Постанова № 72626475, 06.03.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/1223/18 Головуючий у 1-й інстанції: Жукова О.Є.

Є.У.№ 331/975/17 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суду Запорізької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

Гончар М.С.,

секретар Ващенко З.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства КБ «Приватбанк», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» про визнання кредитного договору недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2017 року,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк», який в ході розгляду справи неодноразово доповнював і уточнював, з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати недійсним кредитний договір № ZPС0GK00000658 від 27 серпня 2007 року, укладений між ним та відповідачем з моменту його підписання з застосування реституції за загальним правовим наслідком недійсності правочину. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач при укладанні договору використав нечесну підприємницьку практику. Надання відповідачем споживчого кредиту в іноземній валюті та ненадання інформації щодо ціни послуги у національній валюті, ненадання інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, введення його в оману щодо розміру процентної ставки наявності прихованих процентів, порушує вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, вважав, що про використання закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» нечесної підприємницької практики також свідчить укладання між ним та ЗАТ «Акцент- Банк» договору факторингу 28.12.2007 року , про існування якого він дізнався лише в липні 2017 року , а до цього весь час сплачував грошові кошти на користь відповідача.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2017 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, і ухвалити по справі нове рішення яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В засідання апеляційного суду належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи ОСОБА_3 і його представники ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 не з'явилися. ОСОБА_3 направив клопотання про відкладення розгляду справи, пославшись на свою зайнятість у розгляді іншої справи у суді першої інстанції, доказів поважності причин неявки у судове засідання не надав, причини неявки своїх представників не повідомив. Колегія суддів визнала причини неявки у судове засідання позивача і його представників неповажними і визнала за можливе розглядати справу за їх відсутності.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, заперечення представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно статті 375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування незаконності судового рішення позивач посилався на те, що при укладенні кредитного договору Банком було порушено вимоги чинного законодавства, передбачені статями 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», а суд першої інстанції ці порушення залишив без уваги.

З'ясувавши обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Встановлено, що між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_3 укладено договір кредиту від № ZPС0GK00000658 від 27 серпня 2007 року, за яким банк зобов'язався надати кредитні кошти у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 24 500 доларів США на строк з 27 серпня 2007 року до 26 серпня 2037 року, із яких 14 000 доларів США на придбання квартири, 10 500 доларів США - для сплати страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пп.2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.

Вказаний кредитний договір забезпечений договором іпотеки.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до статей 192, 524, 533 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно із роз'ясненнями Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеними в п. п. 11, 13 постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» №5 від 30 березня 2012 року, у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028).

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Суду позивачем не надано доказів, що Національним банком України банківська ліцензія ПАТ КБ «Приватбанк» на право здійснювати банківські операції , визначених ч.1 та п.п.5-11 ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не надавалася.

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв'язку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним.

Враховуючи, що спірний договір було укладено до набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем дотримані вимоги законодавства щодо надання кредиту в іноземній валюті.

З цього приводу, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права в постанові від 02 липня 2014 року по цивільній справі № 6- 79цс14 дійшла таких висновків: «Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України гривня».

Таким чином, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти. Дана правова позиція викладена у Постанові Верховного суду України від 04 липня 2011 року у справі № 3-62гс11.

Згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доводи ОСОБА_7 про нечесну підприємницьку практику банку, ненадання інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, введенням в оману, є неспроможними.

Відповідно до положень, закріплених у ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

За змістом ст.230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповдіно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Згідно абзацу 2 ч.2 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Конституційний Суд України у справі від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 про захист прав споживачів кредитних послуг у мотивувальній частині рішення зазначав, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через установлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

Пунктом 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за №541/13808, на банки покладається обов'язок надання споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту та зобов'язують банк отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з цією інформацією.

Як вбачається із Анкети-заяви, яка підписана позивачем 22 серпня 2007 року, останній своїм підписом підтвердив, що ознайомлений з умовами кредитування, які йому були надані в письмовій формі, зокрема, ознайомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту (а.с.45).

Своїм підписом на кредитному договорі позичальник також засвідчив про ознайомлення з умовами кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту.

На підставі ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У матеріалах справи відсутні докази щодо невідповідності відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом вихідним параметрам кредитування, здороження кредиту.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність обставини ненадання банком інформації ОСОБА_3 про умови кредитування, наявність в діях відповідача умислу, який полягає у замовчувані реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженого розміру процентної ставки.

В ході судового розгляду не встановлено істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, заподіяння шкоди споживачу та порушення принципу добросовісності.

Укладення Банком договору уступки права вимоги з третьою особою, несвоєчасне повідомлення Банком позичальника про заміну кредитора у зобов'язанні не свідчить про нечесну підприємницьку діяльність відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згода боржника на заміну кредитора у зобов'язанні умовами оспорюваного договору не передбачена. Така зміна сторони у зобов'язанні не призвела до додаткової відповідальності позичальника

За змістом ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

На підставі ч.2 ст.640 ЦК України у разі якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії.

З матеріалів справи вбачається, що договір між сторонами вчинений у письмовій формі. Згідно із п.5.1 правочину договір у частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту згідно п.7.1, а також сплати страхових платежів згідно пп.2.1.3, 2.2.7 набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів або оформлення касових документів з метою використання кредиту в межах зазначених у них і діє в обсязі виданих позичальникові коштів до повного виконання сторонами зобов'язань .

На підставі ч.1 ст.1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Частинами 2 та 3 ст.207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Договір, спір щодо якого вирішується у справі, є укладеним з моменту досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору.

Підписанням оспорюваного кредитного договору без будь-яких застережень ОСОБА_3 підтвердив, що він обізнаний та погодився з усіма умовами такого договору.

Доводи апеляційної скарги про неналежне виконання банком своїх зобов'язань за кредитним договором, не надання позичальнику грошових коштів є безпідставними, оскільки спростовуються наявними в матеріалах справи меморіальними ордерами, виписками по рахунках тощо.

Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням вимог статей263,264 ЦПК України.

Суд правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав вважати, що спір вирішено неправильно.

Керуючись ст. ст.374ч.1 п.1, 375, 381,382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2017 року по цій справі залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий:

Судді: