Постанова № 72890397, 21.03.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/3375/16 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І.

за участю секретаря Муханькової Т.В.

представника позивача: ОСОБА_2

представника відповідача: Соколюк М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу представника громадянина Афганістану ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

Громадянин Афганістану ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача № 537-14 від 15 жовтня 2014 року про відмову у визнанні позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Окружний адміністративний суд міста Києва своїм рішенням від 17 січня 2018 року адміністративний позов залишив без задоволення. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що відповідач приймаючи оскаржуване рішення, діяв в межах та на підставі чинного законодавства.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Також, апелянт звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що судом першої інстанції не були з'ясовані всі обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, та які стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення відповідача.

Відповідачем було надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що враховуючи всі обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі у відповідності до положень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання неправомірним та скасування рішення відповідача № 537-14 від 15 жовтня 2014 року.

Таким чином, відповідач просив суд апеляційної інстанції в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін, з наступних підстав.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Афганістану, народився у місті Кабул, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.

З Батьківщини вибув наприкінці жовтня 2013 року, кордон Афганістану перетинав поблизу міста Мазарі-Шаріф, подальший маршрут до України назвати не може. Шлях з Афганістану до України, за його словами, тривав близько місяця. Державний кордон України він перетнув нелегально, поза пунктом пропуску, місце та час перетину кордону йому не відоме.

Маючи побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через політичні причини, позивач вказав, що не може повернутися до країни походження - Афганістану, а тому 24 березня 2014 року подав до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України № 537-14 від 15 жовтня 2014 року позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, визначених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового захисту». Вказане рішення позивачем отримано 14 листопада 2014 року.

Вважаючи дане рішення незаконним та протиправним, позивач звернувся до суду з вимогою про його скасування.

З приводу даних спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VІ).

Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 1 даного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закон № 3671-VІ визначено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VІ, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 1 ст. 6 Закону № 3671-VІ визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 3671-VІ оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 зазначеної статті передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629 -ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, колегія суддів зазначає, що згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів справи позивача № 2014OD0066 убачається, що він у своїй заяві-анкеті № 235 від 20 березня 2014 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданої до органу міграційної служби зазначав, що він є громадянином Афганістану та був змушений залишити територію Афганістану, оскільки були об'єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я через політичні погляди.

В ході проведеної співбесіди з працівниками профільного управління ГУ ДМС України в Одеській області (копія протоколу співбесіди від 03 квітня 2014 року) заявник повідомив наступне.

У 2013 році (приблизно в червні) він влаштувався охоронцем у школу в районі Сайдабал, де він перебував цілодобово, оскільки він не зміг знайти роботу у місті Кабул, де він мешкав зі своєю родиною. Одного вечора до школи зайшли шестеро невідомих людей, які почали змушувати його залишити на території школи металеву коробку. Після того, як він відмовився це виконувати, під загрозою вбивства з вогнепальної зброї був змушений залишити коробку в школі. Коли невідомі пішли, позивач відкрив коробку та побачив вибуховий пристрій, після чого звернувся до правоохоронних органів. Поліцейські підтвердили, що в коробці знаходився саморобний вибуховий пристрій та повідомили, що незнайомі люди є представниками радикального руху «Талібан». Позивачем також було повідомлено, що представники поліції не в змозі були надати йому захист, оскільки через добу приміщення школи було обстріляно з вулиці. Після вказаної події позивач без зволікань виїхав до батьків у місто Кабул, після чого одразу ж покинув Батьківщину, побоюючись подальшої розправи з боку талібів. Близькі родичі позивача залишились проживати на Батьківщині у місті Кабул.

Позивач звертав увагу третьої особи на те, що «ті люди зможуть його знайти». Поліція його попереджала, що в них є фото позивача та інша інформація.

За результатами вивчення матеріалів особової справи заявника та аналізу інформації по країні походження, ГУ ДМС в Одеській області сформовано висновок від 09 вересня 2014 року про те, що відповідно до абзацу 4 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідування та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншою ознаками, а тому рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи викладене та згідно відомостей, наданих позивачем, суд вважає причиною залишення країни громадянської належності є політичні переконання позивача. Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач використав зазначену обставину для того, щоб виїхати з Афганістану з метою легалізації на території Україні.

Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що надані позивачем твердження мають значні відмінності та виглядають цілком вигаданими. До того ж позивач не надав третій особі жодних документів, які могли б ідентифікувати його особу або хоча б підтвердити факт його працевлаштування охоронцем в школі. Позивач не може назвати жодної дати будь-якої події та пояснити, чому було прийнято рішення виїжджати з країни, адже ніхто з його близьких родичів не зазнавав будь-яких переслідувань після його від'їзду з Батьківщини.

Проаналізувавши доводи позивача, матеріали справи, суд зазначає про відсутність доказів того, що він переслідувався в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

В ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у політичних переслідуваннях та наявності загрози його життю чи здоров'ю з цих підстав.

Посилання позивача на матеріали із загальнодоступних засобів масової інформації (повідомлення (звіти) міжнародних неурядових правозахисних організацій та ін.) суд першої інстанції обґрунтовано не взяв їх до уваги, оскільки наведена в них інформація про негативну оцінку правлячого режиму в Афганістані та випадки порушення прав людини носить або загальний неопосередкований характер, або не стосується конкретно позивача.

Також суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що позивач не відразу звернувся по прибутті до України до органу міграційної служби за визнанням його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, позивач потрапив до України в листопаді 2013 року, тоді як за захистом звернувся лише в березні 2014 року, пояснивши, що спочатку він звернувся до представництва управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Таким чином, позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пункті 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги представник ОСОБА_3 посилається на те, що він надав усі відомості, які мав у своєму розпорядженні, але суд першої інстанції неправомірно поклав обов'язок доказування повністю на заявника.

Суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначає, що згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Наведене кореспондується з вимогами ч. 7 ст. 7 Закону № 3671-VІ, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, під час розгляду заяви ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Представник апелянта також посилається на те, що суд взагалі не досліджував інформації по країні громадянського походження, не зазначивши чому він відкидає безліч інформації з загальновизнаних інформаційних ресурсів, зокрема зі звітів міжнародних організацій.

Суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначає наступне.

За результатами вивчення матеріалів особової справи заявника та аналізу інформації по країні походження, ГУ ДМС в Одеській області сформовано висновок від 09 вересня 2014 року про те, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідування та утисків на батьківщині його особисто або членів його сімї за політичною, релігійною чи іншою ознаками, а тому рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову громадянину Афганістану ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як убачається з даного висновку, ГУ ДМС в Одеській області аналізувалася інформація по країні походження позивача. Судом першої інстанції даний висновок був висвітлений у його рішенні та на підставі нього, як одного з доказів, суд дійшов висновку про відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, що спростовує доводи представника апелянта про те, що суд першої інстанції не досліджував інформації по країні громадянського походження позивача.

Стосовно посилань представника позивача про недотримання відповідачем права ОСОБА_3 користування послугами перекладача, оскільки позивач не володіє українською мовою, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону № 3671-VІ під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Як убачається з матеріалів справи позивач володє англійською мовою, про що він зазначив в анкеті 24 березня 2014 року (арк. 3).

В анкеті, також зазначено про те, що анкетування було проведено головним спеціалістом по роботі з біженцями УРІБ ГУ ДМС України в Одеській області Голотенко В.А. англійською мовою без залучення перекладача.

З протоколу співбесіди з громадянином Афганістану ОСОБА_3 від 03 квітня 2014 року убачається, що головним спеціалістом по роботі з біженцями УРІБ ГУ ДМС України в Одеській області Голотенко В.А. співбесіду було проведено також англійською мовою без залучення перекладача.

На кожному аркуші анкети та протоколі співбесіди наявані підписи позивача, що в свою чергу підтверджує те, що позивач повністю розумів поставлені перед ним питання та вільно надавав розгорнуті відповіді.

Як зазначав відповідач, під час проведення процедури надання міжнародного захисту ОСОБА_3 було роз'яснено його права та обов'язки, зокрема право на отримання послуг перекладача, про що він особисто розписався.

Доказів того, що під час проведення співбесід позивач заявляв клопотання про необхідність залучення перекладача, матеріали справи не містять.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання представника позивача про недотримання відповідачем права ОСОБА_3 на користування послугами перекладача, необґрунтованими.

Отже, аналізом особової справи можливо дійти висновку, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження.

Таким чином, суд вважає, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому підстави для задоволення позову в частині визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України № 537-14 від 15 жовтня 2014 року відсутні.

Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.

Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника громадянина Афганістану ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 21.03.2018 року.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: В.В. Файдюк

Є.І. Мєзєнцев