Постанова № 72147304, 07.02.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 644/6446/17 Головуючий суддя І інстанції Бугера О. В.

Провадження № 22-ц/790/1327/18 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Спори, що виникають із житлових правовідносин про визнання особи такою, що втратила право користуванням жилим приміщенням

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2018 року м. Харків.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого судді - Яцина В.Б.

суддів: - Бурлака І.В., Карімової Л.В.,

за участю секретаря : Баранкової В.В.,

розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою Харківської міської ради на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 13 грудня 2017 року по цивільній справі за позовомОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа- Харківська міська територіальна громада про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою,

встановила:

У жовтні 2017 року ОСОБА_3, звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила визнати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н, таким, що втратив право користування житловою площею за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позову позивач вказувала, що квартира за адресою: АДРЕСА_1, і отримана нею на підставі ордеру на житлове приміщення від 17.10.1967 року № 18743. Після отримання ордеру вона зі своїм сином вселилась у дане житло, де вони проживали та були зареєстровані. Але її син ОСОБА_4, в травні 2011 року поїхав працювати в АРК Крим, де згодом 18 жовтня 2013 року створив власну сім'ю, зареєструвавши шлюб з ОСОБА_5, жителькою АРК Крим. 27.11.2014 року у відповідача народився син ОСОБА_6. З травня 2011 року відповідач в спірній квартирі не з'являється, житлом не цікавиться, за комунальні послуги не сплачує.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 13 грудня 2017 року позов задоволено.

Не погоджуючись з таким заочним рішенням представник Харківської міської ради ОСОБА_7 в просить його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. При цьому вказав на те, що судом неповно з'ясовано обставини та порушено норми процесуального та матеріального права.

Вказав, що позивачем до суду не надано інформації щодо місцезнаходження чи місця роботи відповідача, інформації із закладів соціального захисту населення щодо визнання ОСОБА_6 непрацездатним, знаходження його в установі соціальної допомоги або перебування у місцях позбавлення волі, та підтвердження подання позивачем оголошення у пресі, як того вимагає ч.9 ст. 74 ЦПК України.

Зазначив, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України» - позивачем не надано інформації щодо місцезнаходження чи місця роботи відповідача, відсутні відомості знаходження відповідача на стаціонарному лікуванні або перебуванні в місцях позбавлення волі, перебування за кордоном. Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що відповідач добровільно покинув квартиру.

Вказав, що законодавство не містить переліку підстав, які вважаються поважними причинами відсутності за місцем мешкання понад шість місяців, і за наявністю яких особа не може бути визнана такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Поважність причин відсутності особи за місцем мешкання, визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. При цьому, встановлення причин відсутності понад встановленні законом строки має відбуватися тільки після встановлення факту відсутності відповідача в зазначені строки.

Зазначив, що відповідно п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966 р., право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її життя. Вона охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v.the U.K.від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v.the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprusвід 18.02.1999 р.).

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок відсутності без поважних причин проживання понад встановлений ст. 71 ЖК УРСР шестимісячний строк втратив право користування квартирою АДРЕСА_4

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції законним та обґрунтованим виходячи з наступного.

Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснив судам, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Положення ст. ст. 41, 47 Конституції України гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, в тому числі на житло. Право приватної власності є непорушним.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в правових позиціях, викладених у справах «Powell and Royaner v.the U.K.» від 21.02.1990 р., Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р. та «Gilow v. тhe U.K» від 24.11.1986 р., відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод кожній особі окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути вселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає Україну в особі її державних органів зобов'язання вжити розумних і адекватних заходів для захисту прав. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири та і на наймача.

Пункт 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпаним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей зазначених у п. 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 2 від 12.04.1985 року зі змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України № 2 від 10.03.1989 року, № 13 від 25.12.1992 року, № 15 від 25.05.1998 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в іншій населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо.

Судовим розглядом відповідно до наявних в матеріалах справи доказів встановлено, що позивач та відповідач зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4. Дана житлова площа не приватизована і належить територіальній громаді м.Харкова.

Факт не проживання відповідача з травня 2011 року достеменно підтверджується відповідним актом, згідно до якого відповідач вже тривалий час, з 10.09.2017 року, не проживає за адресою: АДРЕСА_5 з травня 2011 року, та його особисті речі в квартирі відсутні. (а.с.6 ).

Згідно відповіді на запит до Індустріального ВП ГУ НП у Харківській області від 21.09.2017 року вих.№4935/119-66/01 щодо порушення житлових прав за адресою: АДРЕСА_2, повідомлень від гр.ОСОБА_4 заяв та повідомлень не надходило (а.с.7)

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 суду пояснила, що вона знає сторони у справі, стосунки з ними дружні. Підтвердила, що відповідач в 2011 році поїхав з

Харкова, приїздив лише на похорон батька в серпні 2012 року. Речей відповідача в квартирі немає, до неї відповідач з приводу будь-яких перешкод в користуванні квартирою не звертався. На поховання брата в м.Харків не приїжджав. Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що відповідач є її хрещеником, стосунки добрі, але з 2012 року його не бачила. У 2011 році він поїхав з міста, в квартирі не проживає, приїздив лише на поховання батька, на похорон брата не приїздив. Також зазначила, що речей відповідача в квартирі немає, будь-яких перешкод у користуванні позивач не чинить.

Як вбачається з матеріалів справи виклик ОСОБА_4 був здійснений відповідно до чинних на день розгляду справи правил, передбачених ч. 9 ст. 74 ЦПК України в редакції до 15.12.2017 - шляхом опублікування оголошення у газеті «Урядовий кур'єр» від 02.12.2017 року (а.с.34).

Відповідно до ст. 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 ЖК УРСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї, за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Згідно ст. 72 ЖК УРСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому доводи скарги про те, що відповідач можливо з поважних причин не мешкає у квартирі АДРЕСА_3 належними і допустимими доказами не доведені, а встановлені судом обставини про тривалу відсутність понад встановленого ст. 71 ЖК України шестимісячний строк зберігання жилого приміщення - належними і допустимими в розумінні ст.ст. 77, 79 ЦПК України доказами в результаті апеляційного перегляду рішення суду - не були спростовані.

Фактично доводи, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду, проте, належними і допустимими доказами ці доводи не підтверджені. Як правильно встановив суд, відповідач вже тривалий час, більше шести років, відсутність за місцем свого проживання, за цей час створив свою сім'ю, докази про те, що він підтримує зв'язок з вищевказаним житлом, або він в ньому зацікавлений - матеріали справи не містять, не було надано таких доказів і під час апеляційного розгляду справи, тому посилання апелянта на вищевказану практику Європейського суду з прав людини є безпідставним.

Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу

Таким чином, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростували, то відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга залишається без задоволення, а заочне рішення суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 268, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381- 384, 389, 390, 392 ЦПК України, колегія суддів

постановила:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради - залишити без задоволення.

Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 13 грудня 2017 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складений 09 лютого 2018 року.

Головуючий суддя

Судді колегії