Постанова № 71882199, 25.01.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" січня 2018 р. Справа№ 910/14450/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Отрюха Б.В.

суддів: Тищенко А.І.

Михальської Ю.Б.

За участю секретаря судового засідання: Бойко І.О.

За участю представників: відповідно до протоколу судового засідання від 25.01.2018.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані"

на рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2017 (повний текст рішення складено 08.11.2017)

у справі № 910/14450/17 (суддя Ковтун С.А.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані"

до 1) Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк"

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Міцар"

Про визнання права та визнання відсутнім права

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва звернулося з позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (відповідача-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Міцар" (відповідача-2) про:

- визнання права за Товариством з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" вимагати від Товариства з обмеженою відповідальністю "Міцар" сплати суми боргу за кредитними договорами в розмірі 534800589,02 грн., який був сплачений позивачем Публічному акціонерному товариству комерційному банку "Приватбанк" за Товариство з обмеженою відповідальністю "Міцар";

- визнання відсутнім у Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" права вимагати від Товариства з обмеженою відповідальністю "Міцар" сплати суми боргу за кредитними договорами в розмірі 534800589,02 грн., які були сплачені Товариством з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" Публічному акціонерному товариству комерційному банку "Приватбанк" за Товариство з обмеженою відповідальністю "Міцар".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між Публічним акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міцар" були укладені кредитні договори від 24.12.2014 № 4М14411И, від 24.12.2014 № 4М14410И (далі - кредитні договори). В забезпечення виконання даних кредитних договорів між Публічним акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк" (банком) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" (поручителем) був укладений договір поруки № 4М14411И/П від 31.10.2016, відповідно до умов якого поручитель на добровільних засадах бере на себе зобов'язання перед банком відповідати по зобов'язанням боржника, які виникають з умов кредитних договорів, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитних договорів. 01.11.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані", як поручитель, виконав обов'язок боржника перед кредитором за кредитними договорами - погасило 534800589,02 грн. боргу, тобто виконав умови договору поруки у повному обсязі, у зв'язку з чим, на думку позивача, до нього перейшли всі права кредитора за кредитними договорами.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.10.2017 у справі № 910/14450/17 в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Дрім Компані" звернулося до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва у справі № 910/14450/17 від 09.10.2017, та прийняти нове рішення, яким задовольнити в повному обсязі позовні вимоги про визнання відсутності права та визнання права позивача.

Одночасно позивачем подано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом прийнято рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, не досліджено всіх обставин справи та не надано належної оцінки доказам у справі.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник наголосив що суд першої інстанції, без дослідження всіх обставин справи, а також факту можливості реалізації позивачем прав кредитора за кредитними договорами щодо стягнення суми боргу з боржника (ТОВ "Міцар"), не надавши оцінки умовам договору поруки та нормам статті 517 ЦК України прийшов до помилкового висновку про відсутність порушення прав та законних інтересів позивача у справі.

Крім того, судом першої інстанції не надано оцінки твердженню позивача про те, що відповідачем-1 порушено пункт 10 договору поруки, відповідно до якого у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за кредитним, банк зобов'язаний передати поручителю впродовж 5 робочих днів банку з моменту виконання обов'язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за кредитним договором.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрім-Компані" у справі № 910/14450/17 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Отрюха Б.В., суддів Тищенко А.І., Михальська Ю.Б.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2017 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрім-Компані" прийнято до провадження, призначено до розгляду на 25.01.2018.

В судовому засіданні 25.01.2018 представник відповідача-1 надав пояснення по суті спору, заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги ТОВ "Дрім-компані", рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2017 залишити без змін.

В судове засідання, призначене на 25.01.2018, повноважні представники позивача та відповідача-2 не з'явилися.

Колегією суддів враховано, що відповідно до частини 2 статті 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, в свою чергу частиною 3 статті 120 ГПК України передбачено, що виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Відповідно до частини 7 статті 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Згідно із частиною 3 статті 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник.

Неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.

Колегією суддів, враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Відповідно до пункту 2.6.10. Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20.02.2013 № 28 оригінал судового рішення залишається в матеріалах справи; згідно з пунктом 2.6.15. вказаної Інструкції на звороті у лівому нижньому куті оригіналу процесуального документа, який виготовляється судом та залишається у справі, проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправлення документа, що містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена та може містити відмітку про отримання копії процесуального документа уповноваженим представником адресата.

Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам судового процесу.

Як вбачається із матеріалів справи, копії ухвали Київського апеляційного господарського суду були надіслані учасникам судового процесу на адреси, зазначені в апеляційній скарзі, що підтверджується відміткою суду на зворотній стороні ухвали.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності представників позивача та відповідача-2, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Колегією суддів на підставі ч. 7 ст. 270 ГПК України надано учасникам судової справи можливість виступити у судових дебатах, яке учасниками справи реалізовано.

Згідно з частиною першою статті 270 ГПК у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 31.10.2016 між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" (поручитель) укладено договір поруки № 4М14411И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Міцар" (боржником) своїх зобов'язань за кредитними договорами від 24.12.2014 № 4М14411И, від 24.12.2014 № 4М14410И, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитних договорів.

Відповідно до пункту 4 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору.

Згідно із пунктом 8 Договору поруки до поручителя, що виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов'язання.

Статтею 553 Цивільного кодексу України визначено, що порукою є правовідношення, в якому поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку та відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Встановлюється порука виключно у договірному порядку.

Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Виходячи із правової позиції Верховного Суду України визначеної у справі № 6-466цс15 вбачається, що аналізуючи положення викладені в статті 556 ЦК України, наслідки визначені в цій статті наступають лише у випадку повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов'язання.

Ґрунтуючись на положеннях статті 514 ЦК України, слід наголосити, що до поручителя переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором. У відповідності до статті 519 ЦК україни первісний кредитор (кредитор за основним зобов'язанням) не втрачає правового зв'язку з боржником: він залишається відповідальним перед поручителем (новим кредитором) за недійсність переданої йому вимоги.

Частиною 1 статті 512 ЦК України визначено вичерпний перелік підстав заміни кредитора в зобов'язанні, однією з яких є виконання обов'язку боржника поручителем.

Тобто, цілком однозначно визначено, що юридичний факт виконання обов'язку поручителем породжує автоматичний перехід до нього прав кредитора, тобто йдеться саме про відчуження права однієї особи на користь іншої, а не про припинення одного і виникнення іншого права.

Згідно із частиною 2 статті 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Тобто, сутність поруки як одного із видів забезпечення зобов'язання полягає в тому, що кредитор в особі поручителя отримує додаткового боржника, до якого може пред'явити вимогу у обсязі всіх невиконаних боржником зобов'язань.

Таким чином, оскільки порука є договірним зобов'язанням, стосовно якого передбачено обов'язкове дотримання письмової форми визначеної частиною 1 статті 547 ЦК України, моментом укладення такого договору є досягнення згоди з усіх істотних умов, внаслідок якого у сторін виникають взаємні права та обов'язки.

Виконання поручителем свого обов'язку перед кредитором за боржника наділяє його правами вимоги до останнього. Дане право є майновим правом, яке може бути захищено способами, визначеними статтею 16 ЦК України та статтею 20 ГК України, одними з яких є визнання права та визнання відсутності права.

Визнання права, як і визнання відсутності права, є способами захисту, які застосовують у випадку спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами правовідносин і, відповідно, з приводу відсутності цивільного права та цивільного обов'язку.

Право особи на захист своїх цивільних прав та інтересів забезпечено законом (ст. 15 ЦК України), способи якого (ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України) не є вичерпними. Водночас, відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (Право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Тобто, мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, які є ефективними.

Результатом застосування таких способів захисту права як визнання права чи визнання відсутності права є отримання того матеріально-правового ефекту, який сторона переслідувала при укладенні цивільно-правового договору та вчиненні дій щодо його виконання.

Водночас, задоволення кредиторських вимог у випадку набуття поручителем такого статусу визначеного частиною 2 статті 556 Цивільного кодексу України здійснюється шляхом примусового виконання обов'язку у натурі, а не шляхом визнання права чи визнання відсутності права. Дане свідчить про неефективність обраного позивачем способу правового захисту, адже вирішення спору не призводить до будь-якого відновлення прав позивача.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказані дії позивача не узгоджуються з принципом правової певності та суперечать завданням суду, оскільки в даному випадку фактично предметом позову є встановлення доказів, а не спір про цивільні права.

Доводи, які наведені скаржником в апеляційній скарзі, судовою колегією до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається, а доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Таким чином, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2017 у справі № 910/14450/17 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2017 у справі № 910/14450/17 підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 267-270, 273, 275, 276, 281-285 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2017 у справі № 910/14450/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/14450/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Б.В. Отрюх

Судді А.І. Тищенко

Ю.Б. Михальська