Рішення № 72889560, 12.03.2018, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2018 року справа № 823/222/18

08 год. 35 хв. м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Кульчицького С.О.,

за участі: секретаря судового засідання – Роя О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” ОСОБА_2 про визнання протиправною бездіяльності та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі – позивач) з адміністративним позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у ПАТ “Банк Михайлівський” ОСОБА_2 (далі – відповідач ), в якому просить:

– визнати протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у ПАТ “Банк Михайлівський” щодо не включення повної інформації до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб стосовно гарантованої суми належної до виплати позивачу у розмірі 57 415 грн 00 коп.;

– скасувати наказ Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у ПАТ “Банк Михайлівський” від 01.09.2016 №42/2 “Про затвердження висновків комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів у тому числі договорів, що є “нікчемними” в частині затвердження результатів проведення перевірки правочинів на предмет їх нікчемності, за якими встановлено нікчемність правочинів (транзакції) з виконання платіжних документів ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” (код ЄДРПОУ 39140702) з перерахування коштів позивачем в ПАТ “Банк Михайлівський” у розмірі 57 415 грн. 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що кошти на рахунку позивача у ПАТ “Банк Михайлівський” є вкладом, а тому у відповідача є всі підстави для включення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Сума грошових коштів, що підпадає під положення Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” становить 57 415 грн. 00 коп., тому, на думку позивача, він повинен бути включений до списку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Позивач та представник позивача в судове засідання не прибули, проте позивач надав суду клопотання про розгляд справи без його участі, згідно якого позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить їх задовольнити.

Відповідач явку свого представника в судове засідання не забезпечив, надавши до початку судового засідання відзив на позовну заяву, згідно з яким просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на дотримання ним ч. 2 ст. 38 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” при визнанні правочинів з перерахування коштів третьою особою на рахунок позивача нікчемним. Наказом тимчасової адміністрації ПАТ “Банк Михайлівський” від 01.06.2016 № 42/2 затверджені результати проведеної перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, викладені в Акті №2 Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за якими встановлено нікчемність правочинів (транзакцій) з виконання 19.05.2016 платіжних документів ТОВ “Інвестиційно-Розрахунковий центр” по перерахуванню коштів, зокрема, і на рахунок позивача.

Також відповідачем у відзиві на позовну заяву вказано, що кошти позивача були залучені фінансовою компанією як позику з подальшим їх поверненням на рахунок позикодавця. А тому такий клієнт не може бути прирівняний до вкладника проблемного банку, оскільки правовідносини, що склалися між позивачем та ПАТ “Банк Михайлівський” не мають відношення до вкладу, тому рішення відповідача є правомірним та таким, що винесено з дотриманням вимог законодавства.

У зв’язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, на підставі ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив таке.

Судом встановлено, що 20.04.2016 між ТОВ “Інвестиційно-Розрахунковий центр” та позивачем укладено договір №980-021-000224927.

Між позивачем та ПрАТ “Страхова компанія “ФОРТЕ”, від імені якого діяв, як повірений, ПАТ “Банк Михайлівський” на підставі договору доручення №001 від 03.10.2013 та довіреності №31122015-7 від 31.12.2015 був укладений договір добровільного страхування фінансових ризиків. Згідно з умовами даного договору страхування, ПрАТ “Страхова компанія “ФОРТЕ” зобов'язана здійснити виплату страхового відшкодування у разі настання страхового випадку.

З матеріалів справи судом встановлено, що 20.04.2016 на поточний рахунок, відкритий у ПАТ “Банк Михайлівський” на ім’я позивача № 26200515148502 перераховано грошові кошти у сумі 58 429 грн. 00 коп.

Вказані кошти перераховані ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” на виконання взятих перед позивачем зобов’язань за договором №980-021-000224927 від 20.04.2016.

Відповідно до виписки по особовому рахунку, наданої ПАТ “Банк Михайлівський” щодо руху коштів по рахунку позивача з 26.01.2016 по 24.05.2016 на рахунок позивача 19.05.2016 від ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” надійшли грошові кошти у сумі 58 429 грн. 00 коп. з призначенням платежу “Повернення коштів згідно з договором №980-021-000224927 від 20.04.2016”.

Одночасно з документів наданих відповідачем до відзиву проти позову судом встановлено, що вищезазначений переказ коштів (транзакція), здійснений ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” відповідно до наказу тимчасової адміністрації публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” від 01.06.2016 № 42/2 визнано нікчемним правочином на підставі п. 7-9 ч. 3 ст. 38 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”.

На підставі постанови Правління Національного банку України “Про віднесення ПАТ “Банк Михайлівський” до категорії неплатоспроможних” від 23.05.2016 №14/БТ, виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення “Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ “Банк Михайлівський” від 23.05.2016 №81261, згідно з яким запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ “Банк Михайлівський” провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків ОСОБА_3 строком на 1 місяць з 23.05.2016 по 22.06.2016.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду строк тимчасової адміністрації продовжено до 22.07.2016 та продовжено повноваження Уповноваженої Фонду на здійснення тимчасової адміністрації до 22.07.2016 включно.

У подальшому, на підставі постанови Правління Національного банку України “Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ “Банк Михайлівський” від 12.07.2016 №124-рш, виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення “Про початок процедури ліквідації ПАТ “Банк Михайлівський” та делегування повноважень ліквідатора банку” від 12.07.2016 №1213, згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ “Банк Михайлівський” та призначено Уповноваженою особою Фонду на ліквідацію провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків ОСОБА_3 з 13.07.2016 по 12.07.2018, включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 01.09.2016 №1702 повноваження ліквідатора ПАТ “Банк Михайлівський” делеговано провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків ОСОБА_2 з 05.09.2016, включно.

Таким чином, на момент віднесення ПАТ “Банк Михайлівський” до категорії неплатоспроможних, на розрахунковому рахунку позивача знаходилися грошові кошти, що підтверджується випискою по особовому рахунку №26200515148502.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач, дізнавшись про не включення своїх даних до переліку вкладників ПАТ “Банк Михайлівський”, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, звертався із відповідними заявами до уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” щодо включення позивача до цього переліку та подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію про позивача, як про особу, що має право на відшкодування коштів у ПАТ “Банк Михайлівський”.

Листом №3Г1(К)/25455 позивача повідомлено, що право власності на кошти у позивача не виникає.

Станом на день звернення позивача до суду з даним позовом, даних позивача до відповідного переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню щодо рахунку позивача включено не було.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків регулюються Законом України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” від 23.02.2012 №4452-VI (далі – Закон).

В підпунктах 3, 4 ч. 1 ст. 2 Закону визначено, що вклад – кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладник – фізична особа (крім фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Уповноважена особа Фонду – це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку (підпункт 17 ч. 1 ст. 2 Закону).

Згідно з ч. 1 ст. 3 вказаного Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 та ч. 3 ст. 12 Закону виконавча дирекція Фонду здійснює управління поточною діяльністю Фонду; виконавча дирекція Фонду має такі повноваження у сфері забезпечення відшкодування коштів за вкладами: 1) визначає порядок ведення реєстру учасників Фонду; 2) визначає порядок відшкодування Фондом коштів за вкладами відповідно до розділу V цього Закону; 3) визначає порядок ведення банками бази даних про вкладників та ведення Фондом відповідної узагальненої бази даних; 4) приймає рішення про відшкодування коштів за вкладами у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; 5) затверджує порядок визначення банків-агентів та визначає на підставі цього порядку банків-агентів; 6) приймає рішення про оплату Фондом витрат, пов'язаних із процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 7) встановлює вимоги до змісту договорів банківського вкладу, договорів банківського рахунка з питань, що стосуються функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб.

Абзацом 1 ч. 1 ст. 26 Закону визначено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Відповідно до Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” розроблено Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затверджене рішенням виконавчої дирекції Фонду №14 від 09.08.2012 (далі – Положення №14), яке визначає порядок та черговість відшкодування коштів за вкладами Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Пунктами 1, 2 рішення виконавчої дирекції Фонду № 823 від 26.05.2016 внесено зміни до Положення № 14, а саме – визначено, що виплата коштів та відшкодування гарантованої суми вкладникам банків, які віднесені до категорії неплатоспроможних або щодо яких прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії до 01 липня 2016 року, здійснюється відповідно до положення №14 у редакції, що діяла до набрання чинності цим рішенням №823 крім пунктів 6-12 розділу ІІ.

Згідно з п. 3 розділу І Положення №14 (тут і далі у редакції, чинній до набрання чинності рішенням виконавчої дирекції Фонду № 823 від 26.05.2016) Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених ч. 2 ст. 77 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку.

Пунктом 2 розділу ІІ Положення №14 визначено, що загальна розрахункова сума – загальна сума вкладів та відсотків, зменшених на суму податку, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а у разі ліквідації банку з підстав, визначених ч. 2 ст. 77 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, – на день початку ліквідації банку; розрахункова сума - сума коштів в межах гарантованої, яка є частиною загальної розрахункової суми та яка повертається вкладнику під час дії тимчасової адміністрації за рахунок цільової позики Фонду та/або за рахунок власних коштів банку.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Абзацом 4 ч. 1 ст. 26 Закону визначено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Згідно з ч. 5 зазначеної статті гарантії Фонду не поширюються на відшкодування коштів за вкладами у випадках, передбачених частиною четвертою статті 26 Закону.

Так, ч. 4 ст. 26 Закону визначено, що Фонд не відшкодовує кошти:

1) передані банку в довірче управління;

2) за вкладом у розмірі менше 10 гривень;

3) за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред’явника;

4) розміщені на вклад у банку особою, яка була членом спостережної (наглядової) ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії банку, якщо з дня її звільнення з посади до дня прийняття Національним банком України рішення про віднесення такого банку до категорії неплатоспроможних не минув один рік;

5) розміщені на вклад у банку особою, яка надавала банку професійні послуги як аудитор, юридичний радник, суб’єкт оціночної діяльності, якщо ці послуги мали безпосередній вплив на виникнення ознак неплатоспроможності банку і якщо з дня припинення надання послуг до дня прийняття Національним банком України рішення про віднесення такого банку до категорії неплатоспроможних не минув один рік;

6) розміщені на вклад власником істотної участі банку;

7) розміщені на вклад особою, яка на індивідуальній основі отримує від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або має інші фінансові привілеї від банку;

8) за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань;

9) за вкладами у філіях іноземних банків;

10) за вкладами у банківських металах.

Зазначений перелік випадків, коли Фонд не відшкодовує вклади є вичерпним. Кошти на поточних рахунках фізичних осіб, в тому числі й позивача, які були зараховані на такі рахунки внаслідок повернення ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” позик, не відносяться до жодного з визначених Законом випадків, у яких Фонд не відшкодовує кошти.

Суд зазначає, що відповідач на підтвердження наявності ознак нікчемності операції (транзакції) з переказу коштів, здійсненої 19.05.2016 ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” на рахунок позивача, відкритий у ПАТ “Банк Михайлівський” посилається на те, що між ПАТ “Банк Михайлівський” (новий кредитор) та ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” (первісний кредитор) укладено договір відступлення права вимоги №1805 від 18.05.2016, згідно з яким первісний кредитор зобов'язується відступити новому кредитору права вимоги, належні первісному кредитору, за кредитними договорами з усіма додатковими угодами до них, укладеними з фізичними особами, права вимоги за якими належать первісному кредитору, перелік яких наведено у додатку №1 до вказаного договору, що відбулося у порушення постанови Правління Національного банку України від 22.12.2015 №917/БТ “Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку” із внесеними постановою від 27.04.2016 №295/БТ змінами.

На підставі викладеного, уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ “Банк Михайлівський” ОСОБА_3 винесено наказ від 01.06.2016 №42/2 “Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними”.

Вказаний договір відступлення права вимоги від 18.05.2016 №1805 стосується відступлення права вимоги за кредитними договорами, у той час коли у межах спірних правовідносин між позивачем та ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” укладено договір, який предметно відноситься до договору позики, де кредитором виступає позивач, а не ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр”.

Відтак, факт укладення між ПАТ “Банк Михайлівський” та ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” договору відступлення права вимоги від 18.05.2016 №1805 не міг жодним чином вплинути на нікчемність оскаржуваних операцій.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 75 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемних є банківською таємницею, а тому позивач не міг знати про встановлені для Публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” обмеження. Протилежного відповідачем не доведено.

Таким чином, постанова Правління Національного банку України від 22.12.2015 №917/БТ “Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку” із внесеними постановою від 27.04.2016 №295/БТ змінами стосується встановлених вимог та обмежень щодо діяльності самого банку, а не його клієнтів.

Отже, фактично операції з переказу коштів на рахунок позивача, які мали місце 19.05.2016, здійснені на виконання постанови Правління Національного банку України від 22.12.2015 №917/БТ “Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку” із внесеними постановою від 27.04.2016 №295/БТ змінами, а не на їх порушення.

Згідно п. 2 ч. 2, ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Згідно із п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року за № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 Цивільного кодексу України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

У випадку, якщо правочин порушує публічний порядок, він є нікчемним у відповідності до вимог ст. 228 Цивільного кодексу України. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Для застосування санкцій, передбачених ст. 228 Цивільного кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Як зазначено в п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” при кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Уповноваженою особою не наведено та не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили, що укладений з позивачем договір банківського вкладу (депозиту) був спрямований на завдання шкоди державі.

З урахуванням викладеного, суд вказує, що уповноваженою особою, як суб'єктом владних повноважень, не наведено дійсних обставин, за наявності яких можливо стверджувати про нікчемність досліджуваної операції, відтак, відповідачем не виконано покладений на нього обов'язок доказування правомірності власних рішень, дій чи бездіяльності, визначений положеннями ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

В контексті зазначеної статті, суд зазначає, що уповноважена особа наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних.

Разом з тим, за змістом наведених норм, дане право не є абсолютним, а кореспондується з обов’язком встановити перед прийняттям рішення обставини, з якими Закон пов’язує нікчемність правочину, тобто саме по собі твердження про нікчемність правочину недостатньо для визнання його таким, оскільки воно у даному випадку нівелюється протилежним твердженням вкладника про дійсність вкладу.

Таким чином, за обставин відсутності у розпорядчому рішенні посилань на передбачені Законом підстави визнання правочину нікчемним, таке рішення суб’єкта владних повноваження не є обґрунтованим.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право особи на мирне володіння майном знайшло своє відображення і у Рішеннях Європейського Суду з прав людини, рішення якого відповідно до вимог ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” є джерелом права, зокрема, у справі “Золотас проти Греції” (№ 66610/09, 29/01/2013), згідно якого особа, яка розмістила грошову суму в банку, передавала йому право використання цієї суми, банк був зобов'язаний зберігати її, і в разі використання з метою отримання прибутку він повинен був повернути еквівалентну суму вкладнику після припинення дії угоди; отже, власник рахунку сумлінно міг вважати, що його вклад у банку знаходиться в безпеці, особливо при отриманні відсотків; власник рахунку правомірно вважав, що буде повідомлений про ситуації, що загрожує суті угоди з банком і його фінансовим інтересам, щоб він міг завчасно вчинити дії відповідно до закону і зберегти право на захист свого майна.

Як вбачається з матеріалів справи, договір банківського вкладу, укладений позивачем, не має ознак нікчемного правочину неплатоспроможного банку з підстав, перелічених у ч. 3 ст. 38 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”, адже він не містить в собі жодних умов, які б передбачали платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку.

Згідно зі ч. 1 ст. 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Відповідно до п.п. 1.24, 1.30 ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” переказ коштів (далі – переказ) – рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі; платіжне доручення – розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Матеріали справи свідчать, що ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” зі свого поточного рахунку, що відкритий у Банку, ініціювало переказ коштів на повернення позики та процентів за ними позивачу, відповідно до договору №980-021-000224927 від 20.04.2016, укладеного між ними. За таким договором позики сторонами виступали позивач як позикодавець та ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” як позичальник. Банк, виконуючи розрахунковий документ ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” на переказ коштів на користь позивача, не набував права на суму коштів, що переказувалась, а відтак не був стороною переказу, а лише виконував свої зобов’язання за договорами банківського рахунку перед клієнтом. Укладений позивачем договір з ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” не є за своїм змістом розрахунковим документом. Крім того, зазначеним договором передбачено можливість дострокового повернення позики.

Таким чином, враховуючи предмет та підстави позову, а також зміни в законодавстві України, що регулює спірні правовідносини, суд зазначає, що відповідачем не доведено наявність правових підстав для невключення рахунку позивача до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, а тому така бездіяльність Уповноваженої особи суперечить приписам Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” та є протиправною.

На підставі викладеного, суд дійшов до висновку про наявність підстав для скасування рішення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві “Банк Михайлівський”, оформлене наказом від 01.06.2016 №42/2 про визнання нікчемними правочинів щодо переказу коштів (транзакції), здійснених на рахунок №26200515148502, що належить позивачеві.

Суд вважає за необхідне на підставі ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та також визнати протиправним наказ Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ “Банк Михайлівський” ОСОБА_3 від 01.06.2016 №42/2 “Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними” в частині визнання нікчемними транзакцій щодо рахунку, відкритого у ПАТ “Банк Михайлівський” на ім’я позивача, оскільки це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить, а спосіб захисту, обраний позивачем, є недостатнім.

Суд зазначає, що за відсутності підстав нікчемності правочину уповноважені особи Фонду зобов'язані включити дані про рахунок позивача до переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ “Банк Михайлівський” за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, однак вказаних дій не вчинили, чим допустили протиправну бездіяльність.

Суд вказує, що, враховуючи зміни в законодавстві України, що регулює спірні правовідносини, станом на день розгляду справи – уповноважена особа складає перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.

Так, приписами п. 5 розділу ІІ Положення № 14 (у редакції, яка діє станом на момент розгляду справи судом) передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації та ліквідації банку уповноважена особа Фонду може надавати зміни та доповнення до переліків, зокрема щодо переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.

А тому, належним способом захисту порушеного права позивача є зобов’язання уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб внести доповнення до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню щодо рахунку позивача.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд вважає за необхідне на підставі ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог і в цій частині та також зобов’язати відповідача внести доповнення до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню щодо рахунку позивача, оскільки це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить, оскільки спосіб захисту, обраний позивачем, є недостатнім.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог позивача.

Відповідно до ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства Україник кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки, відповідач – Уповноважена особа Фонду згідно п. 17 ст. 2 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” є працівником Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку, тому на переконання суду понесені позивачем судові витрати в сумі 704 грн. 80 коп. належить стягнути саме з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як суб’єкта владних повноважень.

Отже, відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”, Європейська Конвенція “Про захист прав людини і основоположних свобод” і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), зокрема у п. 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04 повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Керуючись ст.ст. 14, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у ПАТ “Банк Михайлівський” щодо не включення повної інформації до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб стосовно гарантованої суми належної до виплати ОСОБА_1 у сумі 57 415 грн. 00 коп.

Визнати протиправним і скасувати наказ Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у Публічному акціонерному товаристві “Банк Михайлівський” від 01.09.2016 №42/2 “Про затвердження висновків комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів у тому числі договорів, що є “нікчемними” в частині затвердження результатів проведення перевірки правочинів на предмет їх нікчемності, за якими встановлено нікчемність правочинів (транзакції) з виконання платіжних документів ТОВ “Інвестиційно-розрахунковий центр” (код ЄДРПОУ 39140702) з перерахування коштів ОСОБА_1 в Публічному акціонерному товаристві “Банк Михайлівський” у сумі 57 415 грн. 00 коп.

Зобов'язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства “Банк Михайлівський” ОСОБА_2 подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб зміни та доповнення до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, стосовно рахунку ОСОБА_1, відкритого у Публічному акціонерному товаристві “Банк Михайлівський”, у межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судові витрати за сплату судового збору у сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Кульчицький

Рішення складено у повному обсязі 22.03.2018.