Рішення № 72452514, 15.02.2018, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 357/11714/17

2/357/545/18

Категорія 18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 лютого 2018 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді – Ярмола О. Я. ,

при секретарі – Ліщинська О. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Біла Церква, в залі суду № 5 цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» до ОСОБА_1 про визнання договору цесії недійсним,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 25.10.2010року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_1 було укладено договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС. Позивач вважає, що договір цесії є удаваним правочином, так як у сторін виникли права та обов’язки, які є наслідком договору факторингу, тобто іншого договору ніж був укладений між позивачем та відповідачем. В зв’язку з цим, ТОВ «Аверс-Сіті» просить суд визнати договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС укладений між позивачем та ОСОБА_1 недійсним.

Позивач свого представника в судове засідання не направив, натомість подали до суду клопотання про розгляд справи без їх участі, просили позов задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з’явилась, про день час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, направила до суду письмово викладенні заперечення на позовну заяву та просила суд відмовити в задоволенні позову. Також, в своїх запереченнях відповідач просила застосувати строк позовної давності.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що 25.10.2010року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_1 було укладено договір уступки вимоги (цесії) № 3/АС. (а.с.30-32).

При укладанні спірного правочину сторони керувались положеннями ст. 512-519 ЦК України.

Згідно з п. 1 Договору цесії, в порядку та на умовах визначених цим Договором, цедент передає цесіонарієві, а цесіонарій набуває право інвестора, належне цедентові, і стає замовником за наступними Договорами: інвестиційний договір № 170/НП/2 від 20.09.2008 року; інвестиційний договір № 194/НП/2 від 27.09.2008 року; інвестиційний договір № 185/НП/2 від 13.09.2008 року; інвестиційний договір № 2/84 від 13.09.2008 року.

Зокрема, п. 8 Договору цесії визначено, що за передане право вимоги до боржника цесіонерій сплачує цеденту суму у розмірі 339 442,95 грн., в т.ч. ПДВ-20% - 56573,83 гри. 27» жовтня 2010 року або до цієї дати.

Так, договором цесії передбачено, що грошова вимога до боржника уступається цедентом в обмін на грошові кошти 339 442,95 грн., які цесіонарій зобов'язується сплатити першому, тобто за умовами договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). На думку позивача, договір цесії містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), оскільки, вказаний договір цесії за своєю правовою природою та наслідками, є договором факторингу, оскільки відбулося фінансування в сумі 339442,95 грн. під відступлення права вимоги за інвестиційними договорами: № 170/НП/2 від 20.09.2008 року, № 194/НП/2 від 27.09.2008 року, № 185/НП/2 від 13.09.2008 року, № 2/84 від 13.09.2008 року, і як наслідок відносини сторін мають регулюватися за правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили, тобто договору факторингу.

Разом із тим щодо суб'єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

У частині першій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ.

Позивач зазначає, що підтвердженням того факту, що сторони мали на меті укласти саме договір факторингу задля того, щоб у цесіонарія виник обов’язок оплатити відступлене право вимоги до боржника, тобто створення заборгованості є: договори купівлі - продажу майнових прав № 185/НП/2_ИП від 25.10.2010року, № 170/НП/2_ИП від 25.10.2010 року, № 194/НП/2_ИП від 25.10.2010 року, № 2/84 _ИП від 25.10.2010 року, за якими ОСОБА_1 має сплатити ТОВ «Аверс-Сіті» грошову суму в розмірі 339442,95 грн.; договір уступки права вимоги (цесії) № 3/АС від 25.10.2010 року, за яким ТОВ «Аверс-Сіті» має сплатити ОСОБА_1 339442,95 грн. договір № 29/10/10 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 27.10.2010року, за яким сторони дійшли згоди про зарахування зустрічних однорідних грошових вимог за вищевказаними договорами.

Таким чином, позивач вважає, що спірний договір було вчинено для приховування договору факторингу, який сторони насправді вчинили задля отримання правових наслідків за останнім правочином. Отже, враховуючи той факт, що ТОВ «Аверс-Сіті» не є фінансовою установою, та не має відповідної ліцензій на здійснення факторингових операцій, то договір цесії, який за своєю правовою природою є договором факторингу суперечить актам цивільного законодавства, а саме ст. 1079 ЦК України, ст. 1, 7 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.512 ЦК України, визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншого особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором визначено, що він укладений у відповідності до ст.ст.512-519 ЦК України глави 47 ЦК України та містить ознаки купівлі-продажу права вимоги, а не факторингу. Водночас, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін, та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством .

Згідно ч.1ст.627 ЦК України,відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу,інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі ст.1077 ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком, та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування. Відповідно до вказаного визначенням договору факторингу, цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів.

Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Постановою Верховного Суду України від 10.07.2007 р. № 26/347-06-6531, визначено поняття договору факторингу, що його містить ЦК України, як такий, що спрямований на фінансування однією стороною іншої шляхом передачі в її розпорядження певної суми громових коштів. Тобто наявне надання фактором послуги. Вона надається за плату, розмір якої визначається договором. При цьому грошова вимога, яка передається клієнтом фактору, не може бути платою за надану останнім фінансову послугу. Отже, якщо за договором факторингу за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або інша фінансова установа. Якщо ж передається право вимоги грошового боргу без плати за послугу або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу, то договір не вважається факторинговим, а є договором відступлення права вимоги, і новим кредитором за таким договором може бути будь-яка особа.

Виходячи з наведеного вбачається, що укладений між позивачем та відповідачем договір не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення договору є отримання прибутку.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові, та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Відповідно до п.3 ч. 1 ст.49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні операції у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст.47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.

Важливою відмінністю між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу, є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст.1084 ЦК України.

З норм Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", на який посилається позивач, випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

Таким чином, відсутні правові підстави для визнання спірного договору - договором факторингу.

Отже, продаж відповідачем права вимоги до боржника за інвестиційними договорами (отримання в майбутньому нерухомого майна) на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а зазначений договір не є договором факторингу.

Зазначене вказує на те, що предметом укладеного договору є саме відступлення права вимоги (цесії), а не договір факторингу, що в свою чергу, свідчить про безпідставність доводів позивача.

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Крім того, при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, що передбачено ст.1084 ЦК України.

З положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», на який посилається позивач, вбачається, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об’єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України «Про фінансові послуга та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Таким чином, продаж відповідачем права вимоги до боржника за інвестиційними договорами (отримання в майбутньому нерухомого майна) на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а зазначений договір не є договором факторингу.

Отже, оспорюваний договір про відступлення прав вимоги не є удаваним правочином, який вчинено з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, - договором факторингу, на що позивач посилається як на підставу для задоволення позовних вимог - ст. 235 ЦК України.

Також оспорюваний договір не підлягає визнанню недійсним з підстав застосування ст. 215, 203 ЦК України, оскільки при його укладенні дотримані всі вимоги чинного законодавства та його укладання відповідає волі сторін договору.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав їх недоведеності.

Крім письмово викладених заперечень по суті позову, відповідач просила суд застосувати строк позовної давності до даного позову (а.с.69-71).

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, перебіг якої згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі 6-75цс15 перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Положення частини п'ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов'язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України у справі 6-152цс14 для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Враховуючи, що договір відступлення прав вимоги був підписаний сторонами 25 жовтня 2010 року, тобто з вказаного строку позивач довідався про порушення свого права, і саме з цього часу починається перебіг строку позовної давності тривалістю у 3 роки, а отже закінчився строк, відповідно, у жовтні 2013 року. У позивача була об'єктивна можливість знати про обставини порушення його прав, але даний позов був поданий до суду лише 02.10.2017 року, тобто після закінчення строку позовної давності.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 3 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 № 14 встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог по суті, у зв'язку з їх недоведеністю за наведених вище обставин, а тому застосування наслідків спливу строків позовної давності задоволенню не підлягають.

На підставі вищевикладеного, та керуючись ст.ст. 202, 203, 207,215,257,267, 514, 509, 515, 512,627,638 ЦК України, ст.ст.12, 81, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» до ОСОБА_1 про визнання договору цесії недійсним – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 20.02.2018 року.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Білоцерківський міськрайонний суд.

Суддя ОСОБА_2