Постанова № 71980383, 01.02.2018, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

справа № 395/954/17 Головуючий у суді І-ї інстанції ОСОБА_1 А.>

№ провадження 22-ц/781/270/18 Доповідач Єгорова> С.> М.>

ПОСТАНОВА

Іменем України

01.02.2018 року м. Кропивницький

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі: головуючого судді: Єгорової С.М.

суддів: Дуковського О.Л., Письменного О.А.

секретар судового засідання Федоренко Т.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 27 листопада 2017 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю та розподілу спільного майна,-

УСТАНОВИЛА:

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю та розподілу спільного майна, визнання за нею права власності на 1/2 частину житлового будинку, розташованого в м. Новомиргород Кіровоградської області по вул. Шевченка, 103.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 1995 року вони знайомі з відповідачем, зустрічались протягом 1996-1999 років. З осені 1999 року вони стали спільно проживати у будинку її батьків. В подальшому 06 лютого 2001 року вони з відповідачем за власні кошти придбали житловий будинок в м. Новомиргороді по вул. Шевченка, 103, за який було сплачено кошти в сумі 13 247 грн. Під час їх спільного проживання у вказаному будинку вони облаштовували його, здійснювали ремонтні роботи, догляд за будинком. На даний час вартість будинку позивач оцінює в 120 000 грн. Крім того вони придбали спільне майно, зокрема, холодильник, пральну машинку, телевізор, кухонні меблі, електричний бойлер. Також частина меблів була подарована батьками позивача. В 2014 році ними за дорученням на ім'я позивача було придбано автомобіль "Мерседес ВІТО" на суму 10 000 доларів США, який було зареєстровано на ім'я відповідача. На даний час ОСОБА_3 перереєстрував автомобіль на іншу особу. Весь період вони проживали спільно, але шлюб не реєстрували. В квітні 2017 року відповідач зібрав свої речі та пішов проживати до своєї матері. 11 липня 2017 року ОСОБА_3 повідомив позивача про необхідність звільнення спірного будинку.

Посилаючись на те, шо факт спільного проживання може бути підтверджено довідкою Новомиргородської міської ради, актом обстеження умов життя, свідками, позивач просила встановити факт про те, що вона, ОСОБА_2, з січня 1999 року по квітень 2017 року проживала з ОСОБА_3 однією сім'єю як жінка і чоловік без шлюбу. Розподілити майно, придбане спільно під час спільного проживання, що є об'єктом права спільної сумісної власності, а саме, визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку , розташованого в м. Новомиргород Кіровоградської області по вул. Шевченка, 103.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 27 листопада 2017 року відмовлено у задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем та його представником у ході судового розгляду у справі не було надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт її спільного проживання з відповідачем та того, що домоволодіння, розташоване по вул.. Шевченка, 103 в м. Новомиргороді Кіровоградської області придбане внаслідок спільної праці сторін по справі, їх спільних або індивідуальних трудових зусиль, внаслідок яких вони отримали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спірного домоволодіння, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету та відсутні докази наявності між ними письмової угоди з майнових чи інших питань.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати зазначене судове рішення з підстав неправильного застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Зазначає, що суд неповно з’ясував усі фактичні обставини справи та не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Судом не було взято до уваги подані нею докази, а лише подані відповідачем. Так взято до уваги покази свідка свідка ОСОБА_4, яка вказувала, що оскільки відповідач ніде не працював та не мав постійного заробітку, вона придбала спірний будинок за власні кошти та відповідно вони уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірного домоволодіння, а в подальшому за її власні кошти у спірному будинку проводився ремонт, із заміною вікон, будувався паркан. Однак ці факти нічим не підтверджуються. Свідок ОСОБА_5, яка здійснювала продаж спірного домоволодіння, не підтвердила показів ОСОБА_4 щодо її участі у передачі грошових коштів покупцеві та участі у оформлені договору купівлі-продажу будинку, вказувала, що саме відповідач передавав їй кошти і займався оформленням договору. Відповідачем не було спростовано в суді фактїх спільного проживання та ведення спільного господарства з 1999 р. по 2017 рік, а навпаки було визнано, що вони разом проживали не з 1999 року, а з 2006 року по 2017 рік однією сім’єю, що судом не взято до уваги. Також суд не врахував покази свідків, в тому числі матері позивача, які вказували, що сторони у справі разом вели господарство на території домоволодіння її батьків, що може підтверджувати факт проживання її та ОСОБА_3 однією сім’єю та підтверджує факт ведення спільного господарства. Не дано оцінки поясненням свідка ОСОБА_6 про те, що для придбання будинку вона також давала гроші в сумі 1000 грн. Також судом були проігноровані інші докази, подані нею, а саме: довідка з ПАТ «Укртелеком» від 28.08.2017 року, яка підтверджує, що позивач проживала разом з відповідачем по вул. Шевченка, 103, м. Новомиргород і на її ім'я був оформлений абонентський номер телефону і здійснювалась його оплату; довідки з кредитної спілки «Супер - кредит», кредитної спілки «Центр фінансових послуг», якими підтверджено, що в період спільного проживання з відповідачем нею отримувалися кошти у період з 2006 року по 2014 рік з метою проведення ремонтних робіт в оспорювальному будинку та придбання автомобіля «Мерседес ВІТО», яким по теперішній час користується відповідач.

Відповідач, від імені якого діє його представник адвокат ОСОБА_7, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Зазначає, що доводи позивача щодо їхнього спільного проживання однією сім'єю з 1999 року не грунтуються на доказах. З 1999 року ОСОБА_2 навчалася на стаціонарному відділенні Кіровоградського кооперативного технікуму економіки і права ім. М.П. Сая і як вбачається з диплома молодшого спеціаліста закінчила навчання в 2001 році. Будь-яких відносин сімейного характеру між сторонами існувати не могло, а тим більше сторони не могли вести спільне господарство та отримувати спільні доходи. На час придбання спірного будинку вони не проживали однією сім’єю, не вели спільне господарство, не мали спільних доходів і витрат, ОСОБА_2 взагалі не мала власних коштів, необхідних для його придбання, так як була студенткою зазначеного технікуму. Доказів на спростування цього твердження позивачкою не надано. Показання свідка ОСОБА_8, яка є матір'ю позивача, знайомих позивача: ОСОБА_9, ОСОБА_10 ОСОБА_11, ОСОБА_12 носять суб’єктивний характер, не можуть слугувати належними доказами, що підтверджують викладені в позовній заяві факти. Також вважає неналежними доказами, які не мають будь-якого відношення до заявлених вимог, довідки ПАТ «Укртелеком» від 28.08.2017 року, кредитної спілки «Супер-кредит», кредитної спілки «Центр фінансових послуг», та недопустимими доказами, які отримані з порушенням закону і носять ознаки завідомо неправдивих документів, довідку міської ради з підписом невстановленої особи від імені міського голови і акт обстеження матеріально-побутових умов, що містить недостовірні дані, зокрема часу проживання у спірному будинку.

Відповідно до положень частини 3 статті 3 ЦПК України, в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIІІ від 03.10.2017 року, який набрав чинності з 15.12.2017 року, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно підпункту 9 пункту 1 розділу 13 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIІІ справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заслухавши пояснення позивача та її представника адвоката ОСОБА_13, які підтримали доводи апеляційної скарги, представника відповідача адвоката ОСОБА_7, який заперечував проти задоволення скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIІІ судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIІІ під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: и мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIІІ суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним нормам процесуального права.

Судом встановлено, що позивач та ОСОБА_3 познайомились в 1995 році, коли позивачка навчалася в середній школі та почали зустрічатися.

З 1996 року по 1998 рік ОСОБА_3 проходив військову службу в Збройних Силах України, що підтверджується копією військового квитка серії УН № 0518920 (а.с.35).

Починаючи з 1999 року позивач навчалася на стаціонарі у Кіровоградському кооперативному технікумі економіки і права імені ОСОБА_14, що підтверджується копією диплома молодшого спеціаліста на ім’я ОСОБА_2, серія КС № 14854229, від 27 червня 2001 року (а.с.34).

Як пояснила позивач, за час навчання у технікумі на вихідних її зустрічав відповідач і вони разом їхали за місцем проживання її батьків, де проживали спільно, у будні дні відповідач проживав у своїх батьків, що відповідачем та його представником в ході судового розгляду в суді першої інстанції не заперечувалося.

Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку від 02 лютого 2001 року, який зареєстрованого в реєстрі за № 225 ОСОБА_5, яка діяла за дорученням від власника ОСОБА_15, продала, а ОСОБА_3 купив житловий будинок по вул. Шевченка, 103 в м. Новомиргороді Кіровоградської області за 2000 гривень, які покупець передав продавцю до підписання цього договору (а.с.38).

Дані про те, що ОСОБА_2, її родичі, чи інші особи, крім ОСОБА_3, приймали участь у купівлі вказаного будинку, в договорі купівлі-продажу відсутні.

Крім того, допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_5 підтвердила, що позивач ОСОБА_2 не брала участі при вчиненні вказаного правочину.

У відповідності до наданого позивачем акту обстеження матеріально – побутових умов життя від 12 липня 2017 року комісією встановлено, шо ОСОБА_2 проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1, в родині з 3 осіб, одна вона з них працездатна та 2 непрацездатних пенсіонера, за висновками комісії ОСОБА_2 в період з 1999 року по липень 2017 року ОСОБА_2 дійсно проживала з ОСОБА_3 за адресою м. Новомиргород, вул. Шевченка, 103, та вели спільне господарство без реєстрації шлюбу (а.с.10).

Суд першої інстанції допитав заявлених сторонами у справі свідків, дослідив надані сторонами докази, дав їм належну оцінку.

Зокрема, суд правильно зазначив, що не може взяти до уваги як доказ спільного проживання сторін довідку Новомиргородської міської ради Кіровоградської області за вих.№ 955 від 12 липня 2017 року , за змістом якої ОСОБА_2 у період з березня 1999 року по липень 2017 року з ОСОБА_3 спільно проживали, вели спільне господарство, проживали як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу у м. Новомиргороді Кіровоградської області, оскільки в останній не зазначена вулиця їх проживання, довідка не підписана уповноваженою особою органу, який її видав (а.с.9). При цьому враховано пояснення свідка ОСОБА_9 - секретаря Новомиргородської міської ради, який підтвердив, що на вказаній довідці відсутні підпис уповноважених осіб міської ради - міського голови чи секретаря міської ради.

Суд першої інстанції належно оцінив вищевказаний акт обстеження матеріально-побутових умов життя від 12 липня 2017 року і правильно вважав, що він не є належним і допустимим доказом, оскільки комісією проводилося обстеження матеріально побутових умов життя ОСОБА_2 станом на 12 липня 2017 року і за своїм змістом не підтверджує зазначених комісією висновків.

Також достовірність вказаної в акті інформації спростовується іншими доказами у справі, зокрема договором купівлі-продажу спірного будинку, згідно якого житловий будинок придбаний відповідачем в 2001 році, що виключає проживання сторін у ньому в 1999 році.

Крім того, суд правильно вважав, що не підтверджують обставини, на які посилається позивач у своєму позову, надані нею письмові докази: епікриз за №1122/147 на ім’я позивача (а.с.88), відомості з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків за № 18319 від 14.09.2017 року про доходи ОСОБА_2 (а.с.89-93), довідку ПАТ «Укртелеком» від 28.08.2017 року (а.с.87), оскільки в них відсутні дані, які б вказували на спільне проживання сторін та ведення ними спільного господарства; довідки Кредитної спілки «Суперкредит» за № 1773/17 від 17.07.2017 року, № 1778/17 від 17.07.2017 року (а.с.81-82), Кредитної спілки «Центр фінансових послуг» за № 1389/17 від 17 липня 2017 року за № 1391/17 від 17 липня 2017 року № 1390 від 17 липня 2017 року, № 1392/17 від 17 липня 2017 року (а.с.83-86) про одержання позивачем у період з 2006 по 2014 роки кредитних коштів, цільове призначення яких не встановлено.

Відповідно до положень ст. 74 СК України, що застосовується із 01 січня 2004 року при поділі майна між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (Право спільної сумісної власності подружжя).

За змістом положень ст. 74 СК України, ч. 1 ст. 60 та ч. 1 ст. 259 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції) у разі пред’явлення позову про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довестипочаток і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами.

Відповідно до ст. 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст.70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ч.1 ст.71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Частиною 1 ст.57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, особам, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, необхідно встановити факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов’язків, з'ясувати час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.

Проте наведені позивачем підстави не є такими, з якими закон пов’язує правовий статус жінки та чоловіка, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, та на майно яких поширюються положення СК України про спільність сумісної власності подружжя.

Спірні правовідносини щодо набуття права власності на житловий будинок виникли до 1 січня 2004 року, тобто до набуття чинності Сімейного кодексу України в редакції від 10 червня 2002 року.

Правила ст. 74 СК України на спірні правовідносини, що виникли і тривали до 1 січня 2004 року, не поширюються, а нормами чинного на той час КпШС України визнання майна спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не передбачено.

Згідно із частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність" (далі - Закон України "Про власність"), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю (висновки Верховного СудуУкраїни, викладені у постановах № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-211цс14 від 11 березня 2015 року).

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ст. 4 ЦПК України).

Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 10, 60 ЦПК України (2004 р. в редакції на час розгляду справи судом першої інстанції) та ст. 81 ЦПК України (в редакції Закону № 2147-VIІІ, чинній з 15.12.2017 р.) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов’язокдоказування своєї трудової та/або фінансової участі у створенні спільної сумісної власності поза шлюбом належить позивачеві.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 не надала достатніх належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які вона посилалась в обгрунтування своїх позовних вимог, тому суд першої інстанції, правильно оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Під час перегляду справи апеляційним судом представник позивача адвокат ОСОБА_13 надала листи особистої переписки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та конверти адресатів, копію довідки Новомиргородської міської ради від 03 січня 2018 року за № 14, та просила долучити їх до матеріалів справи, зазначаючи про неможливість їх подання до суду першої інстанції.

Ухвалою апеляційного суду, постановленої в судовому засіданні без виходу до нарадчої кімнати, у задоволенні даного клопотання було відмовлено в зв’язку за відсутності поважних причин не подання вказаних документів до суду першої інстанції і одержання довідки після вирішення справи судом.

Наявні в матеріалах справи докази не підтверджують доводи ОСОБА_2 щодо існування між нею та ОСОБА_3 відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, здійснення спільних витрат та набування спірного будинку в інтересах сім'ї.

Доводи позивача про вкладення у придбання та утримання спірного майна належних їй особистих коштів, в тому числі одержаних від батьків, та/або набутих в результаті спільної праці з відповідачем, є необґрунтованими та безпідставними.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не дають підстав вважати, що судом було порушено норми процесуального і матеріального права.

На підставі ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 371, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 27 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня їїприйняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення (постанову) складено 02 лютого 2018 року.

Головуючий: С.М. Єгорова

Судді: О.Л. Дуковський

ОСОБА_16