Постанова № 72627908, 06.03.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/3708/17 06.03.2018

Провадження №22-ц/784/275/18

Справа № 487/3708/17 Головуючий суду першої інстанції ОСОБА_1

Провадження № 22ц/784/275/18 Суддя-доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

6 березня 2018 року м. Миколаїв

Апеляційний суд Миколаївської області у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Царюк Л.М.,

суддів: Колосовського С.Ю., Локтіонової О.В.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участю заявника - ОСОБА_3,

його представника – ОСОБА_4,

представника державної виконавчої служби - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2017 року, постановлену під головуванням судді Кузьменка В.В. в залі судового засідання в м. Миколаїв, о 14.13 год. за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області,

В С Т А Н О В И В:

17 липня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі – Відділ ДВС).

Заявник вказував, що постановою державного виконавця відділу ДВС ОСОБА_6 26 червня 2017 року накладено арешт на все його нерухоме майно в межах звернення стягнення у розмірі 32 144 грн.

Проте, на думку заявника, вказана постанова винесена з порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки державним виконавцем не враховано, що вартість нерухомого майна, що підлягає арешту, значно перевищує суму боргу. Ці обставини позбавляють його можливості в повній мірі розпоряджатися своїм нерухомим майном, а тому порушують його права як власника цього майна. ОСОБА_4 того, оскаржувана постанова зроблена не на офіційному бланку, не містить ім’я та по батькові державного виконавця та не затверджена підписом керівника і печаткою установи. Копія цієї постанови йому не направлялась. Також, при накладенні арешту на майно державний виконавець в порушення вимог Закону не складав ОСОБА_6 опису й арешту майна боржника.

Посилаючись на зазначені обставини та порушення вимог ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» заявник просив визнати дії державного виконавця Відділу ДВС ОСОБА_6 щодо накладення арешту на майно боржника неправомірними та скасувати постанову державного виконавця про арешт майна боржника від 26 червня 2017 року.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2017 року, з урахуванням ухвали того ж суду від 13 грудня 2017 року про виправлення описки, скаргу ОСОБА_3 задоволено. Скасовано постанову державного виконавця відділу ДВС ОСОБА_6 про арешт майна боржника від 26 червня 2017 року.

Додатковим рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 грудня 2017 року стягнуто з відділу ДВС на користь ОСОБА_3, сплачений останнім судовий збір у розмірі 320 грн.

Не погоджуючись з ухвалою, Відділ ДВС подав апеляційну скаргу, в якій просив суд її скасувати та закрити провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Свої доводи скаржник мотивував тим, що оскільки оскаржувана постанова винесена державним виконавцем на виконання постанови про стягнення виконавчого збору, тобто не на виконання судового рішення, то оскарження дій державного виконавця має відбуватися на підставі ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» в порядку адміністративного судочинства.

ОСОБА_4 того, щодо арешту майна боржника, державний виконавець в межах своїх повноважень виконував обов’язки по примусовому виконанню рішення, одним із заходів такого виконання є накладення арешту на майно боржника та реєстрація обтяжень такого майна.

Заявник ОСОБА_3 доводи апеляційної скарги не визнав, зауваживши, що питання юрисдикції по цій справі вже було вирішено апеляційним судом.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Цивільного процесуального Кодексу України в редакції Закону України № 2147-УШ від 3 жовтня 2017 року, що набув чинності 15 грудня 2017 року, провадження в цивільних справа здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи (ст. 383 ЦПК України в редакції 2004 року).

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (ст. 387 ЦПК України в редакції 2004 року).

Аналогічні норми містяться у положеннях ст.ст. 447, 451 ЦПК України.

Як встановлено судом 24 липня 2013 року постановою головного державного виконавця Заводського відділу ДВС Миколаївського міського управління юстиції ОСОБА_7 було відкрито виконавче провадження № 39004794 з виконання виконавчого листа № 2/487/1263/2013, виданого Заводським районним судом м. Миколаєва 4 липня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_8 суми заборгованості за розпискою від 20 вересня 2010 року у розмірі 321 440 грн., що складається з основної суми боргу у розмірі 320 000 грн. та відсотків у розмірі 1 440 грн. (а.с.104).

17 січня 2014 року стягувач ОСОБА_8 померла.

В подальшому, 26 січня 2015 року, постановою державного виконавця Заводського відділу ДВС Миколаївського міського управління юстиції ОСОБА_9 при примусовому виконанні вищевказаного виконавчого листа замінено сторону виконавчого провадження з ОСОБА_8 на ОСОБА_3 (а.с.108).

11 лютого 2015 року постановою державного виконавця Заводського відділу ДВС Миколаївського міського управління юстиції ОСОБА_9 виконавчий лист № 2/487/1263/2013, виданий Заводським районним судом м. Миколаєва 4 липня 2013 року, повернутий стягувачу ОСОБА_3, оскільки 28 січня 2015 року за вх. № 457/01.02-45 від нього до відділу ДВС надійшла відповідна заява про повернення виконавчого документа.

При цьому постанову про стягнення з боржника виконавчого збору та постанову про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій було виділено в окреме провадження (а.с.109).

26 червня 2016 року під час проведення виконавчих дій по стягненню з боржника ОСОБА_3 виконавчого збору у розмірі 32 144 грн. постановою державного виконавця Відділу ДВС ОСОБА_6 від 26 червня 2017 року накладено арешт на майно, що належить боржнику ОСОБА_3 (ВП 46497002) (а.с.110).

За даними витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у власності ОСОБА_3 у м. Миколаєві перебувають квартири за адресами: вул. Південна, 35 к. 26; АДРЕСА_1; АДРЕСА_2; АДРЕСА_3 (а.с. 88-92).

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Стаття 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В своїх рішеннях, зокрема, «Іммобільяре Саффі» проти Італії» від 28 липня 1999 року, «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року Європейський суд з прав людини робив висновки, що втручання у право безперешкодного користування своїм майном передбачає «справедливу рівновагу» між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилучені (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця (ч. 6 ст. 48 Закону).

Звернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна (ч.1 ст. 50 Закону).

Згідно з приписами ч. 1 ст. 56 Закону арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Державний виконавець, виконуючи свої повноваження відповідно до Закону, в межах виконавчого провадження про стягнення боргу у розмірі 32 144 грн. застосував арешт всього майна боржника, а саме, чотирьох квартир, у зв’язку з чим відбулася заборона відчуження цього майна. Зазначені дії державного виконавця теоретично залишили за боржником право користування своєю власністю, однак практично обмежили можливість розпоряджатися своїм майном, що порушує право власника на вільне володіння своїм майном. Отже, державний виконавець порушив «справедливу рівновагу» між державними інтересами та дотриманням фундаментального права людини на вільне володіння своїм майном, а тому його дії щодо арешту всього майна боржника без урахування розміру боргу є неправомірними.

З огляду на встановленні обставини та наведені норми права, практику Європейського Суду, районний суд, правильно встановивши, що сума, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3, у розмірі 32 144 грн. є значно меншою від вартості чотирьох квартир та явно не є співмірною з розміром боргу, обґрунтовано задовольнив його скаргу.

Доводи скаржника про те, що сам по собі арешт майна боржника, не впливає по суті на будь-які права останнього, оскільки є фактично способом спонукання боржника сплатити свої борги та на цій стадії не відбувається реалізація такого майна, не заслуговують на увагу, так як арешт майна, пов’язаний з обмеженням прав власника на розпорядження цим майном та за Законом застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Також не можуть бути задоволені доводи апеляційної скарги щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця в порядку адміністративного судочинства з огляду на приписи ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження».

Як вбачається із матеріалів справи, питання щодо порушення правил юрисдикції місцевим судом при розгляді скарги ОСОБА_3, вже було предметом розгляду апеляційної інстанції.

Так, ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 липня 2017 року відкрито провадження у справі за даною скаргою.

Наступною ухвалою того ж суду від 26 липня 2017 року зазначену скаргу передано на розгляд до Миколаївського окружного адміністративного суду з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (а.с. 37).

Проте, ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 23 серпня 2017 року ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 липня 2017 року скасовано, а справу направлено для подальшого розгляду до суду першої інстанції. При перевірці законності зазначеної ухвали колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства та в даному випадку ч. 2 ст. 74 Закону не регулює спірні правовідносини.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Заявник звернувся до суду зі скаргою у порядку, визначеному ст. 383 ЦПК України ( в редакції 2004 року) та апеляційний суд визнав таке звернення таким, що відповідає закону.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній особі гарантовано право на справедливий суд. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу остаточності рішень суду. Цей принцип, як наголошує Європейський суд з прав людини (далі – Євросуд), означає, що « жодна із сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення нових судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. При цьому, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру» (п. 52 рішення Євросуду у справі «Рябих проти Росії» (2003 рік).

Отже, апеляційною інстанцією при перегляді ухвали суду першої інстанції від 26 липня 2017 року вже було визначено, що справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, а тому повторний перегляд цього питання після вирішення справи по суті, з огляду на тлумачення Євросудом принципу юридичної визначеності є порушенням права ОСОБА_3 на справедливий суд.

З урахування викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростовують, а тому не можуть бути підставою для скасування ухвали, постановленої з додержанням вимог процесуального закону.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Заводського відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області залишити без задоволення, а ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів, обчислюючи цей строк, з дня складання повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді С.Ю. Колосовський

ОСОБА_10

Повний текст постанови складено 7 березня 2018 року.