Рішення № 72685301, 28.02.2018, Господарський суд Чернігівської області

РІШЕННЯ

Іменем України

28 лютого 2018 року м. Чернігівсправа №927/37/18 Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Мігди Р.Ю.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Промагролізинг-Україна»,

код ЄДРПОУ 37768114, вул. О. Пироговського, 19, корп. 4, приміщення 84, м. Київ, 03110

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Олкар»,

код ЄДРПОУ 39934033, проспект Перемоги, 139, оф. 323, м. Чернігів, 14000

Предмет спору: про стягнення 1735873,29 грн

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: ОСОБА_1 – представник, довіреність №18 від 05.02.2018;

від відповідача: не з’явився

У зв’язку з неявкою усіх учасників справи у судове засідання для проголошення рішення, на підставі ч. 6 ст. 233 та ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України вступна та резолютивна частини рішення була підписана судом у нарадчій кімнаті без його проголошення.

ВСТАНОВИВ:

Товариством з обмеженою відповідальністю «Промагролізинг-Україна» подано позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Олкар», у якому просить стягнути з відповідача 1735873,29 грн, з яких 1236250,00 грн основної заборгованості, 288750,00 грн додаткових відсотків, 145615,16 грн пені, 16584,05 грн – 3% річних та 48674,08 грн інфляційних втрат. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем зобов’язань за договором фінансового лізингу №40/11Л від 23.11.2016.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 15.01.2018 відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи на 06.02.2018 та встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов.

Відповідач був належним чином повідомлений про час та місце проведення підготовчого засідання, але у судове засідання не з’явився та відзиву на позов у встановлений судом строк не надав.

До початку судового засідання 06.02.2018 від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату. Подане клопотання обґрунтоване тим, що директор ТОВ «Олкар» у період 05-07 лютого 2018 року буде перебувати у відрядженні за межами м. Чернігова, а іншого представника до суду відповідач не має можливості направити. До поданого клопотання відповідачем додано копію наказу №2-К від 02.02.2018 про відрядження директора ОСОБА_2 до с. Лоска Новгород-Сіверського району Чернігівської області з 05.02.2018 по 07.02.2018.

Представник позивача заперечила проти поданого відповідачем клопотання.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 56 Господарського процесуального кодексу України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

У поданому клопотанні відповідач зазначає про знаходження директора ТОВ «Олкар» у відрядженні, за межами м. Чернігова, у тому числі і у день проведення судового засідання.

При цьому, відповідач не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1, 3 статті 56 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами.

Саме лише посилання відповідача на неможливість направити іншого представника у судове засідання без надання відповідних доказів не є поважною причиною неявки у судове засідання.

Зважаючи на те, що ухвалу суду від 15.01.2018 про відкриття провадження у справі та призначення розгляду справи на 06.02.2018 відповідачем отримано ще 16.01.2018, видання незадовго до проведення цього засідання (02.02.2018) наказу про відрядження директора ОСОБА_2 до с. Лоска Новгород-Сіверського району Чернігівської області саме на день його проведення, без обґрунтування надзвичайності причин такого відрядження, суд розцінює лише як штучне створення певних обставин з метою ухилення від явки у судове засідання.

Згідно ч. 1 ст. 183 Господарського процесуального кодексу України підготовче засідання проводиться за правилами, передбаченими статтями 196-205 цього Кодексу, з урахуванням особливостей підготовчого засідання, встановлених цією главою.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

За наведених обставин, у судовому засіданні 06.02.2018 суд відхилив клопотання відповідача про відкладення розгляду справи.

Таким чином, підготовче засідання проводилось за відсутності відповідача (його представника).

У підготовчому засіданні 06.02.2018 представник позивача заявила усне клопотання про відкладення підготовчого засідання для виправлення недоліків, допущених при поданні позовної заяви.

Як вважає представник позивача з посиланням на ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, саме суд при відкритті провадження у справі повинен був виявити недоліки позову (недостатність доказів) та безпосередньо розрахунків стягуваних сум, залишити позов без руху, вказати позивачу на виявлені недоліки та надати можливість їх виправити.

Суд відмовив представнику позивача у задоволенні клопотання про відкладення підготовчого засідання з огляду на викладене.

Згідно принципів диспозитивності та змагальності сторін у судовому процесі, визначених у ст. 13, 14 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз’яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно положень ст. 174 Господарського процесуального кодексу України суд не повинен при отриманні позову перевіряти правильність розрахунків, оцінювати їх обґрунтованість та підтвердження відповідними доказами. Суд лише перевіряє відповідність позовної заяви формі та змісту, визначених ст. 162 Господарського процесуального кодексу України.

Неприпустимим є перекладення обов’язків особи, що звертається з позовом, щодо повноти, правильності, обґрунтованості та доведеності своїх вимог, на суд.

За наведених обставин, суд не вважає поважними причини відкладення розгляду справи.

У підготовчому засіданні 06.02.2018 представник позивача подала клопотання, у якому просить встановити додатковий строк для подання доказів, а саме листа ТОВ «Олкар» вих. №15-1/08/17 від 15.08.2017. Подане клопотання обґрунтоване тим, що повернення грошових коштів ТОВ «Олкар» за договором фінансового лізингу №40/11Л від 23.11.2016 здійснювалась ТОВ «Промагролізинг-Україна» 15.08.2017 на підставі листа вих. №15-1/08/17 від 15.08.2017, отриманого позивачем за допомогою телефаксу. Позивач зазначає, що оригіналу вказаного листа на його адресу від відповідача не надходило і тому він у нього відсутній. Внаслідок цього позивач не мав змоги подати лист вих. №15-1/08/17 від 15.08.2017 разом з позовною заявою. Позивач вказує, що для отримання оригіналу цього листа йому необхідно звернутись до відповідача, що потребує додаткового часу.

Відповідно до ч. 2 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

За приписами ч. 4, 5 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Представник позивача не зазначила поважних причин, з яких копія листа ТОВ «Олкар» вих. №15-1/08/17 від 15.08.2017, отримана телеграфом, не могла бути подана разом з позовною заявою. Відсутність оригіналу вказаного листа у позивача на момент подання позову не є поважною причиною неможливості подання копії такого листа.

У позовній заяві позивачем в порушення вимог ст. 162 Господарського процесуального кодексу України взагалі не зазначено про наявність такої обставини та доказу на її підтвердження, а також письмових пояснень, встановлених ч. 4 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, щодо таких доказів.

За наведених обставин, у підготовчому засіданні 06.02.2018 суд відмовив позивачу у задоволенні клопотання про встановлення додаткового строку для подання доказів.

У підготовчому засіданні 06.02.2018 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення судового засідання з розгляду справи по суті на 28.02.2018.

У судове засідання 28.02.2018 з'явився уповноважений представник позивача.

Відповідач ухвалою суду від 06.02.2018 був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи по суті, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення, але у судове засідання не з’явився, про причини неявки суд не повідомив.

Отже, представник відповідача повторно не з’явився у судове засідання.

Згідно з нормами ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі:

1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;

2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

За наведених обставин, розгляд справи по суті проводиться за відсутності відповідача (його представника).

До початку судового засідання, 28.02.2018, від позивача надійшла заява про забезпечення позову. У своїй заяві позивач просить суд накласти арешт на нерухоме майно Товариства з обмеженою відповідальністю «Олкар» (ідентифікаційний код 39934033), а саме: господарські приміщення, загальна площа (кв.м): 626.4, розташовані на земельній ділянці Шаболтасівської сільської ради (господарське приміщення Б-1-1 загальною площею - 523,00 кв. м; господарське приміщення Б-1-2 загальною площею - 33,6 кв. м; складське приміщення В-1-1 загальною площею - 47,0 кв.м; складське приміщення Г-1-1 - 22,8 кв. м), за адресою: Чернігівська обл., Сосницький р., с. Шаболтасівка, вулиця Калініна, будинок 1а, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 533633774249, номер запису про право власності: 14283399 від 18.04.2016.

Відповідно до приписів ст. 140 Господарського процесуального кодексу України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.

Згідно з п. 3 ч. 6 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України суд у резолютивній частині рішення може у разі необхідності вказати про забезпечення виконання рішення.

З урахування викладеного, суд вважає за доцільне питання про забезпечення позову, тобто забезпечення виконання рішення, розглянути при вирішенні спору по суті.

Також до початку судового засідання 28.02.2018 від позивача надійшли додаткові письмові пояснення, у яких зазначено порядок зарахування оплат, здійснених відповідачем у рахунок погашення заборгованості за щомісячними лізинговими платежами, визначеними графіком лізингових платежів. Щодо порядку нарахування подвійного розміру винагороди Лізингодавця у вигляді відсотків, позивач вказує, що договором фінансового лізингу передбачено винагороду Лізингодавцю, яка іменована «винагорода Лізингодавця у вигляді відсотків», розмір якої є фіксованим і становить 18% річних від непогашеної вартості об’єкта лізингу на дату платежу та розраховується в момент укладення договору. У зв’язку з простроченням відповідачем сплати лізингових платежів більше ніж 5 днів та відповідно до п. 5.7 договору, позивачем нараховано суму винагороди у вигляді відсотків.

З огляду на приписи ч. 5 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України, з метою дослідження порядку розрахунку заборгованості, суд вважає за необхідне долучити такі пояснення до матеріалів справи.

Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Оскільки відповідачем не надано відзиву у встановлений судом строк, спір вирішується за наявними матеріалами справи.

Розглянувши матеріали справи та перевіривши надані представником позивача докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судом, 23.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Промагролізинг-Україна» (далі - Лізингодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Олкар» (далі - Лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу №40/11Л (далі – Договір) (а.с.15-23).

Відповідно до п. 1.1 Договору Лізингодавець передає Лізингоодержувачу на умовах лізингу у строкове платне володіння та користування з правом викупу майно, найменування, кількісні та якісні характеристики якого визначені у Додатку №1 «Специфікація» до даного Договору (надалі – об’єкт лізингу), а Лізингоодержувач зобов'язується прийняти об'єкт лізингу у володіння та користування на строк, зазначений в п. 3.2 договору, та здійснювати лізингові платежі на умовах договору.

Договірна вартість об'єкту лізингу складає: 3.900.000,00 грн з ПДВ (п. 1.2 Договору).

Об'єкт лізингу знаходиться у володінні і користуванні Лізингодавця у відповідності до договорів купівлі-продажу (п.1.3 Договору).

Згідно з п. 1.4 Договору Додаток №3 до даного договору «Графік лізингових платежів» визначає розміри, порядок та терміни сплати Лізингоодержувачем лізингових платежів по цьому договору.

Договір вступає в силу з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань. Строк лізингу по даному договору складає 12 місяців та відраховується з моменту фактичної передачі Об'єкта лізингу від Лізингодавця до Лізингоодержувача, тобто з дати підписання сторонами ОСОБА_3 приймання-передачі об'єкта лізингу (п. 3.1, 3.2 Договору).

Відповідно до п. 4.1, 4.5 Договору передача Об'єкта лізингу здійснюється протягом 5 днів з моменту виконання Лізингоодержувачем умов п. 5.2 цього Договору. ОСОБА_3 приймання-передачі Об'єкта лізингу Сторонами свідчить про прийняття Лізингоодержувачем Об'єкта лізингу у тимчасове володіння і користування та є підставою для нарахування Лізингодавцем лізингових платежів.

Порядок розрахунків визначений розділом 5 Договору.

До Лізингового платежу за цим Договором згідно Додатку №3 «Графіку лізингових платежів» входить: викупна вартість Об'єкту лізингу - 3900000,00 грн, винагорода Лізингодавця у вигляді відсотків – 247162,50 грн, інші витрати Лізингодавця – 82225,00 грн (п. 5.1 Договору).

Лізингоодержувач у строк до « 08» грудня 2016 року сплачує в безготівковій формі на рахунок Лізингодавця авансовий платіж, визначений у Додатку №3 «Графік лізингових платежів», що є невід'ємною частиною даного договору (п. 5.2 Договору).

Лізингові платежі вносяться Лізингоодержувачем в безготівковій формі у розмірі та в строки, вказані у Додатку №3 до Договору (п. 5.3 Договору).

Датою оплати лізингових платежів є дата зарахування даних платежів на рахунок Лізингодавця (п. 5.4 Договору).

Якщо дата лізингового платежу згідно Додатку №3 припадає на вихідний чи святковий день, то лізинговий платіж здійснюється в попередній робочий день (п. 5.5 Договору).

Сторони можуть змінити розміри та строки сплати чергових лізингових платежів шляхом письмового внесення таких змін до Додатку №3 до даного договору (п. 5.6 Договору).

У разі прострочення сплати Лізингоодержувачем лізингових платежів більше ніж на 5 календарних днів сума винагорода Лізингодавця у вигляді відсотків за Договором підлягає сплаті у подвійному розмірі, протягом всього строку прострочки, виходячи з розміру винагороди Лізингодавця у вигляді відсотків в періоді, у якому допущено таке прострочення (п. 5.7 Договору).

Відповідно до п. 8.4 Договору сторони погодили, що нарахування пені за даним договором не обмежується шестимісячним строком її нарахування. У разі прострочення сплати Лізингоодержувачем лізингових платежів, а також усіх інших платежів, які належать до сплати Лізингоодержувачем згідно даного договору та чинного законодавства, Лізингодавець має право стягнути з Лізингоодержувача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від непогашеної заборгованості по лізингових платежах та/або інших платежах за кожний день прострочки за весь період часу протягом якого не виконано зобов'язання зі сплати по день фактичної оплати.

Пунктом 8.5 Договору сторони погодили, що у випадку виникнення заборгованості по сплаті лізингових платежів перед Лізингодавцем, Лізингоодержувач зобов'язаний сплатити Лізингодавцю у відповідності до п. 5.7 цього договору суму винагороди у вигляді відсотків у подвійному розмірі протягом всього строку прострочки, виходячи з розміру винагороди Лізингодавця у вигляді відсотків в періоді, в якому допущено таке прострочення, по першій вимозі останнього протягом 5 банківських днів з дати отримання такої вимоги.

Згідно з п. 12.5 Договору невід'ємними частинами договору є його додатки, а саме: Додаток №1 «Специфікація»; Додаток №2/1 «ОСОБА_4 приймання-передачі Об'єкта лізингу»; Додаток №2 «ОСОБА_4 приймання-передачі Об'єкта лізингу» (після підписання); Додаток №3 «Графік лізингових платежів».

Відповідно до Специфікації (а. с. 24), яка є Додатком №1 до Договору, об’єктом лізингу є наступне майно:

- пункт приймально-сортувальний ППС-20-60 вартістю 1970000,00 грн з ПДВ;

- бункер приймальний БП-600 вартістю 150000,00 грн з ПДВ;

- машина для сухої очистки картоплі МСОК-5 вартістю 240000,00 грн з ПДВ;

- конвеєр перевантажувальний пересувний КПП-600 вартістю 103000,00 грн з ПДВ;

- дозатор ваговий ВСП-50 вартістю 470000,00 грн з ПДВ;

- машина автоматична для пакування в сітку МАУС-25 вартістю 575000,00 грн з ПДВ;

- скутер-підбирач СКП-40 вартістю 392000,00 грн з ПДВ.

Графік лізингових платежів зазначений у додатку №3 до Договору (а.с. 25).

На виконання умов Договору на підставі акту приймання-передачі об’єкта фінансового лізингу від 30.12.2016 (Додаток №2 до Договору) позивачем передано відповідачу на умовах лізингу у строкове платне володіння та користування з правом викупу майно, яке було зазначено у Специфікації (а.с. 38).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивачем виконані прийняті на себе зобов’язання з передачі майна на умовах лізингу, а відповідачем, у свою чергу, прийняте це майно без будь – яких зауважень.

Додатковими угодами сторонами вносились зміни до Договору, а саме:

- додатковою угодою №1 від 07.12.2016 (а.с. 27-28) викладено п. 5.1 Договору у такій редакції: « 5.1. До Лізингового платежу за цим Договором згідно Додатку №3 «Графіку лізингових платежів» входить: викупна вартість Об'єкту лізингу - 3900000,00 (Три мільйони дев’ятсот тисяч) гривень 00 коп., винагорода Лізингодавця у вигляді відсотків – 292500,00 (Двісті дев’яносто дві тисячі п’ятсот) гривень 00 коп., інші витрати Лізингодавця – 78000,00 (Сімдесят вісім тисяч) гривень 00 коп.». Також цією додатковою угодою внесено зміни у Додаток №3 до Договору «Графік лізингових платежів»;

- додатковою угодою №2 від 04.05.2017 (а.с. 29-37) внесено зміни до Договору, зокрема, у Додаток №3 до Договору «Графік лізингових платежів» (з урахуванням інформативних графіків для кожної одиниці майна). Загальний розмір лізингових платежів згідно з Додатком №3 становить 4270500,00 грн.

Відповідач взяті на себе зобов’язання виконав частково та сплатив лізингових платежів позивачу на загальну суму 3340000,00 грн.

Як зазначає позивач у позовній заяві, ТОВ «Промагролізинг-Україна» було повернуто ТОВ «Олкар» грошові кошти у розмірі 305750,00 грн у зв’язку з переплатою.

Таким чином, позивач вказує, що заборгованість відповідача по сплаті лізингових платежів, з урахуванням суми повернутих коштів, становить 1236250,00 грн.

Представник позивача пояснила, що кошти відповідачу повернуто на підставі його листа №15-1/08/17 від 15.08.2017, про що також зазначено у клопотанні про встановлення додаткового строку для подання доказів, проте вказаного листа позивач суду не надав.

У якості доказів на підтвердження повернення відповідачу коштів у розмірі 260000,00 грн позивачем надано копію виписки банку з поточного рахунку (а.с. 39).

Жодних доказів, які підтверджують повернення позивачем відповідачу коштів у розмірі 45750,00 грн, суду не надано.

02.01.2018 позивачем направлено відповідачу претензію від 02.01.2018 №01 з вимогою сплатити заборгованість у розмірі 1735873,29 грн (а.с. 57-73).

У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов’язань за Договором, позивачем нараховано відповідачу 288750,00 грн додаткових відсотків, 145615,16 грн пені, 16584,05 грн – 3% річних та 48674,08 грн інфляційних втрат.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд виходить з такого.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

За приписами ст. 806 Цивільного кодексу України За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ст. 807 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За приписами ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як вбачається з Додатку №3 до Договору «Графік лізингових платежів», у редакції, доданій до додаткової угоди №2 від 04.05.2017, ТОВ «Олкар» повинно було сплатити ТОВ «Промагролізинг-Україна» лізингових платежів на загальну суму 4270500,00 грн, проте відповідач частково виконав взяті на себе зобов’язання, сплативши позивачу лізингових платежів на загальну суму 3340000,00 грн.

При цьому, як вказує позивач, 15.08.2017 ним було повернуто відповідачу коштів на загальну суму 305750,00 грн, на підставі звернення відповідача у зв’язку з переплатою.

Судом встановлено, що позивачем надано докази щодо повернення відповідачу коштів у розмірі 260000,00 грн, що підтверджується копією виписки банку з поточного рахунку за 15.08.2017.

Жодних доказів, які підтверджують повернення позивачем у цей (та будь-який інший) день відповідачу коштів у розмірі 45750,00 грн, суду не надано, а тому суд доходить висновку, що позивачем безпідставно зараховані ці кошти у розмірі 45750,00 грн у суму боргу.

Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем зі сплати лізингових платежів, з урахуванням повернутих коштів у розмірі 260000,00 грн, становить 1190500,00 грн.

Оскільки відповідач у порушення ст. 526, 527 Цивільного кодексу України, ст.193 Господарського кодексу України взятих на себе зобов’язань не виконав та не сплатив позивачу лізингових платежів у повному обсязі, господарський суд вважає, що позовні вимоги у частині стягнення заборгованості зі сплати лізингових платежів підлягають задоволенню у встановленому судом розмірі 1190500,00 грн, тобто частково.

Частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Позивачем також нараховано відповідачу 288750,00 грн додаткових відсотків, 145615,16 грн пені, 16584,05 грн – 3% річних та 48674,08 грн інфляційних втрат.

Відповідно до п. 5.7 Договору у разі прострочення сплати Лізингоодержувачем лізингових платежів більше ніж на 5 календарних днів сума винагорода Лізингодавця у вигляді відсотків за Договором підлягає сплаті у подвійному розмірі, протягом всього строку прострочки, виходячи з розміру винагороди Лізингодавця у вигляді відсотків в періоді, у якому допущено таке прострочення (п. 5.7 Договору).

Оскільки відповідачем допущено прострочення сплати лізингових платежів більше ніж на 5 днів, починаючи з 11.12.2016, позивачем нараховано ТОВ «Олкар» додаткові відсотки у розмірі 288750,00 грн.

Суд, здійснивши перевірку розрахунку нарахування додаткових відсотків, дійшов висновку про правильне їх нарахування відповідно до умов договору.

Пунктом 8.5 Договору сторони погодили, що у випадку виникнення заборгованості по сплаті лізингових платежів перед Лізингодавцем, Лізингоодержувач зобов'язаний сплатити Лізингодавцю у відповідності до п. 5.7 цього договору суму винагороди у вигляді відсотків у подвійному розмірі протягом всього строку прострочки, виходячи з розміру винагороди Лізингодавця у вигляді відсотків в періоді в якому допущено таке прострочення по першій вимозі останнього протягом 5 банківських днів з дати отримання такої вимоги.

Оскільки п. 8.5 Договору передбачено проведення оплати відсотків у подвійному розмірі по першій вимозі позивача протягом 5 банківських днів з дати отримання такої вимоги відповідачем, суд вважає, що таким чином між сторонами встановлений інший строк оплати подвійного розміру відсотків винагороди, ніж строк оплати основних (базових) таких відсотків згідно встановленого графіку платежів.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 1 ст. 251 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 252 Цивільного кодексу України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Через те, що Договором не визначена форма пред'явлення вимоги позивачем, останній може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою, претензією тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, першою вимогою позивача про сплату спірних додаткових відсотків, по своїй суті, є претензія від 02.01.2018 №01 з вимогою сплатити 288750,00 грн додаткових відсотків.

Будь-яких пояснень та доказів щодо пред'явлення ним інших вимог (претензій, листів, рахунків тощо) про сплату спірних додаткових відсотків позивачем не надано.

Пояснень та доказів щодо дати отримання відповідачем цієї претензії (вимоги) позивачем також не надано, отже, суд доходить висновку про недоведеність позивачем початку перебігу, а відтак і настання п’ятиденного строку оплати таких додаткових відсотків.

Зважаючи на направлення цієї претензії (02.01.2018) та день подання позову до суду (05.01.2018), такий строк, у 5 банківських днів, на момент подання позову жодним чином настати не міг.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тобто, обов’язковою умовою звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів є порушення таких права або інтересу.

Оскільки, як встановлено судом, строк виконання грошового зобов'язання з оплати додаткових відсотків у відповідача не настав, суд дійшов висновку про відсутність на момент подання позову порушеного права позивача, а тому вимоги щодо стягнення таких відсотків є неправомірними та задоволенню не підлягають.

Сторонами у пункті 6.1 Договору погоджено, що нарахування пені за даним договором не обмежується шестимісячним строком її нарахування. У разі прострочення сплати Лізингоодержувачем лізингових платежів, а також усіх інших платежів, які належать до сплати Лізингоодержувачем згідно даного договору та чинного законодавства, Лізингодавець має право стягнути з Лізингоодержувача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від непогашеної заборгованості по лізингових платежах та/або інших платежах за кожний день прострочки за весь період часу протягом якого не виконано зобов'язання зі сплати по день фактичної оплати.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

За змістом ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України нарахування процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідальність, передбачена ст. 625 ЦК, є особливою мірою відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і може застосовуватися незалежно від застосування кредитором інших видів відповідальності або інших забезпечувальних заходів, зокрема неустойки. Беручи до уваги подібність правової природи ст. 549 ЦК (щодо сплати пені) та ст. 625 ЦК (щодо сплати трьох процентів річних), передбачена цими статтями відповідальність може застосовуватись незалежно одна від одної. Чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі різних видів забезпечення зобов'язань. При цьому нарахування та стягнення неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов'язання (ст. 549 ЦК) є правом кредитора, реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів цивільно-правової відповідальності, передбачених законом за порушення зобов'язання (ст. 625 ЦК).

З огляду на зазначене, заходи відповідальності за порушення грошового зобов’язання та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлена.

Аналогічна позиція виражена в Постановах Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12, від 30 жовтня 2013 р. у справі № 6-59цс13, від 30.05.2011 у справі № 42/252.

Суд здійснив перевірку розрахунку пені, 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням зменшення розміру боргу на суму 45750,00 грн (за період оплати 29.08.2017), яку суд не визнав повернутою відповідачу.

За перерахунком суду розмір пені має становити 141448,78 грн, 3% річних – 16110,25 грн та інфляційних втрат – 47670,38 грн.

Отже, вимоги позивача щодо стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню у зазначених вище розмірах.

Таким чином, загальна сума, що підлягає стягненню з відповідача складає 1.395.729,41 грн.

Обґрунтовуючи подану заяву про забезпечення позову, позивач зазначає, що починаючи з 24.10.2017 та по теперішній час жодних грошових коштів від відповідача на розрахунковий рахунок позивача не надходило. До моменту пред'явлення позову відповідач знав про наявність заборгованості перед ТОВ «Промагролізинг-Україна» та, як вважає позивач, свідомо не виконував свої зобов'язання щодо її сплати.

Крім того позивач вказує, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта ТОВ «Олкар» (номер інформаційної довідки: 115037216, дата, час формування 22.02.2018 18:48:58) у період існування простроченої заборгованості перед позивачем, а саме 08.12.2017, відповідачем було укладено іпотечні договори, за якими передано в іпотеку третім особам належне йому нерухоме майно, а саме: ремонтну майстерню, загальною площею 432,4 кв. м; гараж тракторної бригади, загальною площею 512,6 кв.м; кузню, загальною площею 76,8 кв.м.

Позивач вважає, що укладення ТОВ «Олкар» договору іпотеки у період наявності невиконаного зобов'язання перед позивачем є дією, спрямованою на ухилення від виконання зобов'язання та достатнім обґрунтуванням припущення, що майно, яке є у відповідача, може зникнути, зменшитись за кількістю на момент виконання рішення.

Також позивач звертає увагу суду на те, що згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень у провадженні Господарського суду Чернігівської області знаходяться справи за позовами інших осіб до ТОВ «Олкар», а саме: справа № 927/1159/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкріс- Агро» до ТОВ «Олкар» про стягнення 12614398,17 грн; справа № 927/1124/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрна індустріальна компанія» до ТОВ «Олкар» про стягнення 2112839,38 грн.

Посилаючись на висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 17.02.2015 у справі № 910/22285/14, позивач зазначає, що достатньо обгрунтованою для забезпечення позову обставиною є наявність значної заборгованості відповідача перед кредиторами згідно судових рішень, що свідчить про складний фінансовий стан відповідача, оскільки останній має заборгованість перед низкою контрагентів, що в порядку виконання вказаних судових рішень може потягти витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, а це, в свою чергу, вказує на можливість утруднення виконання рішення суду у даній справі в разі задоволення позову.

Також позивач посилається на постанову Вищого господарського суду України №2/243 від 04.10.2006, у якій судом зазначено, що рішення господарського суду, за яким з відповідача стягнуто заборгованість на користь інших осіб, є свідченням невиконання відповідачем зобов'язань щодо розрахунків перед своїми контрагентами та підтвердженням існування незадовільного фінансового стану відповідача.

На думку позивача, наявність кількох відкритих проваджень щодо стягнення з ТОВ «Олкар» заборгованості на загальну суму 14727237,55 грн, за якими можуть бути винесені рішення щодо задоволення позовних вимог третіх осіб, прямо свідчить про невиконання відповідачем своїх зобов'язань перед контрагентами, про його незадовільний фінансовий стан та про можливість ускладнення виконання рішення суду у даній справі у разі задоволення позову.

У своїй заяві позивач зазначає, що накладення арешту на нерухоме майно не створює жодних перешкод для здійснення ТОВ «Олкар» господарської діяльності, отримання прибутку, можливості отримання грошових коштів та розрахунків за договорами, а також виконання інших зобов'язань перед третіми особами, а тому не може спричинити стягнення з відповідача штрафних санкцій за невиконання зобов'язань перед третіми особами та не завдасть будь-яких інших збитків, тому необхідність для вжиття заходів зустрічного забезпечення відсутня.

Відповідно до ст. 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб.

За приписами ст. 139 Господарського процесуального кодексу України визначено, що заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності.

Відповідно до приписів ст. 140 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

У позовному провадженні піддані арешту кошти або майно слід обмежувати розміром суми позову та можливих судових витрат.

Предметом спору у справі є грошові кошти як оплата за передане у фінансовий лізинг рухоме майно на загальну суму 3.900.000,00 грн, при чому вартість цього майна (навіть з урахуванням зносу за час користування) значно більша ніж сума пред’явлених вимог (1.735.873,29 грн), та відповідно, сума, що підлягає стягненню за висновками суду (1.395.729,41 грн).

Проте, позивач не просить суд накласти арешт ані на грошові кошти, що є безпосередньо предметом позову, ані на рухоме майно, що є предметом спірного договору. Неможливість застосування саме таких видів забезпечення позову, що безпосередньо пов’язані з предметом спору, позивачем жодним чином також не обґрунтовано.

Позивач у своїй заяві просить накласти арешт на господарські приміщення, які належать відповідачу, проте позивачем не зазначено та не підтверджено доказами їх вартість, внаслідок чого суд не може визначити адекватність співвідношення інтересу (у грошовому розмірі), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту.

Аналогічний правовий механізм виконання рішення суду законодавцем унормований у виконавчому провадженні, що кореспондується з викладеними висновками суду.

Так, згідно з ч. 2, 5 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

Відповідно до ч. 6 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Крім того, позивач посилається на те, що у провадженні Господарського суду Чернігівської області знаходяться інші справи з розгляду спорів про стягнення з відповідача заборгованості на загальну суму 14727237,55 грн, що свідчить про його незадовільний фінансовий стан та про можливість ускладнення виконання рішення суду у даній справі у разі задоволення позову. Однак жодних доводів та доказів щодо наявності прийнятих судом рішень у таких спорах позивачем не надано.

Саме лише посилання на наявність судових спорів щодо відповідача, з огляду на відсутність відповідних рішень суду, що набрали законної сили, та загальноправовий принцип презумпції невинуватості, не є беззаперечним підтвердженням невиконання відповідачем зобов'язань щодо розрахунків перед своїми контрагентами і наявності заборгованості перед іншими особами, а отже не є достатньо обґрунтованою обставиною, що свідчить про існування незадовільного фінансового стану відповідача.

Потенційна можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.

За наведених обставин у їх сукупності, суд доходить висновку про необґрунтованість доводів позивача щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову, а саме: щодо розумності і обґрунтованості конкретного заходу до забезпечення позову стосовно по відношенню до предмету спору, адекватності вимог у призмі співвідношення майнового інтересу (у грошовому розмірі) з вартістю відповідного нерухомого майна та те, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, а тому у задоволенні заяви про забезпечення позову необхідно відмовити.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення позивача судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За наведених обставин, у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Судовий збір відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. 42, 53, 73-80, 86, 129, 178, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Олкар» (код ЄДРПОУ 39934033, проспект Перемоги, 139, оф. 323, м. Чернігів, 14000) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Промагролізинг-Україна» (код ЄДРПОУ 37768114, вул. О. Пироговського, 19, корп. 4, приміщення 84, м. Київ, 03110) 1190500,00 грн заборгованості зі сплати лізингових платежів, 141448,78 грн пені, 16110,25 грн – 3% річних, 47670,38 грн інфляційних втрат та 20935,95 грн витрат зі сплати судового збору.

3. У решті позову відмовити.

4. Відмовити у задоволенні заяви ТОВ «Промагролізинг-Україна» про забезпечення позову.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного господарського суду, з урахуванням п. 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 12.03.2018.

Суддя В.В. Шморгун