Постанова № 72363067, 12.12.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/3622/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Бжассо Н. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого: судді Домусчі С.Д.

суддів: Коваля М.П., Кравця О.О.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 02.12.2016 № 624-16 та зобов'язання повернути посвідчення біженця -

ВСТАНОВИВИ:

10 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення №624-16 від 02 грудня 2016 року, про зобов'язання повернути посвідчення біженця НОМЕР_1.

Постановою від 21 вересня 2017 року, ухваленою у відкритому судовому засіданні, Одеський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

Не погоджуючись з постановою суду, ОСОБА_1 - 29 вересня 2017 року подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати оскаржену постанову та ухвалити нову, якою задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги, апелянт обґрунтовує тим, що рішення ДМС України №624-16 від 02 грудня 2016 року про скасування рішення ДМС України №95-14 від 12.03.2014 року про визнання біженцем не роз'яснює причини прийнятого рішення, а отже унеможливлює підготовки ним обґрунтованого звернення до суду з метою захисту своїх прав. Так, він не має жодного уявлення які саме відомості відповідач визначив як недостовірні, що стали причиною прийнятого рішення та зазначає, що в даному випадку було порушено вимоги п. 16 ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року.

Апелянт вказує на те, що суд першої інстанції безпідставно зазначив в оскарженому рішенні, що відповідно до листа ТОВ «Аероклуб-АМС» від 13.04.2016 року №04/А позивач бронював квиток сполученням Дубаї-Кабул, тобто скористався захистом країни громадянського походження, адже доказів, що він був зареєстрований на авіарейс нема.

Апелянт зазначає, що у відповідності до інформації по країні походження - Афганістан, наданою достовірними джерелами, ситуація безпеки по всій території Афганістану суттєво погіршилась, спостерігаються численні порушення прав людини.

Таким чином, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а судове рішення було прийняте без дослідження інформації по країні походження.

Державна міграційна служба України надала письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких, посилаючись на законність та обґрунтованість постанови суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Ухвалюючи постанову про відмову у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 - громадянин Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження м. Хост, за національністю - пуштун, за віросповіданням - іслам-суніт, неодружений.

Також суд першої інстанції встановив, що вперше позивач звернувся за наданням міжнародного захисту 24.12.2007 року, зазначивши своє ім'я ОСОБА_1, із заявою № 230, в якій зазначив, що мріяв стати військовим, як батько. У 2005 році пішов на службу до американської військової бази «Капай». Позивач проходив службу на блокпості, охороняв провінцію від талібів. Позивачу почали погрожувати спочатку через знайомих, потім присилали листи з погрозами. На дім позивача кинули бомбу, проте бомба потрапила на город. Під час першого звернення позивач зазначив, що потрапив на територію України з Афганістану нелегально 22.12.2007 року, місто Київ.

Рішенням Держкомнацрелігій України від 19.06.2008 року № 524-08 позивачу відмовлено у наданні статусу біженця. Зазначене рішення позивач оскаржив в судовому порядку, у зв'язку з чим суд першої інстанції відхилив твердження позивача, що в подальшому він не звертався за міжнародним захистом, а надання йому статусу біженця було продовженням першої процедури.

Також суд першої інстанції встановив, що 16.11.2012 року позивач повторно звернувся за наданням міжнародного захисту, зазначивши своє ім'я ОСОБА_1, із заявою № 443, в якій зазначив, що працював звичайним водієм в міжнародній організації «ISAF» при американській базі в провінції «Хост», вивозив вантажі, контейнери. З 2005 року на адресу позивача почали надходити листи з погрозами від ісламського угрупування «Талібан» з погрозами припинити своє співробітництво з іноземцями, проте позивач не виконав вимог цієї організації. В кінці січня 2007 року на будинок позивача був кинутий саморобний вибуховий пристрій, що призвело до руйнування частини будинку. В матеріалах особової справи наявні листи з погрозами на адресу позивача, з офіційним перекладом, що були надані ним особисто під час другого звернення до органів міграційної служби. Суд першої інстанції зазначив, що на підтвердження особи позивач надав національний паспорт НОМЕР_2 від 15.05.2010 року, що виданий посольством Афганістану в Україні. Під час повторного звернення позивач повідомив, що потрапив до України на підставі підробленого паспорту громадянина Таджикистану, через Таджикистан та Російську Федерацію.

12.03.2014 року ДМС України прийнято рішення про визнання біженцем № 95-14, яким громадянина Афганістану ОСОБА_1 визнано біженцем.

13.04.2016 року на адресуДиректора департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України надійшов лист № 43/2446 від окремого контрольно-пропускного пункту «Київ», в якому зазначено, що 13.04.2016 року у пункт пропуску для міжнародного повітряного сполучення «Бориспіль», рейсом № 374 сполученнями «Дубай-Київ», прибула особа з проїзним документом біженця для виїзду за кордон № НОМЕР_3, громадянина Ісламської Республіки Афганістан на ім'я ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, орган видачі MS00, термін дії якого 14.06.14-12.03.19 року, а також посвідчення біженця серії НОМЕР_1 видане на ім'я ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1. В листі вказано, що у відповідності до посадкового квитка авіалінії «Міжнародні авіалінії України» та трансферного талону міжнародного аеропорту Дубаї, вищевказаний іноземець під час виїзду за межі України, країну Об'єднані Арабські Емірати використовував як транзитну країну та ймовірно за власним паспортним документом гр. Ісламської Республіки Афганістан перебував в країні громадянської належності.

Також суд першої інстанції встановив, що відповідно до листа ТОВ «Аероклуб-АМС» від 13.04.2016 року № 04/А стосовно перевезення громадянина Афганістану ОСОБА_1 повідмлене наступне :

« 3. Также в бронировании присутствовал перелет Дубай - Кабул рейсом авиакомпании Safi Airways №202 31/01/2016 г. Был ли оформлен авиабилет на данный маршрут и был ли перевезен пассажир по данному маршруту не представляется возможным, так как рейс выполнялся другой авиакомпанией».

Під час співбесіди 15.04.2016 року позивач зазначив, що національний паспорт по приїзду в Україну не оформлював, у нього був наявний національний паспорт давно, коли він проживав в Афганістані.

ОСОБА_1 зазначив, що виїжджав двічі за кордон під час перебування на території України до м. Дубаї (ОАЕ). Вперше виїжджав у 2015 році, у січні, дат не пам'ятає до дядька, який проживає у м. Дубаї. Пробув там 1,5 місяця. Позивач пояснив, що весь цей час нічим не займався, відпочивали з дядьком: були на морі, їздили по дорогах, бачили високі будинки, ресторани. Адресу проживання дядька не знає. Виїжджав на підставі проїзного документу TD 003519, відмітки про перетин кордону не проставлялися.

Вдруге ОСОБА_1 покинув територію України 30.01.2016 року, квитки до ОАЕ замовляв дядько, проте виїжджав позивач до друзів та однокласників. Проживав у квартирі з друзями, які останні орендували, адреси не пам'ятає, нічим не займався. В Україну повернувся 13.04.2016 року, авіарейсом Дубаї-Київ, в Україні ставили відмітки про перетин кордону.

Також позивач вказав, не виїжджав до інших країн під час перебування на території ОАЕ. Доказів на підтвердження факту перебування на території ОАЕ не має, оскільки під час першої поїздки у 2015 році ОСОБА_1 втратив у м. Дубаї свій рюкзак та телефон, а під час другої поїздки нічого не купляв, не фотографував, дав другові 700 доларів США і більше нічого не робив.

Під час співбесіди позивач вказав, що під час проживання в Афганістані працював водієм з американцями, назву компанії не пам'ятає, отримував приблизно 300-400 доларів США. Потім наприкінці 2007 року - на початку 2008 року виїхав до України.

Щодо причин виїзду до України позивач зазначив, що були погрози від талібів, пару разів кидали бомби на будинок, підкидали листи, в яких вказано, що у випадку, якщо позивача зустрінуть на вулиці, то вб'ють. До України потрапив автомобілем та пішки (не літаком), через які країни позивач не пам'ятає.

ОСОБА_1 зазначив, що під час першого та другого звернень до міграційної служби за міжнародним захистом жодних документів не надавав, документів, що стосуються погроз жодних не залишилося.

В Україні проживав батько позивача, який мав статус біженця, а потім отримав громадянство України, проте зараз проживає на території Афганістану та деколи приїздить до України.

ОСОБА_1 зазначив, що під час першого та другого звернень за міжнародним захистом надавав однакову інформацію стосовно переслідування на території Афганістану. Також зазначив, що особистих погроз в Афганістані не отримував, декілька разів бачив талібів і тікав від них.

Позивач також вказав, що ніколи не був у Таджикистані.

Крім того зазначив, що не може точно сказати, що йому загрожує на даний час на території Афганістану, його родині, яка там проживає, ніхто не погрожував і не погрожує.

18.04.2016 року Управлінням з питань захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області складено подання про скасування рішення щодо визнання біженцем. В зазначеному поданні вказано, що позивач приховує важливі факти щодо перебування у м. Дубаї скоріш за все з метою приховування власного виїзду до Афганістану, що з урахуванням повернення особи до України може вважатися елементом користування захистом країни громадянської належності та є підставою для втрати статусу біженця. В той же час, приймаючи до уваги цілеспрямовані заперечення позивача щодо відвідання Афганістану, вбачається неможливим встановлення умов добровільності виїзду, наявності певної мотивації виїзду та фактичного отримання захисту.

Суд першої інстанції встановив, що у поданні наведено порівняння відомостей про історію переслідування позивача, яку він повідомляв у 2007 році, у 2012 році та під час додаткового опитування у 2016 році, а також проаналізовано інформацію по країні походження позивача.

02.12.2016 року ДМСУ прийнято рішення № 624-16 про скасування рішення ДМС від 12.03.2014 року № 95-14 про визнання громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем у зв'язку з повідомленням ним недостовірних відомостей, що стали підставою для визнання його біженцем.

Посилаючись на приписи п.1 ч.1 ст.1, абз. 5 ст. 6, ч. 6 та ч. 10 ст. 11 Закону України «»Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту

, з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року), п.п.36, 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС 2013/32 / EU від 26 червня 2013 року про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту Якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів,враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржене рішення ДМС України № 624-16 від 02.12.2016 року є правомірним та обґрунтованим, оскільки позивач під час звернень за міжнародним захистом та додаткового опитування у 2016 році повідомляв співробітникам міграційної служби різні відомості щодо місця своєї роботи в Афганістані, щодо причин виїзду з країни походження, щодо історії переїзду до України. Позивач надав різні відомості також щодо доказів, які б підтверджували факт переслідування його в Афганістані. Під час додаткового опитування позивач зазначив, що не був документований під час перебування на території України національним паспортом, тоді як під час другого звернення у 2012 році надав на підтвердження особи національний паспорт, який був виданий у 2010 році у посольстві Афганістану в Україні. Також, позивач надав суперечливі відомості щодо терміну його роботи на території Афганістану, зокрема під час першого звернення позивач вказав, що наприкінці 2006 року звільнився та почав займатися сільським господарством, під час другого звернення вказав, що одразу після звільнення виїхав до України, а під час додаткової співбесіди зазначив, що звільнився, намагався знайти кращу роботу, а потім виїхав до України.

Суд першої інстанції зазначив, що родина позивача на даний час проживає в Афганістані та їй нічого не загрожує. Крім того, суд першої інстанції рахував інформацію по країні походження, яка досліджена відповідачем, де вказано про наявність на території Афганістану відносно ізольованих територій від місць конфлікту.

Оскільки частиною 1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, з урахуванням вищезазначеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 02.12.2016 № 624-16 та зобов'язання повернути посвідчення біженця не належить до задоволення.

Справа розглянута апеляційним судом в порядку письмового провадження, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 197 КАС України.

Заслухавши суддю доповідача, розглянувши та обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга може бути задоволена.

Апеляційний суд встановив, що предметом спору в цій справі є рішення Державної міграційної служби України № 624-16 від 02.12.2016 року про скасування рішення про визнання біженцем та як наслідок зобов'язання Державної міграційної служби України повернути посвідчення біженця НОМЕР_1.

ОСОБА_1 - громадянин Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження м. Хост, за національністю - пуштун, за віросповіданням - іслам-суніт, неодружений (т.1 а.с. 68-70, 99-101).

Рішенням Державної міграційної служби України № 95-14 від 12.03.2014 року громадянин Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнаний біженцем, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особу, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань та належності до певної соціальної групи (т. 1 а.с. 129)

18.04.2016 року Управлінням з питань захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області складено подання про скасування рішення щодо визнання біженцем (т. 1 а.с. 59-67). Подання обґрунтовано тим, що позивач приховує важливі факти щодо перебування у м. Дубаї скоріш за все з метою приховування власного виїзду до Афганістану, що з урахуванням повернення особи до України може вважатися елементом користування захистом країни громадянської належності та є підставою для втрати статусу біженця. В той же час, приймаючи до уваги цілеспрямовані заперечення позивача щодо відвідання Афганістану, вбачається неможливим встановлення умов добровільності виїзду, наявності певної мотивації виїзду та фактичного отримання захисту.

Апеляційний суд встановив, що підставою для початку проведення процедури, передбаченої ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (позбавлення статусу біженця), у поданні зазначений лист № 43/2446 від 13.04.2016 р. окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» (т. 1 а.с. 78), в якому зазначено, що 13.04.2016 року у пункт пропуску для міжнародного повітряного сполучення «Бориспіль», рейсом № 374 сполученнями «Дубай-Київ», прибула особа з проїзним документом біженця для виїзду за кордон № НОМЕР_3, громадянина Ісламської Республіки Афганістан на ім'я ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, орган видачі MS00, термін дії якого 14.06.14-12.03.19 року, а також посвідчення біженця серії НОМЕР_1 видане на ім'я ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1. В листі вказано, що у відповідності до посадкового квитка авіалінії «Міжнародні авіалінії України» та трансферного талону міжнародного аеропорту Дубаї, вищевказаний іноземець під час виїзду за межі України, країну Об'єднані Арабські Емірати використовував як транзитну країну та ймовірно за власним паспортним документом гр. Ісламської Республіки Афганістан перебував в країні громадянської належності.

Підставою для такого висновку став лист ТОВ «Аероклуб-АМС» від 13.04.2016 року № 04/А стосовно перевезення громадянина Афганістану ОСОБА_1, в якому повідомлено: мовою оригіналу « 3. Также в бронировании присутствовал перелет Дубай - Кабул рейсом авиакомпании Safi Airways №202 31/01/2016 г. Был ли оформлен авиабилет на данный маршрут и был ли перевезен пассажир по данному маршруту не представляется возможным, так как рейс выполнялся другой авиакомпанией».

Також відповідно до оскарженого рішення підставою для скасування рішення про надання статусу біженця є проведення порівняння отриманої під час співбесіди від 15.04.2016 року інформації із матеріалами, що стали підставою для визнання біженцем (заява від 16.11.2012 року, анкета від 16.11.2012 року та протокол співбесіди від 11.12.2012 року) та попередніми матеріалами (звернення за захистом від 24.12.2007 року)

Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо правомірності оскарженого рішення з посиланням на встановлені відповідачем розбіжності, які зазначені в оскарженому рішенні.

При цьому апеляційний суд зазначає, що події про які апелянт надавав відомості відбулись у 2004-2007 роках, тобто 10 та більше років від проведення останньої співбесіди - 15.04.2016 року, під час якої вказані узагальнені та не конкретизовані відомості узгоджуються з відомостями наданим апелянтом під час проведення анкетування у 2012 році. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність факту повідомлення апелянтом недостовірних відомостей у 2012 році, які стали підставою для надання статусу біженця

Апеляційний суд також встановив, що в поданні про скасування рішення щодо визнання біженцем відповідач послався на повідомлення апелянтом під час додаткового опитування 15.04.2016 року неправдивої інформації щодо отримання власного паспортного документу на території України, проте який він отримав у 2010 році в посольстві Ісламської Республіки Афганістан на території України.

Вказана обставина не може бути підставою для прийняття оскарженого рішення з посиланням на ч. 6 ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки не існувала на час вирішення питання про надання апелянту статусу біженця.

Також подання про скасування рішення щодо визнання біженцем ґрунтується на безпідставних припущенням відповідача стосовно того, що відсутність оригіналу національного паспорту вказує на те, що апелянт, перебуваючи у статусі біженці, ймовірно використовував цей документ доля виїздів до країни громадянської належності, що потребує додаткової перевірки можливостями ДМС (т. 1 а.с. 63). Апеляційний суд вказує на те, що зазначені припущення відповідача ґрунтуються на безпідставних припущеннях, викладених в листі окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» № 43/2446 від 13.04.2016 р. та доданого до нього додатку (т. 1 а.с. 78).

При цьому апеляційний суд відхиляє, як підставу правомірності прийнятого оскарженого рішення, посилання відповідача у письмових запереченнях на апеляційну скаргу на інформацію щодо країни походження, оскільки зазначені відомості не були підставою для прийняття оскарженого рішення.

Апеляційний суд зазначає, що, посилаючись в оскарженому рішенні на п. 32 коментаря УВКБ ООН, відповідно до якого зміна оцінки достовірності попередніх тверджень заявника про підстави доля отримання статусу біженця виправдана лише у тому випадку коли вони суперечать нововиявленій об'єктивній обставині, відповідач ні в оскарженому рішенні, ні у письмових запереченнях на адміністративний позов та на апеляційну скаргу не навів нововиявлену об'єктивну інформацію (тобто інформацію, яка існувала на час надання апелянту статусу біженця, яке була з'ясована у часі пізніше), яка підтверджувала б повідомлення апелянтом у 2012 році недостовірні відомості, або факт пред'явлення фальшивих документів, що стали підставою для визнання апелянта біженцем.

Посилання суду першої інстанції на приписи абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п.п.36, 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС 2013/32 / EU від 26 червня 2013 року про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту, апеляційний суд вважає помилковим, оскільки вони стосуються питання надання особі статусу біженця та повторного звернення особи за наданням такого статусу, в той час як справі у справі стосується питання позбавлення апелянта статусу біженця, а не надання йому такого статусу.

Відповідно до ч. 6 ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, скасовується, якщо вона повідомила недостовірні відомості, пред'явила фальшиві документи, що стали підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оскільки при апеляційному розгляді справи встановлений факт відсутності підстав за яких закон надає центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, право прийняти рішення про позбавлення особи статусу біженця, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про скасування рішення Державної міграційної служби України № 624-16 від 02 грудня 2016 року про скасування рішення про визнання біженцем від 12.03.2014 року № 95-14.

При цьому апеляційний суд зазначає, що належним способом відновлення порушених прав апелянта є зобов'язання відповідача видати ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у встановленому законом порядку посвідчення біженця та проїзний документ.

Таким чином, апеляційний суд встановив, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку з чим, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 202 КАС України, апеляційна скарга має бути задоволена, оскаржена постанова - скасована та ухвалена нова постанова про задоволення адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 2, 11, 69-71, 195, п. 1 ч. 1 ст. 196, п. 3 ч. 1 ст. 198, п. 3 ч. 1 ст. 202, ст. ст. 207, 211, 212, ч. 5 ст. 254 КАС України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нову постанову.

Задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 624-16 від 02 грудня 2016 року про скасування рішення про визнання біженцем від 12.03.2014 року № 95-14.

Зобов'язати Державну міграційну службу України видати ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у встановленому законом порядку посвідчення біженця та проїзний документ.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий: суддя С.Д.Домусчі

суддя М.П.Коваль

суддя О.О.Кравець