Постанова № 72481768, 22.02.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/711/16 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:

Власенкова О.О.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 лютого 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Костюк Л.О.;

суддів: Бужак Н.П., Троян Н.М.;

за участю секретаря: Драч М.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2017 року (прийнята в порядку письмового провадження, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління МВС України в місті Києві, Міністерства внутрішніх справ України, третя особа: Головне управління Національної поліції у м. Києві визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі,-

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2016 року, ОСОБА_2 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління МВС України в місті Києві, Міністерства внутрішніх справ України, третя особа: Головне управління Національної поліції у м.Києві визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, у якому просить:

- визнати незаконним і скасувати наказ Головного управління МВС в місті Києві про звільнення від 03.11.2015 № 955 о/с;

- визнати незаконним і скасувати запис про звільнення до трудової книжки від 04.11.2015;

- поновити її на посаді старшого інспектора відділення адміністративної практики полку дорожньо-патрульної служби ДАІ Головного управління.

Позов вмотивовано забороною відповідно до статті 184 Кодексу законів про працю України звільнення вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років з ініціативи власника або уповноваженого органу, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нову, якою позов задоволити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог та приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду - скасуванню, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, що відповідно до наказу Головного управління МВС в місті Києві від 22.07.2005 № 76 ДСК позивач з 01.09.2005 прийнята на службу в органи внутрішніх справ.

В установленому порядку позивачу на період з 17.08.2015 по 28.05.2018 надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Наказом Головного управління в місті Києві від 03.11.2015 № 955 о/с згідно з вимогами наказів Міністерства внутрішніх справ України від 28.08.2015 № 1033 «Про організаційно-штатні зміни в підрозділах ДАІ МВС» та Головного управління від 04.09.2015 № 927 «Про організаційно-штатні зміни в ГУ МВС України в місті Києві» капітана міліції ОСОБА_2, старшого інспектора відділення адміністративної практики полку дорожньо-патрульної служби ДАІ Головного управління, яка відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки» перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із 17.08.2015, звільнено 04.11.2015 відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів).

Згідно з доводами позивача, що містяться в позовній заяві, по телефону 15.12.2015 її повідомлено про звільнення, після чого вона прибула до відділу кадрів за місцем служби для ознайомлення з наказом про звільнення та отриманням трудової книжки.

Не погоджуючись зі звільненням, оскаржила його до суду.

Надаючи правову оцінку матеріалам, обставинам справи, а також наданим поясненням та запереченням сторін колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до ст. 91 Цивільного кодексу України, цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня віднесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно інформації, яка міститься у ЄДРПОУ, станом на 12.2.2017, Головне управління МВС України в м. Києві (код ЄДРПОУ - 08592201) н ліквідоване, а перебуває в стан припинення з 06.11.2015.

Відповідно до частини 2 статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Крім того, згідно із ч. 9 ст. 36 Закону Україні «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи, в результаті її ліквідації є датою державної реєстрації припинення юридичної особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи припиняється з дня і несення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Колегія суддів звертає увагу на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові по справі №21-267а12, де зокрема визначено, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Отже, розглядаючи справи про звільнення публічного службовця з посади у зв'язку з ліквідацією публічної установи, суди повинні перевірити наявність чи відсутність факту ліквідації юридичної особи публічного права згідно з Конституцією України та чинним законодавством.

Так, відповідно до частини другої статті 81 Цивільного кодексу України юридичні особи, заяежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Частиною третьою вказаної статті передбачено, що порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Порядок утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади врегульовано статтею 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 р. Ж3166-УІ (далі - Закон №3166-УІ).

Утворення, реорганізація та ліквідація міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади здійснюються з урахуванням завдань Кабінету Міністрів України, а також з урахуванням необхідності забезпечення здійснення повноважень органів виконавчої влади і недопущення дублювання повноважень (ч. 3 ст. 5 Закону №3166-VI).

Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох центральних органів виконавчої влади (ч. 4 ст. 5 Закону №3166-УІ).

Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації (ч. 5 ст. 5 Закону №3166-VI).

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, щодо яких набрав чинності акт Президента України про їх припинення, продовжують здійснювати повноваження та функції у визначених сферах компетенції до завершення здійснення заходів з утворення міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, до якого переходять повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що припиняється, та можливості забезпечення здійснення ним цих функцій і повноважень, про що видається відповідний акт Кабінету Міністрів України (ч. 7 ст. 5 Закону №3166-УІ).

Актом Кабінету Міністрів України про ліквідацію міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади визначається орган виконавчої влади, якому передаються повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що ліквідується (ч. 8 ст. 5 Закону №3166-УІ).

Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією чи ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначається Кабінетом Міністрів України (ч. 9 ст. 5 Закону №3166-VI).

Відповідно до частини дев'ятої статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» Кабінет Міністрів України 20.10.2011 р. прийняв постанову №1074, якою затвердив Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок №1074), що визначає механізм здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

За приписами пунктів 4-6 Порядку №1074 орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади.

Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Права та обов'язки органів виконавчої влади переходять у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Системний аналіз наведених вище норм Цивільного кодексу України, Закону №3166- VI та Порядку №1074 дає підстави для висновку, що порядок утворення та припинення юридичних осіб публічного права є відмінним від порядку утворення та припинення юридичних осіб приватного права. Тобто, у разі ліквідації органу виконавчої влади, держава відповідним актом Кабінету Міністрів України передає його завдання та функції новоствореному центральному органу виконавчої влади, забезпечуючи у такий спосіб безперервне виконання функцій держави. Таким чином, територіальні органи міністерств не можуть діяти інакше, ніж це передбачено актами Президента України чи Кабінету Міністрів України, виданими для забезпечення виконання відповідними міністерствами своїх функцій.

Крім того, Верховний Суд України неодноразово зазначав, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від. виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган.

Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 у справі № 21-108а14 та від 28 жовтня 2014 року у справі № 484а14.

Згідно з частиною третьою статті 179 Кодексу законів про працю України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Таким чином, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування цієї особи.

Окрім вище зазначеного, колегія суддів звертає увагу на правову позицію викладену Європейським Судом з прав людини. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 22.03.2012 по справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» зазначено, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права.

Щодо посилання на те, що станом на 06.11.2015 року заяву (рапорт) про прийняття на службу до Національної поліції позивач не подавала. Отже, позивач не скористалась наданим Законом України «Про Національну поліцію» правом на подачу заяви про прийняття на службу до поліції та не підтвердила свою згоду проходити подальшу службу в поліції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про міліцію», який був чинним на час винесення наказу про звільнення позивача, а саме, - станом на 03.11.2015 та втратив чинність 07.11.2015, порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначаються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української PCP від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення 114).

Відповідно до пункту 10 зазначеного Положення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством. Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Пунктом 17 наведеного Положення встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначаються Законом України від 2 липня 2015 року N 580-УІІІ «Про Національну поліцію» (далі - Закон №580-УІІІ).

Пунктом 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VІІІ визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції (пункт 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580- VІІІ.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (пункт 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580- VІІІ.

Згідно підпункту «г» пункту 64 Положення 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15.

Колегія суддів звертає увагу на те, що оскільки ні вказаним Положенням, ні нормами діючого на час звільнення Закону України «Про міліцію» не було врегульовано процедури проведення звільнення у зв'язку зі скороченням штатів, відтак до спірних правовідносин мабть застосовуватись положенння Кодексу законів про працю України.

Згідно частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (частина третя статті 40 КЗпП України).

Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя статті 49-2 КЗпП України).

Відповідно до роз'яснень пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від б листопада 1992 року № 9 розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП. суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший).

Норми Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» та Положення, на які йдеться посилання у спірному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.

На підставі вище зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, начальник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачами жодним чином не обґрунтовано відсутність можливості подальшого використання позивача на службі, оскільки не враховано відсутність відмови позивача від проходження служби в поліції та не перевірено взагалі можливість реалізації її права на прийняття на службу до поліції.

Та зазначає, що позивач перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Норма частини 3 статті 184 КЗпП України надає гарантію щодо обмежень на звільнення для жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною. Так, звільнення жінок, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.

Аналогічний висновок відображений в ухвалі ВАС України від 19 квітня 2016 р. по справі К/800/5127/16.

Окріи зазначеного вище звертає увагу на практику Вищого адміністративного суду України в ухалах від 12.07.2017 року у справі №К/800/24651/16 (820/2879/16), від12.04.2017 року у справі №К/800/22311/16 ( 820/111968/15), від 15.03.2017 року у справі №К/800/19821/16 (813/6450/16), від 02.08.2016 року у справі №К/800/17109/16 (820/11678/15), від 12.04.2017 року у справі №К/800/22792/16 (820/2034/16), від 05.07.2016 року у справі №К/800/10351/16 (805/5135/15-а).

Колегія суддів зазначає, що під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачами не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання останніми обов'язку запропонувати позивачеві іншу роботу, відсутності можливості подальшого використання на службі позивача.

Щодо посилання відповідачів на рішення у справах №№2а-681/10/1670,2а-6592/12/1370, 2а-9606/10/1370, 808/8358/14, 815/3447/15,815/7036/15, колегія суддів зазначає наступне.

Так, рішення у справі №2а-681/10/1670 стосується питання звільнення працівника з органів внутрішніх справ через службову невідповідність і стосуються спірних відносин, які виникли ще у 2010 році, та до обставин звільнення працівників колишніх органів внугрішніх справ при реорганізації цих органів в органи поліції не мають ніякого відношення.

Аналогічним чином, питання, які були предметом розгляду у судових справах №2а- 6592/12/1370, №2а-9606/10/1370, №808/8358/14, №815/3447/15 стосувались звільнення працівників органів внутрішніх справ за порушення дисципліни та дискредитацію, що також не має нічого спільного із справою, яка розглядається за позовом ОСОБА_2

Щодо справи №815/7036/15, у відкритті касаційної справи Вищим адміністративним судом було відмовлено та вона стосувалась звільнення працівника з органів внутрішніх справ через скорочення штату, проте цей працівник в момент звільнення не перебував у відпустці по догляду за дитиною, тобто не мав спеціального статусу, який передбачає додаткові соціальні гарантії.

Таким чином, жодна із зазначених справ не стосується спірних відносин, а саме звільнення з органів внутрішніх справ за скороченням штату, осіб, які перебувають у декретній відпустці.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов до неправильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. 1 та 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону.

Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нового рішення.

Таким чином, оскільки суд першої інстанції не повно встановив обставини у справі, його висновки не відповідають обставинам справи, судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права, тому постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2017 року підлягає скасуванню.

Керуючись ст.ст. 2, 10, 11, 241, 242, 243, 250, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задоволити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2017 року - скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління МВС України в місті Києві, Міністерства внутрішніх справ України, третя особа: Головне управління Національної поліції у м. Києві визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі - задоволити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління МВС України в м. Києві №955 о/с від 03.11.2015 року «Щодо особового складу», в частині звільнення капітана міліції ОСОБА_2, старшого інспектора відділення адміністративної практики полку дорожньо - патрульної служби ДАІ Головного управління, 04.11.2015 року, яка відповідно до ст. 18 ЗУ «Про відпустки» перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 17.08.2015 року.

Поновити ОСОБА_2 на посаді старшого інспектора відділення адміністративної практики полку дорожньо - патрульної служби ДАІ Головного управління.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.

(Повний текст виготовлено - 27 лютого 2018 року).

Головуючий суддя: Л.О. Костюк

Судді: Н.П. Бужак,

Н.М. Троян