Постанова № 72239079, 13.02.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«13» лютого 2018 року

м. Харків

справа № 643/12225/16-ц

провадження № 22ц/790/570/18

Апеляційний суд Харківської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В., (суддя - доповідач),

суддів - Бровченка І.О., Хорошевського О.М.,

за участю секретаря - Баранкової В.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,

третя особа за зустрічним позовом - Харківська міська рада

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківської міської ради на заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2016 року в складі судді Горбунової Я.М.,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності. В обґрунтування свого позову посилався на те, що у 2014 році він досяг домовленості з ОСОБА_2 про те, що вона зобов'язується за його рахунок здійснити будівництво двох гаражних боксів загальною площею 29 кв. м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначив, що він сплатив відповідачу відповідну суму, яка була необхідна для будівництва гаражних боксів і в 2015 році воно було закінчено, але ані він, ані ОСОБА_2 внаслідок помилки щодо порядку та способу реалізації своїх прав не подали повідомлення про початок будівельних робіт та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, у зв'язку з чим не видається можливим ввести гаражні бокси в експлуатацію.

Вказав, що з метою підтвердження можливості подальшої безпечної експлуатації зазначених гаражних боксів, ним було замовлено технічне обстеження стану будівельних конструкцій, визначення відповідності санітарним та будівельним нормам, можливості їх подальшої експлуатації. Згідно з технічним висновком за результатами зазначеного обстеження, зовнішні та внутрішні стіни гаражних боксів знаходяться в задовільному стані, несучі та огорожуючі будівельні конструкції відповідають санітарним та будівельним нормам, подальша надійна експлуатація гаражних боксів можлива.

Вважав, що права третіх осіб не були порушені, оскільки особи не звертались до нього або до відповідача з приводу порушення їхніх прав, таким чином зазначені два гаражні боки є його власністю, але він не має позасудових шляхів захисту свого права власності на нього.

Просив визнати за ним право власності на два гаражні бокси № б/н, загальною площею 29 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Не визнавши позовні вимоги у листопаді 2016 року ОСОБА_2 подала зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання права власності. В обґрунтування свого зустрічного позову посилалася на те, що у 2014 році вона досягла домовленості з ОСОБА_1 про те, що вона зобов'язується за рахунок відповідача здійснити будівництво двох гаражних боксів загальною площею 29 кв. м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначила, що ОСОБА_1 сплатив їй обумовлену суму для будівництва гаражних боксів, але в процесі будівництва затрачено значно більше коштів на будівництво гаражів, так як вони домовлялися у 2014 році, а будівництво було закінчено у 2015 році, будівельні матеріали подорожчали, також використовували для будівництва за попередньою домовленістю з ОСОБА_1 більш якісні та дорожчі матеріали.

Вказала, що ані вона, ані ОСОБА_1 внаслідок помилки щодо порядку та способу реалізації своїх прав не подали повідомлення про початок будівельних робіт та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, у зв'язку з чим не видається можливим ввести гаражні бокси в експлуатацію.

Зазначила, що з метою підтвердження можливості подальшої безпечної експлуатації зазначених гаражних боксів, ОСОБА_1 замовлено технічне обстеження стану будівельних конструкцій, визначення відповідності санітарним та будівельним нормам, можливості їх подальшої експлуатації. Згідно з технічним висновком за результатами зазначеного обстеження, зовнішні та внутрішні стіни гаражних боксів знаходяться в задовільному стані, несучі та огорожуючі будівельні конструкції відповідають санітарним та будівельним нормам, подальша надійна експлуатація гаражних боксів можлива.

Вважала, що права третіх осіб не були порушені, оскільки особи не звертались до неї або до відповідача з приводу порушення їхніх прав, у зв'язку з чим вважала за доцільне визнати право власності на ? частину за нею та ? частину за відповідачем на вказані гаражні бокси, але ані вона, ані відповідач не має позасудових шляхів захисту свого права власності на нього.

Просила визнати право власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по ? частині гаражних боксів № б/н, загальною площею 29 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено частково, визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частину гаражних боксів № б/н, загальною площею 29 кв. м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, в іншій частині в задоволенні позову - відмовлено; зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 - задоволено, визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину гаражних боксів № б/н, загальною площею 29 кв. м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Не погоджуючись з заочним рішенням суду Харківська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні первісного позову та зустрічного позову відмовити у повному обсязі та стягнути судовий збір.

При цьому посилалася на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Вважала, що суд не надав належної оцінки доказам у справі, не звернув уваги на те, що будівля гаражу самочинно побудована; що позивач свідомо не виконав вимоги закону та не тільки не звернувся до компетентних органів з метою прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, а навпаки ініціював штучний спір з метою незаконного, в обхід встановленого порядку, узаконення самочинно збудованого майна тим самим беззаперечно діяв недобросовісно; що доказів про наявність у позивача дозвільних документів на право виконання будівельних робіт з будівництва об'єктів та вводу їх в експлуатацію у встановленому законодавством порядку до матеріалів справи не долучено; що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього, а є лише власником будівельних матеріалів, обладнання тощо, що були використані в процесі його будівництва; що передумовою для виникнення права власності на новостворене нерухоме майно, є прийняття такого нерухомого майна в експлуатацію; що якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації; що інспекція державного архітектурно-будівельного контролю є єдиним органом державної влади, уповноваженим на встановлення факту готовності об'єкту до експлуатації та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; що самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна не підлягають поділу, оскільки не є об'єктом права власності; що визнання права власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна судом (в обхід встановленого порядку) призвело до вибуття із володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у власності територіальної громади м. Харкова та зробило неможливим використання її для власних або інших цілей.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що він погоджується з рішенням суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанці, враховуючи технічний стан конструкцій, зробив правильний висновок про можливість використання гаражних боксів за призначенням, а апеляційну скаргу вважає необгрунтованою.

В судове засідання учасники справи не з'явилися. Матеріали справи містять відомості про вручення учасникам справи судових повісток.

Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Виходячи з вимог закону, обставин справи, судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутністю учасників справи.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Харківської міської ради необхідно задовольнити, рішення суду - скасувати.

При цьому судова колегія виходить з наступного.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 частково та зустрічну позовну заяву ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на гаражні бокси порушено, тому воно підлягає захисту.

Проте, з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документів, який засвідчує його право власності.

Як вбачається з матеріалів справи на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, яка знаходиться у власності територіальної громади міста Харкова у 2015 році сторонами побудовано два гаражних бокси загальною площею 29 кв. м., які за технічним висновком підлягають подальшій експлуатації.

Земельна ділянка для будівництва гаражних боксів сторонам відведена не була. Гаражні бокси побудовано без оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку, без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи та належно затвердженого проекту.

За змістом частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить тільки власникові (стаття 317 ЦК України).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина 1 статті 182 ЦК України).

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до вимог закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої реєстрації.

Отже, стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Однак стаття 331 ЦК України визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону, та не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Крім того, нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення.

Поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені статтею 376 ЦК України, яка є спеціальною у врегулюванні спірних правовідносин, оскільки урегульовує правовідносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та нормативно-правових актів при створенні нової речі, тобто самочинному будівництві, були порушені.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

За загальним правилом, закріпленим у частині 2 статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Водночас згідно з частиною 3 статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

Зазначена норма поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснено на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об'єкта) незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа).

Із роз'яснень, які містяться в пункті 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного Кодексу України (Про правовий режим самочинного будівництва)» № 6 від 30 березня 2012 року вбачається що будівництвом об'єкта нерухомості на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вважається спорудження таких об'єктів на земельній ділянці, що не віднесена до земель житлової й громадської забудови, зокрема, наданій для ведення городництва, сінокосіння, випасання худоби тощо, цільове призначення або вид використання якої не змінено в установленому законом порядку.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Не може вважатися наданням земельної ділянки лише рішення компетентного органу влади про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або для розробки проекту забудови.

Під метою надання земельної ділянки слід розуміти вид використання земельної ділянки (стаття 19 ЗК, Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548), зазначений у рішенні відповідного компетентного органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у користування або передачу у власність з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.

Під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» дозвільний документ (статті 35 - 37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.

Під проектом слід розуміти залежно від категорії об'єкта будівництва відповідний склад документації, визначеної статтями 1, 7 та 8 Закону України «Про архітектурну діяльність», отриманої відповідно до статей 29, 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також будівельний паспорт та технічні умови, отримані відповідно до статей 27, 30 зазначеного Закону.

Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14, суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку, зокрема, у випадках: безоплатної передачі земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (стаття 121 Земельного кодексу України); набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність; укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки; прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

Із контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Згідно зі статтями 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля та її надра є об'єктами права власності Українського народу, від імені якого право власності здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України і Законами України.

Відповідно до положень частини 2 статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Згідно зі статтею 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України.

Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до змісту цієї норми Закону право власності або право користування земельною ділянкою із земель державної або комунальної власності виникає лише за наявності рішення зазначених органів і тільки в межах, вказаних в цих рішеннях.

Згідно статей 125, 126, ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно правової позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року по справі № 6-1328цс15, під час визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в порядку частини 3 статті 376 ЦК України слід також ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

За змістом частин 4, 5 статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

З матеріалів справи не вбачається, що земельна ділянка, на якій було самочинно побудовано нерухоме майно, перебуває у власності або надана у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Зважаючи на те, що основною умовою визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно є надання особі земельної ділянки в установленому порядку під вже самочинно збудоване нерухоме майно, або отримання від власника (користувача) земельної ділянки відповідної згоди, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 здійснили будівництво об'єктів нерухомості на земельній ділянці, яка не була їм надана в установленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, а Харківська міська рада заперечує правомірність будівництва вказаних об'єктів, правові підстави для визнання за сторонами права власності на спірні об'єкти нерухомості відповідно до положень частини третьої статті 376 ЦК України відсутні.

Крім того, при розгляді справ про визнання права власності на самочинне будівництво суд повинен належним чином перевірити, чи було питання оформлення такого права власності предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи відсутність останнього давали підстави говорити про наявність спору про право. При цьому суд не повинен підміняти органи, які зобов'язані видавати дозволи на будівництво й узгоджувати забудови; визнання права власності на самочинне будівництво в судовому порядку має залишитися винятковим способом захисту права. При вирішенні таких спорів в першу чергу необхідно з'ясувати чи звертався позивач до компетентних органів з питання узаконення самочинного будівництва, чи було відмовлено компетентними органами у вирішенні цього питання.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 року (№ 687-ХIV) будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року виконання будівельних робіт дозволяється після подання повідомлення чи видачі органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно частин 5, 8 статті 39 цього Закону датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації або видачі сертифіката. Експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Пунктами 3, 4 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року, передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, а також комплексів (будов), до складу яких входять об'єкти з різними класами наслідків (відповідальності), здійснюється на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі відповідними органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката.

Надання (реєстрація), повернення (відмова у видачі) чи скасування реєстрації документів, що підтверджують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю, визначеними статтею 7 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 року № 294, основними завданнями Держархбудінспекції є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а саме: здійснення в межах повноважень, визначених законом, державного архітектурно-будівельного контролю за дотриманням замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт; виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві у визначених законодавством випадках.

Державна архітектурно-будівельна інспекція відповідно до покладених на неї завдань: отримує повідомлення про початок виконання підготовчих робіт, повідомлення про початок виконання будівельних робіт, здійснює внесення змін до них, а також скасовує право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення; видає дозволи на виконання будівельних робіт, повідомлення про внесення змін до них, відмовляє у видачі таких дозволів, анулює дозволи на виконання будівельних робіт; приймає в установленому порядку в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти (видає відповідні сертифікати або відмовляє у їх видачі, реєструє декларації про готовність об'єкта до експлуатації, внесення змін до них, а також повертає такі декларації та скасовує їх реєстрацію) та ін.

Таким чином, Державна архітектурно-будівельна інспекція є органом державної влади, уповноваженим на встановлення факту готовності об'єкту до експлуатації й видачу документів про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельним нормам і правил.

Вказаних вище документів, які були б видані Державною архітектурно-будівельною інспекцією, суду не надано. Матеріали справи містять тільки технічне обстеження, яке проведено у 2016 році та виконане за замовленням ОСОБА_1 Товариством з обмеженою відповідальністю «ІНВЕНТ - ПРОЕКТ», в якому встановлено можливість надійної експлуатації гаражних боксів. У висновках та рекомендаціях технічного обстеження зазначено, що необхідно виконати заміри гаражних боксів та скласти технічний паспорт. 10 жовтня 2016 року за замовленням ОСОБА_1 Товариством з обмеженою відповідальністю «ІНВЕНТ - ПРОЕКТ» зроблено технічний паспорт тільки гаражного боксу літ. «Б». Проте, ці документи не можуть замінити собою документ, виданий державним органом.

Сторонами не надано до суду доказів на підтвердження того, що вони в установленому законом порядку зверталися до компетентних органів за вирішенням питання про введення збудованих об'єктів до експлуатації, надання у користування або у власність самовільно зайнятої земельної ділянки під будівництво, що їм в цьому було безпідставно відмовлено.

Відповідно до правової позиції, що викладена у Постанові Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

При цьому матеріали справи не містять будь-яких даних про оспорювання права власності сторін або невизнання цього права іншими особами. Навпаки, оскаржуване судове рішення та матеріали справи свідчать про відсутність спору про право власності, та спрямування позову не на визнання права як такого, а на незаконне, в обхід встановленого порядку, узаконення самочинно збудованого нерухомого майна.

Ухвалюючи заочне рішення суд безпідставно визнав право власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна та сприяв вибуттю із володіння, користування й розпорядження земельної ділянки, що перебуває у власності територіальної громади міста Харкова, та зробив неможливим використання її для власних або інших цілей.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте, в даному випадку ухвалене судом першої інстанції у справі заочне рішення не відповідає зазначеним вимогам матеріального та процесуального права.

У зв'язку з чим заочне рішення суду підлягає скасуванню, а апеляційна скарга -задоволенню з підстав, зазначених вище.

Питання щодо стягнення судового збору в розмірі 1219,00 грн. вирішено відповідно до статті 141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року із змінами та доповненнями та підлягає стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Харківської міської ради за подачу апеляційної скарги в частковому порядку.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст. ст. 376, 381- 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради - задовольнити.

Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2016 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Харківської міської ради 1219,00 грн. по 609,50 грн. з кожного за подачу апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий суддя Судді колегії

Повний текст постанови складено 15 лютого 2018 року.