Рішення № 72025832, 23.01.2018, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 січня 2018 р. Справа№805/491/17-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Олішевська В.В., при секретарі судового засідання Смаль О.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 м. Ірпінь

до відповідача: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області

про: стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов’язання зарахувати кошти на рахунок позивача

за участю

представників сторін:

позивача: не з’явився,

представника відповідача: не з’явився.

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Донецького окружного адміністративного суд з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов’язання зарахувати кошти на рахунок позивача.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов’язання зарахувати кошти на рахунок позивача задоволено частково.

Зобов’язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 заробітну плату за вересень і жовтень 2014 року.

Зобов’язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 13 лютого 2017 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_1, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області залишено без задоволення, постанову Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року у справі № 805/491/17-а залишено без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 жовтня 2017 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області задоволено частково. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 Вагісовіча до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов'язання зарахувати кошти на рахунок позивача скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Направляючи справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, Вищій адміністративний суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій по суті дійшли правильного висновку про необхідність проведення з позивачем при його звільненні розрахунку й виплати на його користь заробітну плату за вересень і жовтень 2014 року. Проте, задовольняючи позов в частині стягнення на користь ОСОБА_1 заробітної плати за вересень і жовтень 2014 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, не зазначив відповідних розрахунків розміру такої заробітної плати. З огляду на зміст наведених норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що суд, ухвалюючи рішення про стягнення на користь позивача заробітної плати за вересень і жовтень 2014 року, має вирішити питання про його виплату, визначивши при цьому розмір такого заробітку.

Крім того, Вищий адміністративний суд України зазначив, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача компенсації за невикористану відпустку, суди повинні були навести відповідні мотиви такого з посиланням на докази використання позивачем відпустки в повному обсязі та грошові розрахунки оплати (накази про надання відпустки, табелі обліку робочого часу, відомості про оплату тощо).

В силу вимог частини першої статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

При цьому суди повинні враховувати, що відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Що стосується судових рішень в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 квітня 2015 року по 13 лютого 2017 року, то колегія суддів зазначила про наступне.

Згідно із частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення.

Відповідно до приписів частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що обов'язковою умовою для покладення на роботодавця відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини власника або уповноваженого ним органу.

Крім того, Верховний Суд України, також вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, упостанові від 31 травня 2017 року дійшов до висновку про те, що за положеннями статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Згідно зі статтею 4 Кодексу законів про працю України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами.

Оскільки трудовим законодавством не врегульовано відносини з приводу підстав звільнення від відповідальності за незаконність дій відносно працівника, на ці правовідносини поширюються положення цивільного законодавства.

Статтею 617 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У пункті 1 частини першої статті 263 Цивільного кодексу України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.

Отже, непереборною силою є надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що при вирішенні таких спорів необхідно надавати оцінку встановленому на рівні нормативних актів факту проведення антитерористичної операції у населених пунктах, до яких відносяться і населені пункти, де здійснював свою діяльність відповідач, звертати увагу на загальновідомість указаних подій та встановлювати обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: чи такі обставини можна вважати обставинами непереборної сили, які унеможливили виконання зобов'язань роботодавця обов'язків щодо виплати заробітної плати, та чи відбулася затримка виплати заробітної плати працівнику з вини роботодавця.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року справу прийнято до провадження та розгляд справи призначено до розгляду на 04 грудня 2017 року.

04 грудня 2017 року суд відклав розгляд справи на 12 грудня 2017 року, у зв’язку з клопотання представника відповідача.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким зокрема, Кодекс адміністративного судочинства України викладений в новій редакції.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року провадження у справі зупинено до 03 січня 2018 року.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 03 січня 2018 року призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 03 січня 2018 року відкладено розгляд справи та призначено розгляд справи на 23 січня 2018 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що з 25 вересня 2009 року по 31 жовтня 2014 року він працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області. 31 жовтня 2014 року наказом Керівника апарату Кіровського районного суму м. Макіївки Донецької області № 24-К, він був звільнений з посади судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області, відповідно до ст. 38 Кодексу законів про працю України. Позивач зазначає, що на день звільнення відповідач не здійснив з ним розрахунок при звільнення, а саме не було виплачено заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року, компенсацію за невикористану відпустку щорічну відпустку, грошову допомогу до основної оплачуваємої відпустки. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, оскільки порушують вимоги чинного законодавства, а саме вимоги ст. 116 КЗпП України, ч. 1 ст. 21, 22, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про оплату праці», ст. 24 Закону України «Про відпустки», ч. 1 ст. 83 КЗпП України, ст. 57 Закону України «Про державну службу».

Також, позивач посилається на те, що 10 квітня 2015 року позивач подав до Територіального управління ДСА України в Донецькій області письмову вимогу про надання необхідної інформації у вигляді довідок, проте листом від 29 квітня 2015 року за № 05-2362-05 позивачу були надані лише дві довідки щодо сум доходу і податку за 2013 та 2014 роки. Позивач зазначає, що відповідно до наданих довідок відсутній запис про дохід позивача за останні два місяці, саме про дохід який останньому не був виплачений. Позивач звернув увагу суду на те, що зазначений факт свідчить про те, що за два останні місяці роботи заробітна плата позивачу не тільки не виплачувалась, а і не нараховувалась. Крім того, позивач зазначає, що в своїй відповіді відповідач посилається на лист Державної казначейської служби України від 13 жовтня 2014 року № 14-08/3291-22698, згідно якого «виплата суддівської винагороди та заробітної плати працівникам апаратів суддів розташованих на території Донецької області, що не контролюється української влади. Було заблокована». Позивач вважає, що «Блокування» виплати заробітної плати порушує його конституційні права, оскільки Конституцією України визначено, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, крім того позивач звертає увагу суду на те, що на теперішній час в Україні відсутні чинні закони, якими обмежується чи звужується право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.

Отже, позивач вважає, що відповідачем порушено приписи діючого законодавства, які передбачають проведення з працівником повного розрахунку при звільненні, Також, вважає, що оскільки за час прострочення виконання відповідачем свого зобов’язання в державі відбулись інфляційні зміни, є цілком обґрунтованим стягнення з останнього інфляційного збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у сумі 3056,19 грн. Також, керуючись приписами Цивільного кодексу України, позивач нарахував суму трьох процентів річних від простроченої відповідачем суми боргу у розмірі 255,94 грн., яка підлягає стягненню на його користь. Крім того, зазначив, що на його користь підлягає стягненню збитки у сумі 4851,19 грн., яка є неодержаними доходами (упущеною вигодою) позивача. Водночас, позивач вказує на те, що порушення відповідачем його законних прав завдало моральної шкоди, призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків, з огляду на що вважає, що на його користь підлягає стягненню моральна шкода у розмірі 30000грн. Таким чином, просив задовольнити позовні вимоги.

Під час судового розгляду справи позивачем до суду надано заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначено, що з урахуванням спливу семимісячного строку з дня розрахунку позовних вимог зазначені суми змінились наступним чином:

- сума компенсації за невикористані дні відпустки – 742,65 грн.;

- сума компенсації втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати – 2959,12 грн.;

- сума середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку – 37871,28 грн.;

- сума інфляційного збільшення суми боргу відповідно встановленого індексу інфляції – 6702,51 грн.;

- сума трьох процентів річних від простроченої суми боргу – 1664,70 грн.;

- сума збитків, завданих простроченням зобов’язання – 9556,33 грн.

Таким чином, просив стягнути з відповідача на його користь 93704,52 грн.

04 грудня 2017 року під час судового розгляду справи позивачем до суду надано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивачем проведено розрахунок невиплачених відповідачем сум, оскільки період затримки виплати вищевказаних платежів збільшився більше ніж на 17 місяців, та на час розгляду справи становлять:

- грошова допомога до щорічної основної оплачуваної відпустки – 1545,20 грн.;

- сума компенсації втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати – 3894,42 грн.;

- сума середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку – 50495,04 грн.;

- сума інфляційного збільшення суми боргу відповідно встановленого індексу інфляції – 10539,33 грн.;

- сума трьох процентів річних від простроченої суми боргу – 2393,64 грн.;

- сума збитків, завданих простроченням зобов’язання – 10982,87 грн.

Крім того, позивач у заяві про збільшення позовних вимог зазначив, що його вимоги про стягнення заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року в сумі 2805,29 грн., компенсація за невикористані дні відпустки в сумі 742,65 грн. та моральна шкода в сумі 30000 грн. не змінилася. Таким чином, просив стягнути з відповідача на його користь 113398,44 грн. А також, просив суд визначити грошовий розмір витрат на сплату послуг служби доставки в сумі 1205,77 грн.

Позивач у судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Через канцелярію суду надав заяву, відповідно до якої просив суд розглядати справу без його участі.

Представником відповідача надано до суду заперечення на позову заяву, в обґрунтування яких зазначено, що Указом виконуючого обов’язки Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 року введено в дію Рішення Ради Національної безпеки в оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» відповідно до якого на території Донецької та Луганської областей розпочато антитерористичну операцію. Заходи правового реагування в районі проведення антитерористичної операції і питання забезпечення доступу громадян та юридичних осіб до суду визначено Законом України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» від 12 серпня 2014 року № 1632-VII. Статтею 1 зазначеного Закону визначено, що Державна судова адміністрація України на підставі прийнятих в установленому законом порядку рішень про зміну меж або завершення антитерористичної операції в разі відновлення належних умов діяльності місцевих судів, апеляційних судів, які знаходяться на районі, де проводилася антитерористична операція, направляє до відповідного вищого спеціального суду подання про можливість відновлення роботи відповідного місцевого, апеляційного суду. Голова відповідного вищого спеціалізованого суду видає розпорядження про відновлення роботи визначено в поданні Державної судової адміністрації України місцевого або апеляційного суду. Відповідно розпорядженням Голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2014 року №27/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ» було змінено територіальну підсудність справ, підсудних розташованим у районі проведення АТО місцевим загальним судам. Зокрема, справи, підсудні Кіровському районному суду м. Макіївки, було передано для забезпечення розгляду до Краматорського міського суду Донецької області. У зв’язку з викладеними обставинами Кіровський районний суд м. Макіївки припинив свою роботу зі здійснення правосуддя, його працівники до теперішнього часу не виколюють свої службові обов’язки, їм не виплачується заробітна плата. Таким чином, вважає, що оскільки Кіровський районний суд м. Макіївки з вересня 2014 року припинив свою роботу, а позивач фактично не працював і не виконував свої службові обов’язки, підстав для нарахування і виплати йому заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року не було. Також, зазначив, що у наказі про звільнення позивача з посади про необхідність виплати йому компенсації за невикористану частину щорічної відпустки зазначено не було, а тому й не було підстав для нарахування та виплати такої компенсації. Крім того, відповідач зазначає про те, що позивач не був і не є працівником ТУ ДСА України в Донецькій області, працював і перебував у штаті Кіровського районного суду м. Макіївки та отримував заробітну плату як працівник саме цієї судової установи. Тому, відповідач наголошує на тому, що застосування у даному випадку положень Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595 є неприпустимим, тому переміщення територіального управління на підконтрольну територію не є підставою для виплати позивачеві заробітної плати. Також, відповідач звертає увагу суду на те, що в наказі Керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки від 31 жовтня 2014 року № 24-к «Про звільнення ОСОБА_1В.» на який позивач посилається як на підставу своїх позовних вимог, не зазначено про необхідність виплати йому компенсації за невикористану частину щорічної відпустки. Щодо виплати матеріальної допомоги на оздоровлення відповідач вказує на те, що така виплата передбачена лише в разі надання щорічної відпустки один раз на рік. З урахуванням наведеного, відповідач вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими. В зв’язку з вищевикладеним, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача у судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 Вагісовіч, ІНФОРМАЦІЯ_1, в період з 25 вересня 2009 року по 31 жовтня 2014 року працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області. Зазначені обставини не є спірними між сторонами.

Наказом керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області від 31 жовтня 2014 року № 24-К «Про звільнення ОСОБА_1В.» відповідно до ст. 38 КЗпП України, Закону України “Про державну службу” вирішено звільнити судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області ОСОБА_1 із займаної посади з 31 жовтня 2014 року за власним бажанням. З даним наказом позивач був ознайомлений 31 жовтня 2014 року, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 10).

10 квітня 2015 року позивач звернувся до начальника Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з вимогою щодо надання довідок стосовно роботи у Кіровському районному суді м. Макіївки Донецької області із зазначенням посади, часу, стажу роботи і розміру заробітної плати; довідки стосовно середнього заробітку; довідки щодо невиплачених при звільненні сумм (а.с. 11).

Листом № 05-2362-05 від 29 квітня 2015 року відповідачем на вимогу позивача надано відповідь, в якій зазначено, що нарахування заробітної плати працівникам суду буде проведено при відновленні роботи суду. Додатком до вказано листа визначено копію довідки про заробітну плату (а.с. 12).

22 червня 2016 року позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплати суми боргу, в якій керуючись ст.ст. 83, 116, 117 КЗпП України. Ст. 24 Закону України «Про відпустки», ст. 57 Закону України «Про державну службу», ст. 34 «Про оплату праці», ст.ст. 536, 612, 623, 625 Цивільного кодексу України просив сплатити йому 42451,40 грн. в якості заборгованості (а.с. 26-27).

Листом № 07-957-16 від 12 липня 2016 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» бюджетних призначень на утримання Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області не передбачено. Також в даній відповіді зазначено, що наказ про звільнення позивача з посади не містить інформації про наявність невикористаних днів відпустки та необхідності виплати відповідної компенсації (а.с. 47).

Спірні правовідносини між сторонами по даній справі регулюються правовими нормами Кодексу законів про працю України (далі по тексту – КЗпП України), Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ (далі по тексту – Закон № 3723), Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96 (далі по тексту – Закон № 504), Законом України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР (далі - Закон № 108).

Закон України «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.

Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків.

Доплата за ранг провадиться відповідно до рангу, присвоєного державному службовцю.

Надбавка за вислугу років виплачується державним службовцям щомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу державної служби у таких розмірах: понад 3 роки - 10, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків.

Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, надбавок до них та фінансування інших, передбачених цим Законом, гарантій, пільг і компенсацій.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За приписами ст. 4 Закону № 108 джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок їх господарської діяльності. Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, - це кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

Частиною 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Суд зазначає, що позивача звільнено наказом керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки з 31.10.2014 року. Доказів невиконання ОСОБА_1 своїх службових обов’язків до зазначеного строку відповідачем суду не надано.

Згідно з п. 3 Положення про територіальне управління Державної судової адміністрації України, затвердженого Наказом Державної судової адміністрації України від 05 квітня 2011 року № 82, основним завданням територіальних управлінь є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів, з метою створення належних умов для їх функціонування, суддів та забезпечення роботи суддівського самоврядування.

В зв’язку з чим, суд зазначає, що на Територіальне управління ДСА України в Донецькій області покладено обов’язок щодо нарахування та виплати працівникам апарату суду та суддям заробітної плати на підставі наданих судами документів.

З матеріалів справи вбачається, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області перереєстровано та переміщено з міста Донецьк (неконтрольована територія) до міста Слов’янськ (контрольована Україною територія) та продовжує функціонувати.

Таким чином, з аналізу наведених норм вбачається право позивача на отримання заробітної плати за період вересень, жовтень 2014 року.

Відповідач в обґрунтування своєї правової позиції в частині невиплати позивачу заробітної плати за період вересень-жовтень 2014 року посилається на розпорядження Голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2014 року № 27/0/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ».

Згідно розпорядження відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції», на підставі подання Державної судової адміністрації України на зміну територіальної підсудності судових справ, підсудних розташованим у районі проведення антитерористичної операції місцевим загальним та апеляційним судам (вх. № 913/0/1-14 від 29 серпня 2014 року, вх. № 10027/0/30-14 від 01 вересня 2014 року), визначено територіальну підсудність цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення, підсудних місцевим загальним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції, адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам, апеляційним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції; кримінальних проваджень, підсудних місцевим (районним, міським, районним у містах, міськрайонним) судам, апеляційним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції. Так, зокрема, територіальну підсудність Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області змінено на Краматорський міський суд Донецької області.

Проте, суд зазначає, що вищезазначене розпорядження стосується лише зміни територіальної підсудності справ, підсудних Кіровському районному суду м. Макіївки, та не визначає припинення роботи вказаного суду.

Суд не приймає посилання відповідача на розпорядження Голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, яким припинено роботу Кіровського районного суду м. Макіївки, оскільки зазначене розпорядження визначає територіальну підсудність цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення, підсудних місцевим загальним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції, адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам, апеляційним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції; кримінальних проваджень, підсудних місцевим (районним, міським, районним у містах, міськрайонним) судам, апеляційним судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції, а не як припинення роботи судів на території Донецької та Луганської областей, а саме Кіровського районного суду м. Макіївки.

Суд зазначає, що ані позивачем, ані відповідачем не надано належних в розумінні приписів діючого законодавства доказів щодо припинення з вересня 2014 року роботи Кіровського районного суду м. Макіївки, або оголошення простою в роботі суду.

Відповідно до наданих до суду письмових пояснень позивача вбачається, що з вересня 2014 року було зупинено здійснення судочинства Кіровським районним судом м. Макіївки, проте фактично суд не припинив своєї роботи. Позивач зазначає, що протягом вересня і жовтня 2014 року він виходив на роботу та здійснював свої посадові обов’язки.

Суд звертає увагу, що представником відповідача зазначені обставини не спростовані.

Таким чином, на думку суду відповідач зобов’язаний був нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року.

При здійсненні розрахунку заборгованості із заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року позивач посилається на приписи Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі по тексту - Порядок № 100).

Згідно абз. 1, 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок № 100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Частиною 8 цього Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд зазначає, що відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Відповідно до довідки про дохід від 12 грудня 2017 року № 1637 щодо нарахованої та виплаченої заробітної плати ОСОБА_1 за період з січня 2013 року по жовтень 2014 року, що останніми 2 календарними місяцями, які передували звільненню є липень та серпень 2014 року. Однак, з зазначеної довідки вбачається, що у у період з квітня по серпень 2014 року позивач перебував у відпустці та в зв’язку з чим позивачу були нараховувані відпускні. З огляду на викладене суд вважає за доцільне вважати останніми 2 календарними місяцями які передували звільненнб лютий та березень 2014 року.

Так, з наданої до суду довідки від 12 грудня 2017 року № 1637 вбачається, що в лютому 2014 року позивачу нараховано грошове забезпечення у розмірі 1416,80 грн., у березні 2014 року – 1416,80 грн. (т. 3, а.с. 110).

З огляду на вищевикладене суд зазначає, що відповідач зобов’язаний нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за вересень, жовтень 2014 року в розмірі 2833,60 грн. з відрахуванням податків, зборів та обов’язкових платежів.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на його користь компенсації за невикористані дні щорічної відпустки суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про державну службу» в (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою визначені Законом України «Про відпустки».

Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Згідно ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки», ч. 1 ст. 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

З аналізу наведених норм слідує, що підставою для виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки є документ, який визначає кількість таких днів невикористаної відпустки.

Як вже зазначалось судом, відповідно до п. 3 Порядку № 100 від 08 лютого 1995 року, зокрема, при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.

Одноразова винагорода за підсумками роботи за рік і за вислугу років включається до середнього заробітку шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду 1/12 винагороди, нарахованої в поточному році за попередній календарний рік.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

При обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов'язків, службового відрядження тощо), та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Відтак, розрахунок середньої заробітної плати для оплати за час щорічної та додаткової відпустки має бути здійснений за останні 12 місяців.

Так, з матеріалів справи, вбачається, що позивач у період з 25 вересня 2013 року по 25 вересня 2014 року перебував у відпустці 4 днів у квітні 2014 року, відповідно у липні 2014 року позивач перебував у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів.

Суд зазначає, що позивачем при здійсненні розрахунку суми заборгованості з виплати на його користь компенсації за невикористані дні щорічної відпустки зазначено про 15 невикористаних днів щорічної відпустки, однак, судом при досліджені матеріалів справи встановлено, що за період з листопада 2013 року по жовтень 2014 року позивачем не використано 29 календарних днів, а саме 26 календарних днів за період з 25 вересня 2013 року по 25 вересня 2014 року, та 3 календарних дні з 25 вересня 2014 року по жовтень 2014 року.

Розрахунок середньої заробітної плати для оплати за час щорічної відпустки проводиться за останні 12 місяців, отже середня плата позивача за період з листопада 2013 року по жовтень 2014 року складає 15131,17 грн. (листопадл 2013 року – 1338,70 грн., грудень 2013 року – 1909,46 грн. – 322 грн. (премія)=1587,46 грн., січень 2014 року – 1460,80 грн., лютий 2014 року - 1460,80 грн., березень 2014 року – 1460,80 грн., квітень 2014 року – 1673,60 грн., травень 2014 року – 1147,37 грн., червень 2014 року – 1494,75 грн., липень 2014 року – 805,29 грн., серпень 2014 року 2000 грн. – 2000 грн. (премія особи)= 0 грн., вересень 2014 року -1416,80 грн., жовтень 2014 року – 1480,60 грн.).

Кількість календарних днів, що враховуються з 01 листопада 2013 року по 31 жовтня 2014 року складає 355 календарних днів.

Отже, сума грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки складає: 15131,17 грн. (сума заробітної плати за останні 12 місяців) : 355 (кількість календарних днів) * 29 (дні невикористаної щорічної відпустки) = 1236,70 грн. з відрахуванням податків, зборів та обов’язкових платежів.

Суд звертає увагу на те, що розрахунок сум, які підлягають нарахуванню та виплаті позивачу судом здійсненні з наданих відповідачем розрахункових листів по табельному номеру 6442 за період з вересня 2009 року по червень 2014 року.

Крім того, суд не приймає посилання відповідача на Постанову Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей», якою затверджено Тимчасовий Порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, оскільки зазначена постанова прийнята Кабінетом Міністрів України вже після звільнення позивача з посада, та відповідно дія зазначеного розпорядчого документу не розповсюджується на спірні правовідносини.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

В зв’язку з чим, суд зазначає, що посилання відповідна на Тимчасовий Порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей є безпідставним.

Щодо позовних вимог позивача про про стягнення на його користь грошової допомоги до щорічної основної оплачуваної відпустки, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 57 Закону України «Про державну службу» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Згідно зі ст. 59 цього Закону (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.

Приписами статті 33 Закону України «Про державну службу» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади,органів прокуратури, судів та інших органів» керівникам апарату судів було надано право у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки у розмірі,що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про відпустки» щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

Судом встановлено, що у травні 2014 року позивачу надавлась щорічна оплачувана відпустка без виплати матеріальної допомоги на оздоровлення тривалістю 4 календарних дні, відповідно відпускні за цей період були виплачені позивачу у квітні 2014 року.

Суд зазначає, що матеріальна допомога на оздоровлення може бути надана лише у разі надання основної щорічної відпустки і лише один рах на календарний рік за заявою працівника. Позивачем та відповідачем доказів звернення позивача з заявою про надання матеріальної допомоги в зв’язку з наданням основної щорічної відпустки суду не надано.

Крім того, вимогами чинного законодавства визначено, що витратими, які підлягають відшкодуванню працівнику при звільненні є: виплата компенсації за невикористану відпустку при звільненні, виплати по безробіттю при звільненні за згодою сторін.

Отже, чинном законодавством не передбачено нарахування та виплати позивачу грошової допомоги до щорічної основої відпуски при звільненні, зазначена допомога виплачуєть працівникам у разі надання щорічної основної відпуски.

З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача на його користь суми компенсації втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно ст. 2 цього Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Статтями 3, 4 даного Закону передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Аналогічні приписи містяться і у Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.

З аналізу наведених норм вбачається, що праву на компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати передує несвоєчасне нарахування та виплата доходу (заробітної плати тощо) за певний період, адже нарахування такого виду компенсації проводиться шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

З огляду на те, що станом на момент розгляду даної справи заробітна плата ОСОБА_1 за період вересень і жовтень 2014 року не нараховувалась і не виплачувалась, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача компенсації втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати на користь позивача є передчасними.

Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що виплата такої компенсації передбачена при відповідному зверненні працівника до уповноваженого органу (в даному випадку – відповідач) при наявності порушення виплати строків певного доходу, тоді як за наслідками такого звернення відмова власника або уповноваженого ним органу від виплати такої компенсації може бути оскаржена в судовому порядку.

Також, суд вважає необґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення на його користь інфляційного збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час його прострочення (інфляційних втрат), трьох процентів річних від простроченої суми боргу та збитків, завданих простроченням зобов’язання (упущеної вигоди), оскільки посилання позивача на приписи Цивільного кодексу України в обґрунтування цих позовних вимог є безпідставним.

Суд зазначає, що спірні правовідносини врегульовані нормами діючого трудового законодавства, як то Закон України «Про державну службу» (чинний на момент виникнення спірних правовідносин), Кодекс законів про працю України.

Також суд звертає увагу позивача на приписи ст. 1 Цивільного кодексу України, відповідно до яких цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи те, що спір в даній справі є публічно-правовим, посилання позивача на норми Цивільного кодексу України є безпідставним.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на його користь суми середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Кодексу законів про працю України вказаний Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Статтею 2-1 Кодексу законів про працю України визначено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Відповідно до частини 6 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Приписами статті 116 Кодексу законів про працю України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум саме у строки, зазначені у статті 116 КЗпП.

Також, суд зазначає, що згідно зі статтею 4 Кодексу законів про працю України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами.

Оскільки трудовим законодавством не врегульовано відносини з приводу підстав звільнення від відповідальності за незаконність дій відносно працівника, на ці правовідносини поширюються положення цивільного законодавства.

Статтею 617 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У пункті 1 частини першої статті 263 Цивільного кодексу України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.

Отже, непереборною силою є надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків.

Відповідно Указом Президента України від 14.04.2014 року №405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», відповідно до якого на території Луганської та Донецької областей розпочата антитерористична операція.

Абзацом 23 статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р. №638-ІV встановлено, що режим у районі проведення антитерористичної операції - це особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб'єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров'я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р. №638-ІV боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах, зокрема: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності.

Згідно статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р. №№638-ІV організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Частиною 2 статті 14 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р. №№638-ІV встановлено, що у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасові обмеження прав і свобод громадян.

Також, відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року № 466 «Про призупинення здійснення фінансових операцій» банками України призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою.

Листом Державної казначейської служби України від 13 жовтня 2014 року № 14-08/3291-22698 «Щодо дотримання бюджетного законодавства» було повідомлено, що згідно статті 14 Закону України «Про боротьбуз тероризмом» від 20 березня 2003 року № 638, постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року № 466 «Про призупинення здійснення фінансових операцій», доручень Президента України, рішень Ради національної безпеки і оборони України. Доручень Кабінету Міністрів України призупинено казначейське обслуговування розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів на території, яка не контролюються українською владою, а також банки України, небанківські установи та національний оператор національного зв’язку, які є учасниками платіжних систем, призупинили здійснення усіх видів фінансових операцій на території Донецької та Луганської областей.

Відповідно Територіальне управління ДСА України в Донецькій області призупинило свою роботу в зв’язку з проведенням на території Донецької області антитерористичної операції та відповідно перерахунок будь яких коштів на зазначеній території був зупинений. А тому здійснити виплату заробітної плати позивачу ТУ ДСА України в Донецькій області здійснити не могло.

А також суд звертає увагу, що позивач працював на посаді судового розпорядника Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області та відповідно був звільнений з посади наказом Керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки від 31 жовтня 2014 року № 24-К «Про звільнення ОСОБА_1В.», відповідно до якого не було визначено про необхідність виплати заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року, та компенсації за частину невикористаної відпустки.

Отже, на думку суду заробітна плата позивачу не була нарахована та невиплачена позивачу не з вини відповідача, оскільки наказом Керівника апарату Кіровського районного суду м. Макіївки від 31 жовтня 2014 року № 24-К «Про звільнення ОСОБА_1В.» не було визначено про необхідність здійснення розрахунків при звільненні з позивачем, та крім того, обставинами, які склалися на території Донецької та Луганскої області починаючи з 14 квітня 2014 року ускладнювали можливість здійснення нарахування та виплати позивачу заробітної плати за вересень, жовтень 2014 року.

В зв’язку з чим, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Територального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на його користь моральної шкоди у розмірі 30000 грн. суд зазначає наступне.

Вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди, суд керується статтею 237-1 Кодексу законів про працю України відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

При цьому, зазначена норма сформульована так, що відшкодувати моральну шкоду, заподіяну працівникові робото давцем, можна тільки за наявності трьох життєвих обставин: моральних страждань; втрати нормальних життєвих зв'язків; необхідності додаткових зусиль для організації свого життя.

Оскільки під час провадження у даній справі позивач не пояснив з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується, не надав належних доказів щодо втрати ним нормальних життєвих зв’язків та необхідності додаткових зусиль для організації його життя, в задоволенні позову в частині стягнення на користь ОСОБА_1 30000 грн. в якості моральної шкоди слід відмовити

Щодо вимог позивача про зобов’язання ТУ ДСА України в Донецькій області зарахувати належні позивачу кошти на його рахунок в ПАТ «Укрсоцбанк» суд зазначає, що ці вимоги фактично стосуються порядку виконання рішення, винесеного судом за результатами розгляду даної справи та не можуть бути вирішені в рамках розгляду даної адміністративної справи.

Щодо вимоги позивача про визначення розміру витрат на сплату послуг служби доставки ТОВ «ФЕМ ЕКСПРЕС СЕРВІС» у розмірі 1205,77 грн., суд зазначає наступне.

Приписами статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов’язані із прибуттям до суду; пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов’язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Позивач просив стягнути з відповідача витрати на сплату послуг служби доставки ТОВ «ФЕМ ЕКСПРЕС СЕРВІС» у розмірі 1205,77 грн., відповідно позивачем надані суду докази на підтвердження викладених обставин, а саме копії експресс – накладних про направлення поштових відправлень.

Суд зазначає, що з наданих позивачем експрес – накладних вбачається, що позивачем здійснювалась сплата послуг направлення поштових відправлень у рублях, однак, позивач просить відповідні витрати у розмірі 1205,77 грн.

Суд звертає увагу позивача, що з наданих до суду матеріалів не можливо встановити з яких підстав виходив позивач визначаючи суму для відшкодування вищезазначених витрат.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача про визначення розміру витрат на сплату послуг служби доставки ТОВ «ФЕМ ЕКСПРЕС СЕРВІС» у розмірі 1205,77 грн.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на вищевикладене, суд приходить висновку про часткове задовлення позовних вимог ОСОБА_1 м. Ірпінь до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов’язання зарахувати кошти на рахунок позивача.

Керуючись Конституцією України та Кодексом адміністративного судочинства України, суд –

В И Р І Ш И В:

Позовну вимоги ОСОБА_1 м. Ірпінь до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення грошових коштів та моральної шкоди, зобов’язання зарахувати кошти на рахунок позивача – задовольнити частково.

Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 за вересень, жовтень 2014 року в розмірі 2833 (дві тисячі вісімсот тридцять три) гривні 60 копійок (з відрахуванням податків, зборів та обов’язкових платежів).

Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічні відпустки в розмірі 1236 (одна тисяча двісті тридцять шість) гривень 07 копійок (з відрахуванням податків, зборів та обов’язкових платежів).

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення прийняте у нарадчій кімнаті та проголошено вступна та резолютивна частини у судовому засіданні 23 січня 2018 року без участі сторін.

Повний текст рішення складено та підписано 05 лютого 2018 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п.п. 15-5 п. 15 розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя Олішевська B.В.