Рішення № 72522240, 19.02.2018, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49600

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.02.2018м. ДніпроСправа № 904/10435/17За позовом Дніпровської міської ради, м. Дніпро

до Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш", м. Дніпро

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Регіональне відділення фонду державного майна України

про зобов'язання вчинити певні дії

Суддя Ніколенко М.О.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1. довіреність № 7/10-103;

від відповідача: ОСОБА_2 довіреність від 15.01.18;

від третьої особи: ОСОБА_3 довіреність № 27 від 14.04.17.

СУТЬ СПОРУ:

Дніпровська міська рада звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" про передачу гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпропетровської міської ради.

В позовній заяві позивач посилається на норми ст. ст. 1, 5, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", за якими гуртожитки підлягають передачі у власність територіальних громад.

Ухвалою суду від 20.12.17 позовну заяву прийнято до розгляду в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 16.01.18.

Представник позивача у судове засідання з’явився, надав пояснення по справі, відповів на поставлені питання.

Представник відповідача у судове засідання з’явився, проти позову заперечив, надав пояснення по справі, відповів на питання.

Представник третьої особи у судове засідання з’явився, надав пояснення по справі, відповів на питання.

Згідно зі ст. 252 ГПК України, справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

В порядку статті 240 ГПК України, у судовому засіданні 23.02.18 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи і матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідач є власником гуртожитку за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро. Гуртожиток було безоплатно передано відповідачу відповідно до ст. 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції закону від 04.03.1992) як об'єкт соціально-побутового значення, створеного за рахунок коштів фонду соціального розвитку підприємства. Право власності зареєстровано на підставі Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.02 у справі № Н30/10.

До Дніпровської міської ради 15.11.2017 надійшло колективне звернення від мешканців гуртожитку за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро, який увійшов до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" в порядку приватизації (Закони України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного майна"). У зверненні мешканці просили раду надати їм допомогу у безоплатній приватизації кімнат у гуртожитку за адресою просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро, який належить ПАТ "Дніпроважмаш".

Згідно ст. 5 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", передача гуртожитків, включених до статутних капіталів товариств, у тому числі тих, що в подальшому були передані такими товариствами до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, у власність територіальних громад здійснюється на добровільних (договірних) умовах або, у разі відмови органів управління (уповноважених осіб) власників гуртожитків від такої передачі, - за рішенням суду за поданням органу місцевого самоврядування.

ПАТ "Дніпроважмаш", як власник гуртожитку, рішення про передачу його у власність територіальної громади, не приймало.

У зв'язку із цим, позивачем ініційовано спір про передачу гуртожитку у власність територіальної громади за рішенням суду на безоплатній основі.

Згідно ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном) кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображена в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

При цьому, обов'язок держави випалити компенсацію за позбавлення особи її майна не випливає зі згадки в тексті статті 1. Однак, вимога справедливого балансу між інтересом позбавленої майна особи та інтересом суспільства означає, що компенсація має виплачуватись (див. справу Броньковсі проти Польщі).

З наведеного слідує, що безоплатна передача гуртожитку позивачеві без згоди відповідача буде суперечити Конвенції, міжнародним зобов'язанням України, та чинному законодавству.

Крім того, слід звернути увагу на таке.

Частина тексту ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - "... на умовах, передбачених законом..." - означає, що позбавлення права власності може бути відбутись лише на підставі відповідної національної правової бази.

Позивач в позові послався на ст. ст. 1, 5, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

Згідно ст. 3 цього Закону, у власність територіальних громад підлягають передачі всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону;

Згідно ч. 3 ст.1, сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, що є об’єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій (крім тих, що знаходяться поза межами військових частин, закладів, установ, організацій), державних навчальних закладів (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей викладачів і працівників), Національної академії наук України (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей).

Згідно ч. 4 ст. 1, дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

Як вбачається з рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.02 у справі № Н30/10 гуртожиток не увійшов до статутного фонду підприємства під час приватизації і був побудований за радянських часів колективним власником за власні кошти.

А отже, сфера дії Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не поширюється на спірний гуртожиток.

За таких обставин, в позові слід відмовити.

Відповідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 73, 74, 123, 129, 191, 232, 233, 236-241, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження. Рішення може бути оскаржено до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області протягом 20 днів з дня його оголошення.

Повне рішення складено 01.03.18.

Суддя ОСОБА_4