Постанова № 72686377, 05.03.2018, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" березня 2018 р. Справа № 907/759/17

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого судді Галушко Н.А. (доповідач)

суддів Данко Л.С.

ОСОБА_1В

секретар судового засідання – Кишенюк Н.

за участю представників учасників процесу:

від позивача –ОСОБА_2 - представник;

від відповідача – ОСОБА_3– пердставник;

від третьої особи – не з’явився.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_4 акціонерного товариства “ОСОБА_5 Аваль”, м. Київ №140/5/5/740 від 14.12.2017

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 (суддя Ремецькі О.Ф., повний текст складено 12.12.2017, м. Ужгород)

у справі №907/759/17

за позовом публічного акціонерного товариства “Закарпатнафтопродукт-Мукачево”, м. Мукачево

до відповідача ОСОБА_4 акціонерного товариства “ОСОБА_5 Аваль”, м. Київ

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Оптсервісойл”, м. Мукачево

про визнання недійсним договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017

ВСТАНОВИВ:

ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до ПАТ “ОСОБА_5 Аваль” про визнання недійсним договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 (суддя Ремецькі О.Ф ) у справі № 907/759/17 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017 укладений між ПАТ “ОСОБА_5 Аваль” та ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево”. Стягнено з ПАТ“ОСОБА_5 Аваль” на користь ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” суму 1 600,00грн. відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду мотивовано тим, що позовні вимоги доведені позивачем, обґрунтовані матеріалами справи та відповідачем не спростовані. Зокрема, аналізуючи доводи позивача щодо невідповідності умов договору поруки вимогам чинного законодавства та ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, суд визнав їх обґрунтованими.

ПАТ “ОСОБА_5 Аваль” подано апеляційну скаргу №140/5/5/740 від 14.12.2017, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 у справі № 907/759/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” в повному обсязі, посилаючись на те, що рішення суду прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, судом не встановлено фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи по суті, висновки, викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими. Зокрема, скаржник зазначає, що в договорі поруки № 12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 відсутня умова про винагороду за надання гарантії (поруки), а тому така послуга не може вважатися фінансовою, у зв'язку з чим, доводи позивача про протилежне є безпідставними.

Скаржник також зазначає, що позивачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували факт звернення до банку із заявами/листами про зміну умов договору щодо оплати послуг поручительства за договором поруки, а отже доводи позивача є голослівними та жодним чином не підтверджені матеріалами справи.

Окрім того, скаржник просить суд взяти до уваги той факт, що 19.12.2016 постановою Львівського апеляційного господарського суду у справі №907/24/16 за позовом ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” до АТ “ОСОБА_5 Аваль” про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 задоволено апеляційну скаргу банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 у справі № 907/24/16.

З огляду на наведене, скаржник звертає увагу суду на повну відповідність договору поруки № 12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 вимогам чинного законодавства. Даний факт є преюдиційним в силу вимог ст. 35 ГПК України та не потребує доказування.

Окрім того, скаржник посилається на те, що пунктами 3.1.8 та 6.7 договору поруки встановлено, що поручитель належним чином і в повному обсязі ознайомлений з положеннями кредитного договору та договорів, що забезпечують його виконання, цілком розуміє їх зміст і будь-яке посилання в тексті цього договору на кредитний договір чи окремі його положення є достатньою підставою вважати, що ці положення застосовуються рівною мірою до виконання прав і обов’язків сторін за цим договором. Також поручитель усвідомлює та підтверджує, що кредитор не має за цим договором будь-яких обов’язків та не несе будь-якої відповідальності перед поручителем за надання/ненадання поручителю інформації та документів про позичальника. Його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання забезпечених зобов’язань та стан їх фактичного виконання, крім визначених договором обов’язку направлення поручителю вимоги.

Також скаржник зазначає, що пункт 7.4 договору поруки повторює (дублює) положення ст. 217 ЦК України стосовно того, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому. Окрім того, сторони договору поруки на власний розсуд доповнили вказану норму закону, визначивши, що у випадку недійсності будь-якого положення цього договору сторони зобов’язані, без зволікань на першу вимогу кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положення таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри сторін, які існували на момент укладення цього договору з відповідного питання.

Редакція пункту 7.4. договору поруки спрямована на врегулювання сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як кредитора, так і позичальника та поручителя щодо належного виконання основного зобов’язання, та жодним чином не порушує вимоги закону.

Відтак, скаржник вважає, що усі положення договору поруки викладені за взаємною згодою сторонами, внаслідок їх вільного волевиявлення при укладенні договору.

Однак, поручитель у своїй позовній заяві з посиланням на окремі пункти оспорюваного договору просить визнати недійсним договір поруки в цілому, що суперечить положенням ст. 217 ЦК України.

ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” у відзиві на апеляційну скаргу рішення суду просить залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що договір поруки обґрунтовано визнано судом недійсним в цілому, а не частково, оскільки порушення, допущені при його укладенні, мають загальний характер та стосуються усього договору і підстав для висновку, що закону не відповідають лише окремі положення договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 і що договрі міг би бути вчинений без включення до нього цих окремих положень-не має. Отже апеляційна скарга є необґрунтованою, а рішення суду законним та прийнятим у повній відповідності до матеріального та процесуального права з повним з»ясуванням усіх обставин, що мають значення для справи.

Представники позивача та відповідача в судовому засіданні виклали доводи та заперечення щодо вимог апеляційної скарги.

Третя особа в судове засідання явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечила. Враховуючи ту обставину, що третя особа на стороні відповідача належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи, останню не було позбавлено конституційного права на захист охоронюваних законом інтересів. У разі неможливості забезпечення явки представників в судове засідання, сторона у справі не позбавлена права надавати свої вимоги і заперечення у письмовому вигляді.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, апеляційної скарги, Львівський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

між АТ “ОСОБА_5 Аваль” та ТОВ “Оптсервісойл” 07.05.2015 укладено кредитний договір №010/01-03-3/084-0, згідно з умовами якого банк зобов’язався надати кредит в формі невідновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитування 80 000 000,00 (вісімдесят мільйонів) гривень, а позичальник зобов’язується використати його за цільовим призначенням, виконати всі обов’язки, що витікають з умов договору, і здійснити повне погашення заборгованості у межах строку кредиту відповідно до умов договору. Кінцевий термін погашення кредиту позичальником - “ 31” грудня 2015 року.

Відповідно до п.2.1. кредитного договору плата за користування кредитом розраховується на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 27% річних.

19.06.2015 було укладено додаткову угоду №010/01-03-3/084-С/2 до кредитного договору зменшено процентну ставку до 25% річних.

В забезпечення виконання зобов’язань за вищевказаним кредитним договором №010/01-03-3/084-0 між АТ “ОСОБА_5 Аваль” та ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” 07.05.2015 укладено договір поруки №12/01-03-3/100-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов’язується відповідати перед банком солідарно з позичальником за виконання забезпечених зобов’язань, в тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов кредитного договору, за умовами якого позичальник зобов’язаний: повернути кредит в розмірі 80 000 000,00 грн.; сплатити проценти за користування кредитом; сплатити комісії в розмірах, передбачених кредитним договором; сплатити пені, штрафи, передбачені кредитним договором.

19.06.2015 було укладено додаткову угоду №12/01-03-3/100-Р/1 до договору поруки, яким поручитель надав згоду на зменшення процентної ставки до 25% річних.

19.12.2016 постановою Львівського апеляційного господарського суду у справі № 907/24/16 за позовом ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” до АТ “ОСОБА_5 Аваль” про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 задоволено апеляційну скаргу банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 у справі № 907/24/16.

Підставою звернення з позовом у даній справі позивачем було обрано норми ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, оскільки оспорюваний договір є правочином на суму, яка перевищує 25% вартості активів позивача (377 311 000 грн.) і відповідно міг вчинятися лише за згодою Загальних зборів акціонерів, а у даному випадку таке рішення зборів відсутнє. Не відбулося і наступного схвалення Загальними зборами акціонерів договору поруки, а рішення Загальних зборів товариства №15 від 17 квітня 2014 року про попереднє схвалення значних правочинів на оспорюваний договір поруки не поширюється, оскільки до дня його вчинення минуло більше одного року.

Також судовим рішенням при розгляді справи №907/24/16 встановлено, що представник позивача при підписанні договору поруки діяв у межах наданих йому повноважень (Наглядовою радою товариства було уповноважено представника на укладення договору поруки з метою забезпечення виконання кредитного договору (тіло кредиту 80 000 000 грн., строк виконання - 31 грудня 2015 року, відсотки - 27% річних) та на укладення відповідних договорів, додаткових угод, самостійно узгодивши всі умови цих договорів).

Вищенаведене стало підставою для звернення ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” (поручителя за оспорюваним правочином) з позовом до ПАТ “ОСОБА_5 Аваль” про визнання недійсним договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2017, з огляду на невідповідність положень такого правочину вимогам чинного законодавства, а саме, ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, ч.ч. 1-5 передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Нормою п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Частиною 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання, чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника та кредитором боржника.

Частиною 2 ст. 553 ЦК України передбачено, що порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

В ході розгляду справи в суді першої інстанції судом встановлено, що звертаючись з позовом про визнання договору поруки недійсним, ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево”, з посиланням на ч. 2 ст. 203 ЦК України як на одну із визначених ним підстав позову, мотивувало свої вимоги тим, що порука є фінансовою послугою, а надання фінансових послуг є специфічним видом господарської діяльності, провадити яку мають спеціальні суб'єкти, до переліку яких не входить ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево”. Крім того, позивач посилається на ст.ст. 1, 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг".

Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачено, що право надавати фінансові послуги мають фінансові установи.

Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону фінансовими послугами вважаються, зокрема, надання гарантій та поручительства.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначено, що фінансовою послугою є операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Тобто, однією із ознак фінансової послуги є прибутковість.

Однак, як правомірно встановлено судом першої інстанції, в договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 відсутня умова про винагороду за надання гарантії (поруки), а тому така послуга не може вважатися фінансовою, у зв'язку з чим, доводи позивача про протилежне є безпідставними.

Окрім того, у п. 7 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

Частиною 4 ст. 5 Закону передбачено можливість надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 зазначеного Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 18.07.2012 № 6-79цс12, прийнятій за наслідками перегляду судових рішень касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування норм ст.ст. 1046-1048 ЦК України та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", окремі послуги, які відносяться до фінансових (наприклад, надання поруки) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг, або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але й фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору поруки, правовідносини яких регулюються нормами ст.553-559 ЦК України.

Отже, юридичні особи, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, вправі надавати таку фінансову послугу як поручительство на підставі відповідного договору. При цьому правовідносини таких суб'єктів договору позики не регулюються нормами Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а регулюються нормами ст.553-559 ЦК України.

Разом з тим, аналізуючи доводи позивача щодо невідповідності умов договору поруки вимогам чинного законодавства та ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, 652 ЦК України, суд першої інстанції правомірно визнав їх обґрунтованими, з огляду на таке.

Згідно ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до п. 37 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано "сторони в договорі не можуть відступити від положень..." або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов'язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).

Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Часто в нормі не сказано прямо ні "сторони в договорі не можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.

Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання чинності ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії права.

Враховуючи загальні засади нормотворчості та аналізуючи умови оспорюваного договору поруки на їх відповідність вимогам чинного законодавства, суд першої інстанції правомірно встановив, наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, п.1.5 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 передбачено, що поручитель погоджується та зобов’язується солідарно відповідати за виконання забезпечених зобов’язань правонаступниками позичальника чи будь-якою іншою особою, на яку буде переведено борг за кредитним договором та/або яка буде визначена боржником за забезпеченими зобов’язаннями.

Відповідно до ч. 1 ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

Згідно із ч. 3 ст. 559 ЦК України порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

Отже, зазначені норми закону не передбачають можливість їх узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативними.

З огляду на викладене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що п. 1.5. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 суперечить ч. 1 ст. 523, ч. З ст. 559 ЦК України, оскільки після заміни боржника в зобов’язанні та у разі переведення боргу, порука припиняється, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (не поручився за нового боржника).

Також, п. 1.6. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 визначено, що поручитель набуває всіх прав кредитора по кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, лише після повного виконання забезпечених зобов’язань та взятих на себе зобов’язань по цьому договору. Часткове виконання не надає поручителю зазначених прав.

Однак, відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Таким чином, закон передбачає перехід до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, усіх прав кредитора у цьому зобов’язанні, не лише у випадку повного виконання поручителем основного зобов’язання, а й у випадку часткового виконання основного зобов’язання.

Отже, судом правомірно зроблено виснровк, що дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною.

Така правова позиція викладена, зокрема, в листі Верховного Суду України від 01.07.2014 “Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві”, яким визначено, що відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Поручитель набуває права вимагати від боржника виконання зобов'язання в тому обсязі, в якому він сам виконав вимоги кредитора, тобто повністю або частково з урахуванням сплачених відсотків, неустойки, відшкодування збитків і судових витрат кредитора.

Окрім того, відповідно до п. 2.4. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 погашення заборгованості позичальника за кредитним договором здійснюється із застосуванням черговості, визначеної кредитором самостійно. За письмовим запитом поручителя кредитор інформує поручителя про застосовану черговість погашення заборгованості.

У свою чергу, ст. 534 ЦК України визначено, що у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Таким чином, в законі прямо визначено черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу, і у відповідності до ст. 534 ЦК України сторони у договорі можуть визначити іншу черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми проведеного платежу.

Натомість, договором поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторонами не визначено іншу, ніж встановлена ст. 534 ЦК України, черговість погашення вимог кредитора у разі недостатності суми доведеного платежу, а встановлено, що кредитор самостійно визначає черговість погашення заборгованості, що у свою чергу, суперечить ст. 534 ЦК України.

Тобто, сторонами не визначено, у якій послідовності виконуються зобов’язання, що є суттєвою умовою для визначення заборгованості відповідача за кредитним договором, і відповідно може вплинути на розрахунок штрафних санкцій та процентів сплата яких передбачена договором.

Скаржник в ході розгляду справи зазначив, що умовами кредитного договору, зі змістом якого обізнаний поручитель, а саме, пунктом 6.3. передбачено черговість задоволення вимог кредитора щодо погашення заборгованості позичальника за договором та закріплено право кредитора на власний розсуд направити грошові кошти, отримані від позичальника для погашення заборгованості, на погашення простроченої заборгованості за договором, у разі її наявності.

У свою чергу, частиною 3 пункту 6.3 кредитного договору визначено, що позичальник надає кредитору право самостійно приймати рішення щодо встановлення іншої черговості погашення заборгованості.

Однак, твердження скаржника не беруться судової колегією до уваги, оскільки необхідність визнання черговості погашення вимог за грошовим зобов’язанням є суттєвою умовою для визначення обсягу прав та обов’язків сторін та поряду здійснення розрахунків при виконанні договору, а відтак, є необхідною умовою договору.

Також, відповідно до п.3.5 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторони погодили умову, згідно якої поручитель приймає на себе всі ризики, пов’язані з істотною зміною обставин, з яких поручитель виходив при укладенні цього договору, і встановили, що такі обставини не є підставою для зміни або розірвання поручителем цього договору.

Згідно із ч. 1 ст. 652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно умов, визначених ч.2 ст. 652 ЦК України.

Однак, судом першої інстанції правомірно зазначено, що сторони, унормовуючи положення договору поруки щодо істотної зміни обставин та прав поручителя при настанні таких обставин, позбавили останнього права на забезпечення своїх конституційних прав шляхом звернення до суду з такими вимогами, оскільки наперед визначили покладання наслідків таких ризиків на поручителя, що не відповідає конституційним засадам на захист прав та охоронюваних законом інтересів осіб у виняткових випадках, встановлених ч.4 ст. 652 ЦК України.

Також, п.6.7 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 сторони на власний розсуд визначили умову, за якою поручитель усвідомлює та підтверджує, що кредитор не має за цим договором будь-яких обов’язків та не несе будь-якої відповідальності перед поручителем за надання/ненадання поручителю інформації та документів про позичальника, його правовий статус, фінансовий стан, спроможність здійснювати виконання забезпечених зобов’язань та стан їх фактичного виконання, крім визначеного цим договором обов’язку направлення поручителю вимог.

В ході розгляду справи позивач зазначив про невідповідність умови договору в цій частині вимогам чинного законодавства, оскільки главою 49 ЦК України, якою регламентовано порядок укладання та виконання договору поруки, визначено певний обсяг обов’язків кредитора, зокрема, обов’язку кредитора після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника (ч.1 ст. 556 ЦК України).

Посилання скаржника, що поручителю відомі усі відомості про позичальника та встановлено його обов’язок на самостійне отримання таких відомостей правомірно не взяті судом до уваги, оскільки з огляду на невідповідність пункту 1.6 договору поруки вимогам чинного законодавства (яким встановлювався обсяг та порядок набуття позичальником прав кредитора без можливості часткового виконання зобов’язання поручителем), визначення таких умов не випливає із засад добросовісності та розумності та впливає на визначення поручителем обсягу невиконаного боржником зобов’язання за кредитним договором.

Також, твердження скаржника про те, що за пунктом 7.7 договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 права і обов’язки кредитора, викладені в цьому договорі, не заперечують наявність у кредитора прав і обов’язків, обумовлених чинним законодавством України, не беруться судом до уваги, оскільки викладені права та обов»язки не визначають чітких прав та обов’язків сторін при виконанні договору поруки та не спростовують недоліків договору в частині забезпечення дотримання сторонами вимог ч.1 ст. 556 ЦК України.

Окрім того, згідно п. 7.4. договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015, якщо будь-яке положення (частина) цього договору є або стає недійсним з будь-яких підстав, цей факт не впливає на дійсність інших положень цього договору чи договору в цілому. У випадку недійсності будь-якого положення цього договору сторони зобов’язані, без зволікань на першу вимогу кредитора внести зміни (доповнення) до відповідного положения таким чином, щоб після такої зміни це положення було дійсним і максимально відображало наміри сторін, які існували на момент укладення цього договору з відповідного питання.

Позивач стверджує, що вказана умова договору суперечить ст. 217 ЦК України, яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Скаржник заперечив проти вищенаведленого та зазначив, що редакція пункту 7.4 договору поруки спрямована на врегулювання сторін оспорюваного договору на їх власний розсуд, з метою забезпечення максимального захисту інтересів як кредитора, так і позичальника та поручителя, щодо належного виконання основного зобов’язання, та жодним чином не порушує вимоги закону.

Судова колегія зазначає, що заперечення скаржника не засуговують на увагу, оскільки за умовою ст. 217 ЦК України дана норма закону не передбачає можливість її узгодження сторонами на власний розсуд та є імперативною.

Окрім того, аналізуючи доводи сторін з цього приводу, суд першої інстанції правомірно зазначив, що норми ст. 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.

Разом з тим, оспорюваний договір поруки містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Зокрема, договором визначено умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, їх невідповідність вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.

У свою чергу, за сукупністю дефектних положень договору, їх виключення з договору позбавляє таку угоду можливості задоволити інтереси сторін чи досягнути цілі, які були ними визначені при її вчиненні.

Відповідно ст.556 ЦК України закріплено права поручителя, який виконав зобов'язання, а саме:

1. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.

2. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

3. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.

З урахуванням частини другої статті 556 та пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України наслідком виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, є заміна кредитора у зобов'язанні. Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідно до умов кредитного договору №010/01-03-3/084-0 від 07.05.2015, а саме, п.4.1 виконання зобов’язань позичальника, що виникають (у т.ч. виникнуть у майбутньому) за договором забезпечуються заставою/іпотекою певного виду нерухомого майна за восьми позиціями, іпотекою нежитлових приміщень, порукою (що є предметом при вирішенні даної справи) та п.п.4.1.10 визначено, що виконання зобов’язань забезпечується також будь-якими іншими договорами забезпечення, що вчинені на користь кредитора протягом строку дії договору кредитування.

Разом з тим, сторони договору поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 визначаючи умови набуття поручителем всіх прав кредитора по кредитному договору, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, не визначили, які саме засоби забезпечення основного зобов’язання із наведених у кредитному договорі перейдуть до позивача як поручителя у разі виконання основного зобов’язання, не наведено їх перелік, реквізити договорів тощо. Окрім того, сторонами не визначено, в якому порядку до поручителя переходять права по основному зобов’язанню, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, не визначено обов’язків відповідача по передачі вказаних прав (зокрема, наприклад, щодо передачі прав іпотекодержателя, заставодержателя тощо).

Більше того, в договорі не тільки відсутні вказані умови, але є умова, яка обмежує права позивача як поручителя, незважаючи на імперативну вимогу ст. 556 ЦК України.

Згідно з ч.2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

З огляду на викладене, судова колегія погоджується із висновком с уду першої інстанції, що в даному випадку, права, які належали первісному кредитору як заставному кредитору, в силу закону, при виконанні кредитного зобов’язання боржника поручителем, переходять до поручителя.

Посилання скаржника на те, що у момент укладення оспорюваного договору поруки сторонами було досягнуто згоди з усіх питань, жодні заяви поручителя щодо необхідності включення до договору поруки додаткових умов банку не оголошувалися, на поштову адресу не надходили, не беруться судовою колегією до уваги як підставу щодо дотримання вимог закону при укладенні оспорюваного договору поруки, оскільки незважаючи на імперативні норми ст. 559 ЦК України, сторонами повинні узгоджуватись питання переходу прав кредитора у виконаному поручителем зобов’язанні, їх обсяг, межі та спосіб передачі прав, тощо.

В ході розгляду справи скаржник просив суд взяти до уваги, як преюдиційність обставин, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.12.2016 у справі № 907/24/16 за позовом ПАТ “Закарпатнафтопродукт-Мукачево” до АТ “ОСОБА_5 Аваль” про визнання недійсним договору поруки № 12/01-03-3/100- Р від 07.05.2015 , якою задоволено апеляційну скаргу банку, скасовано рішення місцевого суду від 27.09.2016, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Дана постанова залишена без змін Постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 у справі № 907/24/16.

Як вбачається з матеріалів справи та суті рішення у справі №907/24/16, підставою звернення з позовом у такій справі позивачем було обрано норми ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, оскільки оспорюваний договір є правочином на суму, яка перевищує 25% вартості активів позивача (377 311 000 грн.) і відповідно міг вчинятися лише за згодою Загальних зборів акціонерів, а у даному випадку таке рішення зборів відсутнє. Не відбулося і наступного схвалення Загальними зборами акціонерів договору поруки, а рішення Загальних зборів товариства №15 від 17 квітня 2014 року про попереднє схвалення значних правочинів на оспорюваний договір поруки не поширюється, оскільки до дня його вчинення минуло більше одного року.

Також судовим рішенням при розгляді справи №907/24/16 встановлено, що представник позивача при підписанні договору поруки діяв у межах наданих йому повноважень (Наглядовою радою товариства було уповноважено представника на укладення договору поруки з метою забезпечення виконання кредитного договору (тіло кредиту 80 000 000 грн., строк виконання - 31 грудня 2015 року, відсотки - 27% річних) та на укладення відповідних договорів, додаткових угод, самостійно узгодивши всі умови цих договорів).

Відповідно до ст.35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.

Преюдиційність судового рішення визначається як вид його обов'язковості. Так, відповідно до ч.2 ст.13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України суд зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів.

Відтак, судова колегія погоджується із доводами скаржника щодо преюдиційності обставин, встановлених при вирішенні спору у справі №907/24/16, що полягає у неможливості перегляду судом при вирішенні іншого спору переоцінювати обставини, що вже встановлені судом. Підставою звернення позивача з позовом визначено інше коло підстав, які при розгляді справи №907/24/16 не були предметом дослідження судами у визначеному законодавством порядку та не оцінювались ними на предмет їх відповідності вимогам закону.

Однак, як вбачається із позовних вимог у даному спорі, при зверненні з позовом позивачем як на підставу заявлення своїх вимог вказано на невідповідність оспорюваного договору поруки вимогам ст.ст. 91, 92, 217, 523, 534, 554, 555, 556, 558, 559, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частинами 2, 3 ст. 180 ГК України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позов до поручителя (третє речення частини 4 статті 559 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина 1 статті 252 ЦК України).

Водночас із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 251 та частина 2 статті 252 ЦК України).

Однак у договорі поруки №12/01-03-3/100-Р від 07.05.2015 строк дії договору поруки не встановлено, а її умови (п. 7.2 договору) про припинення поруки через 5 років та 8 місяців від дня закінчення строку/настання терміну виконання забезпеченого зобов’язання не свідчать про те, що угодою встановлено строк дії поруки в розумінні статей 251, 252 ЦК України (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 3-42гс15, від 23.12.2015 у справі № 6-436цс15).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне зясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Скаржником не подано суду достатніх та допустимих доказів, які б підтверджували вимоги, заявлені в апеляційній скарзі.

Сукупності встановлених по справі обставин суд надав належну оцінку і, з урахуванням вимог вищенаведеного законодавства дійшов правомірного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає рішення місцевого господарського суду таким, що прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення не вбачає.

Відповідно до ст.129 ГПК України судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку покладається на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 282, 284 ГПК України,

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ :

1. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2017 у справі № 907/759/17 залишити без змін, апеляційну скаргу ОСОБА_4 акціонерного товариства “ОСОБА_5 Аваль”, м. Київ №140/5/5/740 від 14.12.2017– без задоволення.

2. Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку покласти на скаржника.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст.ст. 287, 288 ГПК України.

4. Справу повернути у Господарський суд Закарпатської області.

Повний текст постанови складено 13.03.2018.

Головуючий суддя Галушко Н.А.

суддя Орищин.А. В.

суддя Данко Л.С.