Постанова № 72770901, 15.03.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 363/1864/17 Головуючий у І інстанції Котлярова І. Ю.Провадження № 22-ц/780/949/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 5 15.03.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 березня 2018 року м.Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Гуль В.В.,

при секретарі Вергелес О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 доОСОБА_3 селищної ради Вишгородського району Київськоїобласті про визнання права власності на самочине будівництво,-

в с т а н о в и в:

У серпні 2013 року ОСОБА_2 звернуласядо суду із вказаним вище позовом,який мотивувала тим, що вона у 2013 році самочинно збудувала гостьовий двоповерховий будинок загальною площею 78,9 кв.м., житловою площею 27 кв.м. з господарськими спорудами: вбиральня, погріб, гараж, навіс на земельній ділянці з кадастровим номером 3221855300:19:053:0003 розташований за адресою: Київська область Вишгородський район, селище Димер вул.ОСОБА_4 (колишня Червоноармійська) 10. В даний час вона проживає у цьому будинку.

Зазначила, що земельна ділянка по вул.Генерала Григоренка (колишня Червоноармійська) 10 розміром 0,0606 га раніше належала ОСОБА_5, який помер у липні 2016 року, проте у встановленому законом порядку земельна ділянка за останнім зареєстрована на праві власності не була. Крім того, на цій земельній ділянці розташований житловий будинок загальною площею 40,3 кв.м. збудований у 1903 році, який також належав померлому ОСОБА_5 на праві власності. Після смерті ОСОБА_5 із заявою про прийняття спадщини у відповідності до ст.1270 ЦК України спадкоємці померлого не зверталися.

Вказувала, що селищна рада фактично не заперечує про передачу її земельної ділянки по вул.Генерала Григоренка (Червоноармійська) 10 в селищі Димер з кадастровим номером 3221855300:19:053:0003, але статус ділянки буде визначено ОСОБА_3 селищною радою після того як в судовому порядку за нею буде визнано право власності на гостьовий двоповерховий будинок та господарські споруди.

У зв’язку з наведеним, посилаючись на ч.3 ст.376 ЦП України, просила визнати за нею право власності на гостьовий двоповерховий будинок під літерою «З» загальною площею 78,9 кв.м., житловою площею 27 кв.м., вбиральню «Ж», погріб «З», гараж «И», навіс «Й», розташовані за адресою: Київська область Вишгородський район селище Димер вул.ОСОБА_4 (Червоноармійська) 10.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким її вимоги задоволити у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Скаргу мотивує тим, що судом не були враховані істотні обставини, а саме: що ділянка по вул.Генерала Григоренка 10 перебуває у комунальній власності ОСОБА_3 селищної ради, а відповідач визнав позовні вимоги, а тому суд, відмовляючи у позові, порушив положення ч.4 ст.174 ЦПК України. Вважає, що визнання позову відповідачем повинно бути розцінено як надання земельної ділянки. Крім того, суд неправильно розтлумачив і застосував ч.3 ст.376 ЦК України.

Відзив відповідача на апеляційну скаргу не надійшов.

В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 подану апеляційну скаргу підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області.

Відповідач ОСОБА_3 селищна рада належним чином повідомлена про час розгляду справи, що стверджується рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки, до суду представника не направила, причин неявки не повідомила, що відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на самочинне будівництво, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки відсутністю передбачених законом підстав для їх задоволення.

При цьому суд виходив із того, що земельна ділянка не належить позивачці та не була в установленому порядку надана їй під уже збудоване нерухоме майно, а ОСОБА_3 сільська рада повідомила, що статус земельної ділянки буде визначений на сесії ОСОБА_3 селищної ради, після визнання права власності на житловий будинок та господарських споруд.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до ч.3 ст.376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

За змістом даної норми право власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, може бути за рішенням суду визнане за особою лише за умови надання особі цієї ділянки у встановленому порядку.

Відповідно до пунктів 14, 15, 16 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» на підставі ч.3 ст.376 ЦК суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (ч.3 ст.375 ЦК). При цьому суд має враховувати, що відсутність заперечень власника проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво, чи визнання такого позову має бути обґрунтовано відповідними доказами, що підтверджують право на вчинення таких процесуальних дій, зокрема, договорами купівлі продажу земельної ділянки, оренди, міни (п.14).

Виходячи зі змісту ч.3 ст.376 ЦК, при доведенні визначених нею умов суд може визнати право власності на самочинно збудоване майно також за особою, яка його збудувала, якщо після закінчення будівництва земельну ділянку цій особі було передано у власність або надано у користування, або з власником земельної ділянки, на якій розміщено майно, укладено договір суперфіцію (ч.1 ст.413 ЦК) відповідно до її цільового призначення (п.15).

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що житловий будинок 1903 року побудови, розташований по вул.Червоноармійській (нині вул.ОСОБА_4) 10 в смт.Димер Вишгородського району Київської області, зареєстрований на праві власності за ОСОБА_5

ОСОБА_5 придбав даний будинок за договором купівлі-продажу, укладеним 05 жовтня 1999 року між ним та Державною податковою інспекцією у Вишгородському районі Київської області на Київській універсальній біржі, зареєструвавши право власності на будинок у КП «Вишгородське БТІ», що підтверджується технічним паспортом, складеним 15 березня 1999 року, інвентарний номер 149 (а.с.105-110). Оскільки укладений на біржі договір не був нотаріально посвідчений, ОСОБА_5 звернувся до суду і рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 11 грудня 2014 року договір купівлі-продажу від 05 жовтня 1999 року визнано дійсним та визнано право власності на житловий будинок по вул.Червоноармійській (нині вул.ОСОБА_4) 10 в смт.Димер за ОСОБА_5, що стверджується судовим рішенням. ОСОБА_5 зареєстрував рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 грудня 2014 року у встановленому законом порядку, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію його права власності на нерухоме майно.

Також встановлено, що рішенням ОСОБА_3 селищної ради від 28 січня 2014 року затверджено технічну документація та передано у власність ОСОБА_5 земельну ділянку розміром 0,0606 га, кадастровий номер 3221855300:19:053:0003, розташовану по вул.Червоноармійській 10 в смт.Димер для обслуговування житлового будинку 1903 року побудови, проте ОСОБА_5 право власності на вказану ділянку не зареєстрував (а.с.225-227).

Відповідно до актового запису про смерть № 11 від 18 липня 2016 року ОСОБА_5 помер 15 липня 2016 року (а.с.178). З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру вбачається, що спадкова справа після смерті ОСОБА_5 не заводилась (а.с.183).

Крім того, судом встановлено, що згідно технічного паспорта, розробленого ФОП ОСОБА_6 10 листопада 2016 року за замовленням ОСОБА_2, та акта про обстеження земельної ділянки від 03 травня 2017 року, складеного депутатом селищної ради за зверненням ОСОБА_2, на земельній ділянці з кадастровим номером 3221855300:19:053:0003, загальною площею 0,0606 га у 2013 році самочинно збудовані наступні об’єкти нерухомості: гостьовий будинок літера «З» загальною площею 78,9 кв.м., житловою - 27,0 кв.м.; погріб «З» площею 4,3 кв.м., гараж «И» площею 28,6 кв.м.; навіс «Й» площею 9,2 кв.м.; вбиральня «Ж» площею 2,0 кв.м. Крім того, встановлено, що на зазначеній земельній ділянці знаходиться житловий будинок під літерою «А» загальною площею 40,3 кв.м., житловою – 23,2 кв.м. – 1903 року побудови; огорожа № 9-11, свердловина під літерою І, каналізаційна яма під літерою ІІ (а.с. 119-127,144).

Із довідки виконавчого комітету ОСОБА_3 селищної ради від 10 травня 2017 року вбачається, що на земельній ділянці по вул.Г.Григоренка 10 в смт.Димер з кадастровим номером 3221855300:19:053:0003, загальною площею 0,0606 га, розташований самовільно збудований житловий будинок в якому фактично проживає позивачка ОСОБА_2 Статус цієї ділянки буде визначений на сесії ОСОБА_3 селищної ради, після визнання права власності на житловий будинок та господарські споруди (а.с. 143).

За таких обставин, з огляду на те, що земельна ділянка, на якій позивачка здійснила самочинне будівництво не була відведена їй в установленому законом порядку, та не відведена на даний час підстави для задоволення позову відсутні.

Крім того, відмовляючи у позові, суд першої інстанції вірно керувався тим, що позивачка взагалі не зверталася до Державної архітектурно-будівельної інспекції України з приводу оформлення самочинно збудованого нею гостьового будинку.

Відповідно до п.9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до ст.26 Закону № 2780-XII спори з питань містобудування вирішуються інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства. За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК, ч.1 ст.3 ЦПК). У зв’язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право. Враховуючи наведене, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі за позовом про визнання права власності на самочинно збудовані об’єкти суд має звертати увагу чи зазначено у позовній заяві відповідно до вимог ст.119 ЦПК обставини щодо звернення позивача до інспекції державного будівельного архітектурного контролю про прийняття об’єкта до експлуатації та посилання на докази щодо зазначених обставин. Якщо позивач не звертався до компетентного державного органу із заявою про прийняття об’єкта до експлуатації, суд вирішує спір по суті з урахуванням наведених обставин та вимог закону.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не були враховані істотні обставини, а саме: що ділянка по вул.Генерала Григоренка 10 перебуває у комунальній власності ОСОБА_3 селищної ради надумані та безпідставні, поскільки суд врахував дану обставину, вказавши у рішенні, що земельна ділянка, на якій позивачка здійснила самочинне будівництво, не була відведена їй в установленому законом порядку.

Доводи скаржника про те, що відповідачвизнав позовні вимоги, а тому суд, відмовляючи у позові, порушив положення ч.4 ст.174 ЦПК України, безпідставні, оскільки згідно ч.4 ст.174 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) якщо визнання позову відповідачем суперечить закону, або порушує права , свободи чи інтереси інших осіб, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Оскільки визнання селищною радою позову суперечить закону з викладених вище підстав, то суд обгрунтовано не взяв таке визнання позову до уваги.

Доводи апеляційної скарги про те, що визнання позову відповідачем повинно бути розцінено судом як надання земельної ділянки не грунтуються на вимогах закону, зокрема Земельного кодексу України, який чітко встановлює підстави та порядок набуття особами прав на земельну ділянку.

Посилання у скарзі на те, що суд неправильно розтлумачив і застосував ч.3 ст.376 ЦК України спростовуються рішенням суду, з якого вбачається, що суд вірно застосував дану норму права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 259, 374, 379, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2017 рокузалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: