Постанова № 72696672, 07.03.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/111/2018(м)

263/5482/17

Головуючий в 1 інстанції Папаценко П.І.

Доповідач Лопатіна М.Ю.

Категорія 59

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 березня 2018 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Лопатіної М.Ю.,

суддів Биліни Т.І., Принцевської В.П.

при секретарі Зал Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за скаргою Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» на дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

за апеляційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 жовтня 2017 року,

в с т а н о в и в:

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 03 жовтня 2017 року частково задоволено вищезазначену скаргу Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» (далі: ПАТ «ПУМБ») на дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України під час виконання рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором від 17 квітня 2008 року у розмірі 626 667, 07 доларів США.

Визнано неправомірними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадима І.С. щодо винесення постанови від 20 березня 2017 року про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № 48029231.

Скасовано постанову у виконавчому провадженні №48029231 від 20 березня 2017 року головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадима І.С. про повернення стягувачу виконавчого листа № 2-44/11, виданого 10 квітня 2012 року Жовтневим районним судом міста Маріуполя про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором у розмірі 626 667,07 доларів США. В задоволенні решти скарги відмовлено.

З таким судовим рішенням не погодився Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати ухвалу суду.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що у державного виконавця не було підстав для винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки за відсутності джерел отримання доходів у боржника, державний виконавець, у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження», вчинив дії щодо звернення стягнення на належне боржнику майно. Разом з тим, з огляду на те, що за приписами ст. 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», протягом терміну дії цього Закону зупинена дія ст. 41 Закону України «Про іпотеку», якою передбачена реалізація предмету іпотеки, державний виконавець, керуючись п. 9 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», обґрунтовано повернув виконавчий лист стягувачу, що не позбавляє останнього права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Крім того особа, яка подала апеляційну скаргу послалась на те, що при розгляді даної скарги, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що категорія таких справ не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки підсудна адміністративним судам.

Учасники судового процесу у судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України, клопотання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про відкладення розгляду справи не давало апеляційному суду підстав для його задоволення, з огляду на те, що в ньому не були повідомлені причини неявки у судове засідання представника особи, яка подала апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу суду - без змін.

Судом першої інстанції при розгляді справи встановлено, що за заявою стягувача ПАТ «ПУМБ» головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадимом І.С. була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження від 03 липня 2015 року з виконання рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором від 17 квітня 2008 року у розмірі 626 667, 07 доларів США (виконавче провадження № 48029231) (а.с.5-6, 45).

Постановою від 20 березня 2017 року головний державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадим І.С. повернув виконавчий документ стягувачу на підставі п. 9 ч.1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження".

Зазначена постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа винесена у зв'язку з встановленою статтею 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» заборони щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника.

ПАТ «ПУМБ», не погоджуючись з діями державного виконавця щодо винесення постанови про повернення виконавчого документа, подало до суду скаргу, в порядку ст. 383 ЦПК України ( в редакції ЦПК, яка діяла на час звернення стягувача до суду), в якій просило визнати дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадима І.С. щодо винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 20 березня 2017 року неправомірними та скасувати зазначену постанову, зобов'язати державного виконавця відновити виконавче провадження та вжити невідкладних заходів, відповідно до ст.61 Закону України «Про виконавче провадження» щодо реалізації на прилюдних електронних торгах арештованого майна - нежитлового приміщення, загальною площею, 649,8 кв.м., розташованого за адресою: місто Маріуполь, проспект Перемоги, буд. 97а, що належить на праві власності боржнику ОСОБА_1

Задовольняючи частково зазначену скаргу, суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем не було вжито всіх заходів, відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», щодо повної та вичерпної перевірки майнового стану боржника, а тому рішення про повернення виконавчого документа стягувачу є передчасним, винесеним із порушенням чинного законодавства.

Такий висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.

Ухвала суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог скарги стягувача ПАТ «ПУМБ» не оскаржувалась, тому апеляційним судом не перевірялась, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 367 ЦПК України.

Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. (стаття 129-1 Конституції України).

Згідно із вимогами ч.ч.1-2 ст. 14 ЦПК України ( в редакції, яка діяла на час постановлення оскарженої ухвали суду) судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Частиною 2 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України у п.2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

У п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі №11-рп/2012 зазначено, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 червня 2004 року у справі "Півень проти України" суд вказав, що право на судовий розгляд, гарантований ст.6 Конвенції, захищає також виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які в країні, що поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи при цьому шкоди одній зі сторін.

Для цілей ст.6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина "судового розгляду" ( рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року по справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00).

У рішенні від 17 травня 2005 року по справі "Чіжов проти України" (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії § 1 ст.6 Конвенції. Затримка у виконанні рішення може бути виправдана за виняткових обставин. Але затримка не повинна бути такою, що позбавляє сутності право, яке захищається п.1ст.6 Конвенції ("Іммобільяре Саффі проти Італії", заява №22774/93, §74, ЄСПЛ 1999-V).

Згідно з Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції" Європейський суд наголосив, що "відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Європейський суд також зазначив, що "адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 стороні на судовому етапі, втрачають свою мету."

Закон України "Про виконавче провадження" регулює порядок здійснення виконавчого провадження, визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Виконавець зобов'язаний вживати передбачені цим законом заходів щодо примусового виконання рішень неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження").

За вимогами ст. 10 Закону України "Про виконавче провадження", заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Згідно з ч.ч. 3, 5 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду, який видав виконавчий документ, за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов'язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Порядок доступу до такої інформації з баз даних та реєстрів встановлюється Міністерством юстиції України разом із державними органами, які забезпечують їх ведення.

Таким чином, згідно положень діючого законодавства, обов'язком органів виконавчої служби є забезпечення повного, своєчасного та неупередженого виконання рішення суду.

Статтею 37 зазначеного Закону ( в редакції на час винесення державним виконавцем оскарженої постанови) встановлено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, пунктом 9 частини 1 статті 37 Закону передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Судом першої інстанції встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в ході виконання рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2011 року були зроблені запити щодо надання інформації на адреси УДАІ ГУМВС України в Донецькій області, Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, Регіонального сервісного центру МВС у Донецькій області, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку України, згідно яких боржник ОСОБА_1 не має у власності транспортних засобів, відкритих у банках та інших фінансових установах рахунків, а також станом на 01 січня 2013 року - земельних ділянок (а.с.51, 91, 103).

Також Відділом примусового виконання рішень були отримані довідки з Пенсійного фонду України, Державної фіскальної служби України, з яких вбачається, що боржник доходів не має (а.с.101-104).

Згідно довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна боржнику на праві власності ОСОБА_1 належить нежиле приміщення, загальною площею, 649,8 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 а, яке виступає предметом іпотеки за договором №9/1 від 17 квітня 2008 року (а.с.52-63).

02 серпня 2016 року державним виконавцем складено акт опису й арешту даного нежилого приміщення, а 25 серпня 2016 року винесена постанова про призначення суб'єкта оціночної діяльності для участі у виконавчому провадженні, яким складено звіт про вартість вказаного нерухомого майна (а.с.73-74, 80-81).

В подальшому державний виконавець не здійснив заходів щодо передачі даного арештованого майна на реалізацію та 20 березня 2017 року виніс постанову, якою повернув стягувачу виконавчий лист.

Разом з тим, суду не було надано доказів вжиття виконавчим органом всіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 22 червня 2011 року.

Зокрема, державний виконавець в повній мірі не скористався своїм правом на безпосередній доступ до інформації про майно боржника, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, не витребував інформацію з державних обліково-реєстраційних установ, які ведуть реєстри майнових прав осіб, в тому числі з Державної інспекції сільського господарства, з Державної авіаційної служби України, з Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті, а також відомості щодо належності боржнику на праві власності земельних ділянок, право власності на які зареєстроване після 01 січня 2013 року.

Крім того, державним виконавцем з метою опису та арешту рухомого майна, належного боржнику, не здійснено вихід за місцями мешкання ОСОБА_1, зазначеними нею в ході примусового виконання судового рішення, а саме за адресами: АДРЕСА_2 та місто АДРЕСА_3

При цьому, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що висновок щодо "безрезультатності" та/або "неможливості" розшуку майна чи встановлення/з'ясування певних обставин буде обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець, повністю реалізувавши надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.

Таким чином, місцевий суд встановивши, що органом ДВС в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 22 червня 2011 року не було вжито усіх необхідних та можливих заходів належного примусового виконання, а також не було реалізовано усіх передбачених Законом прав для досягнення необхідного позитивного результату (виконання рішення суду), дійшов обґрунтованого висновку, що винесення постанови про повернення виконавчого документа за вказаних обставин є передчасним та таким, що порушує права стягувача.

Отже, доводи Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, викладені у апеляційній скарзі, щодо наявності у державного виконавця підстав для повернення виконавчого документу стягувачу, колегія суддів вважає необґрунтованими та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та передусім зводяться до переоцінки доказів.

Не можна погодитись також з посиланнями особи, яка подала апеляційну скаргу, на те, що скарга ПАТ «ПУМБ» на дії державного виконавця підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки з частини 1 статті 383 ЦПК України, (в редакції ЦПК, яка діяла на час звернення заявником зі скаргою до суду) випливає, що оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до норм ЦПК України, розглядається в порядку цивільного судочинства.

З огляду на те, що ПАТ «ПУМБ» були оскаржені дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України під час виконання рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2011 року, ухваленого відповідно до норм ЦПК України, місцевий суд обґрунтовано розглянув дану справу в порядку цивільного судочинства.

Згідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційний інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням меж перегляду справи в апеляційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів в їх сукупності, висновки суду відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування оскарженого судового рішення.

Керуючись ст.ст. 367, 374-375, 381- 382 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.

Повне судове рішення виготовлено 12 березня 2018 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: