Постанова № 72388030, 22.02.2018, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 350/1258/17

Провадження № 22-ц/779/302/2018

Категорія 48

Головуючий у 1 інстанції Бейко А. М.

Суддя-доповідач Мелінишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2018 року м. Івано-Франківськ

Апеляційний суд Івано-Франківської області в складі колегії суддів:

головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П.

суддів: Пнівчук О.В., Ясеновенко Л.В.

за участю секретаря Мельник О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Рожнятівської РДА, про відібрання дитини за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рожнятівського районного суду в складі судді Бейка А.М., ухвалене 22 грудня 2017 року в смт. Рожнятові Івано-Франківської області,

в с т а н о в и в:

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Рожнятівської РДА, про відібрання дитини.

Позовні вимоги мотивувала тим, що рішенням Рожнятівського районного суду від 4 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 травня 2017 року, шлюб між ними розірвано, сина ОСОБА_3 залишено проживати з нею. Незважаючи на судові рішення та її неодноразові прохання про повернення сина ОСОБА_2 продовжує самовільно утримувати останнього по місцю свого проживання в ІНФОРМАЦІЯ_1. Посилаючись на вказані обставини просила відібрати у відповідача сина та повернути їй.

Рішенням Рожнятівського районного суду від 22 грудня 2017 року, з урахуванням ухвали від 25 січня 2018 року про виправлення описки, в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, всупереч положенням ч.ч. 4,5 ст. 82 ЦПК України судом заново досліджувались обставини, встановлені рішенням Рожнятівського районного суду від 4 квітня 2017 року в справі №350/1317/16, яке набрало законної сили.

Також, на її думку, місцевим судом неправильно витлумачено норму ст. 162 СК України та зроблено помилковий висновок про те, що відповідач не змінив місця проживання дитини. При цьому не враховано, що згідно рішення суду від 4 квітня 2017 року малолітню дитину залишено проживати з нею. Однак, відповідач не виконує це рішення та безпідставно змінив місце проживання сина з м. Києва на с. Креховичі Рожнятівського району. Що і стало підставою для звернення її до суду з даним позовом.

Необґрунтованим вважає і твердження суду, що вона не позбавлена права звернутися з заявою про виконання рішення, яким визначено місце проживання дитини. Разом з тим, не враховано, що на час його ухвалення судові рішення, які не містили зобов’язального положення, не могли бути звернені до виконання.

Крім того, судом не прийнято до уваги схильність відповідача до протиправної поведінки, про що свідчать вироки Рожнятівського районного суду та незавершене кримінальне провадження у Шевченківському районному суді м. Києва. А тому проживання з ним малолітньої дитини ніяк не сприятиме її правам та інтересам.

З цих підстав просила рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Відзиву на апеляційну скаргу учасниками справи не подано.

Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_2 та його представник доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Представник Органу опіки та піклування Рожнятівської РДА висловив думку щодо обґрунтованості апеляційної скарги зважаючи на їх висновок з приводу вирішення спору між сторонами.

Вислухавши доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

За змістом п.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч.ч.1, 2 та 5 ст.263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає.

Постановляючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту свого порушеного права. А відтак, не доведено наявність підстав для задоволення її позовних вимог.

Проте погодитись із таким висновком місцевого суду не можна з огляду на наступне.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони з 15 листопада 2014 року перебували у шлюбі, від якого мають малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8,9).

Рішенням Рожнятівського районного суду від 4 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 травня 2017 року, задоволено позов ОСОБА_1 Розірвано шлюб між нею та ОСОБА_2, а неповнолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, залишено проживати з матір’ю. Також відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – опікунська рада Рожнятівської районної державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини з ним (а.с.11-13, 14-16).

З’ясовано, що після постановлення рішення відповідач в добровільному порядку не повернув дитину позивачу, син надалі проживає з ним у с. Креховичі Рожнятівського району. У зв’язку із цим ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом та просила захистити порушене право з підстав, передбачених ст. 162 СК України.

Також з матеріалів справи вбачається, що внаслідок чинення перешкод у спілкуванні з дитиною та проживанні з нею ОСОБА_5 зверталась до служби в справах дітей Рожнятівської РДА, районного відділу поліції, виконавчої служби (а.с.32, 40).

Відповідно до висновку від 6 жовтня 2017 року №436/04-13 органом опіки та піклування Рожнятівської РДА для відновлення зв’язку між матір’ю та дитиною вирішено організувати побачення матері ОСОБА_1 з сином ОСОБА_4 в присутності працівників служби у справах дітей та батька дитини ОСОБА_2 У разі відмови добровільної передачі дитини з боку батька - відібрати в нього ОСОБА_4 і передати матері. При цьому зі змісту висновку вбачається, що такий прийнято керуючись виключно інтересами неповнолітньої дитини, беручи до уваги судження членів комісії з питань захисту прав дитини (а.с.31).

Разом з тим, як видно з матеріалів справи, спроби служби у справах дітей Рожнятівської РДА офіційно організувати зустрічі позивача із сином ОСОБА_3 відповідачем проігноровано (а.с.41-42).

За змістом ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини та ч.ч. 7, 8 ст. 7 СК України в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з положеннями ст. 9 зазначеної Конвенції, держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

При цьому поняття розлучення слід тлумачити з огляду на право одного з батьків на спілкування з дитиною та обов'язок другого батька надати можливість для такого спілкування.

Крім того, відповідно до положень принципу № 7 абз. 2 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією № 1385 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання: ця відповідальність лежить перш за все на батьках.

Пунктом 54 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (Заява N 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у Справі Olssonv. Sweden (N 2) від 27 листопада 1992 року), і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (див. рішення у справі Johansen v. Norway від 7 серпня 1996 року, п. 78).

Як передбачено ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (ч. ч. 1, 2 ст. 155 СК України).

Відповідно до положень ч. 1ст. 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Згідно положень ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, і такі докази не було надано відповідачем до суду апеляційної інстанції, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини згідно рішення суду, створює загрозу її життю та здоров'ю або негативно впливатиме на її розвиток. Аналогічно не встановлено обставин, що повернення дитини буде суперечити її інтересам.

З матеріалів справи вбачається, що позивач має постійне зареєстроване у визначеному законом порядку місце проживання за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.6, 113). Відповідно до акту обстеження умов проживання дитини, затвердженого начальником Служби у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації 25 вересня 2017 року, за вказаною адресою створені належні умови для проживання дитини, її виховання та розвитку, наявне ліжко для сну, іграшки, одяг на всі сезони (а.с.33-34).

Згідно довідки Київської міської наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія» від 4 жовтня 2017 року ОСОБА_1 за даними облікової документації під наркологічним диспансерно-динамічним наглядом не перебуває (а.с.37).

Зі змісту висновку дослідження психолога РЦСССДМ у позивача позитивне ставлення до сім’ї та до себе, яскраво виражені бачення майбутнього та цілі в житті. При цьому психологом зазначено, що простежити особливості спілкування матері з сином ОСОБА_3 не вдалося, оскільки батько дитини ОСОБА_2 не виконав досягнутих домовленостей, не приїхав сам та не привіз сина для організації зустрічі (а.с.39).

Заперечення відповідача щодо неналежного виконання матір’ю по відношенню до дитини своїх обов’язків та зловживання нею алкогольними напоями не заслуговують на увагу. Вказані обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа опікунська рада Рожянятівської РДА про визначення місця проживання дитини.

Відповідно до ч.5 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Таким чином, враховуючи, що рішенням Рожнятівського районного суду від 4 квітня 2017 року місце проживання малолітньої дитини визначено разом з матір'ю, ОСОБА_2 без згоди останньої змінив місце проживання сина, підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері не встановлено, апеляційний суд приходить до висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог ОСОБА_1

Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено ст. 16 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Зважаючи на вищенаведені обставини, небажання відповідача добровільно виконати судові рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір’ю (про що ствердив також в засіданні апеляційного суду), відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині тощо, колегія суддів приходить до переконання, що позивачем правильно обрано такий спосіб захисту порушеного права, що повністю відповідає вимогам ст. 15, 16 ЦК України.

Розглядаючи даний спір суд першої інстанції на зазначені вимоги закону уваги не звернув, всупереч положенням ст. 264 ЦПК України не встановив, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; у достатньому обсязі не визначився щодо характеру спірних правовідносин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відтак, постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права рішення, що призвело до неправильного вирішення справи, не може залишатися в силі і підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з розглядом справи в суді першої інстанції та у зв’язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, що підтверджуються документально (а.с.1, 107) слід покласти на сторін відповідно до положень ст. 141 ЦПК України.

Згідно п.5 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала.

Частиною 1 ст. 269 ЦПК України передбачено, що суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в судових рішеннях описки чи арифметичні помилки.

Ухвалою Рожнятівського районного суду від 25 січня 2018 року виправлено описку, допущену в рішенні суду. Зокрема, дату ухвалення рішення виправлено на «22 грудня 2017 року».

З огляду на це слід виправити описку і в ухвалі Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2018 року про відкриття провадження за апеляційною скаргою та витребування справи. Дату ухвалення рішення Рожнятівського районного суду зазначити замість «27 грудня 2017 року» - «22 грудня 2017 року».

Керуючись ст.ст. 269, 374, 376, 381 – 384, 390, 430 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Рожнятівського районного суду від 22 грудня 2017 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Відібрати у ОСОБА_2, проживає ІНФОРМАЦІЯ_4, дитину – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та повернути дитину матері ОСОБА_1, яка проживає ІНФОРМАЦІЯ_5.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати в розмірі 1600 грн.

Постанову суду в частині відібрання дитини і повернення її матері допустити до негайного виконання.

Виправити описку в ухвалі Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2018 року, зазначивши дату ухвалення рішення Рожнятівського районного суду – «22 грудня 2017 року» замість «27 грудня 2017 року».

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 23 лютого 2018 року.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: О.В. Пнівчук

ОСОБА_6