Постанова № 72006948, 31.01.2018, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2018 року м. Чернівці

Справа №718/1644/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Владичана А.І.

суддів: Міцнея В.Ф., Лисака І.Н.

секретар Костюк Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Ошихлібська сільська рада Кіцманського району Чернівецької області, орган опіки та піклування Кіцманської районної державної адміністрації Чернівецької області, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, за апеляційною скаргою ОСОБА_1, інтереси якої за довіреністю представляє ОСОБА_3, на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року, (головуючий у 1-й інстанції Мізюк В.М.),

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Ошихлібська сільська рада Кіцманського району Чернівецької області, орган опіки та піклування Кіцманської районної державної адміністрації Чернівецької області, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що є власником житлового будинку з господарськими спорудами, які знаходяться по АДРЕСА_1

Крім неї в даному господарстві зареєстровані племінниця ОСОБА_2 та її малолітній син, які не проживають у господарстві з 2013 року.

Вважає, що відповідач втратила право користування спірним житлом, оскільки без поважних не проживає там протягом останніх чотирьох років.

З підстав, передбачених ст.ст. 71, 72 ЖК України просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратили право користування спірним житловим будинком АДРЕСА_1;

_____________

Провадження 22ц/794/79/18 Категорія 46

зобов'язати Ошихлібську сільську раду зняти з реєстраційного обліку місця проживання ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_4

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням, ОСОБА_1, інтереси якої за довіреністю представляє ОСОБА_3, подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що рішення суду ухвалене з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.

Свої доводи мотивують тим, що позивачем у позовній заяві помилково пропущено посилання на ст.ст. 391, 405 ЦК України та ст. 3 ЦПК України, а суд відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України суд першої інстанції не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи

Вважає, що належними доказами, які містяться у матеріалах справи, доведено факт не проживання відповідача у спірному будинку понад один рік без поважних причин, що є підставою для задоволення позову.

В апеляційній скарзі просить скасувати рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.

Зазначеним нормам рішення суду першої інстанції повністю не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем заявлено позов на підставі ст.ст. 71, 72 ЖК України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, які ґрунтуються на права власності.

Однак колегія суддів не погоджується з даними висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що не відповідають обставинам справи та зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24.10.2017 року та копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а.с. 30, 31).

У вказаному житловому будинку зареєстровані: ОСОБА_2 та її син ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8).

З акту обстеження Ошихлібської сільської ради Кіцманського району №56 від 12.07.2017 року вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 з 2013 року (а.с. 9).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 набула право власності на спірний будинок на підставі заповіту, а відповідач не є членом її сім'ї та не проживає разом з нею і веде спільне господарство.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

За встановлених судом обставин спір підлягає вирішенню з підстав статей 383 та 391 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

При цьому, зі змісту ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод убачається, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на порушення відповідачем її права власності на житловий будинок.

Відповідно до вимог ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суду необхідно вирішити питання, зокрема, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у частині відмови в позові про визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову у цій частині.

Разом з тим, не підлягають до задоволення вимоги позивача про зняття відповідачів з реєстраційного обліку місця проживання, з наступних підстав.

Відповідно до п. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, остаточного рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення, або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

На підставі Наказу МВС України від 22.11.2012 №1077 зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 грудня 2012 року за № 2109/22421 було затверджено Порядок реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів.

Згідно п. 1.3 зазначеного вище Порядку реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється управліннями, відділами (секторами) Державної міграційної служби України (ДМС України) в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення (територіальний підрозділ ДМС України) у день подання особою документів.

Відповідно до п. 3.1 Порядку зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

На підставі зазначеного вимога позивача про зняття відповідача з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає, оскільки зняття з реєстрації місця проживання особи як зазначено вище відноситься виключно до компетенції ДМС України, її відділів та територіальних підрозділів.

Суд не може підміняти державний орган, приймаючи замість нього рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, із ОСОБА_2користь ОСОБА_1 слід сягнутивитрати зі сплати судового збору у розмірі 1344 грн.

Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 23 листопада 2017 року в частині відмови в позові про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом, скасувати.

Позов у цій частині задовольнити.

Усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратив право користування вказаним житлом.

У решті рішення залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2на користь ОСОБА_1 1344 (одна тисяча сорок чотири) гривні витрат зі сплати судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 5 лютого 2018 року.

Головуючий

Судді: