Рішення № 72456862, 26.02.2018, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/240/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки, -

В С Т А Н О В И В :

24 січня 2017 року, представниця позивачів звернулася до суду з позовом, який в подальшому, після експертної оцінки нерухомого іпотечного майна від 07.07.2017 р., уточнила та в остаточній редакції якого від 01.08.2017 р. просила суд, звернути стягнення на предмети іпотеки нерухоме майно - садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами та земельну ділянку площею 0,060 га № 239, кадастровий номер 5123783500:01:001:1100, розташованих за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, СТ «Тепличний», яке зареєстровано на праві приватної власності за померлим ОСОБА_4, спадкоємцями якого є відповідачі, шляхом продажу предметів іпотеки через органи державної виконавчої служби за початковою ціною не нижче 1935100 грн., яка складається з вартості земельної ділянки площею 0,060 га - 302000 грн. та вартості садового будинку загальною площею 137,5 кв.м. - 1633100 грн., а кошти отримані від реалізації предметів іпотеки направити на погашення заборгованості перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007 р. у сумі 1617960,41 грн. (заборгованість по тілу кредиту - 1514762,91 грн., заборгованість по відсоткам - 51377,50 грн., заборгованість по пені - 50000 грн. та судовий збір - 1820,00 грн.) та стягнути з відповідачів на користь позивачів витрати по сплаті судового збору та за проведення експертної оцінки іпотечного майна в загальному розмірі 4380 грн., мотивуючи тривалим та злісним невиконанням відповідачами, як спадкоємцями померлого 10.09.2012 р. позичальника ОСОБА_4 своїх кредитних зобов’язань.

Представниця позивачів в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце судового засідання повідомлялася належним чином, поштовим повідомленням з відміткою про вручення судової повістки уповноваженому представнику позивачів, причини неявки суду не повідомила, надіславши до суду письмову заяву, в якій повністю підтримала свій уточнений позов в редакції 01.08.2017 р., просила його задовольнити та слухати справу за її відсутності (а.с. 128,129 т. 2).

Відповідачі в судове засідання повторно, без поважних причин не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином – поштовими повідомленнями про вручення судових повісток, причини неявки суду не повідомили, надіславши до суду (кожний окремо) письмові заяви, в яких просили суд, застосувати до позовних вимог позивачів строк позовної давності, на підставі чого, просили суд відмовити у задоволенні позову та про слухання справи за їх (кожного) відсутності, а також, від представника відповідачки ОСОБА_1 до суду надійшла аналогічна заява про застосування наслідків спливу позовної давності та письмове заперечення на позов (а.с. 164-169,172-176 т. 1, а.с. 30-52 т. 1).

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 статті 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено зобов’язання позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 509 ЦК України - зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання, відповідно до ч.3 цієї статті, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

За умовами ч. 1 ст. 550 ЦК України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Приписами статей 525,526 ЦК України передбачено, що зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов кредитного договору та Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Відповідно до приписів ст. 543 ЦК України – у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників), кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі. Солідарний боржник – не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участь.

Згідно із ст. 599 ЦК України – зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У відповідності з умовами ст. 611 ЦК України – у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема : припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Стаття 612 ЦК України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов’язання – відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Також, статтею 617 ЦК України передбачено – особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Договір – є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, передбачено, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтями 624,625 ЦК України визначено - якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Згідно із ст. 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні – але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Отже, банк, як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (ст.ст. 19,47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення НБУ відповідних ліцензій на виконання вимог п. 1 розділу ІІ Закону України від 15.02.2011 р. № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій – має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (п. 2 ст. 5 Декрету про валютне регулювання).

У відповідності до п.п. 11,21 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів та таким кредитом – не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодній зі сторін кредитного договору.

Також, п. 17 вказаної Постанови передбачено, що зобов’язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст.ст. 599-601,604-609 ЦК України.

Порядок прийняття спадщини, яка відкрилася після 1 січня 2004 року, визначений Главою 87 ЦК України.

Згідно з нормою статті 1216 ЦК України - спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов’язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем спадщини визначені у частинах 3, 4 статті 1268, статті 1269 ЦК України.

Так, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України "Здійснення права на спадкування") та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України "Оформлення права на спадщину).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п’ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості

предмета іпотеки.

Таким чином, за змістом статті 23 Закону України "Про іпотеку" - у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Проте, якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки - передбачені у статтях 12,33 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до цих норм - такими підставами є порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов’язання.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину - не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.

Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого статтею 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця - кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця.

Оскільки зі смертю боржника зобов’язання по поверненню кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами - не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми.

Саме на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України кредитор заявив вимоги до спадкоємців.

Так, згідно зі статтею 1282 ЦК України - спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.

Разом з тим, положення зазначеної норми застосовуються - у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред’явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб’єктивне право, а не є строком позовної давності

З Правової позиції ВСУ у справі № 6-33 цс15 від 8 квітня 2015 року вбачається, що аналіз норм статей 1216,1218,1219,1231,1268,1269,1296,1297 ЦК України - дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно і право розпорядження ним.

Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно - не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.

Оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредита включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту - не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора.

Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред’явлення вимог, (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Оскільки, кредитор пред’явив вимоги до спадкоємців поза межами зазначених строків, підставою для відмови кредитору у зверненні стягнення на спадкове іпотечне майно є саме ця обставина, а не факт неотримання спадкоємцями свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Таким чином, враховуючи, що неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, підстави для скасування такого рішення відсутні.

Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» - у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» передбачено – у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержаталь має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

Статтями 33,35 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору – іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж 30-ти денний строк, в якій зазначається стислий зміст порушених зобов’язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги і якщо протягом встановленого строку – вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Відповідно до ст.ст. 37,38 Закону України «Про іпотеку» - іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюються до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності. Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

При чому, порядок реалізації предмету іпотеки за рішенням суду врегульовано ст. 39 Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки, шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленою вищевказаною ст. 38 Закону.

Пунктом 37,39 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено, що невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов’язання – не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (ч. 3 ст. 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає ст. 124 Конституції України.

Крім того, п.п. 9,38 вказаної Постанови надає право вибору способу захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (ч. 1 ст. 20 ЦК України, ст.ст. 3,4 ЦПК України).

У випадку, якщо іпотекодержатель не реалізував способів позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом укладення договору про задоволення його вимог, який передбачав би передачу йому права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов’язання (ст. 37 Закону України «Про іпотеку») – він має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до ст. 39 цього Закону, а не з позовом про визнання права власності на нерухоме майно.

З урахуванням положень частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що з урахуванням цим норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК має право вимагати застосування його судом.

Відповідно до частини першої ст.ст. 590,578 ЦК України - звернення стягнення на предмет застави/іпотеки здійснюється лише за рішенням суду, якщо для укладення такого договору щодо майна фізичної особи вимагалось отримання згоди чи дозволу іншої особи чи органу.

У судовому засіданні встановлено, що 08.11.2007 р. між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником усіх прав та обов‘язків якого є ПАТ «ОТП Банк» згідно ст. 1 Статуту Банку, зареєстрованого 30.06.2009 р. та позичальником ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № МL-502/044/2007, за умовами якого, останній отримав кредит в розмірі 199000 дол. США (а.с. 18-26 т. 1).

В забезпечення належного виконання зобов’язань ОСОБА_4 за вказаним кредитним договором – 08.11.2007 р. між банком та відповідачкою ОСОБА_1 було укладено Договір поруки № SR-502/044/2007 (а.с. 39-40 т. 1).

Крім цього, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором - 08.11.2007 р. між банком та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № РСL-502/044/2007 (реєстр. № 762), відповідно до умов якого Іпотекодавець передав в іпотеку банку нерухоме майно : садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 137,5 кв.м під № 239, що знаходиться за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільрада, СТ «Тепличний», який належить на праві власності ОСОБА_4, що підтверджується договором купівлі-продажу садового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області, ОСОБА_5 від 08.11.2007р., зареєстрованого в реєстрі за № 758 та Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 07.12.2007 р., номер 16961501 та земельну ділянку, площею 0,060 га призначену для ведення садівництва під № 239, що розташована за тією ж адресою: Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, СТ «Тепличний», кадастровий № 5123783500:01:001:1100 яка належить ОСОБА_4, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області, ОСОБА_5 від 08.11.2007 р., зареєстрованого в реєстрі за №759, що стане власністю в майбутньому після одержання Державного акту на право власності на земельну ділянку (а.с. 31-38,49-60 т. 1).

Предметом іпотеки - забезпечено всі зобов’язання позичальника ОСОБА_4 перед Іпотекодержателем по сплаті останньому будь-яких сум, що виникають згідно з положеннями кредитного договору, який забезпечений іпотекою згідно з договором іпотеки.

Згідно з умовами договору купівлі-продажу кредитного портфелю № б/н від 28.05.2010 року та договору відступлення прав б/н від 07.06.2010 року за Кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007р., ПFN «ОТП Банк» у відповідності ст.ст. 512,514,1077-1079,1082,1084 ЦК України відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за вказаним вище кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007р., укладеним між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником усіх прав та обов‘язків якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_4 (а.с. 79-141).

Відповідно до ст. 512 ЦК України - кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Таким чином, до позивачів ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до боржника за Кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007 р.

Згідно п. 1.1. Частини № 2 кредитного договору, позичальник зобов’язаний своєчасно повернути суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом і виконати всі інші зобов'язання, як вони визначені у кредитному договорі.

Однак, в порушення умов кредитного договору, погашення частин кредиту га нарахованих за його користування процентів у передбачених Графіком повернення кредиту та сплати процентів у розмірі та строк не відбувалося позичальником ОСОБА_4

Згідно п. 1.2. договору поруки, поручитель та позичальник відповідають перед банком за кредитним договором як солідарні боржники.

В зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору, позивачі звернулися до Котовського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до солідарних боржників ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за вищевказаним кредитним договором, і заочним рішенням якого від 27.07.2012 р. було стягненуто з боржників ОСОБА_4 та ОСОБА_1 солідарно суми заборгованості за кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007 р. в розмірі 1616140,41 грн. та судові витрати 1700 грн. і витрати на ІТЗ в сумі 120 грн., а всього – 1617960,41 грн. Дане рішення суду не було оскаржено сторонами в апеляційному порядку та протягом 10 днів з моменту проголошення набрало чинності (а.с. 27-30 т. 1).

Суд встановив, що про смерть боржника ОСОБА_4, померлого 10.09.2012 р., що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-ЖД № 310847 від 11.09.2012 р. - позивачам стало відомо з постанови державної виконавчої служби Овідіопольського РУЮ від 21.09.2013р. ВП № 39437997 про закінчення виконавчого провадження по виконавчому напису № 859, виданому 08.02.2010 р. приватним нотаріусом Дніпропетровського НО (а.с. 61,62 т. 1).

У передбачений законом шестимісячний строк позивачі звернулися до Котовської районної державної нотаріальної контори із заявою про пред’явлення вимог кредитора спадкодавця до спадкоємців, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, датоване 15.01.2014 р. (а.с. 63-65 т. 1).

Листами від 15.01.2014р. за вих. № 15/02-14 та від 25.02.2014 р. № 122/02-14 державною нотаріальною конторою була надана відповідь на запит позивачів, що станом на дату надання відповіді коло спадкоємців не встановлено, оскільки до нотаріальної контори із заявами про прийняття або про відмову від спадщини із спадкоємців, ще ніхто не звертався. Вимогу кредитора було прийнято та зроблено відповідний запис в книзі обліку реєстрації спадкових справ (заява №17 від 15.01.2014р.) та листом від 25.02.2014 р. вих.№ 122/02-14 повідомлено, що коло спадкоємців не встановлено, оскільки, до нотаріальної контори із заявами про прийняття або відмову від спадщини із спадкоємців, ще ніхто не звертався (а.с. 65,66,67 т. 1).

11.06.2014 р. представник ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернувся до Котовської міської ради з претензією-вимогою щодо звернення до суду із заявою про визнання спадщини ОСОБА_4 відумерлою, на що листом від 01.07.2014р. за вих. № 123 начальником юридичного відділу Котовської міської ради було надано відповідь, що оскільки із спадкодавцем ОСОБА_4 на момент його смерті проживали дружина та діти, які не відмовлялись від спадщини, тому вважаються такими, що фактично прийняли спадщину (а.с. 68-70 т. 1).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язане з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Перелік зобов'язань, які не входять до складу спадщини, визначений статтею 1219 ЦК України, отже зобов'язання за кредитним договором та за договором іпотеки входять до складу спадщини.

Суд з’ясував, що за життя позичальник ОСОБА_4 взятих на себе за кредитним договором зобов'язань не виконав, отримані кредитні кошти банку не повернув.

Враховуючи норми чинного законодавства, спадкоємцями померлого боржника є відповідачі по даній справі, які дружиною, донькою та сином спадкодавця відповідно.

Отже, з урахуванням вимог ст.ст. 1054,525,526,530,1216,1218 ЦК України, на думку суду - обов'язок щодо повернення кредитних коштів перейшов від померлого ОСОБА_4 до його спадкоємців - дружини ОСОБА_1, доньки ОСОБА_1 (після одруження згідно свідоцтва про шлюб серії І-ЖД № 183489 від 06.04.2013 р. - ОСОБА_2) Н.В. та сина ОСОБА_3

Беручи до уваги те, що відповідачі є спадкоємцями померлого позичальника і, одночасно, відповідачка ОСОБА_1 є його поручителем за зобов'язаннями, що випливають з вищевказаного кредитного договору, суд вважає, що спадкоємцям на момент відкриття спадщини було добре відомо про борги спадкодавця ОСОБА_4 перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а отже, кредитор у встановлений законодавством строк пред'явив свої вимоги до спадкоємців шляхом направлення на адресу нотаріуса відповідної вимоги (претензії), попередньо з’ясувавши коло спадкоємців померлого (а.с. 71-78 т. 1).

В подальшому відповідно до ст.ст. 1261,1268-1270 ЦК України - кредитором була направлена до спадкоємців претензія-вимога від 29.09.2014 р. з проханням звернутись із заявами до Котовської районної державної нотаріальної контори Одеської області про прийняття спадщини або відмови від спадщини спадкодавця ОСОБА_4 (а.с. 74-75 т. 1).

Однак, як встановив суд і це підтверджується матеріалами справи - станом на дату ухвалення судом рішення, спадкоємцями своє право на прийняття або відмови від спадщини не реалізовано.

В той же час, відповідно до ст.ст. 1281,1282 ЦК України - спадкоємець, який прийняв спадщину є боржником перед кредитором у межах вартості майна, отриманого у спадщину, зобов'язаний повідомити кредитора про відкриття спадщини та несе зобов'язання погасити нараховані відсотки і неустойку, тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов'язання фактично не пов'язані з особою позичальника не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями, що знайшло своє відображення у вищевказаній Постанові Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Як зазначалось вище, в забезпечення виконання зобов'язань боржника перед позивачем за кредитним договором, 08.11.2007 р. був укладений договір іпотеки № РСL-502/044/2007, згідно із п.п. 3.1,3.2 якого предметами іпотеки є садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами та земельною ділянкою, що знаходяться за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, СТ «Тепличний», під № 239 та належить іпотекодавцю ОСОБА_4 на праві власності.

Відповідно до п. 6.2 договору іпотеки - іпотекодержатель (позивачі) мають право задовольнити із предмета іпотеки всі фактичні вимоги негайно після виникнення будь-якої із таких обставин: несплати боржником - відповідачем будь-якої суми у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі; порушення відповідачем будь-якого із зобов'язань за ст. 5 договору іпотеки; інших обставин, передбачених чинним законодавством України.

За рахунок предмета іпотеки позивачі можуть задовольнити всі боргові зобов'язання, не сплачені відповідачем і вимоги стосовно повного відшкодовування всіх збитків, завданих порушенням відповідачем його зобов'язань за договором іпотеки, а також всіх фактичних витрат, понесених позивачем у зв'язку із реалізацією його права (п. 6.1. іпотечного договору).

Пунктом 6.4 договору іпотеки передбачено, що позивачі мають право застосувати спосіб позасудового врегулювання в порядку, передбаченому чинним законодавством України, у тому числі згідно зі ст.ст. 37, 38 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із ст.ст. 7,35,36,39 Закону України «Про іпотеку», ст. 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» - у кредиторів (позивачів) є виключне право задовольнити свої вимоги в повному обсязі шляхом продажу відповідних предметів іпотеки.

Крім того, внаслідок смерті боржника, та з огляду на той факт, що боржник не залишив заповіту, відповідачка ОСОБА_1 як його дружина є спадкоємицею за законом, у відповідності до ст.ст. 1216-1218, 1261 ЦК України як той з подружжя, який пережив померлу особу.

Однак, як встановив суд, і це об’єктивно підтверджується матеріалами цивільної справи – всі спадкоємці (відповідачі) померлого спадкодавця ОСОБА_4 – штучно і навмисно зволікають з отриманням свідоцтв про право на спадщину законом на іпотечне нерухоме майно, задля уникнення фінансової відповідальності перед кредиторами (позивачами), на що була звернута увага ВСУ у вказаній вище Правовій позиції у справі № 6-33 цс15 від 8 квітня 2015 року, відповідно до якої, спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно і право розпорядження ним, а відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно - не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.

Таким чином, суд вважає, що з моменту смерті боржника за основним зобов'язанням, правовідносини між позивачами та боржником втратили ознаки зобов'язального права та повинні розгладитися у рамках спадкового права, а саме книги шостої ЦК України та Закону України «Про іпотеку».

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки, на що звернув увагу Верховний Суд України в Правовій позиції у справі № 6-1286 цс 15 від 02.03.2016 р.

Суд нагадує, що Закон України «Про іпотеку» прямо пов'язує можливість відповідальності спадкоємця перед іпотекодержателем тільки у разі наявного порушення основного зобов'язання боржником, тобто за його життя, та у той період коли були чинні зобов'язання сторін за кредитним договором.

Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець - одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки.

Будучи дружиною померлого ОСОБА_4, відповідачка ОСОБА_1, як і інші відповідачі (діти спадкодавця) не заявили про відмову від спадщини та прийняли спадщину, а ОСОБА_1 прийняла спадщину відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, згідно із якою спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Таким чином, відповідно до вищевказаного рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 27.07.2012 р. по справі №2-1516/2162/11 про стягнення заборгованості з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в солідарному порядку за кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007 р. загальна заборгованість за Кредитним договором № МД-501/012/2008 від 30 січня 2008 року становить 1616140,41 грн. га складається з заборгованості по тілу кредиту - 1514762,91 грн., заборгованості по відсоткам - 51377,50 грн., заборгованості по пені - 50000,00 грн. і як було встановлено судом вище, вказане рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 27.07.2012 р. – до цього часу не виконане з урахуванням постанови ВДВС Овідіопольського РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 21.09.2013 р. у зв’язку зі смертю боржника ОСОБА_4 (а.с. 61).

Статтею 34 Закону України «Про іпотеку» передбачено можливість передачі предмета іпотеки в управління. Після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки і з метою отримання продукції, плодів та доходів, забезпечення належного господарського використання переданого в іпотеку нерухомого майна згідно з його цільовим призначенням предмет іпотеки на підставі договору між Іпотекодавцем і Іпотекодержателем або рішення суду може бути переданий Іпотекодержателю або іншій особі в управління на період до його реалізації у порядку, встановленому цим Законом. Управління майном здійснюється відповідно до законодавства та умов, визначених договором чи рішенням суду.

Аналогічне положення передбачено ст. 7 вказаного вище договору іпотеки, а саме п. 7.1. встановлено, що після прийняття рішення про звернення стягнення на Предмет Іпотеки та з метою належного господарського використання переданого в Іпотеку нерухомого майна, згідно з його цільовим призначенням, Предмет Іпотеки передається, за бажанням Іпотекодержателя, Іпотекодержателю або іншій особі, зазначеній Іпотекодержателем, в управління на період до його реалізації. Управління Предметом Іпотеки здійснюється на розсуд Іпотекодержателя.

Одночасно з цим, п. 6.3. ст. 6 договору іпотеки встановлено, обрання порядку звернення стягнення на Предмет Іпотеки.

При цьому, жодне положення договору Іпотеки не може тлумачитись як таке, що обмежує: а) права -Іпотекодержателя звернутись до уповноважених органів за захистом своїх прав в порядку, встановленому законодавством України; б) права Сторін встановити договірний порядок звернення стягнення на Предмет Іпотеки.

Відповідно до вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку» - у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду, між іншим, зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Представниками позивачів була замовлена оцінка предмету іпотеки - садового будинку з господарчими будівлями та спорудами та земельної ділянки, розташованих за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, СТ «Тепличний», вул. Шкільна, № 239, які належать на праві приватної власності померлому ОСОБА_4, яка була проведена Оціночної експертною компанією ПП «Вітал-Профі» 07.07.2017р., за наслідками якої було складено експертний звіт № 07/2017/1 від 14.07.2017р. про експертну грошову оцінку предмету іпотеки - вищевказаного садового будинку та земельної ділянки, а саме, загальна ринкова вартість об’єкту оцінки складає - 1935100,00 грн., яка складається з вартості земельної ділянки площею 0,0600 га - 302000 грн. та вартості садового будинку загальною площею 137,5 кв.м. - 1633100 грн. (а.с. 186-250 т. 1).

Представником відповідачки ОСОБА_1 та особисто відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подано до суду заяви про застосування строку позовної давності до позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки, які суд вважає необґрунтованими, і такими, що не містять законних підстав для її обґрунтування, враховуючи, що як зазначалось вище, про смерть боржника позивачам стало відомо з постанови державної виконавчої служби від 21.09.2013р. ВП №39437997 про закінчення виконавчого провадження по виконавчому напису № 859, виданому 08.02.2010 р., після чого, у передбачений законом шестимісячний строк позивачі звернулися до Котовської РДНК із заявою про пред’явлення вимог кредитора спадкодавця до спадкоємців, що підтверджується вищенаведеним рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, датованим 15.01.2014 р. При чому, листом від 25.02.2014р. за вих. № 122/02-04 державною нотаріальною конторою була надана відповідь на запит позивачів, що станом на дату надання відповіді коло спадкоємців не встановлено, оскільки до нотаріальної контори із заявами про прийняття або про відмову від спадщини із спадкоємців, ще ніхто не звертався. Після чого, представник ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернувся до Котовської міської ради з претензією-вимогою щодо звернення до суду із заявою про визнання спадщини ОСОБА_4 відумерлою, на що листом від 01.07.2014р. за вих. № 123 начальником юридичного відділу Котовської міської ради було надано відповідь, що оскільки із спадкодавцем ОСОБА_4 на момент його смерті проживали дружина та діти, які не відмовлялись від спадщини, тому вважаються такими, що фактично прийняли спадщину.

Згідно ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до п. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, враховуючи вказану норму ЦК України, суд вважає, що позивачам лише у липні 2014р. стало відомо про коло осіб (спадкоємців), які порушили право на погашення заборгованості за кредитом та до яких необхідно звертатись з вимогою та у передбачений законом трирічний термін, а саме 24.01.2017р. позивачами була подана первісна позовна заява до суду з вимогою до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому, враховуючи викладене, на думку суду, позивачами було подано позов до відповідачів з додержанням вимог чинного законодавства та строків, передбачених діючими законодавством України.

Таким чином, судом було встановлено факт невиконання ОСОБА_4 своїх кредитних зобов’язань, а тому з урахуванням вищевказаних обставин справи та норм Закону, у суду є всі законні підстави звернути стягнення на предмети іпотеки, шляхом їх реалізації з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження, на підставі вказаної оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом з урахуванням того, що позивачами на адресу відповідачки, згідно п.п. 37,39 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов’язання- було надіслано відповідну вимогу про усунення порушень у 30-ти денний термін про те, що у разі невиконання цієї вимоги, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» розпочне звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку», шляхом подачі до суду позову про звернення стягнення на предмет іпотеки чи вчинення виконавчого напису нотаріуса, яка була залишена відповідачами без відповіді та задоволення.

На момент розгляду справи, жодних доказів погашення боргу, відповідачами суду не надано, та відповідно у суду вони відсутні. За таких обставин суд вважає вимоги позивачів про стягнення з відповідачів суми заборгованості зі всіма складовими за рахунок реалізації предмету іпотеки з прилюдних торгів такими, що відповідають умовам кредитного та іпотечного договорів, ст. 1050 ЦК України та Закону України «Про іпотеку».

Крім того, у відповідності до вимог ст.ст. 79,88 ЦПК України, з відповідачів в рівних частках на користь позивачів мають бути стягнуті понесені та документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору та проведення експертної оцінки майна у розмірі 4380 грн. (а.с. 9 т. 1, а.с. 26 т. 2).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,158,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 524,525,526,530,541,549,625,627-629,642,651,1054,1055 ЦК України, Законом України «Про іпотеку», Постановою Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», суд, -

В И Р І Ш И В :

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки- задовольнити ;

2. Звернути стягнення на предмети іпотеки нерухоме майно - садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 137,5 кв.м під № 239, що знаходиться за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільрада, СТ «Тепличний» та земельну ділянку, площею 0,060 га призначену для ведення садівництва під № 239, що розташована за тією ж адресою: Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, СТ «Тепличний», кадастровий № 5123783500:01:001:1100 під № 239, кадастровий номер 5123783500:01:001:1100, розташовану за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, СТ «Тепличний», які зареєстровані на праві приватної власності за померлим 10.09.2012 р. ОСОБА_4, спадкоємцями якого є ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - шляхом продажу предметів іпотеки органами державної виконавчої служби на прилюдних торгах згідно Закону України «Про виконавче провадження» за початковою ціною реалізації предмету іпотеки не нижче 1935100 грн., яка складається з вартості земельної ділянки площею 0,060 га - 302000 грн. та вартості садового будинку загальною площею 137,5 кв.м. - 1633100 грн., а кошти отримані від реалізації предметів іпотеки направити на погашення заборгованості перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором № МL-502/044/2007 від 08.11.2007 р. у сумі 1617960,41 грн. (заборгованість по тілу кредиту - 1514762,91 грн., заборгованість по відсоткам - 51377,50 грн., заборгованість по пені - 50000 грн. та судовий збір - 1820,00 грн.) ;

3. Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_1), ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (ІПН : НОМЕР_2) в рівних частках на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (ЄДРПОУ 36789421) судові витрати по сплаті судового збору та за витрати за проведення оцінки іпотечного майна у розмірі 4380 грн., по 1460 грн. з кожного.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Д.М. Гандзій