Постанова № 71981335, 01.02.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/860/18 Головуючий у 1-й інстанції: Олійник М.Ю.

Є.У.№ 321/226/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Ващенко З.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Приватного підприємства «Деметра», третя особа – Управління Держгеокадастру у Василівському районі Запорізької області, про визнання договору оренди землі недійним і зобов’язання повернути земельну ділянку,

за апеляційною скаргою Приватного підприємства «Деметра» на рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2017 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом. Зазначав, що відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №0927324 він є власником земельної ділянки площею 5,3034 га, кадастровий номер 23233822006:08:004:0010, яка розташована на території Високівської сільської ради Михайлівського району, Запорізької області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 30 січня 2017 року він дізнався, що нібито між ним та Приватним підприємством «Деметра» 22 вересня 2008 року був укладений договір оренди земельної ділянки строком на 49 років, який зареєстрований у Михайлівському районному відділі Держкомзему 09 грудня 2009 року за № 040927300257. Посилаючись на те, що договір оренди він не підписував і нікого на його підписання не уповноважував, наміру передавати землю в оренду на 49 років не мав, просив суд визнати недійсним вказаний договір з підстав, передбачених ст.303, 215 ЦК України та зобов’язати Приватне підприємство «Деметра» передати йому земельну ділянку.

Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 22 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та Приватним підприємством «Деметра», зареєстрований у Михайлівським районному відділі Держкомзему 09 грудня 2009 року за № 040927300257. Зобов’язано Приватне підприємство «Деметра» повернути ОСОБА_3 земельну ділянку площею 5,3034 га, кадастровий номер 2323382200:08:004:0010, що розташована на території Високівської сільської ради Михайлівського району Запорізької області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, Приватне підприємство «Деметра» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким повністю відмовити у задоволені позову.

Позивач надав суду свої письмові заперечення, в яких просив відмовити приватному підприємству у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

В засідання апеляційного суду належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи сторони не з’явилися, просили розглянути справу за їх відсутності, про що направили суду відповідні письмові клопотання.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди належної позивачеві земельної ділянки є недійсним, оскільки останній його не підписував, наміру передавати земельну ділянку в оренду відповідачеві не мав.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи, зібраним у справі доказам.

Встановлено, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 5,3034 га на території Високівської сільської ради Михалівського району Запорізької області на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ЯА №927324 від 22 вересня 2008 року.

22 вересня 2008 року між ним ОСОБА_3 та ПП «Деметра» було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 49 років (а.с. 6-10).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання договору оренди недійсним, позивач зазначав, що до 2008 року він був власником земельної частки (паю), яка перебувала в оренді відповідача. Після отримання Державного акту про право власності на землю він ніякі договори з відповідачем не укладав, орендну плату не отримував, будь-яку особу на підписання договору оренди не уповноважував.

Доводи позивача щодо існування між сторонами орендних відносин до 2008 року не заперечувалися відповідачем і об’єктивно підтверджуються договором оренди земельної частки (паю) від 08.01.2007р., укладеного сторонами на строк до 08.01.2012 р. (а.с.32).

За висновком судової почеркознавчої експертизи № 257-17 від 4 серпня 2017 року, підписи в графі «Орендодавець» в договорі оренди земельної ділянки від 22 вересня 2008 року (зареєстрований у Михайлівському РВЗРФЦДЗК 09 грудня 2009 року за № 040927300257) в графі «Орендодавець» акту визначення меж в натурі від 22 вересня 2008 року та в графі «Орендодавець» акту прийому – передачі земельної ділянки за договором оренди від 22 вересня 2008 року, які укладені між ОСОБА_3 та ПП «Деметра» (в примірнику наданому представником відповідача) виконані не ОСОБА_3, а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису (а.с. 66 - 75).

Відповідно до ст.ст. 10, 60 ЦПК України (в редакції Закону на час вирішення справи судом першої інстанції), цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Представник відповідача не надав належних та допустимих доказів для спростування висновку експерта, в задоволенні його клопотання про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи було відмовлено.

Так, для проведення судової почеркознавчої експертизи, експертній установі було надано: копію матеріалів цивільної справи №2/321/158/2017, експериментальні і вільні зразки підпису і почерку ОСОБА_3, оригінали договору оренди від 22 вересня 2008 року, акту визначення меж земельної ділянки від 22 вересня 2008 року та акту прийому-передачі земельної ділянки від 22 вересня 2008 року. Експерта попереджено про кримінальну відповідальність відповідно до ст. ст.ст. 384, 385 КК України.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України ( в редакції Закону на час вирішення справи судом першої інстанції), доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Статтею 58 ЦПК України визначалося, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Як роз’яснено в п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 25 травня 1998 року № 15, при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати: чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; достатність поданих експертові об'єктів дослідження; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Враховуючи вищевикладене і оцінивши висновок № 257-17 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 4 серпня 2017 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що даний письмовий доказ відповідає встановленим вимогам чинного законодавства, є чітким та обґрунтованим, тому приймає його в якості належного та допустимого доказу по даній справі.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ч.2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 14 вказаного Закону договір оренди землі укладається у письмовій формі та підлягає державній реєстрації.

У разі невідповідності волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі, такий правочин, згідно з вимогами ч.1 ст. 215 та ч. 3 ст. 203 ЦК України, є недійсним.

На підставі викладеного, врахувавши висновок експерта за № 257-17року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого переконання про відсутність у позивача ОСОБА_3 відповідного волевиявлення укласти спірний договір і задовольнив позовні вимоги.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яка викладена у Постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року (справа № 6-127цс13).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що оспорюваний договір оренди землі від 22 вересня 2008 року не може бути визнаний недійсним, оскільки ОСОБА_3 не довів, що його права були порушені, так як ним була отримана орендна плата наперед в сумі 51400 грн., є неспроможними.

Так, дійсно представником позивача була надана суду розписка, складена 26 січня 2007 року від імені ОСОБА_3, відповідно до якої він отримав від ОСОБА_4 орендну плату в сумі 51400 грн. за 49 років. Разом з тим, із тексту вказаної розписки вбачається, що вона підписана не ОСОБА_3, а ОСОБА_5 (а.с.33).

Вказана розписка не може бути належним доказом на підтвердження сплати орендної плати позивачу, оскільки, вказані події мали місце до укладення договору оренди землі від 22 вересня 2008 року, а зобов’язання зі сплати орендної плати не може виконуватися до виникнення вказаного зобов’язання, яке пов’язане з моментом досягнення сторонами в належній письмовій формі згоди щодо всіх істотних умов договору та набрання ним чинності, що, в свою чергу, пов’язане з його державною реєстрацією.

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії договору оренди земельного паю від 8 січня 2007 року, ОСОБА_3 і ПП «Деметра» уклали договір оренди земельного паю строком на 5 років, тобто станом на час написання розписки (26 січня 2007 року) між сторонами був укладений і діяв вказаний договір оренди паю.

Судом обгрунтовано не прийняті в якості доказу отримання ОСОБА_3 орендної плати за договором від 22 вересня 2008 року показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_6 Так, свідок ОСОБА_4 є директором ПП «Деметра», стороною оспорюваного договору оренди земельної ділянки, тому є заінтересованою особою в результатах розгляду справи. Свідок ОСОБА_6, даючи показання в суді, не згадала ні рік, в якому мали місце події, а ні суму виплачених коштів. Крім того, обставини укладення та виконання договору, що має укладатися в письмовій формі, не може доводитися свідченнями свідків (ст. 218 ЦК України).

Що стосується заяви представника відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності, то суд звертає увагу на таке.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Разом з тим, як встановлено в судовому засіданні про наявність оспорюваних договорів оренди позивач дізнався лише в січні 2017 року. В розумінні частини першої статті 261 ЦК України це є моментом початку перебігу строку позовної давності.

Посилання представника відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладання спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суперечить нормам статті 261 ЦК України. Крім того, як вже зазначалося вище, відповідачем не доведено факту отримання ОСОБА_3 саме орендної плати, до того ж відповідно до висновку експерта підпис ОСОБА_3 відсутній як в тексті спірного договору оренди землі, так і в акті визначення меж земельної ділянки і акті прийому-передачі. Тому твердження представника відповідача про те, що ОСОБА_3 дізнався про порушення свого права в 2008 року не відповідають дійсності.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 6-48цс15), яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Отже, в даному випадку строк позовної давності позивачем ОСОБА_3 не пропущений.

Відповідно ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Позивач, як власник зазначених земельних ділянок, має право, відповідно до ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317, 321 ЦК України, ст.ст. 78, 81, 90 ЗК України, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, її право приватної власності є непорушним.

Таким чином, на теперішній час відповідач безпідставно користується земельною ділянкою, що належать ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на землю, а тому дана земельна ділянка підлягає поверненню її власнику – ОСОБА_3, а відповідно позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.

Апеляційна скарга не містить доводів, які б свідчили про порушення норм матеріального і процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи.

Оскільки судом правильно вирішена справа, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, є правильним і обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому апеляційний суд не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону і матеріалам справи, підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст. ст. 268, 374,375,382 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу директора Приватного підприємства «Деметра» залишити без задоволення.

Рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року по справі залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий

Судді: