Рішення № 72143559, 01.02.2018, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/4749/17

№ 2/183/641/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2018 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря Дем’яненка Р.К.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро», про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

22 листопада 2017 року позивач ОСОБА_1 від імені та в інтересах якого діяв представник ОСОБА_2, звернувся до Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та судових витрат.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що з 04 квітня 2017 року по 26 травня 2017 року працював в Приватній виробничо-торгівельній фірмі «Кріоліт-Дніпро» на посаді вантажника у складі готової продукції. З 22 травня 2017 року по момент звернення до суду позивач, на підставі наказу т.в. начальника командира військової частини № 3012 ОСОБА_3 гвардії України від 23.05.2017 року № 108, проходить строкову військову службу в ОСОБА_3 гвардії України, призваний на службу Дніпропетровським обласним військовим комісаріатом. Між тим 26 травня 2017 року позивач наказом відповідача № 233к був звільнений з роботи, на підставі ч.3 ст.36 КЗпП України, у зв'язку з призовом на військову службу. Позивач вважає, що не міг бути звільнений за п.3 ст.36 КЗпП України, оскільки за ним зберігається місце роботи та середній заробіток на підприємстві.

Таким чином, ОСОБА_1 просив суд скасувати наказ №233к від 26 травня 2017 року про його звільнення з посади вантажника Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро», поновити його на роботі на зазначеній посаді, стягнути з відповідача середній заробіток середній заробіток за час вимушеного прогулу, стягнути моральну шкоду у розмірі 1000 грн., а також витрати на правову допомогу.

25 вересня 2017 року по справі було відкрите провадження суддею Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області Городецьким Д.І., після повторного автоматичного розподілу справа передана в провадження судді Сороки О.В.

У відповідності до п.9 ч.1 ст.1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, в редакції Закону України № 2147- VIII від 03.10.2017 року, справи у судах першої інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цим Кодексом, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цим Кодексом, в зв’язку з чим, зважаючи на клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, судом відповідною ухвалою від 10 січня 2018 року призначено розгляд справи у спрощеному позовному провадженні.

У відзиві на позов Приватна виробничо-комерційна фірма «Кріоліт-Дніпро» просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, посилаючись на те, що у відповідності до частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України, «За працівниками, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб – підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відносно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Представник відповідача звернув увагу суду на ту обставину, що відповідно до діючого законодавства, виплата компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період підприємствам, установам, організаціям здійснювалась за 2014-2015 року на підставі «Порядку виплати компенсації за 2014-2015 роки підприємствам, установам, організаціям, фермерським господарствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам незалежно від підпорядкування і форми власності та фізичним особам – підприємцям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв’язку з прийняттям на військову службу за контрактом», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 105 від 04 березня 2015 року. Тобто, компенсація з бюджету провадилася виключно за період дії особливого періоду. Норми законодавчих актів, на які позивач посилається у своєму позові, представник відповідача коментує на свою користь та вважає, що станом на момент звільнення позивача ОСОБА_1, а саме 26.05.2017 року особливий період не діяв на території України та рішення про мобілізацію не оголошувалось.

Суд, на підставі поданих учасниками справи доказів, дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, не спростовано відповідачем, що ОСОБА_1 в період з 04.04.2017 року по 26.05.2017 року працював на посаді вантажника складу готової продукції в Приватній виробничо-торгівельній фірмі «Кріоліт-Дніпро», про що також свідчить копія його трудової книжки (а.с.10).

Згідно наказу №233к про припинення трудового договору від 26 травня 2017 року, ОСОБА_1 був звільнений із займаної посади на підставі наказу командира військової частини 3012 , у зв'язку з призовом на строкову військову службу за п.3 ч.1 ст.З6 КЗпП України (а.с.11).

Станом на теперішній час ОСОБА_1 проходить строкову військову службу у військовій частині А 3012 (а.с. 13).

Закон України «Про військовий обов'язок та військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Ст. 1 цього Закону передбачено, що змістом військового обов'язку є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Ст. 2 цього Закону визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом .

У своєму відзиві, а також у зверненні до військового комісара Новомосковського об’єднаного міського військового комісаріату відповідач спростовує ту обставину, що на позивача не розповсюджуються вимоги ст. 119 КЗпП України, оскільки він був призваний на строкову військову службу не під час мобілізації, особливого періоду або воєнного стану (а.с. 16).

Між тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року № 1275-VII внесені зміни до чинних законодавчих актів України, у тому числі КЗпП України, КУпАП, ЦК України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» тощо.

Пунктом 2 Прикінцевих положень указаного Закону поширено дію частин 2 і 3 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», частини 3 ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції цього Закону) на громадян України, які починаючи з 18 березня 2014 року були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Отже, для вирішення питання про наявність у позивача права на гарантії, передбачені вказаною нормою трудового законодавства, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законами України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932-XII, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII, «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Ст. 2 Закону України «Про оборону України» встановлюється, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Ст. 3 Закону України «Про оборону України» передбачено, що підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

В статті першій Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надане визначення особливого періоду, мобілізації та демобілізації.

Зокрема встановлено, що особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ i організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час i частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Коментовані норми Законів України дають чітке поняття початку перебігу особливого періоду, але не встановлюють його закінчення.

За таких обставин висновок про закінчення особливого періоду слід формувати з урахуванням юридичних визначень про мобілізацію, демобілізацію та змісту указів Президента України, який за ст. 5 Конституції України та відповідно до норм наведених Законів, наділений повноваженнями щодо оголошення цих станів та стану воєнного часу.

Крім того, мають бути враховані рішення ОСОБА_3 ОСОБА_3 безпеки та оборони України, яка відповідно до ст. 7 Закону України «Про оборону України», наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зокрема, Рада національної безпеки, згідно зі ст. 3 Закону України «Про ОСОБА_3 безпеки і оборону України» від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України а також, у відповідності до ст. 4 цього Закону приймає рішення щодо невідкладних заходів із розв'язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зі ст. 10 Закону України «Про ОСОБА_3 безпеки і оборону України» вводяться в дію Указами Президента України та є обов'язковими до виконання.

Так, мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ i організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацій i штати воєнного часу. Мобiлiзацiя може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати мирного часу.

Тобто, особливий період закінчується прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Указом виконуючого обов'язки Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", який затверджено Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб.

Таким чином, з дня публікації Указу, тобто з 18 грудня 2014 року почався особливий період, рішень про закінчення якого, на час розгляду справи, Президент не приймав.

Навпаки, в подальшому Указами Президента від 06 травня 2014 року, від 21 липня 2014 року та від 14 січня 2015 року оголошувалася часткова мобілізація військовослужбовців в декілька черг, які були в подальшому звільнені в запас.

Останнє рішення про звільнення в запас військовослужбовців, які були призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації було прийняте Указом Президента України № 441/2016 від 26 вересня 2016 року.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, після видачі цих Указів, Президент не приймав.

Крім того, на час призову позивача на строкову військову службу набрало чинності рішення ОСОБА_3 ОСОБА_3 безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України", введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Таким чином, на час призову позивача на строкову військову службу існувала кризова ситуація, що загрожує національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням ОСОБА_3 національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору, а доводи апеляційної скарги щодо відсутності в Україні такого періоду є надуманими.

Оскільки, саме з цим періодом та наявністю кризової ситуації частиною третьою статті 119 КЗпП України пов'язане право позивача на збереження за ним на час строкової служби місця роботи та посади, а тому у відповідача не було підстав для припинення з працівником трудового договору за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 обґрунтований, наказ відповідача № 233к від 26 травня 2017 року про звільнення позивача з посади вантажника складу готової продукції підлягає скасуванню, а ОСОБА_1 повинен бути поновлений на зазначеній посаді.

При вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд у відповідності до ч.2 ст. 235 КЗпП України, вважає за необхідне стягнути з Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро» середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмір 25587,98 грн. (5490,54 грн.: 53 дні х 247 днів = 25587,98 грн.).

Середній заробіток за час вимушеного прогулу судом розрахований на виконання п.32 Постанови Пленуму Верхового суду України № 6 від «Про практику розгляду судами трудових спорів», у відповідності до якого у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час.

Вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди суд, у відповідності до ст. 23 ЦК України, ст. 237-1 КЗпП України, виходячи з засад розумності та справедливості, вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача спричинену моральну шкоду у розмірі 1000 грн., що буде достатнім у дані спірній ситуації.

На підставі викладеного, керуючись ст. 23 ЦК України, ст.ст. 119, 233, ч.2 ст. 235, 237-1 КЗпП України, ст.ст. 12, 76, 81, 89, 263, 265 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 до Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро», про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, -задовольнити.

Поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на роботі на посаді вантажника складу готової продукції Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро» (код ЄДРПОУ 21866583).

Стягнути з Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 травня 2017 року по 01 лютого 2018 року у розмірі 25587,98 грн. (двадцять п’ять тисяч п’ятсот вісімдесят сім грн., 98 коп.).

Стягнути з Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро» на користь ОСОБА_4 спричинену моральну шкоду у розмірі 1000 (одна тисяча грн.)

Стягнути з Приватної виробничо-торгівельної фірми «Кріоліт-Дніпро» на користь держави 704,80 грн.

Рішення в частині поновлення на роботі підлягає негайному виконанню.

Рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд в тридцятиденний термін з дня його проголошення.

Суддя Сорока О.В.