Постанова № 72223833, 14.02.2018, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 155/1050/17 Головуючий у 1 інстанції: Олексюк А.В. Провадження № 22-ц/773/198/18 Категорія: 48 Доповідач: Русинчук М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 лютого 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Русинчука М.М.,

суддів Матвійчук Л.В., Федонюк С.Ю.,

з участю: секретаря - Губарик К.А.,

позивачки - ОСОБА_1,

представника позивачки - ОСОБА_2,

відповідача - ОСОБА_3,

представника відповідача - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька,

за апеляційною скаргою відповідача на рішення Луцького міськрайонного суду від 11 грудня 2017 року,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона перебувала з відповідачем ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з 2008 року по 2015 рік. За час шлюбу народилась спільна дитина: син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позивачка зазначає, що маючи можливість разом з сином поїхати за кордон на відпочинок, отримати згоди від відповідача ОСОБА_3 на виготовлення проїзного документу та поїздку вона не має можливості, оскільки останній не надає нотаріально посвідчену згоду.

Ураховуючи наведене, позивачка ОСОБА_1 просила суд надати дозвіл на багаторазові тимчасові виїзди за межі України до Італії, Угорщини, Чехії, Австрії та інших країн учасниць Шенгенської Угоди і Європейського Союзу неповнолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, в її супроводі, без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 11.12.2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалено надати дозвіл на багаторазові тимчасові виїзди за межі України до Італії, Угорщини, Чехії, Австрії та інших країн учасниць Шенгенської Угоди і Європейського Союзу малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, в супроводі його матері ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3, покликаючись на порушення місцевим судом норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити або задовольнити її позов частково, надавши дозвіл на одноразовий тимчасовий виїзд малолітнього ОСОБА_5 за межі України в супроводі матері ОСОБА_1 на конкретно визначену поїздку, у конкретно визначену країну та конкретно визначеним періодом перебування в ній.

Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, виходячи з таких мотивів.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка ОСОБА_1 не має можливості отримати згоду батька малолітнього ОСОБА_5 на виїзд за кордон, в тому числі з метою належного та всебічного розвитку, а також для оздоровлення дитини, оскільки відповідач відмовляється надати нотаріально посвідчену згоду на виїзд сина за кордон, а тому суд прийшов до висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Однак, до таких висновків місцевий суд прийшов з порушенням норм матеріального і процесуального права та без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи.

Так місцевим судом встановлено, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 2008 року по 2015 рік.

За час шлюбу у них народилась спільна дитина: син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 15.02.2011 року (а.с.5).

Судом також встановлено, що сторони по справі проживають окремо, а неповнолітня дитина з матір'ю ОСОБА_1, остання матеріально утримує та належним чином піклується про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

З огляду на те, що дитина часто хворіє, суд вважав, що позивачка має потребу на поїздку з сином на відпочинок за кордон з метою його оздоровлення та забезпечення належного та всебічного розвитку дитини, проте не може її реалізувати, оскільки відповідач ОСОБА_3 як батько дитини не надає нотаріально посвідчену згоду на такий виїзд. Крім того, тимчасовий виїзд дитини за межі України (екскурсії, відпочинок) зумовлений потребою нормального фізичного, духовного і морального розвитку дитини. Суд прийшов до висновку, що тимчасовий виїзд дитини за кордон не позбавляє відповідача ОСОБА_3 як це передбачено ст. 141 СК України можливості брати участь у вихованні та спілкуванні з дитиною.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року №231 (зі змінами).

У підп. 1 п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 визначено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

За змістом ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно із ст. 9 Конвенції держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Статтею 18 Конвенції зазначено про необхідність докладання всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної і однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.

За приписами ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, батьки, відповідно до положень ст. 151 СК України, вправі обирати самі.

Статтею 153 СК України передбачено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Згідно з вимогами ст. ст. 154, 155 СК України батьки мають право звернутися до суду за захистом прав та інтересів дитини; здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Частинами 1-3 ст. 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Ухвалюючи оскаржуване в даній справі рішення, суд першої інстанції в даному випадку не звернув уваги на те, що вимоги, які стосуються поїздки за кордон дитини, яка не досягла 16-ти років, з одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків згідно з підп. 1 п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, мають бути дотримані і при вирішенні питання надання такої згоди в судовому порядку. Тобто і у вимозі одного з батьків про надання згоди другим з батьків на виїзд дитини за кордон і в рішенні суду з цього питання має бути конкретно зазначено державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

Позивачкою у заявлених нею позовних вимогах про те, в яку конкретно країну світу необхідний виїзд дитини та на який відповідно часовий проміжок зазначено не було. Вимога матері дитини про надання батьком згоди на виїзд дитини за кордон у всі країни Шенгенської зони і на період до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, який із врахуванням віку дитини на час розгляду справи складає дев'ять років, є не конкретними і такими, що породжують правову невизначеність у відносинах батька і сина на дуже тривалий час та порушують права останніх на спілкування між собою, що в свою чергу шкодить інтересам дитини. Позивачка не довела, що її вимоги у тому вигляді, в якому вони сформульовані в позовній заяві відповідають інтересам дитини.

Апеляційним судом на підставі наявних у справі доказів встановлено, що задовольняючи позовні вимоги у тому обсязі, що їх зазначала позивачка звертаючись до суду із даним позовом, суд не визначився з правовою підставою надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька, не зазначив конкретну країну, до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька, не врахував можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд без згоди батька, не позбавленого батьківських прав та, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на багаторазові виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечить вищевказаним нормам матеріального права, які визначають рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, чим фактично позбавив батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

За таких обставин, пред'явлений ОСОБА_1 позов не підлягає до задоволення, що є наслідком скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні її позову. Однак, така відмова не перешкоджає позивачці у випадку ненадання батьком дитини в подальшому згоди на виїзд її за кордон в конкретну країну і на конкретний проміжок часу звертатись за вирішенням цього питання з відповідною вимогою до суду.

Слід також зазначити, що обґрунтовуючи у рішенні свої мотиви, суд першої інстанції застосував положення ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» в редакції, яка на час виникнення спірних правовідносин вже не діяла.

Оскільки оскаржуване в даній справі рішення про задоволення позову ОСОБА_1 ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, а викладені у ньому висновки не відповідають обставинам справи, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381-382, 384 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 11 грудня 2017 року в даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий:

Судді: