Постанова № 72231693, 13.02.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №468/1095/15-ц 13.02.2018

Провадження №22-ц/784/267/18

Категорія 27 Доповідач апеляційної інстанції Яворська Ж.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 лютого 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Прокопчук Л.М.,

при секретарі судового засідання - Цуркан І.І.,

за участю позивача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні порядку спрощеного позовного провадження

апеляційні скарги

ОСОБА_2 та публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»

на рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 12 грудня 2017 року, яке ухвалено головуючим суддею Муруговим В.В. в приміщенні цього ж суду об 11 год.14 хв., вступна та резолютивна частина проголошені в цей же день, по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» ( далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про визнання кредитного договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину,

В С Т А Н О В И Л А

14 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ним 26 липня 2007 року укладено кредитний договір №NKT0GA00000023.

Однак зміст укладеного правочину не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та Постанови Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» в частині ненадання банком повної інформації про умови кредитування, ненадання позичальнику графіку погашення по кредиту, а також відсутності в договорі посилання на те, хто несе валютні ризики, відомостей про сукупну вартість кредиту, розрахунку абсолютного подорожчання кредиту.

Крім того, вважає, що до оспорюваного договору банком включено несправедливі умови, які створюють дисбаланс прав та обов'язків сторін договору (можливість розірвання банком в односторонньому порядку кредитного договору та неможливість такого розірвання за ініціативою позичальника; передбачення більш жорстких обов'язків для позичальника порівняно з обов'язками банку), умови договору передбачали нарахування комісії банком за дії, які вчинялись банком на свою користь, не вказана річна процентна ставка, в договорі не визначена ціна, що є істотною умовою договору.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати недійсним кредитний договір від 26 липня 2007 року №NKT0GA00000023, застосувати наслідки недійсності правочину та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Баштанського районного суду від 12 грудня 2017 року позов задоволено частково. Визнано недійсною умову кредитного договору від 26 липня 2007 року №NKT0GA00000023, укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» та ОСОБА_2, щодо обов'язку позичальника по сплаті винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця.

У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними інших частин кредитного договору від 26 липня 2007 року №NKT0GA00000023, укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» та ОСОБА_2- відмовлено.

Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 10 020 грн. в рахунок відшкодування судових витрат по сплаті судового збору та витрат на проведення судової експертизи.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду в частині відмови у задоволені позову скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги у повному обсязі.

ПАТ КБ «ПриватБанк» в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення порядку, встановленого для вирішення питання, однобічність та неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відсутність правових підстав для компенсації на користь позивача затрат за проведення судово-економічної експертизи, просив рішення суду в частині задоволених вимог скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У відгуці на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просив відмовити ПАТ КБ «ПриватБанк» у задоволені позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення позивача, дослідивши докази по справі в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнити частково із таких підстав.

Згідно ч.3 ст.10 ЦПК України, в редакції чинній на час ухвалення оспоржуваного рішення кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з положеннями ч.3 ст.60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Згідно положень ст.213 ЦПК України (у редакції від 07 липня 2010 року) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, між закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_2 26 липня 2007 року укладено кредитний договір №NKT0GA00000023 на строк до 27 липня 2017 року, за умовами якого позичальник отримав кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу у вигляді не поновлюваної лінії у розмірі 26400 доларів США, з яких 24 000 доларів США на споживчі цілі, 2 400 доларів на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбаченому п.п. 2.1.3,2.27 даного Договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 11.04% ( 0.92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та з врахуванням положень п.6.8 Договору - розмір річної відсоткової ставки дорівнює 12 місячним відсотковим ставкам), винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми наданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0.20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 даного Договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п.6.2 даного договору.

Періодом сплати вважається з 21 по 28 число кожного місяця.

Порядок погашення заборгованості за цим договором здійснюється у такому порядку - щомісяця у період сплати позичальник повинен надавати Банку кошти ( щомісячний платіж) у сумі 381.23 долари США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороді ( п.7.1 Договору).

За порушення зобов'язань по погашенню кредиту, передбачених п.п.1.1,2.2.4,2.3.3 цього Договору, позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2.34% на місяць на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом ( п.7.4).

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_2 просив визнати укладений між ним та Банком кредитний договір недійсним, з підстав його невідповідності чинному цивільному законодавству щодо форми, змісту та валюти, і застосувати наслідки недійсності договору та з підстав того, що він є несправедливим, оскільки дає право на розірвання договору в односторонньому порядку лише кредитодавцю, позбавляючи такого права позичальника та передбачаючи тільки для останнього жорсткі обов'язки і штрафні санкції; передбачає наряду з відсотками та винагородою за користування фінансовим інструментом, ще й комісійні виплати; не містить типу відсоткової ставки та графіку платежів; не відповідає положенням чинного законодавства щодо необхідності укладення договорів у валюті України та можливості Банку в односторонньому порядку корегувати процентну ставку договору.

Задовольняючи частково вимоги ОСОБА_2 та визнаючи недійсною умову кредитного договору щодо обов'язку позичальника по сплаті винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця, та відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсними інших частин кредитного договору, суд першої інстанції виходив з того, що вказана умова договору прямо суперечить визначеним законом заборонам, а в іншій частині ним не доведено належними та допустимими докази своїх вимог.

Колегія суддів, в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.

Так, ст. 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України)

Відповідно до положень ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановила, що у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

Зі змісту оспорюваного кредитного договору вбачається, що в ньому визначено основні істотні умови, характерні для такого виду договорів, зазначено суму кредиту, дату його видачі, строк надання коштів, розмір процентів, умови кредитування. Позичальник ОСОБА_2 погодився на укладення договору саме такого змісту, про що свідчить підписання ним договору.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як встановлено в ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з роз'ясненнями, які викладені в п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

У п.14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до п.16 вказаної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача в письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема, мету для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту; строк на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки запропонованих схем кредитування.

Згідно з ч.ч.1, 2, 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Звертаючись до суду з позовом, позивач як на підставу позову посилався на те, що укладений між банком та ним оспорюваний договір слід визнати недійсним, оскільки він суперечить вимогам Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про банки і банківську діяльність» так, як при укладенні договорів, банк не надав позичальнику повної та доступної інформації про сукупну вартість кредиту, що є істотною умовою договору.

Як убачається із договору кредиту, позивач був ознайомлений з умовами кредитування та погодився із ними, підписавши договір без зауважень, отримав кошти в розмірі 26 400 доларів США, здійснював погашення кредиту та відсотків за його користування і лише у 2015 році, тобто сім років після отримання кредиту, заявив позовні вимоги про визнання договору кредиту недійсним.

Пунктом 2.4 Правил банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.

Зазначені обов'язки кредитодавця кореспондують праву споживача його фінансових послуг на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору, яке передбачено частиною першою ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством.

Крім того, відповідно до положень ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі ненадання інформації, зазначеної цією статтею суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону, що не передбачає, як наслідок, визнання договору недійсним. Про що вірно зазначено було судом першої інстанції.

В укладеному сторонами договорі відновлювальної кредитної лінії визначені всі умови кредитування, зокрема, розмір наданого кредиту 26 400 доларів США, строк, на який наданий кредит - 27 липня 2017 року, порядок його надання та повернення, розмір плати за користування кредитними коштами, права та обов'язки позикодавця і позичальника, відповідальність сторін.

Кредитним договором визначена фіксована сума грошових коштів, яка мала сплачуватись боржником протягом 10 років, а саме 381.23 доларів США з кінцевим терміном погашення до 27 липня 2017 року, а тому орієнтовна сукупна вартість кредиту та вартість послуг з оформлення договору про надання кредиту була відома позичальнику.А відтак спростовує доводи апеляційної скарги щодо не зазначення в договорі сукупної вартості кредиту.

Положення Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, що діяла на час укладення спірного договору) вимог щодо погодження графіка не містив, як не містив і наслідків його відсутності, вимоги щодо графіка містились в Постанові Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (в редакції, що діяла на час укладення спірного договору), що також стосується обсягу надання банком інформації споживачу, наслідки недотримання якого, як вказано вище, передбачені ст. 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вказаний договір підписано представником банку та позичальником, що свідчить про ознайомлення останнього із умовами, перевагами та недоліками кредиту та їх прийняття.

Посилання на відсутність в кредитному договорі зазначення річної відсоткової ставки не заслуговують на увагу і не є підставою для визнання договору недійсним, з огляду на те, що відповідно до положень п.6.4 та п.7 договору розмір річної відсоткової ставки становить 11.04% .

Оскільки строк користування кредитними коштами, протягом якого підлягали нарахуванню відсотки, при належному виконанні умов договору становив дванадцять місяців, доцільним було зазначення саме щомісячної відсоткової ставки, оскільки саме з неї підлягала розрахунку належна до сплати сукупна сума відсотків ( 0.92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та з врахуванням положень п.6.4 - розмір річної відсоткової ставки дорівнює 12 місячним відсотковим ставкам, за такого 0.92% х12=11.04%).

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За такого істотними умовами щодо ціни договору позики (кредиту), є сума грошових коштів, переданих в якості позики, яку позичальник має повернути позикодавцю, та розмір процентів за користування кредитом, які має сплатити позичальник.

У випадку, що є предметом судового розгляду, укладений між сторонами кредитний договір містить розмір грошових коштів, які були передані банком позичальнику в кредит та розмір процентів, які мав сплатити позичальник за користування коштами банку (0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом), тому сторони дійшли згоди щодо істотних умов кредитного договору в частині ціни правочину.

А відтак твердження позивача, на те, що при укладенні даного кредитного договору не досягнуто згоди щодо ціни договору, тобто істотної умови кредитного договору не заслуговують на увагу.

Укладаючи кредитний договір на таких умовах (покладення кредитного ризику на позичальника), позивач мав можливість передбачити зміну курсу гривні по відношенню до іноземної валюти, виходячи з ситуації в країні і враховуючи динаміку зміни курсів гривні та її девальвації. Обравши кредит в іноземній валюті з меншою процентною ставкою, ніж в гривні, а також, взявши на себе кредитний ризик, позивач на той час вважав ці умови для себе більш вигідними та справедливими, про що свідчить зміст пункту 7.1. кредитного договору.

ОСОБА_2 уклав договір на зазначених умовах свідомо, за свого вільного волевиявлення; протягом певного і досить тривалого часу виконував його, а невигідність цих умов у подальшому не може буди достатньою підставою для визнання його недійсним за спливом досить тривалого періоду часу.

Оскільки в ході розгляду справи не було встановлено обставин, які б свідчили про невідповідність умов кредитного договору вимогам законодавства та про несправедливість його умов, так як доводи ОСОБА_2 ґрунтуються виключно на його твердженнях і спростовуються самим змістом договору, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання спірного договору недійсним з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215 та ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на не врахуванням судом правової позиції Верховного Суду України №6-2003ц15 від 21 жовтня 2015 року щодо недопустимості подвійної відповідальності не заслуговують на увагу, оскільки вимоги про неправомірність умов договору щодо стягнення з позичальника пені та штрафу позивачем не заявлялася, а судом першої інстанції оцінка таким доводам не надавалася.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання недійсною умови кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023, укладеного між сторонами, щодо обов'язку позичальника по сплаті винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця.

Так, відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитний договір тощо).

Отже, нарахування Банком комісії за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача є незаконним

Доводи апеляційної скарги ПАТ КБ «ПриватБанк» в цій частині не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків суду про незаконність встановлення послуги по наданню фінансового інструмента, що зумовила обов'язок позичальника вже після отримання в кредит відповідних коштів банку щомісячно протягом строку повернення кредиту сплачувати банку винагороду без отримання взамін даної винагороди будь-яких послуг.

З врахуванням викладеного, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення в частині задоволених вимог щодо визнання недійсною вищевказаної умови договору.

На час ухвалення оскаржуваного рішення суду ст.88 ЦПК України визначався порядок розподілу судових витрат.

Як вбачається із матеріалів справи, з липня 2015 року в одному провадженні Баштанського районного суду Миколаївської області розглядалася цивільна справа за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним.

Ухвалою цього ж суду від 17 березня 2016 року, для підтвердження висновків та розрахунків наданих позивачем в рамках заявленого позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості призначалася судово-економічна експертиза, відповідно до висновку якої встановлено факти, виходячи із змісту поставлених питань, не мають значення для вирішення спору щодо недійсності оспорюваного кредитного договору( т.1 а.с. 162-162)

За проведення такої експертизи ОСОБА_2 сплачено 9532 грн.80 коп.

Враховуючи викладене у суду першої інстанції не було підстав для стягнення з Банку на користь позивача вказаної суми при розгляді даної справи. Доводи апеляційної скарги Банку в цій частині є слушними і заслуговують на увагу.

За такого, в силу п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь Банку 9532 грн.80 коп. слід скасувати, залишивши до стягнення судові витрати у розмірі 487 грн.20 коп.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 12 грудня 2017 року в частині стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 витрат на проведення оплати судової експертизи скасувати.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадку та з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Прокопчук