Постанова № 71910636, 29.01.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2018 рокуЛьвів№ 876/12079/17

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого Шинкар Т.І.,

суддів Пліша М.А.,

Глушка І.В.,

секретаря судового засідання Чигер І.І.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Ужгородської міської ради на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Рейті С.І.), ухвалену у відкритому судовому засіданні у м.Ужгород о 16 год. 50 хв. 06 листопада 2017 року, повний текст якої складено 07 листопада 2017 року, у справі №807/784/17 за позовом Ужгородської місцевої прокуратури до Ужгородської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про скасування рішення в частині, -

В С Т А Н О В И В:

26.06.2017 Ужгородська місцева прокуратура звернулась в суд з позовом до Ужгородської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2, просила визнати незаконним та скасувати п.1.3 рішення 9 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 22.12.2016 за №524 в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0061 га для будівництва індивідуальних гаражів по вулиці Богомольця в м.Ужгороді з подальшою передачею її у власність.

Протокольною ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15.09.2017, із занесенням у журнал судового засідання, як третю особу на стороні позивача залучено ОСОБА_3

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 06.11.2017 позов задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що дозвіл на відведення земельної ділянки відбувся за рахунок території, на яких відповідно до генерального плану міста Ужгорода та плану зонування, затвердженого рішенням 1 сесії 7 скликання відповідача від 10.03.2016 за №119, будівництво гаражів серед переважних видів забудови не передбачено. Таким чином, розміщення на цій земельній ділянці індивідуальних гаражів не передбачене генеральним планом міста і надання дозволу на їх розміщення без внесення і затвердження змін до генерального плану суперечить чинному законодавству України. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення відповідача від 22.12.2016 за № 524 (в оскарженій в судовому порядку його частині) порушує права територіальної громади міста Ужгорода на врахування її інтересів під час планування і забудови території міста.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Ужгородська міська рада подала апеляційну скаргу, просить скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 06.11.2017 та прийняти нову, якою відмовити в позовних вимогах. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що скасування оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття прав власності на земельну ділянку або укладення договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватись за нормами цивільного законодавства. Вказує, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Зазначає, що скасування оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування не забезпечує реального захисту порушених прав позивача та не призведе до юридичних наслідків для власника земельної ділянки, у якого виникло право володіння земельною ділянкою. Крім того вказує, що з огляду на суть і характер спірних правовідносин, суб'єктивний склад сторін, підстави і предмет позову, спільна вимога якого пред'явлена до органу місцевого самоврядування та фізичних осіб, спір не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Від Ужгородської місцевої прокуратури надійшло заперечення на апеляційну скаргу в якому зазначено, що наслідком прийняття органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами рішень із порушенням встановленої законом процедури або всупереч нормі закону, або з перевищенням своїх повноважень є визнання таких рішень недійсними. Вказує, що даний спір є публічно-правовим, належить до компетенції адміністративних судів. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, отже речове право з прийняттям рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не виникає. Також зазначає, що підставою позову є саме порушення порядку процедури передачі земельної ділянки у власність, що є неприпустимим в силу припису норм Конституції України.

Інші учасники процесу відзиву на апеляційну скаргу не подавали.

В судовому засіданні представник позивача та третя особа ОСОБА_3 щодо апеляційної скарги заперечили, просили залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Скаржник та третя особа ОСОБА_2 в судове засідання не з'явились, явку повноважних представників не забезпечили. Скаржник повідомлений про дату, час та місце розгляду справи шляхом надсилання повістками про виклик в суд на офіційну електронну адресу та рекомендованою кореспонденцією за адресою, вказаною в апеляційній скарзі, ОСОБА_2 повідомлений про дату, час та місце розгляду справи шляхом надсилання повістками про виклик в суд рекомендованою кореспонденцією за адресою, вказаною в матеріалах справи та телефонограмою.

Відповідно до ч.11 ст.126 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.

Згідно з ч.3 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні в справі матеріали, доводи апеляційної скарги та пояснення представника позивача і третьої особи ОСОБА_3 в їх сукупності, на основі наявних у справі доказів, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, 07.10.2016 ОСОБА_2 звернувся в Ужгородську міську раду із заявою щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального гаража загальною площею 0,0061 га, яка розташована по вул.Богомольця, з подальшою передачею у власність.

Рішенням ІХ сесії VIІ скликання Ужгородської міської ради від 22 грудня 2016 року № 524 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» учасникам бойових дій (в тому числі учасникам АТО) надано дозвіл на підготовку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок з подальшою передачею їх у власність, зокрема відповідно до п.1.3 вказаного рішення громадянину ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0061 га для будівництва індивідуальних гаражів по вул.Богомольця.

В ході вивчення Ужгородською місцевою прокуратурою стану дотримання вимог земельного законодавства в частині правомірності розпорядження Ужгородською міською радою земельними ділянками на території міста Ужгород встановлено, що Рішенням ІХ сесії VIІ скликання Ужгородської міської ради від 22 грудня 2016 року №524 дозвіл ОСОБА_2 надано за рахунок території, на якій згідно з генеральним планом м.Ужгород та планом зонування, затвердженим Рішенням І сесії VIІ скликання Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року №119, будівництво гаражів серед переважних видів забудови не передбачено.

Вважаючи, що надання дозволу на розміщення гаражу без внесення і затвердження змін до генерального плану суперечить чинному законодавству України, Ужгородська місцева прокуратура звернулась із позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. «б» ч.1 ст.12 Земельного кодексу України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - ЗК України) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до п.34 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21.05.1997 №280/97-ВР, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон №280/97-ВР) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання регулювання земельних відносин.

Частиною 1 ст.116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до положень ч.6 ст.118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, та погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (ч.7 ст.118 ЗК України).

Отже, законодавцем встановлено виключні підстави, за наявності яких заявникові може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Згідно з ч.1 ст.16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон №3038-VI) планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них. Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

Положеннями ст.17 Закону №3038-VI встановлено, що генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід'ємною частиною генерального плану.

Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Відповідно до ч.1-3 ст.18 Закону №3038-VI план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.

План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання надмірній концентрації населення і об'єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об'єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів.

Згідно з ч.2 ст.24 Закону №3038-VI забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Статтею 26 Закону №3038-VI встановлено, що забудова територій здійснюється шляхом розміщення об'єктів будівництва. Суб'єкти містобудування зобов'язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об'єктів. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону №3038-VI вимоги містобудівної документації є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами містобудування.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи Протоколу допиту свідка (начальника Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради) від 14.06.2017, при наданні висновку щодо погодження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0061 га по вул.Богомольця, спірна земельна ділянка, яка планувалась на відведення під будівництво індивідуальних гаражів, знаходилась не в тій зоні, як це відображено в проектах землеустрою, а саме в зоні Г-6 (а.с.22-25).

Відповідно до наявного в матеріалах справи витягу з Плану зонування території міста Ужгород зона Г-6 - Торгівельна зона (віднесена до невиробничих (громадських) зон). Переважні види використання у зоні Г-6: торгівельні центри, спеціалізовані та інші магазини роздрібної торгівлі товарами періодичного попиту, ринки, ресторани і кафе; супутні види дозволеного використання (вид використання, який необхідний для повноцінного функціонування переважного виду використання земельної ділянки): готелі, малі архітектурні форми, автостоянки для тимчасового зберігання автомобілів (підземні і наземні) при громадських будівлях, споруди комунальної та інженерної інфраструктури, необхідні для обслуговування даної зони; допустимі види використання, які потребують спеціальних погоджень (вид забудови, який не відповідає переліку переважних та супутніх видів забудови у плані зонування території для даної зони, але можливий при умові спеціального погодження після необхідного обґрунтування): - всі типи використання, дозволені в зонах Г, які можуть розміщуватись в окремій будівлі чи на будь-якому поверсі будинку іншого призначення.

Водночас, згідно з Планом зонування території міста Ужгород виділено зони транспортної інфраструктури ТР, які формують землі, що відносяться до земель транспорту, та до яких відноситься зона СТО, АЗС, автопарків, гаражів, автостоянок - ТР-3.

Переважні види використання у зоні ТР-3: СТО; АЗС; автопарки; гаражі; автостоянки; супутні види дозволеного використання (вид використання, який необхідний для повноцінного функціонування переважного виду використання земельної ділянки) : інженерні мережі; майданчики для стоянки автотранспорту; заклади торгівлі та обслуговування; заклади громадського харчування; малі архітектурні форми; громадські вбиральні; дорожня інформація (знаки та ін.); допустимі види використання, які потребують спеціальних погоджень (вид забудови, який не відповідає переліку переважних та супутніх видів забудови у плані зонування території для даної зони, але можливий при умові спеціального погодження після необхідного обґрунтування) : - елементи зовнішньої реклами.

Як вказано в Плані зонування території міста Ужгород, рішення щодо забудови, землекористування та благоустрою території міста та окремих ділянок приймаються на основі установленого зонінгом переліку переважних, супутніх і допустимих видів забудови земельних ділянок, єдиних умов і обмежень, які діють у межах зон, визначених планом зонування, і розповсюджуються у рівній мірі на всі, розміщені в межах відповідних зон, земельні ділянки, інші об'єкти нерухомості, незалежно від форм власності.

На підставі системного аналізу вказаних законодавчих положень, враховуючи обставини справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що місце розташування земельної ділянки не відповідає вимогам містобудівної документації, так як така земельна ділянка відноситься до земель торгівельної зони, а дозвіл на відведення земельної ділянки відбувся за рахунок території, на яких згідно з генеральним планом міста Ужгорода та планом зонування, затвердженого рішенням 1 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 10.03.2016 за №119, будівництво гаражів серед переважних видів забудови не передбачено. Вказане є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Частиною 1 ст.59 Закон №280/97-ВР встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ч.10 ст.59 Закон №280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Враховуючи обставини справи та вказані законодавчі положення, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо незаконності та необхідності скасування пункту 1.3 рішення 9 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 22.12.2016 за №524 в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0061 га по вулиці Богомольця в місті Ужгороді з подальшою передачею її у власність.

Водночас, покликання скаржника на те, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання, а тому не може бути скасованим, суд апеляційної інстанції вважає безпідставним з огляду на наступне.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) вказав на те, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

При цьому, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, як і право на оскарження в суді рішень органів місцевого самоврядування гарантується безпосередньо на підставі Конституції України кожному.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі №1-29/2011 зазначено, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, враховуючи тлумачення Конституційного Суду України та положення Закону №280/97-ВР рішення органу місцевого самоврядування в судовому порядку може бути скасовано з мотивів його невідповідності вимогам Конституції України чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень незалежно від ненормативного характеру таких рішень.

Оскільки прийняте Ужгородською міською радою рішення від 22.12.2016 за №524 в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0061 га по вулиці Богомольця в місті Ужгороді з подальшою передачею її у власність суперечить вимогам чинного законодавства, таке підлягає скасуванню.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Статтею 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Таким чином, особливість набуття права на земельні ділянки полягає в наявності чітко визначеної в законодавстві процедури, за якою в суб'єктів виникають повноваження щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Водночас, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження прийняття відповідачем рішення про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0061 га по вулиці Богомольця в місті Ужгороді та/чи оформлення правовстановлюючих документів на вказану земельну ділянку.

Щодо покликання скаржника на приватноправовий характер спору та необхідність вирішення такого в порядку цивільного судочинства, то суд апеляційної інстанції вважає такі необґрунтованими з врахуванням наступного.

Відповідно до п.2 та п.7 ч.1 ст.4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг

Згідно з ч.1 ст.10 Закону №280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (ст.25 Закону №280/97-ВР)

Таким чином, органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема, як суб'єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 01.04.2010 № 10-рп/2010 у справі №1-6/2010 щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень.

З урахуванням викладеного, виходячи з предмету спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що надаючи дозвіл на підготовку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки Ужгородська міська рада здійснювала владні управлінські функції, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Аналогічна правова позиція висловлена у рішеннях Верховного суду України від 19 січня 2016 року (справа № 21-3690а15) та від 11 жовтня 2016 року (справа 806/3787/13-а), які в силу приписів ст.242 КАС України мають враховуватися судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

При цьому, як вірно встановлено судом першої інстанції та не заперечується скаржником в апеляційній скарзі, ні Державна інспекція сільського господарства України, ні Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру як органи виконавчої влади до повноважень яких належить організація та здійснення державного нагляду (контроль) за дотриманням земельного законодавства, не наділені повноваженням щодо звернення до суду з позовом про вжиття заходів реагування шляхом оскарження рішення відповідача, що є підставою для звернення до суду в статусі позивача органу прокуратури.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 Справа «Руїз Торіха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Згідно з ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 229, 241, 250, 308, 310, 316, 321, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Ужгородської міської ради залишити без задоволення, а постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року у справі №807/784/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді М. А. Пліш І. В. Глушко Повний текст Постанови складено 30.01.2018