Постанова № 72856276, 15.03.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Провадження №22-ц/772/79/2018

Категорія: 30

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ан О. В.

Доповідач :Марчук В. С.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2018 рокуСправа № 127/13340/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

головуючої: Марчук B.C.

суддів: Денишенко Т.О., Сала Т.Б.

за участю секретаря : Торбасюк О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 127/13340/17 за позовом Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно виплаченої пенсії, за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 листопада 2017 року, ухвалене в залі суду під головуванням судді Ан О.В.,

В с т а н о в и в :

У червні 2017 року ГУ ПФУ звернулось у Вінницький міський суд Вінницької області з вказаним позовом. Уточнені позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_2 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Вінницькій області, як військовий пенсіонер, згідно Закону України №2262 від 09.04.1992 року «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб». З 01.04.2015 року йому було припинено виплату пенсії через те, що відповідач працював у органах місцевого самоврядування та був державним службовцем, згідно з Законом України №213-VIII від 02.03.2015 року про тимчасове зупинення пенсійних виплат, особам, які працюють на державній службі.

28.01.2016 року ОСОБА_2 до Головного УПФ було надано копію посвідчення ветерана військової служби та заяву про поновлення виплати пенсії з 01.01.2016 року, як ветерану військової служби.

На підставі поданих документів виплату пенсії відповідачеві було поновлено з 01.01.2016 року.

Проте, 26.05.2016 року при звірці персоніфікованого обліку єдиного державного автоматизованого банку відомостей про застрахованих осіб Пенсійного фонду України, позивач виявив, що ОСОБА_2 перебуває на службі в органах місцевого самоврядування та одночасно отримує пенсію, тому з 01.01.2016 року виплата пенсії відповідачу була знову припинена, оскільки законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №911-VIII від 24.12.2015 року були внесені зміни до ст. 54 Закону України №2262 від 09.04.1992 року і у період з 01.01.2016 року по 31.12.2016 року особам, (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія п.1 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України, зокрема, «Про державну службу», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються.

Проте, за період з 01.01.2016 року по 01.06.2016 року йому було виплачено 17070 грн.35 коп.

Оскільки, ОСОБА_2, у порушення ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» №2262 від 09.04.1992 року, не повідомив позивача про свою роботу на державній службі при подачі заяви на відновлення виплати пенсії з 01.01.2016 року, позивач вважає, що переплата пенсії відбулася з вини відповідача, тому керуючись ст. 1212 ЦК України, просив з нього стягнути вказані кошти на свою користь, як безпідставно набуте майно.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено через його недоведеність так, як будь-яких зловживань з боку відповідача щодо надмірно виплаченої йому пенсії, не встановлено.

Не погодившись з даним рішенням, ГУПФ України у Вінницькій області оскаржило його в апеляційному порядку, як незаконне та таке, що ухвалене на підставі неповного з'ясування та недоведеності судом обставин, що мають значення для справи; за невідповідності висновків суду обставинам справи та з порушенням норм матеріального права. Просить скасувати рішення суду і постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Доводи обгрунтовані порушенням з боку відповідача вимоги ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» №2262 від 09.04.1992 року щодо обов'язку повідомити позивача про свою роботу на державній службі при подачі заяви на відновлення виплати пенсії з 01.01.2016 року.

У судовому засіданні представник позивача- апелянта, підтримав апеляційну скаргу повністю, з викладених у ній підстав.

Відповідач надав суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Даний відзив ОСОБА_2 підтримав у повному обсязі у своїх поясненнях, наполягаючи на тому, що позивачеві було відомо про те, що він працює в органах державної служби, оскільки своєї роботи він не міняє і працює там з жовтня 2005 року. Пенсійний фонд із введенням з системи персоніфікованого обліку відомостей , володіє інформацією щодо кожної людини, в тому числі, і щодо її місця роботи. У повній формі ОК-5є відомості про відповідача з моменту його працевлаштування, що ігнорується позивачем. Ще відповідач вказує на не чинність форми заяви, яку він писав ще при постановці на облік у ПФУ у 2004 році.

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги та відзив на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Отже, апеляційний суд керується нормами ЦПК України у наведеній вище редакції.

Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України, провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Діюча, на час ухвалення оскаржуваного рішення, ст. 213 ЦПК України теж вимагала від рішення суду законності і обгрунтованості.

Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з наступного.

ОСОБА_2 перебував на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Вінницькій області, як військовий пенсіонер, згідно Закону України №2262 від 09.04.1992 року «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» і продовжував працювати у Вінницькій обласній раді, будучи державним службовцем.

Вінницька обласна рада, як страхувальник, весь період - з 2006 року по червень 2017 року сплачувала страхові внески до ПФУ на ОСОБА_2, про що позивач мав відповідні відомості (індивідуальні відомості на а/с33). У зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-III від 02.03.2015 року, відповідача, який працював у органах місцевого самоврядування, було призупинено виплату пенсії. В подальшому, 28.01.2016 року відповідач звернувся до ГУ ПФУ у Вінницькій області із заявою про поновлення виплати пенсії, починаючи з 01.01.2016 року. Дана заява була задоволена і виплата пенсії була поновлена.

Проаналізувавши вказані обставини, суд дійшов до висновку, що позивачу було відоме місце працевлаштування відповідача. При цьому, суд критично віднісся до пояснень представника позивача про відсутність таких відомостей у позивача та врахував, що ПФУ отримував страхові внески з місця роботи відповідача; при поновленні виплати пенсії не мав відомостей про звільнення відповідача з роботи і не був позбавлений можливостей відмовити йому у задоволенні заяви з підстав, визначених законодавством; що позивач діяв на власний розсуд при вирішенні заяви, а відомості про те, що відповідач приховував своє місце роботи чи вчиняв інші дії, які свідчать про його недобросовісність, суду не надані. За вказаних обставин, суд керувався ст. 50 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст. 103 Закону України «Про пенсійне забезпечення», п.1 ч.1 ст. 1215 ЦК України і відмовив у задоволенні позову.

Проте, відповідно до ст.4 ЦПК України 2004 року, діючого на час ухвалення рішення суду, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних чи юридичних осіб у спосіб, визначений законами України.

З огляду на це та, оскільки відповідач є військовим пенсіонером, що визнається сторонами та підтверджується Посвідченням на його ім'я серії АА № 237891, виданим 11.11.2004 року ( а/с5), то до даних правовідносин потрібно було застосовувати не лише норми зазначених Законів України, а і норми Закону України №2262 від 09.04.1992 року «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», який регулює безпосередньо правовідносини щодо права осіб на пенсію при наявності вислуги на військовій службі та виплати пенсій працюючим військовим пенсіонерам.

А відповідно до ст. 60 цього Закону України №2262 від 09.04.1992 року, ці військові пенсіонери зобов'язані повідомляти органам пенсійного забезпечення про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати.

У разі невиконання цього обов'язку і одержання, у зв'язку з цим, зайвих сум пенсії, пенсіонери повинні відшкодувати органу пенсійного забезпечення заподіяну шкоду.

Отже, військовий пенсіонер повинен дотримуватися вимог зазначеного Закону та слідувати їм.

Про те, що відповідач знав про обов'язок повідомляти своєчасно пенсійні органи про зміни, які впливають на розмір пенсій або права на її отримання, свідчить його заява-обов'язок ще від 09.11.2004 року - часу, коли він став військовим пенсіонером.

Свого обов'язку ОСОБА_2, при подачі заяви 28.01.2016 року на ім'я начальника головного управління ПФУ у Вінницькій області про поновлення йому виплати пенсії, не виконав - не повідомив про те, що є державним службовцем органу місцевого самоврядування. Ці обставини він визнав у судовому засіданні.

Оскільки відповідач не виконав обов'язку, визначеного ст. 60 Закону України №2262 від 09.04.1992 року «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», то він повинен відшкодувати зайву суму пенсії позивачу так, як законом України « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №911-VIII від 24.12.2015 року були внесені зміни до ст. 54 Закону України №2262 від 09.04.1992 року і у період з 01.01.2016 року по 31.12.2016 року особам, (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія п.1 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України, зокрема, «Про державну службу», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються.

Зайва сума становить саме 17070,35 грн (а/с11), чого відповідач не спростовує.

Отже, позов має бути задоволений.

Обставини щодо того, що позивач не був позбавлений права дізнатися про трудову діяльність відповідача при вирішенні його заяви та, що відповідач з 2005 року є державним службовцем одного і того ж органу місцевого самоврядування, не звільняють ОСОБА_2 від вказаного обов'язку та від відшкодування заподіяної шкоди зайвими виплатами пенсії.

Вказаних правових норм суд не застосував, чим допустив порушення норм матеріального права при ухваленні оскаржуваного рішення і допустився помилки при вирішенні справи.

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому його необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, в силу ст. 376 ЦПК України. При цьому, відповідно до норми ст. 141ч.ч.1,6 ЦПК України, необхідно стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати, виходячи з ціни позову : 640 грн. - за подачу позовної заяви та 960 грн. - за апеляційну скаргу.

Заперечення до апеляційної скарги від 22.02.2018 року та зміни до заперечення на апеляційну скаргу апеляційний суд не бере до уваги, з огляду на те, що вони не передбачені нормами ЦПК України та відповідно до ст. 360 ЦПК України.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384, суд

П о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове. Позов Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області задовольнити у повному обсязі.

Стягнути з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області 17070 грн. 35 коп. безпідставно отриманої пенсії (р/р 25600323754003, МФО 302076, ЄДРПОУ).

На користь держави стягнути з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 судові витрати : 640 грн. - за подачу позовної заяви та 960 грн. - за апеляційну скаргу.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, яким буде 21 березня 2018 року.

Судді/підписи/

Згідно з оригіналом

суддя-доповідач: В.С. Марчук