Постанова № 72771191, 15.03.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 367/4020/17 Головуючий у І інстанції Саранюк Л. П.Провадження № 22-ц/780/587/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 15.03.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 березня 2018 року м.Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Іванової І.В.,

при секретарі Вергелес О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним окремих умов кредитного договору, -

в с т а н о в и в:

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувсядо суду із вказаним вище позовом,який мотивував тим, що 15 грудня 2016 року між ним і ПАТ «Ідея Банк» було укладено кредитний договір, за яким банк видав йому грошові кошти в сумі 56650 грн. терміном на 48 місяців із сплатою 15,5 % річних, а він зобов’язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування. Вказував, що за умовами кредитного договору він має повертати кредит шляхом здійснення щомісячних платежів згідно графіку. Розмір щомісячного платежу встановлений договором складає 4366,86 грн. і включає в себе тіло кредиту, проценти та комісію. Сплата комісії обумовлена п.1.12 кредитного договору, згідно якого за обслуговування банком кредиту позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених графіком щомісячних платежів.

Посилався, що умови укладеного кредитного договору щодо його обов’язку сплачувати плату за обслуговування кредитної заборгованості (комісію) є несправедливими і суперечать ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджену постановою Правління НБУ 10 травня 2007 року. Зокрема, кредитний договір не містить відомостей, які саме послуги надаються банком по обслуговуванню кредитної заборгованості, за які він має сплачувати комісію, та не передбачає переліку, розміру і бази розрахунку плати за обслуговування кредитної заборгованості відповідно до графіку платежів. Крім того, сукупний розмір комісії, вказаний у п.6 договору яку він має сплатити банку, становить понад 130000 грн. У зв’язку з наведеним просив визнати недійсною з моменту укладання договору умову кредитного договору від 15 грудня 2016 року, укладеного між ним та ПАТ «Ідея Банк» щодо обов’язку позичальника сплачувати плату за кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених графіком щомісячних платежів.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 24 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням, позивач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким його позов задоволити в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення і неправильне застосування судом норм матеріального права. Скаргу мотивує хибністю висновків суду про відсутність підстав для визнання недійсним кредитного договору в частині встановлення його обов’язку по сплаті комісії. Суд не дав належної оцінки вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», які передбачають сплату споживачем будь-яких коштів лише за наданні банком послуги, а в даному випадку банк не надавав йому ніяких послуг, а тому відсутні підстави для сплати комісії. Крім того, при дослідженні доказів судом взято до уваги виключно заперечення відповідача, а його доводи проігноровані.

Відповідач ПАТ КБ «Ідея Банк», який отримав копію ухвали про відкриття провадження, відзив на апеляційну скаргу до суду не направив.

Учасники справи належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток.

Позивач ОСОБА_2 до суду не з’явився, причин неявки не повідомив. Представник позивача адвокат ОСОБА_3 подав заяву про відкладення розгляду справи, пославшись на стан здоров’я. Колегія суддів вважає, що відсутні поважні причини для відкладення, оскільки у позивача є інший представник ОСОБА_4, який приймав участь у справі і має відповідне доручення (справа з ціною позову до 100 прожиткових мінімумів), що у свою чергу згідно ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

ПАТ «Ідея Банк» належним чином повідомлений про час розгляду справи, що стверджується рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки, до суду не з’явився, причин неявки не повідомив, що відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 15 грудня 2016 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № Z60.988.70521, згідно якого банк надав позичальнику кредит (грошові кошти) на поточні потреби в розмірі 56650 грн. терміном на 48 місяців із сплатою 15,5 % річних, а позичальник зобов’язався повернути отриманий кредит разом із процентами та платою заобслуговування кредитної заборгованості (п.1.1. договору).

Згідно п.2.1 кредитного договору позичальник зобов’язався повернути кредит разом із процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості в 48 щомісячних внесках включно до 15 числа кожного місяця, згідно графіку щомісячних платежів.

Відповідно до графіку щомісячних платежів, який міститься у п.6 кредитного договору, щомісячний платіж в розмірі 4366,86 грн. включає в себе тіло кредиту, проценти та комісію (а.с.7).

Сплата комісії передбачена п.1.12 кредитного договору, де зазначено, що за обслуговування банком кредиту позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених графіком щомісячних платежів.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним кредитного договору в частині встановлення банком щомісячної комісії. При цьому суд виходив з того, що встановлена у договорі плата за обслуговування кредитної заборгованості визначена не за формулою із змінними величинами, а відображена чітко визначеною фіксованою сумою у графіку щомісячних платежів, що не суперечить Закону України «Про захист прав споживачів» та правовим висновкам Верховного Суду України.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, оскільки суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.212-214 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Спірні правовідносини між сторонами виникли на підставі договору про надання споживчого кредиту.

Особливості регулювання відносин за договором споживчого кредитування встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року.

За положеннями абз. 3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на час укладення кредитного договору) кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Аналогічні положення містить п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ 10 травня 2007 року (були чинними на час укладання кредитного договору), згідно якого банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору облік заборгованості споживача тощо) або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 ст.1).

Отже, за змістом наведених норм послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

Суд першої інстанції, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення ст.11 цього Закону уваги не звернув та не врахував, що встановлена пунктом 1.12 кредитного договору плата за обслуговування кредитної заборгованості не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону.

Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд України у постанові від 06 вересня 2017 року при розгляді справи № 6-2071цс16, предметом якої був спір про визнання недійсним положення кредитного договору, укладеного між ПАТ «Ідея Банк» та фізичною особою, яким встановлено плату за обслуговування кредиту (комісію). При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив висновок, відповідно до якого, виходячи з положень ст.ст.1, 11 Закону України «Про захист прав споживачів» послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

Колегія суддів вважає необгрунтованим посилання суду першої інстанції у рішенні на правові висновки Верховного Суду України у справах № 6-80цс12 від 12 вересня 2012 року та № 6-80цс13 від 25 вересня 2013 року, поскільки наведені судові рішення Верховного Суду України та судове рішення в даній справі, яке оскаржуються позивачем,ухвалені у справах з різними фактичними обставинами. Зокрема у справах № 6-80цс12 від 12 вересня 2012 року та № 6-80цс13 від 25 вересня 2013 року позивачі оскаржували лише встановлення комісії як змінної величини, а в даній справі позивач оскаржує сам факт встановлення банком комісії.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено наслідки невідповідності правочину актам цивільного законодавства, зокрема можливість визнання його недійсним за рішенням суду або його нікчемність у випадках, визначених законом (ст.215 ЦК України).

Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту.

Згідно ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки.

За положеннями абз.3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на час укладення кредитного договору) кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Поскільки судом встановлено, що укладений між сторонами кредитний договір передбачає здійснення позичальником плати за обслуговування кредитної заборгованості (комісії), яка не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», то встановлення комісії банком у п.1.12 договору є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними.

За положеннями ч.2 ст.215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.

Як роз'яснено у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Враховуючи приписи ст.215 ЦК України, колегія суддів відмовляє у позові про визнання недійсним умов оспорюваного ОСОБА_2 кредитного договору щодо обов’язку позичальника сплачувати комісію з огляду на їх нікчемність (недійсність в силу закону).

Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 жовтня 2017 року скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним окремих умов кредитного договору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: