Постанова № 72546063, 21.02.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 лютого 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/2257/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Марин П. П.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Осіпова Ю.В.,

суддів – Бойка А.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року (м. Одеса, дата складання повного тексту рішення – 15.11.2017р.) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

18.04.2017 року громадянином ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просив суд:

- визнати неправомірним та скасувати наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 29.03.2017 року №60 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов’язати відповідача, у відповідності з процедурою прийняти стосовно нього рішення про прийняття документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 07.04.2017 року він отримав повідомлення №5/1-92 від 29.03.2017 року прийняте на підставі наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 29.03.2017 року №60, згідно якого йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вищевказане рішення є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман 22.11.2017 року подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального і процесуального права та просив скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2017р. та прийняти нову постанову, якою задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.

21.02.2018 року до Одеського апеляційного адміністративного суду надано клопотання від представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман про розгляд даної справи в порядку письмового провадження.

Відповідач в судове засідання суду апеляційної інстанції з невідомих причин не прибув, про день, час та місце розгляду справи був своєчасно та належним чином повідомлений.

ОСОБА_4 приписів п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність достатніх підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач – ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_3, за віросповіданням – мусульманин-суніт, за національністю таджик. Неодружений, проживає у цивільному шлюбі із громадянкою України ОСОБА_5, має 3 дітей: донька ОСОБА_5 ОСОБА_6 (03.02.2013р.н.), син ОСОБА_1 ОСОБА_7 (2015р.н.), донька ОСОБА_8 ОСОБА_9 - 12 років.

В 19 років позивач переїхав жити до Російської Федерації, де працював близько 11 років, у 2010 повернувся на Батьківщину. Навесні 2010 року він вибув літаком авіарейсом Кабул(ОСОБА_3)-Дубаї(ОАЕ)-Москва (РФ).

З Росії (м. Москва) до України (м.Київ) потрапив автомобілем, потім пішки, потім знову автомобілем. Спочатку прибув в м.Київ, а потім доїхав до м.Одеси на автобусі. Перетнув державний кордон України нелегально.

Вперше позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області 27.07.2010 року із заявою №147 про надання статусу біженця. ОСОБА_4 заяви позивача від 27.07.2010р. підставою для звернення з зазначеною заявою стали заручени з родичкою, небажання з нею одружуватися через вагітність дівчини Олени з Росії та напад братів дівчини - родички.

Наказом Управління ДМС України в Одеській області від 20.08.2010р. №63 на підставі абз.6 ст.12 Закону України «Про біженців» було відмовлено ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

15.06.2015 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою №137 про надання статусу біженця.

ОСОБА_4 від 26.06.2015 року, причиною виїзду з країни постійного проживання та підставою звернення з вказаною заявою від 15.06.2015 року стало переслідування його братами дівчини, з якою був заручений.

Наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 09.07.2015 року №125 на підставі висновку головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_10, на підставі ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», було відмовлено ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 23.09.2015 року по справі №815/4175/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман до ГУ ДМС України в Одеській області про наказу №125 від 09.07.2015 року, зобов’язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено у повному обсязі. Позивач вказане рішення не оскаржував.

09.02.2016 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман знову звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою №33 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 14.03.2016 року №49 на підставі висновку головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_10, відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» було відмовлено ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16.05.2016 року по справі №815/1176/16 , залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2016 року (справа №815/1176/16), у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу №49 від 14.03.2016 року, зобов’язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовлено у повному обсязі.

16.03.2017 року позивач знову звернувся до відповідача з заявою оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в обґрунтування якої в якості причин звернення за міжнародним захистом шукач захисту повідомив про наявну погрозу його життю та здоров’ю через переслідування від родичів дівчини, з якою він заручений.

За результатами розгляду заяви та особової справи позивача, 29.03.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі №2017OD0035, яким визначено за необхідне прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман, оскільки відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту» та відсутні нововиявлені обставини з урахуванням попередніх рішень ДМС про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту».

29.03.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області своїм наказом №60 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман.

07.04.2017 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №5/1-92 від 29.03.2017 року.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями міграційної служби, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з правомірності спірних рішень відповідача та, відповідно, з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог, а також з відсутності законних підстав для надання позивачам статусу «біженця».

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обгрунтованими, з огляду на наступне.

ОСОБА_4 ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як слідує з положень п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 цієї ж ст.1 даного Закону, «додатковий захист» - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

ОСОБА_4 з ч.6 ст.8 вказаного Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Так, як видно зі змісту приписів п.13 ст.1 вищезгаданого Закону, «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем відповідно до «Конвенції про статус біженців» 1951 року і «Протоколу щодо статусу біженців» 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Пунктом 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається органом міграційної служби в порядку попереднього розгляду заяви, і у разі не оскарження цього рішення процедура з вирішення питання щодо визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фактично є завершеною. Тому така відмова органу міграційної служби, також є відмовою заявнику у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п.2 ст.4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

ОСОБА_4 абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

А згідно із ч.7 ст.7 даного Закону, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Відповідно до вимог ч.1 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом 2-х місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до 3-х місяців.

Далі, згідно із ч.11 цієї ж ст.9, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом 1-го місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до 3-х місяців.

ОСОБА_4 із приписами ч.5 ст.10 вказаного Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається «Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011р. за №1146/19884.

Так, відповідно до вимог п.2.1 вказаних Правил №649, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв’язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого ст.5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз’яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

А згідно із п.2.4 вказаних Правил №649, у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Так, як встановлено з матеріалів справи судами обох інстанцій, позивач – ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман (20.02.1980р.н.), є громадянином ОСОБА_3, за віросповіданням –«мусульманин-суніт», за національністю «таджик».

В 19 років позивач переїхав жити до Російської Федерації, де працював близько 11 років та у 2010 повернувся на Батьківщину.

Навесні 2010 року останній вибув літаком авіарейсом Кабул(ОСОБА_3)-Дубаї(ОАЕ)-Москва (РФ).

З Росії (м. Москва) до України (м.Київ) потрапив автомобілем, потім пішки, потім знову автомобілем. Спочатку прибув в м.Київ, з м.Київ до м.Одеса на автобусі. Перетнув державний кордон України нелегально.

Позивач неодноразово звертався до органів міграційної служби із заявами про надання йому статусу біженця (27.07.2010 року, 15.06.2015 року, 09.02.2016 року), зазначаючи, що підставою для звернення стали заручени з родичкою, небажання з нею одружуватися через вагітність дівчини Олени з Росії та переслідування і напад братів дівчини – родички, однак рішеннями органів міграційної служби (від 20.08.2010 року №63, від 09.07.2015 року №125, 14.03.2016р. №49 – відповідно) відмовлено у задоволені таких заяв ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман.

Крім того, при оскарженні зазначених рішень у судовому порядку (усі судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман), судами встановлено, що дійсною причиною виїзду позивача із країни громадянського походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця, зокрема по справі №815/4175/15 (рішення яких набрали законної сили).

Відповідно до ч.4 ст.78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Далі, т.б. 16.03.2017 року, позивач знову звернувся до відповідача з заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (рішення, прийняте за результатами розгляду даної заяви, оскаржується в даному випадку).

В обґрунтування причин звернення за міжнародним захистом шукач захисту повідомив про наявну погрозу його життю та здоров’ю через переслідування від родичів дівчини, з якою він заручений.

Проте, приймаючи спірне рішення від 29.03.2017 року №60 ГУ ДМС України в Одеській області виходило з того, що відсутні обставини, які надають підстави вважати позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та яка покинула країну походження з причин побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Так, як вбачається з матеріалів справи та особової справи позивача, в країні громадянської належності позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця в розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема у позивача відсутні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Будь-яких переслідувань за расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, особа не зазнавала. Також в матеріалах справи відсутні будь-які підтвердження реального ризику для позивача бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

У зв’язку з чим, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Крім того, як зазначалось вище, позивачу було неодноразово відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до рішень ДМС України від 20.08.2010 року №63, від 09.07.2015 року №125, від 14.03.2016 року №49, від 29.03.2017 року №60, та, разом з тим, в заяві до ГУ ДМСУ в Одеській області від 16.03.2017 року позивачем не наведено жодних нововиявлених обставин або матеріалів, що підтверджують обґрунтованість побоювань щодо повернення до своєї країни походження.

Отже, з вказаного вбачається, що судом 1-ї інстанції, в даному випадку, було обґрунтовано встановлено факт того, що у позивача відсутні умови (критерії), зазначені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Тобто, з урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до аналогічного, що і суд першої інстанції висновку, що позивачу було правомірно відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту, та, відповідно, спірний наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 29.03.2017р. №60 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та законним.

До того ж, ще слід зазначити й про те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, –

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_2 Рахман – залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено _26 лютого 2018_р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: ОСОБА_11

Судді: А.В. Бойко

ОСОБА_12