Рішення № 71853032, 17.01.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

17 січня 2018 року № 826/3375/16

Окружний адміністративний суд міста Києва колегією суду у складі: судді-доповідача Келеберди В.І., суддів Качура І.А., Кузьменка В.А. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:

поновити строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом;

визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 537-14 від 15 жовтня 2014 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 14 листопада 2015 року ним отримано повідомлення Головного управління державної міграційної служби у Одеській області від 03 листопада 2014 року № 68 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 537-14 від 15 жовтня 2014 року. Позивач зазначає, що відповідач не врахував ситуацію в країні походження позивача під час прийняття оскаржуваного рішення, не зважаючи на те, що такі дані було наведено позивачем у своїй заяві-анкеті та не врахував посилання позивача на те, що він має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідування у своїй країні. Таким чином, оскільки підставами для залишення в Україні є загроза життю, безпеці та свободі, то позивач відповідає передбаченим пунктом 1 або пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» умовам для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

На думку позивача, прийняте рішення є неправомірним а тому підлягає скасуванню.

Позивач в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив задовольнити повністю.

Відповідач проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи.

В судовому засіданні за згодою сторін відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України (в редакції чинній на час вчинення процесуальної дії) ухвалено про вирішення справи в порядку письмового провадження.

Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, звертає увагу на наступне.

02 березня 2016 року до Окружного адміністративного суду міста Києва з порушенням строку звернення надійшов адміністративний позов громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

Водночас, позивачем висловлено прохання про поновлення строку звернення до адміністративного суду, обґрунтоване тим, що 14 листопада 2015 року ним отримано повідомлення Головного управління державної міграційної служби у Одеській області від 03 листопада 2014 року № 68 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 537-14 від 15 жовтня 2014 року. Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста з Києва з первісною позовною заявою у строк, встановлений пунктом 15 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Ухвалою суду від 25 листопада 2014 року відкрито провадження у справі № 826/18298/14. Разом з тим, ухвалою від 12 лютого 2015 року позовну заяву залишено без розгляду, оскільки позивач двічі, а саме: 11 грудня 2014 року та 12 лютого 2015 року не прибув у судові засідання та не повідомив суд про поважність причин такої неявки.

Як пояснює позивач, він відноситься до вкрай вразливої категорії населення, не володіє українською мовою і не розумів тексту повідомлень, які надходили на його адресу, оскільки отримав лише разову безкоштовну правову допомогу у вигляді консультації при складанні позову.

Разом з тим, 15 грудня 2015 року позивачем укладено угоду про надання безоплатної правової допомоги із представником благодійної організації, яка надає юридичну допомогу шукачам притулку в Україні.

На підставі зазначеної угоди представником подано апеляційну скаргу на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2015 року, яку ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2016 року залишено без змін.

Оскільки згідно з частиною четвертою статті 240 КАС України, особа, позов якої було залишено без розгляду,має право звернутись до адміністративного суду в загальному порядку.

Судом встановлено, що позивач звернувся до суду з первісною позовною заявою у п'ятиденний робочий день з дня отримання повідомлення про прийняття рішення. Однак позивач не мав можливості належним чином забезпечити захист своїх інтересів у суді, оскільки не володіє українською мовою та не розумів тексту повідомлень, які надходили на його адресу.

Згідно з частинами першою та другою статті 121 КАС України 1. суд, за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк , встановлений законом , якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує в порядку письмового провадження чи в судовому засіданні на розсуд суду. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання.

За таких обставин, враховуючи те, що позивачем на даний час укладено угоду на представництво його інтересів у суді, суд знаходить причини пропуску строку звернення до суду обґрунтованими, та поновлює його для позивача.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Афганістану, народився у місті Кабул, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.

З батьківщини вибув наприкінці жовтня 2013 року, кордон Афганістану перетинав поблизу міста Мазарі-Шаріф, подальший маршрут до України назвати не може. Шлях з Афганістану до України тривав протягом місяця. Державний кордон України іноземець перетнув нелегально, поза пунктом пропуску, місце та час перетину кордону встановити не вбачається можливим.

Маючи побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через політичні причини позивач не може повернутися до країни походження - Афганістану, а тому 24 березня 2014 року подав до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 15 жовтня 2014 року № 537-14 позивачу відмовлено у зв'язку із відсутністю умов, визначених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового захисту». Вказане рішення позивачем отримано 14 листопада 2014 року.

Вважаючи рішення незаконним та протиправним, позивач висловлює прохання про його скасування.

Суд, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року (далі - Закон №3671-VІ).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону визначено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (частина перша статті 6 Закону).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною сьомою зазначеної статті передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи:

1) визначення фактів, які відносяться до справи та

2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629 -ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 20004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів справи № 2014OD0066 вбачається, що позивач у своїй заяві-анкеті від 20 березня 2014 року № 235 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданої до органу міграційної служби зазначав, що він є громадянином Афганістану та перебуває поза межами Батьківщини, в Україні, у зв'язку з тим, що він був змушений залишити територію Афганістану та шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я, а також стати жертвою переслідування через політичні погляди.

В ході проведеної співбесіди з працівниками профільного управління ГУ ДМС України в Одеській області (копія протоколу співбесіди від 03 квітня 2014 року) заявник повідомив наступне.

У 2013 році (приблизно в червні) він влаштувався охоронцем у школу в районі Сайдабал, де він перебував цілодобово, оскільки він не зміг знайти роботу у місті Кабул, де він мешкав зі своєю родиною. Одного вечора до школи зайшли шестеро невідомих людей, які почали змушувати залишити на території школи металеву коробку. Після того,як позивач відмовився це виконувати, під загрозою вбивства з вогнепальної зброї він був змушений залишити коробку в школі. Коли невідомі пішли, позивач відкрив коробку та побачив вибуховий пристрій, після чого звернувся до правоохоронних органів. Поліцейські підтвердили, що в коробці знаходився саморобний вибуховий пристрій та повідомили, що незнайомі люди є представниками радикального руху «Талібан». Позивачем також було повідомлено, що представники поліції не в змозі були надати йому захист, так як через добу приміщення школи було обстріляно з вулиці. Після вказаної події позивач без зволікань виїхав до батьків у місто Кабул, після чого одразу ж покинув Батьківщину, побоюючись подальшої розправи з боку талібів. Близькі родичі позивача залишились проживати на Батьківщині у місті Кабул.

Позивач вважає, що «ті люди зможуть його знайти». Поліція його попереджала, що в них є фото позивача та інша інформація. Приймаючи до уваги те, що вони хотіли зробити з позивачем то вони зроблять, оскільки це таліби і вони роблять подібні речі.

За результатами вивчення матеріалів особової справи заявника та аналізу інформації по країні походження, ГУ ДМС в Одеській області сформовано висновок від 09 вересня 2014 року про те, що відповідно до абзацу 4 пункту 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якого встановлено, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідування та утисків на батьківщині його особисто або членів його сімї за політичною, релігійною чи іншою ознаками, а тому рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову громадянину Афганістану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що згідно відомостей, наданих позивачем, причиною залишення країни громадянської належності є політичні переконання. Отже, очевидно, що позивач використав зазначену обставину для того, щоб виїхати з Афганістану з метою легалізуватися на території Україні.

З письмових заперечень відповідача вбачається, що надані позивачем твердження мають значні відмінності та виглядають цілком вигаданими. До того ж іноземець не надав третій особі жодних документів, які могли б ідентифікувати його особу або хоча б підтвердити факт його працевлаштування охоронцем в школі. Позивач не може назвати жодної дати будь-якої події та пояснити, чому було прийнято рішення виїжджати з країни, адже ніхто з його близьких родичів не зазнавав будь-яких переслідувань після його від'їзду з Батьківщини. Негативним елементом також вважається довгострокове нелегальне перебування іноземця на території України.

Проаналізувавши доводи позивача, суд не знаходить доказів для висновку, що він переслідувався в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

В ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у політичних переслідуваннях та наявності загрози його життю чи здоров'ю з цих підстав. Посилання позивача на матеріали із загальнодоступних засобів масової інформації (повідомлення (звіти) міжнародних неурядових правозахисних організацій та ін.) суд відхиляє, оскільки наведена в них інформація про негативну оцінку правлячого режиму в Афганістані та випадки порушення прав людини носить або загальний неопосередкований характер, або не стосується конкретно позивача.

Також суд звернув увагу на те, що позивач не відразу звернувся по прибутті до України до органу міграційної служби за визнанням його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, позивач потрапив до Україні в листопаді 2013 року, тоді як за захистом звернувся лише наприкінці березня 2014 року, пояснивши, що спочатку він звернувся до представництва управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Таким чином, позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пункті 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

Пленум Вищого адміністративного суду України звернув увагу та чітко зазначив, що об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

В матеріалах справи містяться копії заяв-анкет, реєстраційного листка позивача, протоколів співбесід, висновків спеціалістів третьої особи щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З аналізу особової справи позивача вбачається відсутність у останнього об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.

Частиною сьомою статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Натомість інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 4.1. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України 07 вересня 2011 року № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

В той же час, відповідно до пункту 10 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25 червня 2009 року № 1, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Судом встановлено, що відповідач в порядку, встановленому чинним законодавством, провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.

При цьому, також враховує те, що частиною третьою статті 10 Закону передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.

Згідно зі статтею 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

З аналізу матеріалів особової справи та пояснень позивача, суд вбачає в діях позивача ознаки мігранта, який добровільно залишив свою країну, керуючись причинами особистого характеру.

З огляду на зазначені пояснення та докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку про те, що позивач підпадає під ознаки мігранта.

Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження.

На підставі вказаного та, з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону, суд дійшов висновку, що відповідач правомірно відмовив позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.

Крім того суд зазначає, що як встановлено матеріалами справи, відповідачем і третьою особою при вирішенні питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, всебічно та повно вивчено всі обставини справи, встановлено відсутність умов, передбачених пунктом 1 та 13 частини першої статті 1 Закону щодо позивача.

Таким чином, суд вважає, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому підстави для задоволення позову в частині визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України від 15 жовтня 2014 року № 537-14 відсутні.

Враховуючи, що судом встановлено правомірність дій відповідача щодо прийняття оскаржуваного рішення, то позовні вимоги в частині зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства також не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги та наявності порушеного права, у зв'язку із чим суд приходить до висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому статті 254 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя-доповідач В.І. Келеберда

Судді І.А. Качур

В.А. Кузьменко