Рішення № 71813833, 26.01.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/6890/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі про визнання протиправним рішення та зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просить суд визнати протиправним рішення відповідача від 01.12.2017 № 860303 «Про відмову в призначенні пенсії»; зобов’язати відповідача призначити та виплатити позивачу пенсію за віком на підставі заяви від 05.10.2016 № 6278.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2017 у справі № 520/9342/17 визнано протиправним та скасовано рішення № 6278 управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси від 12.10.2016 «Про відмову в призначенні пенсії» та зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі повторно розглянути її заяву № 6278 від 05.10.2016 про призначення пенсії за віком. 01.12.2017 територіальним управлінням ПФУ повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 № 6278 від 05.10.2016 та відмовлено в призначенні пенсії з підстави ненадання документу, що підтверджує громадянство України. При цьому предметом розгляду справи № 520/9342/17 слугувала відмова, яка обумовлена аналогічними обґрунтуваннями, які в свою чергу в судовому порядку визнані неспроможними. Так, позивач є громадянином України і з 16.09.2003 прийнята на консульський облік Генеральний консульством України у Франкфурті-на-Майні для постійного проживання у ФРН. Саме цей документи за правилами Закону України «Про громадянство України» підтверджує громадянство позивача. Натомість відповідач безпідставно посилається на необхідність надання позивачем для вирішення питання про призначення їй пенсії документу, який підтверджує її громадянство, оскільки такий документ відповідачу надавався як під час першого, так і під час повторного (на виконання рішення суду) звернення. Зважаючи на неправомірність відмови та наявність законних підстав для призначення їй пенсії, позивач звернулася до суду із вказаним позовом.

Ухвалою судді від 27.12.2017 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

15.01.2018 до суду надійшов відзив Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі на позовну заяву, згідно якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі та просив відмовити у задоволенні позову, пославшись на п.2.3 Порядку подання та оформлення документів про призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2000, згідно якого надається свідоцтво про народження або паспорт особи, якій призначається пенсія. За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), проте при зверненні за призначенням пенсії позивачем не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні, що на думку теруправління ПФУ є підставою для відмови в призначенні їй пенсії.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судом встановлено, що 05.10.2016 ОСОБА_1 звернулась до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси із заявою про призначення пенсії за віком.

Рішенням від 12.10.2016 № 6278 Управлінням Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси (правонаступник - Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі) було відмовлено позивачу у призначенні пенсії у зв’язку із ненаданням або документу, що підтверджує громадянство України або постійне місце проживання на території України. В рішенні зазначено, що за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), проте при зверненні за призначенням пенсії позивачем не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні. Відповідачем у наведеному рішенні зазначено, що для вирішення питання про призначення позивачу пенсії необхідно надати документ, що підтверджує громадянство України або постійне місце проживання на території України.

Не погодившись із вказаним рішенням, позивач оскаржила останнє до Київського районного суду м. Одеси (справа № 520/9342/17).

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 28.08.2017 заявлений позов задоволено. Визнано протиправним рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 12.10.2016 № 6278 «Про відмову в призначенні пенсії». Зобов'язано Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі призначити та виплатити позивачу пенсію за віком з 05.10.2016.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2017 апеляційну скаргу Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі на постанову Київського районного суду м. Одеси від 28 серпня 2017 року задоволено частково. Постанову Київського районного суду м. Одеси від 28 серпня 2017 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії скасовано. Прийнято нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення № 6278 Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси від 12.10.2016 «Про відмову в призначенні пенсії». Зобов’язано Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі повторно розглянути заяву ОСОБА_1 № 6278 від 05.10.2016 про призначення пенсії за віком. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено за передчасністю.

На виконання рішення апеляційного суду 01.12.2017 Центральним об’єднаним управлінням Пенсійного фонду України в м. Одесі повторно розглянуто заяву ОСОБА_1. № 6278 від 05.10.2016, в результаті чого прийнято рішення № 860303 про відмову в призначенні пенсії.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення необґрунтованим, а позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню у зв’язку з наступним.

Зі змісту оскаржуваного рішення від 01.12.2017 № 860303 вбачається, що при зверненні за призначенням пенсії ОСОБА_1 не було надано паспорт громадянина України або посвідки на постійне проживання в Україні. Вказано, що для вирішення питання призначення пенсії необхідно надати документ, що підтверджує громадянство України та постійне місце проживання на території України. В якості правового обґрунтування вказані п.1 ст.8 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», ст.5 Закону України «Про громадянство України», п.2.3 Порядку подання та оформлення документів про призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2000.

З викладеного вище вбачається, що відповідачем під час повторного розгляду звернення ОСОБА_1 від 05.10.2016 залишено поза увагою висновки Київського районного суду м. Одеси та Одеського апеляційного адміністративного суду у справі № 520/9342/17, зокрема в частині спірного питання щодо поданих позивачем при зверненні документів.

Так, вирішуючи спір у справі № 520/9342/17, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з наступного.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 49, другим реченням статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України(неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною другою статті 8 КАС України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

Відповідно до частин першої і четвертої статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III встановлено, що документами, які підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Отже, право громадянина України на призначення пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Пунктом 1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку).

Як вже зазначалось, відповідно до статті 5 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

З огляду на матеріали справи для призначення пенсії позивачем при зверненні 05.10.2016 був наданий паспорт громадянина України для виїзду за кордон, з якого вбачається, що ОСОБА_1 є громадянином України та з 16.09.2003 прийнята на консульський облік Генеральним консульством України у Франкфурті-на-Майні для постійного проживання у ФРН.

На підставі викладеного суди обох інстанцій дійшли висновку про те, що посилання відповідача в оскаржуваному рішенні на необхідність надання позивачем для вирішення питання про призначення їй пенсії документу, що підтверджує громадянство України є безпідставними, оскільки такий документ позивачем був наданий.

Повертаючись до обставин справи, суд зазначає, що повторний розгляд теруправлінням ПФУ звернення ОСОБА_1 щодо призначення пенсії відбувався за аналогічних обставин, що були предметом розгляду по справі № 520/9342/17. Однак відповідачем з незрозумілих підстав проігноровано висновки судів, зокрема про те, що документом, що підтверджує громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон, і який в даному випадку є достатніми для розгляду відповідного звернення. Отже при повторному розгляді звернення ОСОБА_1 відповідачем також порушено приписи ст.5 Закону України «Про громадянство України», п.2.22 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1. В даному випадку позивач незалежно від місця проживання має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі Yvone van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії", п. 74).

Суд звертає увагу відповідача, що відповідно до Основного Закону України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання; усі суб’єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території; обов’язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п’ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).

Згідно з частиною другою статті 13 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453-VI судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід’ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

В рішенні у справі „Шмалько проти України“ від 20 липня 2004 року ЄСПЛ вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Суд також вважає за необхідне наголосити, що судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси людини. Останні ж, відповідно до ст.3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини визначено головним обов'язком держави. Тому реальне виконання рішення суду суб'єктом владних повноважень є завершальним етапом захисту прав, сприяє втіленню законів у життя та зміцненню авторитету держави в цілому.

Адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 Конвенції стороні на судовому етапі, втрачають сенс (рішення ЄСПЛ «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997).

Аналогічні засадничі твердження містяться і в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затверджених Указом Президента України № 361/2006 від 10 травня 2006 року. Вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. У той самий час судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням, відзначається у Концепції.

На підставі викладеного, суд вважає рішення Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 01.12.2017 № 860303 «Про відмову в призначенні пенсії» прийнятим без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права, у зв’язку із чим останнє підлягає скасуванню, а позов в цій частині – задоволенню.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя

В той же час, застосування різних способів захисту порушеного права позивача повинно відбуватися з урахуванням конкретних обставин справи в кожному окремому випадку.

Звернення за захистом порушеного права у сфері публічно-правових відносин з зазначенням способу, який, на думку суду, не призводить до захисту права, не може бути підставою для відмови в позові, тобто, захисті права, що порушується. Суд, установивши порушення вимог законодавства, має захистити права та охоронювані законом інтереси, самостійно обравши спосіб, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Правову позицію щодо можливості обрання самим судом іншого способу захисту порушеного права позивача, у разі, якщо позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушених прав, підтримано Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України і у постанові від 20 квітня 2010 року за результатами перегляду за винятковими обставинами справи за позовом спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Харкові до відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», приватної фірми «Орнатус» про зобов’язання вчинити певні дії. Зокрема, в зазначеній постанові Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України вказала, що суд, пославшись на обрання позивачем неправильного способу захисту публічних інтересів держави, не врахував, що правила частини 3 статті 105 КАС України, стосовно зазначення позивачем у позовній заяві способу захисту судом порушених прав, не виключають можливості обрання іншого способу захисту самим судом. Зміст принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі зобов’язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні, в тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права.

Вирішуючи спір, суд враховує, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача в межах своєї компетенції розглянути звернення ОСОБА_2 від 05.10.2016 щодо призначення їй пенсії.

При цьому згідно ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов’язати відповідача - суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, без його практичного застосування. Зокрема, такого висновку дотримується Європейський суд з прав людини у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року.

Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відтак, суд окремо звертає увагу Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі на необхідність при розгляді звернення ОСОБА_1 про призначення пенсії вирішити питання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Зокрема з урахуванням висновку про те, що є паспорт громадянина України для виїзду за кордон є достатніми для розгляду відповідного звернення та не може слугувати підставою для відмови в його розгляді; висунення теруправлінням ПФУ додаткової вимоги щодо необхідності надання ОСОБА_1 паспорту громадянина України або посвідки на постійне проживання в Україні не ґрунтується на приписах законодавства та не може бути покладено в основу відмови у розгляді відповідного звернення.

В той же час, не підлягає до задоволення позовна вимога щодо зобов’язання відповідача призначити та виплатити позивачу пенсію за віком на підставі заяви від 05.10.2016 № 6278.

Так, рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні суд приймає у справах, де відповідач допустив неправомірну бездіяльність за умови обов’язку вчинити певну дію. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач, але не може втручатися в його компетенцію.

Проте за обставин справи, відповідачем не досліджувалось питання щодо наявності у позивача необхідного стажу для призначення пенсії та відповідні документи, що підтверджують такий стаж, у зв’язку із чим зазначена вимога заявлена передчасно.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.

Беручи до уваги сплачений ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 640 грн., позивачу у відповідності до ч.1 ст.139 КАС України належить присудити за рахунок суб'єкта владних повноважень понесені нею судові витрати.

Керуючись ст.ст. 242-246, 263 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (65113, АДРЕСА_1; іпн НОМЕР_1) до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (65121, м. Одеса, вул. Ільфа і Петрова, 4а; ЄДРПОУ 41248812) про визнання протиправним рішення та зобов’язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 01.12.2017 № 860303 «Про відмову в призначенні пенсії».

Зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі повторно розглянути заяву ОСОБА_1 № 6278 від 05.10.2016 року про призначення пенсії за віком з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з бюджетний асигнувань Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (41248812) на користь ОСОБА_1 (НОМЕР_1) судові витрати у розмірі 640 грн. (шістсот сорок гривень).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк

.