витребуваних копій документів.

Від представника Державної міграційної служби України надійшли витребувані документи та письмові заперечення, в яких представник зазначив, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформовані у статті 6 Закону, суб’єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення Державної міграційної служби України від 29.03.2017 № 103-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням всіх обставин, а тому громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 слід відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Ухвалою від 25 жовтня 2017 року поновлено провадження по справі №815/5039/17, закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду на 16 листопада 2017 року на 12:00 год.

16 листопада 2017 року за клопотанням представника відповідача, відповідно до п.4 ч.2 ст.156 КАС України провадження по справі було зупинено до 07 грудня 2017 року до 11:00 год.

07 грудня 2017 року за клопотанням представника відповідача та позивача, для надання часу позивачу для звернення за правовою допомогою та явки представника позивача до суду провадження по справі було зупинено до 17 січня 2018 року до 14:30 год.

17 січня 2018 року, у зв'язку з набуттям чинності Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” №2147-VIII від 03.10.2017, судом винесено ухвалу про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 14 лютого 2018 року на 14:30 год.

14 лютого 2018 року, враховуючи клопотання представників сторін, судом винесено ухвалу про закриття підготовчого провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 01 березня 2018 року на 15:00 год.

01 березня 2018 року судове засідання не відбулось у зв’язку із знаходженням головуючого судді у нарадчій кімнаті по справі №815/525/18. Наступне засідання призначено на 12 березня 2018 року на 16:30 год.

Представником позивача до суду надано заяву, у якій представник просив суд письмові заперечення на позов вважати відзивом на позовну заяву.

Відповіді на відзив та заперечень від представників сторін не надійшло.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, наступне.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином ОСОБА_4, м. Кабул, 2-й район Деафганан, національність – таджик, віросповідання – іслам, мусульманин-суніт.

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 покинув країну походження у 2006 році авіарейсом Кабул (ОСОБА_4) – Москва (Російська Федерація), легально, на підставі національного паспорту та візи. На території Російської Федерації перебував 4 роки та звертався за міжнародним захистом, після відмови в наданні захисту, в 2010 році автотранспортом нелегально перетнув кордон України, та звернувся до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця.

Рішенням ДКНР від 02.02.2011 року № 59-11 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено у наданні статусу біженця, яке було оскаржено до суду, проте ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 17 травня 2011 року позовну заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 залишено без розгляду. Ухвала набрала законної сили 07 червня 2011 року.

10.03.2016 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та обґрунтував причини звернення тим, що під час проживання в ОСОБА_4 він працював водієм та продавав запчастини, по дорозі до Кабулу його зупинили таліби, побили та затримали на 2 місяці, лише після того, як його батько приніс талібам частину грошей його відпустили. Після цього він покинув ОСОБА_4, декілька років проживав у Росії, проте там було багато проблем, тяжко жилось через відсутність документів, тому вирішив приїхати до України (а.с. 78-79 т.1).

29 березня 2016 року наказом начальника Головного управління ДМС України в Одеській області № 60 прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 (а.с. 116 т. 1).

27.05.2016 року наказом заступника начальника Головного управління ДМС України в Одеській області № 100 продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 (а.с. 120 т. 1).

15.03.2017 року за результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області дійшло до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 60-73 т.1).

Так, зокрема, співробітниками Управління встановлено, що під час опитування та з даних, отриманих під час анкетування заявник надає неправдоподібну інформацію, що знижує рівень довіри до клопотання заявника. Правдоподібність клопотання заявника не прийнято територіальним підрозділом ДМС через істотні розбіжності в отриманих поясненнях та неможливістю їх обґрунтування з боку особи, що вказує на необґрунтованість та вигаданість історії переслідування, враховуючи відсутність будь-яких інших доказів у матеріалах особової справи шукача захисту. За матеріалами справи заявник не зазнавав жодних переслідувань, пов’язаних з громадянством, національністю (етнічною належністю) або віросповіданням.

Також співробітниками Управління зазначено, що факт довготривалого перебування на території РФ та неодноразове звернення за міжнародним захистом у вказаній країні підтверджується поясненнями шукача захисту та вказані дії підпадають під визначення «перебування в третій безпечній країні» відповідно до абзацу 7 статті 6 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту».

Крім того, у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказано, що аналізом матеріалів справи особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду до України та неможливістю добровільного повернення іноземця до ОСОБА_4 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав та не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, аналізом наданих матеріалів із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через довгострокове перебування у третій безпечній країні, відповідно до абзацу 7 статті 6 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту», а факти повідомлені заявником стосовно власних переслідувань не можуть бути визнані підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

29 березня 2017 року рішенням Державної міграційної служби України № 103-17 висновок Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 59 т.).

28.09.2017 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 113 від 25.04.2017 року, не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду (а.с. 52 т. 1).

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" від 16 грудня 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Відповідно до загальних правових принципів, обов'язок доведення покладається на особу, яке висловлює твердження. Таким чином, в заяві біженця заявник зобов'язаний доводити достовірність своїх доводів і точність фактів, на яких ґрунтується заява біженця. обов'язок доведення здійснюється заявником, який представляє правдиві підстави фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися ці чотири підстави, наведені вище, а у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

З матеріалів особової справи вбачається, що позивач причинами неможливості повернення до країни походження називає небажання повернення до країни походження через загрозу власному життю, оскільки, за словами родичів, його вб’ють таліби. При цьому, позивач повідомив, що на даний час у ОСОБА_4 проживають його брат та родичі (а.с. 111-114 т. 1).

Також, позивач зазначає, що загроза його життю пов’язана із нападом людей з угрупування «Талібан», проте вказаний напад, з його слів відбувся в 1999 році. Згодом він виїхав з м. Кабул до м. Герат, де також є таліби, проте йому ніхто не погрожував (а.с. 123-127 т.1).

При цьому, з матеріалів особової справи вбачається, що як і в перший раз при зверненні до міграційної служби за захистом у 2010 році, позивач, причинами виїзду з країни походження називає напад талібів, проте оцінка вказаним обставинам була надана управління міграційної служби в Одеській області та в подальшому рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій №59-11 від 02.02.2011 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено у наданні статусу біженця.

Крім того, рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №59-11 від 02.02.2011 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 було оскаржено, проте ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 17 травня 2011 року позовну заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 залишено без розгляду у зв'язку з повторним неприбуттям позивача до судового засідання без поважних причин (справа № 2а/1570/2078/2011). Ухвала набрала законної сили 07 червня 2011 року.

Таким чином починаючи з 07 червня 2011 року по 10 березня 2016 року, ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 знаходився на території України, проте до міграційного органу із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався.

Так, єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 ОСОБА_6 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, вказані вимоги не були дотримані позивачем, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, заявник не зазначив.

З аналізу особової справи вбачається, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянством (підданством), належністю до певної соціальної групи або політичних переконань позивач не отримував. Крім того, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Також, як вбачається з особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 безперешкодно вибув з м. Кабул (ОСОБА_4) на підставі національного паспорту та візи, також у 2007 році безперешкодно у посольстві ОСОБА_4 у м. Москві отримав національний паспорт, що також свідчить про відсутність будь-якого переслідування в країні його громадянської належності, та що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права, він може користуватися захистом органів офіційної влади, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, отже твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.

Крім того, з аналізу особової справи вбачається, що переїзд ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до України не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, оскільки до прибуття в Україну позивач тривалий час перебував на території Російської Федерації, звертався там за міжнародним захистом, працював та проживав із сім’єю, та лише після виникнення певних труднощів позивач цілеспрямовано вирішив потрапити до України.

Надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Таким чином вищевикладене свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитися в Україні, не пов'язані з метою отримання міжнародного захисту, а його звернення обумовлено необхідністю подальшої легалізації, що безпосередньо зазначено в позовній заяві.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території ОСОБА_4 з будь-яких мотивів позивачем не наведено.

Таким чином, за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в ОСОБА_4 жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України №103-17 від 29.03.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №103-17 від 29.03.2017 року; зобов’язання Державної міграційної служби України визнати громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного адміністративного суду в порядку та в строки встановлені ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням особливостей, встановлених п. 15.5 Розділу VII Перехідних Положень КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 22 березня 2018 року.

Головуючий суддя О.А. Левчук

Суддя О.А. Вовченко

Суддя Л.І. Свида

.