Ухвала суду № 72388031, 20.02.2018, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/5625/17

Провадження № 11-кп/779/89/2018

Категорія пп. «а», «г», «є», «ж», «з» ст..93 КК України( редакції 1960 року)

Головуючий у 1 інстанції Руденко Д. М.

ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2018 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді Васильєва О.П.

суддів Повзла В.В., Шкрібляка Ю.Д.,

за участю секретаря судового засідання Драганчук У.М.

прокурора Мариніва Р.І.

засудженого ОСОБА_2,

захисника ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_2 на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року, якою відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_2 про звільнення від відбування покарання, призначеного вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року, -

в с т а н о в и л а :

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні клопотань про звільнення від відбування покарання, призначеного вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року.

В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_2 вважає, що вищевказана ухвала суду є незаконною, необґрунтованою та підлягає скасуванню.

Вважає, що суд повністю проігнорував його посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 09 липня 2013 року та не надав належної оцінки рішенню спостережної комісії при виконкомі міської ради Івано-Франківська від 19.12.2016, відповідно до якої вирок стосовно нього не був звернений до виконання у законний спосіб.

Посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно послався на норми закону, які регламентують порядок відбування покарання засудженими до довічного позбавлення волі та вказав на те, що суд не в праві вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Президента України.

Вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки його доводам про те, що відсутність у кримінальній справі відповідного Розпорядження суду про виконання вироку свідчить про те, що вирок стосовно нього не був звернутий до виконання.

За таких обставин, суд першої інстанції повинен був застосувати вимоги ст.152 КВК України та звільнити його від відбування покарання у зв’язку з тим, що минув десятирічній строк перебігу давності звернення вироку до виконання.

Крім того, вважає, що суд першої інстанції не дав належної оцінки його доводам про те, що станом на 1995 рік діяв КК України (ред.1960 року), яким було встановлено, що максимальний строк позбавлення волі становить 15 років, а у випадку заміни смертної кари в порядку помилування становить не більше 20 років.

За таких обставин, суд першої інстанції повинен був прийти до висновку про незаконність постанови Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року, якою йому в порушення вимог чинного на той час кримінального закону було замінено покарання у виді смертної кари на довічне позбавлення волі і враховуючи, що він відбув 22 роки позбавлення волі, звільнити його від подальшого відбування покарання.

Звертає увагу на те, що в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.07.2013 року у справі «Вінтер та інші проти об’єднаного Королівства» встановлено, що ув’язнення, яке не передбачає кінцевої конкретної дати і можливості звільнення є порушенням ст..3 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», тобто є нелюдським, жорстоким, таким,що принижує поводженням чи покаранням.

Зазначає,що відсутній закон, який би встановлював, що довічне позбавлення волі є безкінечним, безстроковим покаранням до смерті засудженого.

Просить постанову суду скасувати та задовольнити його клопотання, та звільнити його від відбування покарання відповідно до ст.152 КВК України та з урахуванням Рішення ЄСПЛ від 09 липня 2013 року у справі « Вінтер та інші проти об’єднаного Королівства».

Заслухавши доповідь судді, доводи засудженого ОСОБА_2 та його захисника адвоката ОСОБА_3, які просили ухвалу суду скасувати та задовольнити клопотання засудженого і звільнити його від відбування покарання, доводи прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи і мотиви апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 404 КПК, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.

В своїй апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_2 вказує на те, що відсутність у кримінальній справі відповідного Розпорядження суду про виконання вироку свідчить про те, що вирок стосовно нього не був звернутий до виконання і відповідно до вимог ст.152 КВК України повинен бути звільнений від відбування покарання у зв’язку з тим, що минув десятирічній строк перебігу давності звернення вироку до виконання.

Як вбачається з матеріалів справи, вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року, залишеного без змін ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 1996 року, ОСОБА_2 визнано винним за ч. 2 ст. 206, ч. 3 ст. 17-81, пп. «а», «г», «є», «ж», «з» ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК України в редакції 1960 р. та засуджено до смертної кари – розстрілу з конфіскацією майна (к/с №2-58 том 4 а.с.290-317, 367-373).

Постановою Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року засудженому ОСОБА_2 призначене вказаним вироком покарання замінено на довічне позбавлення волі (к/с №2-58 том 5 а.с.275-276) .

Колегія суддів приймає до уваги, що зі змісту рішення спостережної комісії при виконкомі міської ради м. Івано-Франківська від 19.12.2016 року вбачається, що спостережна комісія прийшла до висновку про те, що в матеріалах справи відсутнє будь-яке розпорядження суду про виконання вироку.

Разом з тим, вищевказаний висновок спостережної комісії не відповідає дійсності, оскільки в матеріалах справи є дані про те, що таке розпорядження було направлено начальнику СІЗО №12 ОСОБА_4 за підписом в.о. заступника голови обласного суду в кримінальних справах ОСОБА_5 06.02.2000 р., відповідно до якого було направлено копію постанови Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року відносно засудженого ОСОБА_2 для виконання покарання (к/с №2-58 том 5 а.с.277).

Судом першої інстанції було обґрунтовано встановлено, що вирок Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року, яким ОСОБА_2 було визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 206, ч. 3 ст. 17-81, пп. «а», «г», «є», «ж», «з» ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК України в редакції 1960 р. та засуджено до виняткової міри покарання у виді смертної кари – розстрілу, яку в подальшому було замінено на покарання у виді довічного позбавлення волі, був звернутий до виконання.

Зокрема, зі змісту пояснень засудженого ОСОБА_2 та доводів, наведених ним в апеляційній скарзі вбачається, що він до теперішнього часу відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі та просить суд постановити рішення, яким звільнити його від подальшого відбування покарання.

Вищевказані обставини свідчать про те, що доводи апеляції засудженого ОСОБА_6 про те, що він підлягає звільненню від відбування покарання у зв’язку з тим, що вирок не був звернутий до виконання є безпідставними, не основані на законі і не відповідають фактичним обставинам.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 М,С. також стверджує, що постанова Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року, якою йому було замінено покарання у виді смертної кари на довічне позбавлення волі є незаконною .

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного обґрунтованого висновку про те, що вищевказані доводи засудженого є безпідставними, оскільки вказані доводи виходять за межі компетенції суду першої інстанції, який не має процесуальних прав надавати правову оцінку та переглядати рішення суду апеляційної інстанції, яке набуло законної сили та виконується протягом тривалого часу.

Так, з матеріалів кримінальної справи вбачається, що дійсно постановою Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року засудженому ОСОБА_2 призначене вказаним вироком покарання замінено на довічне позбавлення волі.

Вказане рішення було прийнято судом відповідно до Закону України від 22.02.2000 року, відповідно до якого були внесені зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України та скасовано ст.24 КК України, якою передбачалось призначення виняткової міри покарання у виді смертної кари та доповнено КК України ст.25-2 КК України, щодо призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (к/с №2-58 том 5 а.с.275-276).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 також посилається на рішення Європейського суду з прав людини від 09.07.2013 року у справі «Вінтер та інші проти об’єднаного Королівства» та вказує на те, що відповідно до вказаного рішення встановлено, що ув’язнення, яке не передбачає кінцевої конкретної дати і можливості звільнення є порушенням ст.3 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», тобто є нелюдським, жорстоким, таким,що принижує поводженням чи покаранням.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що вказаним рішенням стверджується необхідність перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі процедурою, яка дозволить внутрішнім органам державної влади розглянути питання, чи зміни в поведінці заявника настільки значні, що подальше тримання під вартою не може бути виправдано легітимними підставами. І

Апеляційний суд також вважає за необхідне вказати на відповідне рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2014 року по справі Laszlo Magyar проти Угорщини, в якому зазначено, що стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вимагає наявності реальної можливості дострокового звільнення від довічного позбавлення волі.

Апеляційний суд повністю погоджується з тим, що національне законодавство повинно гарантувати, що довічно ув’язнений має право знати на самому початку свого строку, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення, за яких умов такий перегляд має бути здійснений, включаючи, коли він буде чи може бути здійснений.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що виходячи зі змісту доводів які наводяться засудженим ОСОБА_2 в обґрунтування необхідності звільнення його від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність правових підстав для звільнення засудженого від відбування покарання.

Колегія суддів вважає, що суд прийняв законне і обґрунтоване рішення, яким відмовив в задоволенні клопотань ОСОБА_2 про звільнення від відбування покарання, призначеного вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року у виді довічного позбавлення волі.

Керуючись ст.ст. 376,404,405,407,419 КПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року, якою відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_2 про звільнення від відбування покарання, призначеного вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя О.П. Васильєв

Судді: В.В. Повзло

ОСОБА_7