Постанова № 72742102, 05.03.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Шарко О.П.

05 березня 2018 р. м. ХарківСправа № 645/3527/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Донець Л.О.

суддів: Бенедик А.П. , Мельнікової Л.В.

за участю секретаря судового засідання Багмет А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Індустріального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова на постанову Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.10.2017 (суддя Шарко О.П.), по справі № 645/3527/17

за позовом ОСОБА_1

до Управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м.Харкова

про зобов'язання провести поновлення пенсії шляхом її призначення,

ВСТАНОВИВ:

16.08.2017 року ОСОБА_1 (далі – позивач), звернувся до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Фрунзенському районі м. Харків, після реорганізації Індустріальне об’єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова (далі – відповідач), в якому просив зобов’язати відповідача провести поновлення пенсії за віком позивачу з 07.10.2009 року, шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.10.2017 року позов задоволено частково.

Зобов’язано відповідача провести поновлення пенсії шляхом її призначення поновити виплату, призначеної довічно пенсії за віком громадянину України позивачу, починаючи з 09.06.2017 року.

Позовні вимоги з 07.10.2009 року по 10.02.2017 залишено без розгляду.

В решті позовних вимог – відмовлено.

Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 640,00 грн.

Відповідач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду, та прийняти нове рішення, яким відмовити задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на прийняття оскаржуваної постанови з порушенням норм чинного законодавства, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги доводи суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач є громадянином України, перебував на обліку в Фрунзенському управління соціального захисту населення, як отримувач пенсії за віком.

09.09.2001 року позивач виїхав до Ізраїлю на постійне місце проживання, у зв’язку із чим виплату пенсії було припинено.

09.06.2017 року представник позивача за довіреністю звернувся із заявою до відповідача про поновлення виплати пенсії за віком позивачу.

Відповідачем у своєму рішенні № 343 від 27.06.2017 року було відмовлено позивачу в поновленні пенсії за віком, так як виплату пенсії припинено з 13.08.2001 року, у зв’язку із виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

Задовольнивши частково позовні вимоги, суд першої інстанції, керуючись Конституцією України, та нормами Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» дійшов висновку, про наявність у позивача права на пенсійне забезпечення, незалежно від місця його проживання.

Колегія суддів частково погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

У відповідності до ч. статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених Законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів по догляду за непрацездатними.

Припинення виплат пенсій було передбачено п. 2 ч. 1 ст. 49 та ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 вказаного Закону, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в зазначеному вище Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може повязуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобв’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія – в Україні, чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункт 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу органи Пенсійного фонду України мають відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Таким чином, колегія суддів вважає, що позивачу обґрунтовано задоволено позовні вимоги та поновлено пенсію за віком.

В своїй апеляційній скарзі відповідач посилається на ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Колегія суддів зазначає, що 01.01.2004 набрав чинності Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в пункті 16 Прикінцевих та перехідних положеннях цього Закону зазначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

Отже, незважаючи на чинність положень статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення», невизнання їх неконституційним, вони не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки, по-перше, предметом спору не є визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років, а по-друге, ці положення суперечать правовим висновкам, викладеним в рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року N 25-рп/2009 та практиці Європейського суду з прав людини.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України, тому вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги.

Матеріали справи свідчать, що представником позивача 09.06.2017 року було подано заяву про поновлення виплати пенсії за віком, та рішенням відповідача від 27.06.17 року № 343 позивачу відмовлено.

Колегія суддів вважає, що для ефективного захисту права позивача слід вийти за межі позовних вимог, та скасувати рішення відповідача № 343 від 27.06.2017 року.

Застосування процесуального закону у такий спосіб передбачено ч. 2 ст. 9 КАС України, відповідно до якої суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

В силу приписів ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою технічного засобу не здійснювалось.

Керуючись ч. 2 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, та вважає можливим, вийти за межі доводів апеляційної скарги, скасувати судове рішення, та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Судом першої інстанції не правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з порушенням норм процесуального права, тому колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Індустріального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова задовольнити частково.

Постанову Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.10.2017 по справі № 645/3527/17 скасувати в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

В цій частині прийняти нову постанову, якою скасувати рішення Індустріального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова № 343 від 27.06.2017 року.

В іншій частині постанову Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.10.2017 року по справі № 645/3527/17 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя ОСОБА_2Судді ОСОБА_3 ОСОБА_4

Повний текст постанови складено 15.03.2018.