Рішення № 72588929, 26.02.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2820/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2018 року м. Одеса

У залі судових засідань № 17

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

суддя - доповідач - Балан Я.В.,

суддя - Вовченко О.А.,

суддя - Левчук О.А.

при секретарі судового засідання - Сидоренко Ю.С.

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_1

представник відповідачів - ОСОБА_2

Запорізької митниці Державної фіскальної служби, (за довіреністю)

Державної фіскальної служби України

представника третьої особи - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Запорізької митниці Державної фіскальної служби, Державної фіскальної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство юстиції України про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До суду з позовом звернувся ОСОБА_1 до Запорізької митниці Державної фіскальної служби, Державної фіскальної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство юстиції України з урахуванням доповнень до позовної заяви (а.с.135-145) просить:

скасувати наказ №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.»;

поновити на посаді завідувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України;

стягнути з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 20.10.2014р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

зобов’язати Запорізьку митницю ДФС України відкликати відомості про застосування до ОСОБА_1 заборони передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

В обгрунтуванням позовних вимог позивач зазначає, що з наказом Запорізької митниці ДФС «Про звільнення ОСОБА_1В.» №177-о від 20.04.2015р. не погоджується та вважає його таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що у порушення ст. ст. 38, 43, 64 ОСОБА_4 України було допущено обмеження прав позивача на право та доступ до державної служби. У зв’язку з чим, наказ про звільнення з посади є таким, що суперечить положенням ОСОБА_4 України та відповідно є незаконним.

У судовому засідані позивач позовні вимоги просив задовольнити.

Ухвалою суду від 12.12.2017р. доручено Запорізькому окружному адміністративному суду забезпечити проведення судового засідання у режимі відеоконференції за участю представника Державної фіскальної служби України та Запорізької митниці Державної фіскальної служби.

Представник - Запорізької митниці Державної фіскальної служби, Державної фіскальної служби України у режимі відео конференції позов не визнала та заперечувала проти його задоволення з підстав, викладених у письмових запереченнях проти позову, зазначивши, що оскаржуваний наказ №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.» на її думку є правомірним, оскільки прийнятий відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 КЗпП України з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади».

Ухвалою суду від 12.12.2017р., яка занесена до журналу судового засідання – залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство юстиції України.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство юстиції України у судовому засіданні зазначила, що Міністерство юстиції України надано обов’язок з приводу ведення реєстру осіб які підпадають під дію Закону України «Про очищення влади». Так, відповідно до п.2 ч.2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади» передбачено, що керівник органу до повноважень якого належить звільнення чи ініціювання звільнення осіб до яких застосовується заборона відповідно до ч. 3 Закону України «Про очищення влади» надає своєчасно до Міністерства юстиції України інформацію про застосування до таких осіб заборони передбачену ч.1 ст.2 цього Закону, для їх оприлюднення та внесення до спеціального реєстру щодо осіб до яких застосовується вказана заборона.

Крім того, ухвалою суду від 16.06.2015р. провадження по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Запорізької митниці Державної фіскальної служби, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу Запорізької митниці ДФС «Про звільнення ОСОБА_1В.» № 177-о від 20.04.2015р., поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору боротьби з незаконним переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці Державної фіскальної служби України, стягнення з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 20.04.2015 року до дня поновлення на роботі – зупинено до набрання чинності рішенням Конституційного Суду України у справі: за конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності положенням частини третьої статті 22, частини першої статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 ОСОБА_4 України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади»; за конституційним поданням 47 народних депутатів щодо відповідності ОСОБА_4 України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п’ятої статті 5, пункту 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про очищення влади»; за конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності ОСОБА_4 України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», об’єднаних в одне конституційне провадження.

Так, Верховний Суд України у постанові від 04.07.2017р. у справі № 21-2743а16 за позовом приватної особи до Рівненської митниці ДФС про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу прийшов до висновку, що в ухвалі про зупинення провадження у справі до прийняття Конституційним Судом України рішення за результатами розгляду справи за двома конституційними поданнями Верховного Суду України та конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності ОСОБА_4 України (конституційності) окремих положень Закону України «Про очищення влади» не мотивований зв’язок між очікуваними висновками рішення суду конституційної юрисдикції за наслідками розгляду згаданих вище конституційних подань та предметом спору, не конкретизовано, чому з огляду на характер заявлених вимог неможливо розглянути справу без попереднього розгляду справи в порядку конституційного судочинства, що стало підставою для скасування вказаної ухвали.

21.09.2017р. Європейський суд з прав людини ухвалив рішення щодо дружнього врегулювання у справі «ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проти України», в якій заявники скаржились до Європейського суду за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Загальна сума грошових коштів, яку Уряд України повинен сплатити на виконання зазначеного рішення Європейського суду, пов'язаного з надмірною тривалістю цивільних проваджень, становить 2100 євро.

Зазначені обставини стали підставою для поновлення судом провадження у справі 12.12.2017р.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини якими обґрунтовуються вимоги позивача, докази, якими вони підтверджуються та відзив на позов відповідача, колегія суддів встановила наступне.

ОСОБА_1 проходив службу в митних органах України та на момент звільнення перебував на посаді завідувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України.

Наказом Запорізької митниці ДФС «Про звільнення ОСОБА_1В.» №177-о від 20.04.2015р. керуючись Кодексом законів про працю України, Закону України «Про очищення влади» звільнено ОСОБА_1, завідувача сектору боротьби з незаконним переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням, 20.04.2015р. відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 КЗпП України з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади» на підставі доповідки про результати перевірки ОСОБА_1 від 16.04.2015р., доповідної записки головного спеціаліста сектору персоналу ОСОБА_7 №679/13-27 від 16.04.2015р. (Т.1, а.с.17)

Оцінюючи спірні правовідносини, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Закон України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. (із змінами та доповненнями) визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до пп. 1 п. 2 Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

З огляду на матеріали справи колегія суддів встановила, що відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, наявних в особові справі та трудовій книжці ОСОБА_1 встановлено, що з 12.06.2013р. по 16.04.2014р. позивач обіймав посаду заступника начальника Запорізької митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, яка відноситься до посад, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. та абзацом 5 частини 1 статті 14 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р.. (а.с.18)

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» №1906-IV від 29.06.2004р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, ст. 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006р., з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов’язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов’язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов’язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з ст. 9 ОСОБА_4 України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.1958р. «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961р.) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Крім того, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006р. у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007р. у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007р. у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008р. у справі «Любох проти Польщі»).

У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов’язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD(2012)028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Згідно з ст. 62 ОСОБА_4 України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

ОСОБА_4 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_4 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_4 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_4 України гарантується (ст. 8 ОСОБА_4 України).

Застосовуючи норми ОСОБА_4 України як норми прямої дії, суд дійшов висновку, що вчинення особою заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Проте, відповідачі не надали до суду жодних доводів та доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Разом з цим, у судовому засіданні відповідачами не зазначено, які саме конкретні дії вчинялись та не надали доказів їх вчинення.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» №3166-VI від 17.03.2011р. міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України ОСОБА_4 та законами України.

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» №3166-VI від 17.03.2011р. центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Отже, відмінні від міністерства центральні органи виконавчої влади виконують функції з реалізації державної політики.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затверджено Указом Президента України від 18.03.2013 року № 141/2013, Міністерство доходів і зборів України (Міндоходів України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міндоходів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань: забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізації єдиної державної податкової, державної митної політики; забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок); забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Згідно з п.1 постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів» № 229 від 20.03.2013р., а також Переліку територіальних органів Міндоходів, які утворюються, що наведений у додатку 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229, територіальні органи Міністерства доходів і зборів, в тому числі й Запорізька митниця Міндоходів, утворені як юридичні особи публічного права.

Відповідно Запорізька митниця Міндоходів є територіальним органом центрального органу виконавчої влади та не наділене повноваженнями на реалізацію державної політики та політики у сфері державної митної справи.

Суд зазначає, що статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), а статтею 3 цього ж Закону критерії, згідно з якими заборона розповсюджується на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Як встановлено колегією суддів, ОСОБА_1 з 12.06.2013р. по 16.04.2014р. обіймав посаду заступника начальника Запорізької митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Відповідно до Посадової інструкції Заступника начальника Запорізької митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Запорізької митниці Міндоходів, затвердженою начальником Запорізької митниці миндоходів 13.11.2013р. та Тимчасової посадової інструкції Заступника начальника Запорізької митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Запорізької митниці Міндоходів, затвердженою начальником Запорізької митниці миндоходів 27.05.2013р. (Т.4, а.с.143-155) основною метою діяльності заступника начальника митниці – забезпечення органнізації роботи митниці із запобігання та протидії контрабанді, організація боротьби з порушеннями митних правил, дотримання особовим складом митниці вимог законодавства та нормативно-правових актів Міндоходів України, що визначають порядок організації боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил.

Таким чином, незважаючи на те, що позивач з 12.06.2013р. по 16.04.2014р. обіймав посаду заступника начальника Запорізької митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, він не здійснював формування та реалізацію державної податкової та/або митної політики, оскільки відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», такі повноваження належать відповідним міністерствам, а згідно з Положенням про Міністерство доходів і зборів України, затверджено Указом Президента України №141/2013 від 18.03.2013р. остання утворюється лише для забезпечення реалізації єдиної державної податкової політики.

Таку ж позицію висловив Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 21.06.2017р. по справі № К/800/33174/16.

Крім того, відповідно до Остаточного висновку № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» від 19.06.2015р. дискваліфікація, яка основана виключно через посаду, яку займала особа, апріорі не суперечить міжнародним стандартам, за умови, якщо мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винні у серйозних випадках безгосподарності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в статті 3 (1) - (2), відповідають цій вимозі. Зауважено, що українська влада може краще оцінити, які державні установи відігравали значну роль у недемократичних процесах під час зазначених двох періодів.

У своєму Проміжному висновку Венеціанська комісія відзначила, що за законом про люстрацію особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участь в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. Мабуть, немає жодної можливості посилатися на час, що минув з моменту обіймання посади, або на подальшу поведінку і ставлення. На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію” виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2).

Оскільки «Метою люстрації не є покарання людей, які ймовірно є винними /.../, але задля захисту новоствореного демократичного суспільства», а зміни, що можуть відбуватися щодо індивіда, повинні бути фактором, який слід враховувати щодо всіх категорій осіб.

Дотримання принципу забезпечення довіри громадян до держави та створюваного нею закону як вимога, що випливає з принципу верховенства права, означає заборону запроваджувати закони, які можуть створювати ілюзорні правові інститути. З точки зору принципу забезпечення довіри, право на працю має забезпечуватися не через оцінку його сутності, а через оцінку засобів захисту цього права. Відсутність можливості реалізувати це право у межах, встановлених законом, свідчить про те, що створено ілюзорний правовий інститут і, відповідно, має місце порушення ОСОБА_4.

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер’їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, у найбільш загальному вигляді позитивні зобов’язання (англ. – «positive obligations», «duties») передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини. Загальною юридичною підставою позитивних зобов’язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст.1 «Зобов’язання поважати права людини» Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

Зокрема, ОСОБА_9 (Starmer) виокремлює п’ять категорій обов’язків, що покладаються на держави позитивними зобов’язаннями за Конвенцією: обов’язки запобігати порушенням прав, гарантованих Конвенцією (обов’язок «превентивних дій» з боку держави, коли є розумні підстави очікувати його виконання) (напр. справи “Осман проти Сполученого Королівства», «Маркс проти Бельгії», «Платформа «Дrtze fьr das Leben» проти Австрії»); обов’язок держави забезпечувати інформування та консультування осіб стосовно порушень прав і свобод, що гарантуються Конвенцією (напр., справа «Гуерра проти Італії»); обов’язок реагувати на порушення прав людини, проводити ефективне розслідування «гідних довір’я» (тобто обґрунтованих) скарг щодо серйозних порушень прав, гарантованих Конвенцією (напр., справи «Айдін проти Туреччини», «ОСОБА_9 проти Туреччини», «Пол і ОСОБА_10 проти Сполученого Королівства»); обов’язки забезпечувати індивідів ресурсами, щоб запобігати порушенню їх прав, гарантованих Конвенцією (справа «Ейрі проти Ірландії»). При цьому, головний позитивний обов’язок держави, як зазначає ОСОБА_9, полягає у створенні “національної правової рамки” (англ. – «national legal framework»), передусім національного законодавства, яке забезпечує ефективний захист прав людини (див. докладне аргументування у справі «Х та Y проти Нідерландів»).

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішенні по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Також, практика Європейського суду з прав людини свідчить, що найчастіше втручання у права фізичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Протоколу № 1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому, під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (forseable). Також, закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Згідно з п. 50 Рішення ЄСПЛ у справі «ЩОКІН ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF SHCHOKIN v.UKRAINE) (Заяви №№ 23759/03 та 37943/06) судом констатовано, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів повинно бути законним.

Таким чином, на думку суду, дія Закону України «Про очищення влади» не поширюється на позивача, а тому передбачені цим Законом заборони до нього не застосовуються.

Відповідно до п. 72 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Під час розгляду справи відповідачі не надали доказів, які спростовують встановлені вище факти.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуваний наказ Запорізької митниці Державної фіскальної служби №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.» підлягає скасуванню.

Стаття 43 ОСОБА_4 України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Тобто, у даному випадку порушене право позивача повинно бути поновлене шляхом поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України.

Згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Тобто, з урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з Запорізької митниці Державної фіскальної служби середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014р. по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховується положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995р.

Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995р. затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі – Порядок № 100 від 08.02.1995р.), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 від 08.02.1995р. у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Абзацом 3 пункту 3 Порядку № 100 від 08.02.1995р. визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Згідно з п.5 Порядку № 100 від 08.02.1995р., нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Із п.5 Порядку № 100 від 08.02.1995р. вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абз. 1 п. 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до абз. 1 п. 8 Порядку № 100 від 08.02.1995р. нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 20.04.2015р. по 26.02.2018р.

З огляду на матеріали справи колегія суддів встановила, що відповідно до довідки про середню заробітну плату (дохід) №08-70-15-37/418 від 23.04.2015р. розмір середньомісячної заробітної плати складає 5 603,59 грн.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік» №10196/0/14-14/13 від 09.09.2014р. кількість робочих днів у квітні 2015 року становила 21 (з моменту звільнення позивача – 8 днів), у травні 2015 року становила 18 днів, у червні 2015 року становила 20 днів, у липні 2015 року становила 23 днів, у серпні 2015 року становила 20 днів, у вересні 2015 року становила 22 днів, у жовтні 2015 року становила 22 днів, у листопаді 2015 року становила 21 днів, у грудні 2015 року становила 23 днів.

Згідно до листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» №10846/0/14-15/13 від 20.07.2015р. кількість робочих днів у 2016 році становила 251 днів.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» №11535/0/14-16/13 від 05.08.2016р. кількість робочих днів у 2017 році становила 249 днів.

Згідно до листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2018 рік» кількість робочих днів у січні 2018 році становила 21 днів, у лютому 2018 році становила 20 днів (з урахуванням дати прийняття рішення по справі – 18 днів)

Тобто, у період з 20.04.2015р. по 26.02.2018р. загальна кількість робочих днів за час вимушеного прогулу складає – 718 дні.

При цьому, судом встановлено, що відповідно до довідки Одеського міського центру зайнятості №2703/11/03 від 21.12.2017р. ОСОБА_1 був зареєстрований як безробітний в Одеському МЦЗ (Одеському регіоні) з 07.05.2015р. по дату припинення реєстрації 06.05.2016р. Так, дохід за період з 07.05.2015р. по 06.05.2016р. становить 38979,18 грн. (а.с.144)

За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу – 125 393,08 грн. з урахуванням отримання позивачем виплат, як безробітному у Одеському МЦЗ (Одеському регіоні).

Згідно з п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді завідачувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України – стягнути з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць – 5603,59 грн.

Щодо позовної вимоги позивача про зобов’язання Запорізьку митницю ДФС України відкликати відомості про застосування до ОСОБА_1 заборони передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.53-1 ст. 4 Положення Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 228 від 02.07.2014р. (із змінами та доповненнями) основним завданням Мін’юсту є формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

Так, згідно до п.2 ч.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» передбачено, що встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб, інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

З огляду на викладене, суд не може підміняти собою Запорізьку митницю ДФС України та зобов’язувати відкликати відомості про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Згідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративний справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта вданих повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Натомість відповідач, як суб’єкт владних повноважень, щодо наказу Запорізької митниці Державної фіскальної служби №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.» який оскаржено, не довів його правомірність, у зв'язку із чим, за встановлених судом обставин, вказаний наказ підлягає скасуванню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог про скасування наказу №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.»; поновлення на посаді завідачувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України; стягнення з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 20.10.2015р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 139, 255, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, місцезнаходження: 65039, АДРЕСА_1) до Запорізької митниці Державної фіскальної служби (код ЄДРПОУ 39477764, місцезнаходження: 69041, м. Запоріжжя, вул. Кремлівська, 12), Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197, місцезнаходження: 04655, м. Київ, Львівська площа, 8), третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13) про скасування наказу №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.»; поновлення на посаді завідачувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України; стягнення з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 20.10.2015р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; зобов’язання Запорізьку митницю ДФС України відкликати відомості про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади» - задовольнити частково.

Наказ Запорізької митниці Державної фіскальної служби №177-0 від 20.04.2015р. «Про звільнення ОСОБА_1В.» - скасувати.

Поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України.

Стягнути з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39477764, місцезнаходження: 69041, м. Запоріжжя, вул. Кремлівська, 12) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, місцезнаходження: 65039, АДРЕСА_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу – 125 393,08 грн.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідачувача сектору боротьби з незаконними переміщенням наркотиків і зброї управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Запорізької митниці ДФС України та стягнення з Запорізької митниці Державної фіскальної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць – 5 603,59 грн.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в сроки, встановлені ст.295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення складене та виготовлене суддею 06.03.2018р.

Суддя - доповідач Балан Я.В.

Суддя Вовченко О.А.

Суддя Левчук О.А