Рішення № 72668793, 27.02.2018, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

Справа № 336/5075/17

Провадження № 2/336/223/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2018 року м. Запоріжжя

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Марко Я.Р., при секретарі Палубінській К.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні власністю, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з вищевказаним позовом, в якому просять суд усунути їм перешкоди у користуванні квартирою № 33 за адресою: м. Запоріжжя, вул. Військбуд, буд. 85, яка належить їм та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності? шляхом виселення ОСОБА_3 з вищевказаної квартири без надання іншого житлового приміщення та стягнути з останньої на їх користь сплачений судовий збір.

В обґрунтування позовної заяви позивачі зазначили, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № 24046 від 21.01.2014 року квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності в рівних долях позивачам та ОСОБА_4, кожному по 1/3 частки. Приблизно з середини 2014 року відповідач почала навідуватися в гості до житла позивачів та з часом почала зустрічатись з ОСОБА_4 – сином позивача ОСОБА_1, а згодом безпідставно та без згоди позивачів проживати у спірній квартирі.

10.02.2015 року за заявою ОСОБА_1 порушена кримінальна справа за фактом вчинення ОСОБА_3 злочину, передбаченого статтею 125 частиною 1 Кримінального кодексу України, однак кримінальне провадження було закрито у зв’язку з відмовою потерпілої від обвинувачення.

Адвокатським запитом від 07.07.2017 року з Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області було витребувано копії матеріалів розгляду звернень ОСОБА_1, з яких вбачається, що остання в 2015 році неодноразово зверталась до правоохоронних органів з заявами з приводу протиправних дій відповідача.

В 2017 році ОСОБА_1 також зверталась до правоохоронних органів із заявами з приводу протиправних дій ОСОБА_3, однак перевірки за заявами були припинені, а останній було рекомендовано звернутися до суду.

Як зазначається в позовній заяві, згідно отриманої амбулаторної картки ОСОБА_1 в останньої спостерігається гіпертонічна хвороба, тобто будь-які хвилювання є протипоказаними, також хворіє на цукровий діабет. Внаслідок протиправної поведінки відповідача стан здоров’я ОСОБА_1 значно погіршився.

За твердженнями позивачів, відносини ОСОБА_4 з відповідачем, не дають останній законних підстав знаходитись та проживати у спірній квартирі. Крім того, звертають увагу на те, що вони не надавали жодної належної згоди відповідачу на право проживання чи право користування, про що свідчить відсутність у сторін відповідного договору оренди, або відповідної письмової згоди від позивачів.

Позивачі вважають, що відповідач самоправно зайняла належне їм на праві власності житлове приміщення та, посилаючись на положення статті 109, частини 3 статті 116 Житлового кодексу України, статей 321, 355, 356, 358, 391 Цивільного кодексу України, просять позов задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 та представник позивачів в судовому засіданні позов підтримали з підстав наведених в ньому, просили позов задовольнити посилаючись на те, що відповідач протиправно вселилась до спірної квартири, а позивачі згоди на її вселення не надавали.

Позивач ОСОБА_2, явка якої в судове засідання судом визнана обов’язковою, в судове засідання не з’явилась, однак надіслала на адресу суду заяву за змістом якої повідомила, що вона не має можливості з’явитися в судове засідання, оскільки на теперішній час мешкає на території Російської Федерації, в 2015 році в неї народилась дитина, яку вона не може залишати, а подорож для неї та дитини є вкрай фінансово затратною та виснажливою. Крім того, пояснила, що вона уклала договір з адвокатом ОСОБА_5, який представляє її інтереси в суді. Також в своїй заяві ОСОБА_2 зазначила, що позовні вимоги підтримує, згоди на проживання відповідача у спірній квартирі вона не надавала, просила справу розглядати без її участі.

ОСОБА_3 в судовому засіданні проти позову заперечувала, зазначивши, що позивачка ОСОБА_1 була не проти того, що відповідач мешкає в спірному житлі разом з її сином з котрим вона перебуває у відносинах з 2012 року, а 28.10.2017 року відповідач та ОСОБА_4 уклали шлюб.

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні проти позову заперечував, був допитаний в якості свідка та пояснив, що відповідач є його дружиною, позивачі проти вселення відповідача не заперечували. Він зустрічався з ОСОБА_3, його мати ОСОБА_1 запросила її в гості, остання постійно приходила та залишалась у нього. ОСОБА_4 зазначив, що між відповідачем та його матір’ю ОСОБА_1 не було неприязних стосунків, конфлікти почали виникати після того, як він та ОСОБА_3 почали проживати фактично як чоловік та дружина. Позивачі не надавали згоди на проживання відповідача у спірній квартирі, але й не заперечували проти вселення ОСОБА_3 у квартиру, співвласником якої є ОСОБА_4, вказаний факт було розцінено останнім як згода на проживання відповідача у вищевказаній квартирі. Окрім того, ОСОБА_4 зазначив про те, що певний час вони з ОСОБА_3 проживали окремо від позивача ОСОБА_1, проте на прохання останньої повернулись до спірної квартири.

Свідок ОСОБА_6, допитаний в судовому засіданні, зазначив, що він періодично протягом останніх п’яти років проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1, оскільки його запросила позивач ОСОБА_1, пояснивши, що побоюється за своє життя, але останнім часом ОСОБА_6 проживає у вказаній квартирі постійно. За поясненнями свідка ОСОБА_6 в ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виникають конфлікти, сварки, внаслідок чого неодноразово викликали працівників поліції. Позивач ОСОБА_2 одружилась та мешкає в Росії. Також пояснив, що позивачі згоди на вселення відповідача не надавали, але й не заперечували проти її проживання у спірній квартирі.

Заслухавши пояснення учасників справи, свідка, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Вирішення питання про наявність правових підстав для виселення особи із житлового приміщення залежить, зокрема, від вирішення питання про правомірність набуття права користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Відповідно до частин 1-4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статей 77, 78, 79 Цивільного процесуального кодексу України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі статтею 80 Цивільного процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В обґрунтування позову позивачі посилаються на приписи статті 109, частини 3 статті 116 Житлового кодексу України, статей 321, 355, 356, 358, 391 Цивільного кодексу України.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Судом встановлено, що предметом спору є квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло № 24046 від 21.01.2014 року (а.с.12) та копії витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.13-18) квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності в рівних долях громадянам: ОСОБА_2 – 1/3; ОСОБА_1 – 1/3; ОСОБА_4 – 1/3.

Згідно з частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 2 статті 386 Цивільного кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 109 Житлового кодексу України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, встановлених законом.

Факту проживання відповідача у спірній квартирі відповідач не заперечує, крім того, підтверджується наданими сторонами доказами.

Водночас, твердження позивачів про те, що відповідач самоправно вселилась у квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, показаннями свідка ОСОБА_6 та показаннями ОСОБА_4, який був допитаний у якості свідка.

Зокрема, свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні зазначив про те, що ОСОБА_1 згоди не надавала, проте не заперечувала проти вселення ОСОБА_3 у квартиру , яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві спільної часткової власності в рівних долях ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 Згодом у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 погіршились стосунки, що призвело до конфліктних ситуацій.

Як вбачається з копії свідоцтва про шлюб, виданого Шевченківським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області ОСОБА_4 та ОСОБА_3 28.10.2017 року уклали шлюб (а.с.84).

Відповідно до частини 1 статті 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним мають право на користування цим майном відповідно до закону.

Згідно з частинами 1, 2 статті 156 Житлового кодексу України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Згідно із частиною четвертою статті 156 Житлового кодексу України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Приймаючи до уваги вищенаведене, ОСОБА_3 проживає у квартирі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 як член сім'ї співвласника ОСОБА_4

Право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до статті 157 ЖК України, проте, за наявності обставин, передбачених частиною 1 статті 116 цього Кодексу, зокрема, якщо вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

В обґрунтування позову позивачі зазначають про вчинення ОСОБА_3 заходів фізичного та психологічного впливу до ОСОБА_1 на підтвердження чого надають суду висновки про результати звернення громадянина(ки), затверджені начальником Шевченківського РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області, листи Шевченківського РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області за зверненням ОСОБА_1, з яких вбачається винесення офіційних застережень ОСОБА_3 щодо неприпустимості протиправної поведінки та копію ухвали Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 16.01.2017 року у справі № 336/7952/16-к про закриття кримінального провадження ОСОБА_3 за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого статтею 125 частиною 1 Кримінального кодексу України, у зв'язку з відмовою потерпілої ОСОБА_1 від обвинувачення (а.с. 21-36).

Разом з тим, як вбачається із позовної заяви, позивачі просять суд виселити відповідача на підставі частини 3 статті 116 Житлового кодексу України.

Відповідно до частини 3 статті 116 Житлового кодексу України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідач та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, заперечуючи проти позову про самоправність зайняття спірного жилого приміщення, посилаються на досягнуту усну домовленість та домовленість шляхом вчинення конклюдентних дій з співвласниками спірної квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про постійне проживання у квартирі, доказів протилежного суду не надано.

Наведене свідчить, що вселення та проживання відповідача, яка станом на момент розгляду даної справи є членом сім'ї співвласника квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_4, у спірній квартирі мало місце з відома та за відсутності заперечень позивачів, як співвласників квартири, а тому підстав для висновку, а відповідно до застосування положень частини 3 статті 116 Житлового кодексу України, про самоправність зайняття жилого приміщення у суду не має.

Стаття 16 Цивільного кодексу України містить перелік способів захисту особистих немайнових або майнового права та інтересів, якими є: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права саме - заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.

Реалізуючи передбачене статтею 64 Конституції України право на судовий захист, шляхом звернення до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті.

Слід зазначити, що, захист немайнового чи майнового права або законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від вчинення певних дій. При цьому предмет позову кореспондує зі способами захисту права, що визначені в статті 16 Цивільного кодексу України.

Приймаючи до уваги вищенаведене, беручи до уваги обставини та правові підстави, якими позивачі обґрунтовують позовні вимоги, що становлять предмет позову, зокрема, посилання на частину 3 статті 116 Житлового кодексу України, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3, з підстав, наведених у позові необґрунтованими та такими, що спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, відтак, позов задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 4, 12, 13, 76-81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд –

У Х В А Л И В:

У позовіОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про усунення перешкод в користуванні власністю - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя: Я.Р.Марко