Постанова № 71814717, 18.01.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц/353/2018 Головуючий у 1-й інстанції - Трусова Т.О.

753/13965/15 Доповідач Чобіток А.О.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 січня 2018 року Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого-судді - Чобіток А.О.

суддів - Соколової В.В., Шебуєвої В.А.

при секретарі - Луговому Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєднався ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, треті особи : приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Волошенюк Леся Олександрівна, Відділ державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності ,-

в с т а н о в и в:

У серпні 2015 року позивач пред'явила вказаний позов до відповідачів та зазначала, що з 23 березня 2015 року у провадженні Дарницького районного суду міста Києва перебуває цивільна справа за її позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в розмірі 53 900 доларів США та моральної шкоди у сумі 13 475 грн.. Ухвалою цього суду від 29 квітня 2015 року задля забезпечення її позову було накладено арешт на належне ОСОБА_1 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 у вигляді заборони вчиняти будь-які дії з приводу відчуження вказаної квартири. Попри вказаних обставин ОСОБА_1 12.05.2015 року здійснила відчуження квартири, на яку судом накладено арешт, за договором дарування своєму синові - ОСОБА_2. Вважає, що вказаний договір є нікчемним та недійсним. Посилаючись на вказані обставини, позивач просила визнати договір дарування , укладений між відповідачами, недійсним. Визнати право власності на спірну квартиру за ОСОБА_1, застосувавши реституцію, оскільки вказаний правочин не мав наміру на реальне настання правових наслідків, а вчинений з метою приховання квартири від можливого звернення стягнення на неї, що є порушенням ч. 5 ст. 203 ЦК України.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року позов задоволено частково. Ухвалено визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1,у кладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; повернути за недійсним правочином квартиру у власність ОСОБА_1; стягнути з відповідачів на користь позивача судовий збір у розмірі 1705 грн. 75 коп. з кожного.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, до якої приєднався ОСОБА_2, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що суд прийшов до хибного висновку про те, що договір дарування не був спрямований на реальне настання правових наслідків та про те, що обдарований, підписуючи договір дарування, не намагався досягти правового результату, не встановивши при цьому умислу сторін оспорюваного правочину щодо його фіктивності. Висновки суду не можна вважати переконливими, оскільки суд пов'язав фіктивність договору з його невиконанням, тоді як за матеріальним законом визнання недійсним фіктивного договору пов'язане з наміром сторін створити правові наслідки правочину. Крім того, зазначено, що вимога про визнання оспорюваного у даній справі правочину з підстав його фіктивності не заявлялась, та фактично судом не досліджувалась, відтак представник ОСОБА_1 був фактично позбавлений можливості надати будь-які пояснення або заперечення з цього приводу.

Заперечуючи проти апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3 зазначала , що оспорюваний правочин укладався всупереч судового рішення, що набрало законної сили; правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, внаслідок чого є фіктивним.

При розгляді даної справи судом першої інстанції встановлено, що у березні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою від 29 квітня 2015 року, постановленою у судовому засіданні з участю сторін, суд задовольнив заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову та наклав арешт на належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 3).

12 травня 2015 року між ОСОБА_1 (дарувальником) та її сином ОСОБА_2 (обдаровуваним) укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого дарувальник подарувала обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв у дар, вказану двокімнатну квартиру загальною площею 81 кв.м., житловою площею 39,4 кв.м (а.с. 221-222).

Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Волошенюк Л.О., яка внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про перехід права власності на вищевказану квартиру до ОСОБА_2 (а.с. 9).

На момент нотаріального посвідчення договору дарування в Єдиний державний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про накладений судом арешт внесені не були.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду міста Києва від 16 грудня 2015 рокута Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справи від 13 квітня 2016 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3стягнуто борг за договором позики та судові витрати у загальному розмірі 1 422 365,77 грн. (а.с. 58-59).

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 частково, суд першої інстанції виходив з того, що борг ОСОБА_1 за судовим рішенням перед позивачем становить майже півтора мільйона гривень, а стороною відповідача не надано доказів наявності у неї іншого майна, за рахунок якого можливо виконати рішення суду, внаслідок чого оспорюваний правочин порушує майнові права позивача ОСОБА_3.При укладенні договору дарування ОСОБА_1 приховала від нотаріуса наявність судового рішення про арешт майна скориставшись тим, що відомості про арешт не були внесені до Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що дає підстави вважати оспорюваний договір дарування таким, що не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а укладався з метою приховання квартири від можливого звернення стягнення на неї в порядку виконавчого провадження. Оскільки за чинним законодавством реєстрацію права власності здійснює нотаріус, який виконує також функцію державного реєстратора, жодних дій, спрямованих на виконання договору дарування син дарувальника - відповідач ОСОБА_2, не вчиняв і доказів, що обдаровуваний, підписуючи договір дарування, намагався досягти правового результату, суду не надано.

Ухвалюючи рішення у даній справі суд першої інстанції керувався нормами ч.1 ст. 215, ч.ч. 1-3, 5 ст. 203, 234,ч. 1 ст. 216 ЦК України.

Вислухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_3 та її представника, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, Апеляційний суд міста Києва , який діє відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, ч. 4 ст. 147 та п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у складі колегії суддів вважає таке рішення суду законним та обґрунтованим, відповідним встановленим обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами, висновків якого доводи апеляційної скарги не спростовують з наступних підстав.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного

Суду України № 6-1873цс16 від 19.10.2016 року.

У даній справі , відповідач ОСОБА_1 , відчужуючи належне їй на праві власності нерухоме майно своєму сину, була обізнана про судове рішення про накладення арешту на спірну квартиру в рамках справи за позовом ОСОБА_3 до неї про стягнення боргу у розмірі 53 900 доларів США, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання можливого судового рішення на користь ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Про те , що дії сторін договору були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, свідчить той факт, що таке відчуження відбулось у короткий проміжок часу після накладення арешту ( через 12 днів), а також те, що навіть у самому договору його сторони визначили, що Дарувальник (ОСОБА_1.) і надалі проживатиме в даній квартирі.

Тобто фактично змінилась особа власника майна, проте ОСОБА_1 залишилась володільцем та користувачем спірного майна.

Та обставина , що дії ОСОБА_1 щодо відчуження спірної квартири під час дії судового рішення про накладення на нього арешту були умисними підтверджується зокрема і вироком Дарницького районного суду міста Києва від 01.02.2017 року, залишеного без змін судом апеляційної інстанції, за яким ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України. При цьому судом встановлено, що «29.04.2015 року Дарницьким районним судом м. Києва по справі №753/5741/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 постановлено ухвалу про забезпечення позову та накладено арешт на нерухоме майно ОСОБА_1 у вигляді заборони вчиняти будь-які дії з приводу відчуження її майна, а саме належної, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, серія та номер: 24258030, виданого Реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві 15 липня 2014 року, квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.Вказана ухвала оголошена у відкритому судовому засіданні за участю ОСОБА_1, допущена до негайною виконання та набрала законної сили. Так, 12.05.2015 року о 15 год. 44 хв. ОСОБА_1, перебуваючи у приміщенні за адресою: АДРЕСА_2, будучи єдиним власником квартири АДРЕСА_1, знаючи про існування ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 29.04.2015 року про накладення арешту на вказану квартиру та усвідомлюючи про те, що судом заборонено її відчуження, та будучи особою якій це майно ввірено, всупереч вимогам вказаної ухвали, реалізуючи свій злочинний умисел, направлений відчуження арештованого майна, здійснила реалізацію шляхом укладення договору дарування майна, на яке накладено арешт, а саме квартири АДРЕСА_1, із своїм сином ОСОБА_2, як посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Волошенюк Л.О. та зареєстровано в реєстрі за №№186,187.

У подальшому договір дарування зареєстровано у Державному реєстрі: речових прав на нерухоме майно за №9631255 від 12.05.2015року.».

Суд апеляційної інстанції приймає вказаний доказ, оскільки він не був поданий до суду першої інстанції з об'єктивних причин.

Таким чином достовірно встановлено, що дії сторін оспорюваного правочину були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів , що і було враховано судом першої інстанції при вирішенні даної справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що вимога про визнання оспорюваного у даній справі правочину з підстав його фіктивності не заявлялась, та фактично судом не досліджувалась, відтак представник ОСОБА_1 був фактично позбавлений можливості надати будь-які пояснення або заперечення з цього приводу, суд апеляційної інстанції також відхиляє з наступних підстав .

Перевіряючи даний аргумент скарги, судом апеляційної інстанції ретельно досліджено матеріали справи, а також прослухано технічний запис судового засідання від 21.06.2016 року, у якому судом першої інстанції оголошувались позовні вимоги ОСОБА_3 та у якому сторони надавали пояснення.

Так, ОСОБА_3 свої вимоги щодо визнання оспорюваного правочину пов'язувала з тим, що він не був направлений на реальне настання правових наслідків, а був направлений на приховання спірного майна від виконання можливого рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 на її користь коштів, посилаючись при цьому на ч. 5 ст. 203 ЦК України, яка є загальним правилом до ст.ст. 234,235 ЦК України.

Та обставина, що ОСОБА_3, яка не є фахівцем права, вказувала, що оспорюваний правочин є і нікчемним і недійсним, аргумент скарги не підтверджує, оскільки Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 5 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» роз'яснено, що оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Згідно з ч. 1 ст. 214 ЦПК України у редакції 2004 року , саме під час ухвалення рішення суд вирішує, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Так, судом першої інстанції при розгляді даної справи правильно встановлено правовідносини сторін із встановлених обставин та підстав, якими ОСОБА_3 обґрунтовувала свої вимоги, та вірно застосовано до цих правовідносин правову норму .

Будь-яких інших порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які б призвели до безумовного скасування рішення суду, що ухвалене судом першої інстанції за нормами ЦПК у редакції 2004 року, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про законність та обґрунтованість рішення ухваленого по даній справі та відсутність підстав до його скасування.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-384, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєднався ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий : Судді: