Постанова № 717759, 23.04.2007, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.04.07 р. Справа № 41/68а

м. Донецьк, вул. Артема, 157 к. 223

Суддя господарського суду Донецької області Гончаров С.А.

при секретарі судового засідання Возневій Н.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу

за позовом: Державного підприємства „Орджонікідзевугілля”,

м. Єнакієве Донецької області

до відповідача: Єнакієвської об’єднаної державної податкової інспекції,

м. Єнакієве Донецької області

про визнання частково недійсними податкових повідомлень-рішень №0002652340/0

від 29.12.2005 р. та №0002662340/0 від 29.12.2005 р.

СУТЬ СПОРУ:

Позивач, Державне підприємство «Орджонікідзевугілля», звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Єнакієвської об’єднаної державної податкової інспекції, про визнання недійсними прийнятих відповідачем податкових повідомлень-рішень та рішення про застосування штрафних (фінансових санкцій).

Ухвалою від 27.03.2006р. було відкрито провадження в адміністративній справі № 41/68а. Провадження у справі відбувалось за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

В позовній заяві від 14.03.2006 р., поданій до суду, позивач просив суд визнати недійними:

- податкове повідомлення-рішення № 0002652340/0 від 29.12.2005 р. на суму 2461170,00 грн. (в частині донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток в сумі 1586803,03 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 793401,51 грн.);

- податкове повідомлення-рішення № 0002662340/0 від 29.12.2005 р. на суму 73236,00 грн. (в частині донарахування податкових зобов’язань з податку на додану вартість в сумі 28878,34 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 14439,17 грн.);

- рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій № 0001052343/0 від 29.12.2005 р. на суму 71740,00 грн. (в частині застосування штрафних санкцій в сумі 22,74 грн.).

Клопотанням, що надійшло до суду 10.04.2006р. позивач змінив предмет позову та просив суд визнати недійними податкове повідомлення-рішення №0002652340/0 від 29.12.2005 р. в частині 2380204,54 грн. та податкове повідомлення-рішення №0002662340/0 від 29.12.2005 р. в частині 43317,51 грн.

Сторонами в судовому засіданні пояснено, що частка сум спірних податкових повідомлень-рішень, яка вимагається позивачем до визнання недійсною складається з сум основних платежів та сум штрафних (фінансових) санкцій, визначених відповідачем у розрахунках сум спірних податкових повідомлень-рішень, зроблених в розрізі встановлених порушень та наданих в ході попереднього провадження по справі.

Як випливає із змісту позовної заяви, письмових пояснень позивача, поданих суду 11.04.2007р., та пояснень по справі, наголошених у судовому засіданні, позовні вимоги позивач обґрунтовує невідповідністю спірних податкових повідомлень-рішень чинному законодавству. Він не погоджується з донарахуванням податкових зобов’язань та застосуванням штрафних санкцій, оскільки вважає, що відповідач прийняв спірні податкові повідомлення рішення на підставі хибних висновків, викладених в акті перевірки, та внаслідок невірного застосування норм податкового законодавства.

Зокрема, позивач вважає, що кошти, отримані ним від Міністерства палива та енергетики не можна вважати доходом, оскільки позивач використовував ці кошти не на власні потреби, а на погашення зобов’язань держави, що було передбачено ч.2 ст.28, ст.87 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”. Підприємство використовувало ці кошти виключно за призначенням та звітувало про їх використання і фактично виступало касиром щодо цих коштів, а тому, вони не підлягали включенню до складу валових доходів на підставі п.4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Позивач також наголошує, що платежі, які здійснювалися Міністерством палива та енергетики України на користь позивача, відповідно до Бюджетної класифікації, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. №604, та Роз’яснень щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету, затверджених наказом Державного казначейства України від 04.11.2004 р. №194, не можна віднести ані до дотацій, ані до субсидій з бюджетів. Також не є ці суми дотацією чи субсидією з фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування, оскільки законодавство України не передбачає можливості надання дотацій чи субсидій з таких фондів, крім випадку, який стосується дотацій, що надаються роботодавцям на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Позивач також стверджує, що безоплатне надання вугілля не призводить до отримання чи нарахування позивачем доходу. Вугілля, що надавалося, не може вважатися безоплатно наданими товарами, а операції з безоплатного надання вугілля – продажем товарів у розумінні п.п.1.23 і 1.31 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки відносини між робітниками і пенсіонерами, які отримують вугілля, і позивачем не ругулюються цивільним правом. Безоплатне надання вугілля певним категоріям осіб є обов’язковим в силу ч.7 ст.43 Гірничого закону України, а його кількість визначається колективним договором та галузевою угодою, тобто нормами трудового права.

Позивач також вважає безпідставним донарахування податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 7994,33 грн. і застосування штрафних санкцій в сумі 3997,17 грн., оскільки ані пп.8.4.8 п.8.4 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яка визначає порядок оподаткування операцій по ліквідації основних фондів, ані жодна інша норма Закону не зобов’язує платника податку включати до складу валового доходу вартість матеріалів, які утворилися від ліквідації основних фондів і були оприбутковані платником податку. До того ж, на думку позивача, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» не визначає дати виникнення у платника податку валового доходу у зв’язку з оприбуткуванням матеріалів, що утворилися при ліквідації основних фондів.

Позивач наполягає на безпідставності донарахування податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 18307,93 грн. і застосування штрафних санкцій в сумі 9153,97 грн. В обґрунтування своєї позиції позивач посилається на пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” та зазначає, що в цій нормі мова йде про витрати на утримання, експлуатацію та забезпечення основної діяльності приміщень, що використовуються для організації харчування, а не їдалень як таких. Витрати ж на придбання продуктів харчування не мають відношення до приміщень. Крім того, позивач наполягає на неможливості застосування п.16 Розділу ІІ „Перехідні положення” Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” та ст.96 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”, оскільки вони суперечать ст.15 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

Неправомірним, на думку позивача, є й донарахування податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 316990,83 грн. як і застосування у зв’язку з цим, штрафних санкцій в сумі 158495,42 грн. Як вважає позивач, зі змісту пп.8.2.1 п.8.2 ст.8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” випливає, що ТМЦ набувають статусу основних фондів, якщо платник податку призначає їх для використання у власній господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких ТМЦ, та якщо їх вартість перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. Про призначення платником податку використовувати ТМЦ як основні фонди можуть свідчити лише акти введення основних фондів до експлуатації, оскільки саме з цього моменту ТМЦ починають використовуватися за їх основним призначенням, а не як товари, що підлягають продажу третім особам.

Позивач наполягає на тому, що в ході перевірки відповідач не з’ясовував належним чином чи були введені ТМЦ в експлуатацію як основні фонди і в яких податкових періодах. З цих причин позивач вважає висновки відповідача про призначення позивачем придбаних ТМЦ для використання як основних засобів помилковими та такими, що зроблені без достатніх підстав. Позивач посилається на ч.2 ст.71 КАС України та стверджує, що податковим органом взагалі не доведено факт віднесення до складу валових витрат саме сум придбаних речей, як основних засобів, а тому безпідставні будь-які висновки про порушення ним положень Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Позивач не погоджується з донарахуванням йому податкових зобов’язань з податку на додану вартість в сумі 14078,34 грн. і застосуванням штрафних санкцій в сумі 7039,17 грн., оскільки донарахування було здійснене у зв’язку з включенням до складу податкового кредиту у повному обсязі сум ПДВ, сплачених в ціні продуктів харчування. Такі витрати, на думку позивача, підлягають включенню до складу валових витрат у повному обсязі, а тому пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість” не може застосовуватися у даному випадку.

Позивач також зазначає, що відповідач дійшов помилкових висновків про порушення позивачем пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість». На його думку, це положення податкового закону не зобов’язувало платника податку збільшувати суму своїх податкових зобов’язань у зв’язку з використанням основних фондів в операціях, що не є об’єктом оподаткуванням, і могло бути застосоване лише у тому випадку, коли придбання товарів (робіт, послуг) та наступне їх використання в операціях, що не є об’єктом оподаткування, мали місце в межах одного податкового періоду. Окрім того, позивач заперечує проти посилання відповідача на п.4.9 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки в акті перевірки та в спірному податковому повідомленні-рішенні відповідач посилається тільки на пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість” як на правову підставу донарахування податкового зобов’язання за це порушення. Як вважає позивач таке посилання не може бути прийнято до уваги з огляду на п.6.1 ст.6 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами”.

Позивач також підкреслює, що відповідачем при донарахуванні податкових зобов’язань з ПДВ у спірній сумі не було дотримано встановленого порядку визначення бази оподаткування, зокрема, не було прийнято рішення про застосування непрямих методів, не було обґрунтовано розмір бази оподаткування, що є порушенням п.4.9 ст.4 Закону України „Про податок на додану вартість”, п.1.20 ст.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, п.4.3 ст.4 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами”.

Відповідач проти позову заперечує та вважає, що висновки, викладені в акті перевірки є вірними, а спірні податкові повідомлення-рішення прийняті із дотриманням законодавства.

Зокрема, відповідач зазначає, що кошти, які надходили позивачу від Міністерства палива та енергетики України на погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги по втраті професійної працездатності згідно з Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», підлягали включенню до валового доходу позивача на підставі п.4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Частина коштів, в сумі 10555900,00 грн., позивачем була включена до рядка 01.6 «Інші доходи» декларації з податку на прибуток за 2004 рік, а інша частина, в сумі 1798100,00 грн. до складу валового доходу віднесена не була. Таким чином, позивач порушив п.4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», та занизив податкові зобов’язання з податку на прибуток на суму 449525,00 грн.

Стосовно донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток та застосування штрафних санкцій, що пов’язані з безоплатним наданням вугілля, відповідач пояснює, що, надаючи вугілля робітникам і пенсіонерам, позивач здійснював операції з безоплатного надання товарів відповідно до п.1.31 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже здійснював продаж товарів та отримував дохід, який мав включити до складу валового доходу на підставі пп.4.1.1 п.4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Відповідач також зазначає, що протягом 2004 року позивач оприбутковував металобрухт, отриманий від ліквідації основних засобів і запасних частин, тобто отримував дохід у матеріальній формі. Вартість металобрухту, на думку відповідача, мала бути включена позивачем до складу валового доходу відповідно до п.4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». В судовому засіданні відповідач також пояснив, що датою виникнення валового доходу у даному випадку є дата оприбуткування металобрухту.

Відповідач також вважає правомірним свій висновок про завищення позивачем валових витрат у зв’язку з включенням до їх складу витрат на придбання основних фондів. При цьому відповідач посилається на Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затверджене наказом Міністерства юстиції України від 27.04.2000 р. № 92, п.4.1 наказу позивача № 5 від 06.01.2004 р., журнали-ордери, відомості по рахункам 10 «Основні засоби», 11 «Інші необоротні матеріальні активи» структурних підрозділів позивача.

Щодо розміру витрат на придбання продуктів харчування відповідач вважає, що такі продукти харчування використовувалися для забезпечення основної діяльності їдалень структурних підрозділів позивача. Відповідно до пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.16 розділу ІІ «Перехідні положення» Закону України №349-ІV від 24.12.2002 р. «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та ст.96 Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» в 2004 році витрати на придбання продуктів харчування для забезпечення основної діяльності їдалень мали відноситися до складу валових витрат лише у розмірі 50%. Позивач включав до складу валових витрат повну суму, що призвело до завищення валових витрат на загальну суму 73231,70 грн. Це ж саме порушення призвело і до завищення податкового кредиту з податку на додану вартість, а саме, в порушення пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» позивач відносив до сладу податкового кредиту всю суму ПДВ, сплачену у зв’язку з придбанням продуктів харчування, у той час як він мав право збільшувати свій податковий кредит лише на половину суми. Таким чином, позивачем було завищено податковий кредит на суму 14078,34 грн.

Відповідач також наголошує, що позивачем було порушено п.4.9 ст.4 та пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» і занижено податкові зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 14808,33 грн. Порушення сталося внаслідок того, що позивач не нараховував податкові зобов’язання по операціях з ліквідації основних фондів, які розглядаються для цілей оподаткування як продаж таких основних фондів за звичайними цінами.

Сторонами у попередньому засіданні надані суду пояснення щодо визнання ними фактів проведення відповідачем перевірки позивача; складання акту перевірки та відображення у ньому порушень законодавства; прийняття за наслідками перевірки та на підставі акту перевірки спірних податкових повідомлень-рішень; визначення спірними податковими повідомленнями-рішеннями податкових зобов’язань з податку на прибуток в сумі 1640780,00 грн., з податку на додану вартість в сумі 48824,00 грн.; застосування спірними податковими повідомленнями-рішеннями штрафних санкцій в сумі 820 390,00 грн. (за податком на прибуток) та в сумі 24412,00 грн. (за податком на додану вартість).

Для з'ясування обставин, що стосуються включення позивачем до складу валових витрат витрат на придбання основних засобів і потребують спеціальних знань у галузі бухгалтерського обліку, судом було призначено судово-бухгалтерську експертизу.

Позивачем надані суду пояснення, відповідно до яких він з висновками експерта погоджується.

Відповідач подав суду пояснення, у яких проти результатів експертизи заперечив. Зокрема, відповідач зазначив, що експерт всупереч поставленим питанням не зробив розрахунок сум податку, який має бути донарахований позивачу; при встановлених порушеннях п.п. 5.3.2. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» у вигляді завищення валових витрат 3-го – 4-го кварталів 2004р. зробив висновок про те, що податок не підлягає донарахуванню, у експертному висновку відсутні пояснення щодо відхилень між розрахунками експерта та даними податкового обліку позивача; експертом не обґрунтовані суми валових витрат, при цьому суми валових витрат розраховані ним самостійно; експертом не враховані дані відомості 3.3. по рахунку 631, які відрізняються від даних, визначених ним самостійно, а також не визначено, яким чином ці розбіжності вплинули на аналітичний бухгалтерський облік операцій з придбання ТМЦ у ТОВ “Укргоскомп”.

Експерт надав суду пояснення щодо заперечень відповідача, у яких зазначив, що в ході проведення дослідження йому була надана довідка, згідно якої сума валових витрат на придбання ТМЦ, яка відображалась у рядку 04.1 декларації про прибуток позивача формувалась відповідно до даних дебетових оборотів по матеріальним рахункам (по класу 2 “Запаси”) з кредитами рахунків 631, 361, 371, 372, 685. Проте облікові регістри по цих рахунках, крім відомості 3.3. по рахунку 631 йому не були надані, що унеможливлювало співставлення даних книги обліку валових доходів та валових витрат за 2004 рік з даними відповідних регістрів бухгалтерського обліку. За таких обставин експертом не враховувалась сума валових витрат по розрахункам з ТОВ “Укргоскомп”, визначена за обліковими регістрами позивача, а така сума витрат була визначена на підставі первинних документів та застосована замість суми визначеної за обліковими регістрами при розрахунку фактичної суми валових витрат.

Експертом також пояснено, що при здійснені розрахунків валових витрат ним застосовувалось правило “першої із подій” встановлене Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» та не проводились розрахунки суми податку, оскільки у зв’язку з встановленим на підставі дослідження первинних документів заниженням валових витрат у відповідних податкових періодах такий податок не підлягав донарахуванню.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши додатково надані документи та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:

Позивач є юридичною особою, зареєстрований виконавчим комітетом виконавчого комітету Єнакієвської міської Ради 03.03.2003 р. за № 320, перебуває на податковому обліку як платник податків у Єнакієвській об’єднаній державній податковій інспекції.

З 02.11.2005 р. по 13.12.2005 р. відповідач провів планову документальну перевірку дотримання позивачем вимог податкового і валютного законодавства за період з 01.01.2004 р. по 30.06.2005 р.

За наслідками перевірки відповідачем було складено акт №1678/23/32276912 від 20.12.2005 р. (надалі – акт перевірки).

В ході перевірки відповідач дійшов таких висновків:

про порушення позивачем пп.4.1.6 п.4.1, п.4.1, п.4.11 ст.4, п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2, пп.5.3.2, пп.5.3.3, пп.5.3.9 п.5.3, пп.5.4.9, пп.5.4.10 п.5.4, пп.5.6.1, пп.5.6.2 п.5.6, пп.5.7.1 п.5.7, п.5.9 ст.5, пп.8.3.1 п.8.3 ст.8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, внаслідок яких позивачем було занижено податкове зобов’язання за податком на прибуток на загальну суму 1 640 780,00 грн., в тому числі: за 2 квартал 2004 року – 661 250,00 грн.; за 3 квартал 2004 року – 326 250,00 грн.; за 4 квартал 2004 року – 653 300,00 грн.

про порушення позивачем пп.3.1.1 п.3.1, п.4.1, пп.7.2.1, пп.7.2.6 п.7.2, пп.7.4.1, пп.7.4.3, пп.7.4.4, пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість”, внаслідок яких позивачем було занижено податкове зобов’язання за податком на додану вартість на загальну суму 48 824,00 грн., в тому числі: за січень 2004 року – 1 549,00 грн.; за лютий 2004 року – 4 493,00 грн.; за березень 2004 року – 3 366,00 грн.; за квітень 2004 року – 1 636,00 грн.; за травень 2004 року – 1 526,00 грн.; за червень 2004 року – 1 390,00 грн.; за липень 2004 року – 2 361,00 грн.; за серпень 2004 року – 17 601,00 грн.; за вересень 2004 року – 439,00 грн.; за жовтень 2004 року – 3 010,00 грн.; за листопад 2004 року – 1 503,00 грн.; за грудень 2004 року – 9 851,00 грн.; за червень 2005 року – 99,00 грн.

На підставі акту перевірки та здійснених в ході перевірки висновків відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення:

№ 0002652340/0 від 29.12.2005 р., яким позивачу визначено податкове зобов’язання з податку на прибуток в загальній сумі 2461170,00, в тому числі в сумі 1640780,00 грн. за основним платежем, в сумі 820 390,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями;

№ 0002662340/0 від 29.12.2005 р., яким позивачу визначено податкове зобов’язання з податку на додану вартість в загальній сумі 73236,00 грн. в тому числі в сумі 48824,00 грн. за основним платежем, в сумі 24412,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Позивачем наведені податкові повідомлення-рішення оспорюються частково, а саме:

№ 0002652340/0 від 29.12.2005 р. в частині визначення суми податкового зобов’язання з податку на прибуток за основним платежем в сумі 1586803,03 грн., за штрафними фінансовими санкціями в сумі 793401,51 грн.

№ 0002662340/0 від 29.12.2005 р. в частині визначення суми податкового зобов’язання з податку на додану вартість за основним платежем в сумі 28878,34 грн., за штрафними фінансовими санкціями в сумі 14439,17 грн.

1. По податковому повідомленню-рішенню №0002652340/0 від 29.12.2005 р.

1.1. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 449 525,00 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 224 762,50 грн.

У акті перевірки відповідач зазначає, що в 4-му кварталі 2004 р. позивачу від Міністерства палива та енергетики України надішли кошти в сумі 1798100,00 грн., призначені для погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги по втраті професійної працездатності згідно з Законом України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”. Зазначена сума, на думку відповідача, мала бути віднесена до складу валових доходів позивача, однак позивач отримані кошти до складу валових доходів не включив, що призвело до заниження податкових зобов’язань з податку на прибуток на суму 449525,00 грн. Таким чином, як зазначено в акті перевірки, позивачем було порушено п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, а тому йому має бути донараховано податкове зобов’язання з податку на прибуток в сумі 449525,00 грн. та застосовані штрафні санкції в сумі 224762,50 грн.

З висновками відповідача не можна погодитися з таких причин.

По-перше, відповідно до змісту п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” валовим доходом є загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. №87, визначає доходи як збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Власним капіталом є частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань.

Отже, сам лише факт отримання платником податків коштів не означає виникнення у такого платника податків доходу. Необхідною умовою для визнання отриманих коштів доходами є виникнення у отримувача економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до зростання власного капіталу.

Отримання позивачем коштів від Міністерства палива та енергетики не збільшило економічних вигод та не призвело до збільшення власного капіталу позивача, оскільки зазначені кошти були призначені для погашення зобов’язань не позивача, а держави. Такий висновок випливає з аналізу норм Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”.

Зокрема, частиною 2 ст.28 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік” було передбачено погашення державою в 2004 році в повному обсязі заборгованості шахтарям з регресних позовів та одноразової допомоги по втраті професійної працездатності, яка склалася станом на 1 квітня 2004 року. Таке погашення мало відбуватися за рахунок коштів Державного бюджету України і за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Статтею 87 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік” було передбачено механізм виконання державою своїх зобов’язань. Відповідно до цієї норми кошти на часткове покриття витрат на погашення заборгованості шахтарям з регресних позовів та одноразової допомоги у зв'язку з втратою професійної працездатності, яка склалася станом на 1 квітня 2001 року, у сумі 200 000 тис. гривень виплачуються за рахунок Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Перерахування цих коштів здійснювалося Державним казначейством України на окремі рахунки Міністерства палива та енергетики України шляхом застосування щоденного нормативу відрахувань від доходів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у розмірі 13,5 відсотка.

Міністерство палива та енергетики в свою чергу перераховувало зазначені кошти вугільним підприємствам, що мали інформацію стосовно осіб, яким повинна бути погашена заборгованість. Вугільні підприємства використовували отримані кошти виключно за призначенням (здійснювали виплату коштів) та звітували про їх використання.

Таким чином, не включивши до складу валового доходу суму коштів, отриманих від Міністерства палива та енергетики на погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги по втраті професійної працездатності згідно Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”, позивач не порушував п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, оскільки ані отримання коштів, ані виплата їх шахтарям не призвели до економічних вигод позивача у вигляді збільшення власного капіталу, або за рахунок цих коштів здійснювалося погашення зобов’язань держави, а не позивача.

По-друге, кошти, отримані позивачем, від Міністерства палива та енергетики, не можуть розглядатися як дотація чи субсидія з державного бюджету чи фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування та не повинні включатися до складу валового доходу на підставі абз. 12 пп.4.1.6 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” з огляду на наступне.

Відносно дотацій

Поняття дотації чинним законодавством України не визначено, хоча сам термін „дотація” зустрічається у законодавчих актах. Зокрема, у переважній більшості випадків термін „дотація” вживається щодо розрахунків між бюджетами різних рівнів.

У деяких випадках цей термін зустрічається, коли мова йде про здійснення державною чи органами місцевого самоврядування виплат на користь суб’єктів господарювання (наприклад, виробники сільськогосподарської продукції, місцеві засоби масової інформації тощо). Однак, термін „дотація” в законодавчих актах України не вживається щодо виплат на користь підприємств вугільної промисловості.

Слід також зазначити, що відповідно до ст.8 Бюджетного кодексу України для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників застосовується бюджетна класифікація України.

Бюджетна класифікація має такі складові частини: 1) класифікація доходів бюджету; 2) класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету; 3) класифікація фінансування бюджету; 4) класифікація боргу.

На виконання ст.8 Бюджетного кодексу України Міністерством фінансів України було затверджено Бюджетну класифікацію (наказ від 27.12.2001 р. №604). Класифікація видатків бюджету наведена у розділі ІІ бюджетної класифікації, однак термін „дотація” у цій класифікації не зустрічається. В згаданому наказі Міністерства фінансів України слово „дотація” міститься лише: у Частині 1 „Класифікація доходів бюджету” бюджетної класифікації і вживається щодо коштів, які отримують місцеві бюджети від державного бюджету (код бюджетної класифікації 41020000); у Додатку 2 до наказу „Тимчасова класифікація видатків та кредитування місцевих бюджетів (з перехідною таблицею до нової функціональної класифікації видатків та кредитування бюджету)” і вживається щодо коштів, які надаються місцевими бюджетами житлово-комунальному господарству, та щодо міжбюджетних розрахунків.

Таким чином, бюджетне законодавство України не знає такого виду видатків з державного бюджету як дотація.

Що стосується дотацій з фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, про які йде мова у абзаці 12 пп.4.1.6 п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, то законодавство України передбачає можливість надання дотацій лише за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Такі дотації надаються роботодавцям на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних. Можливість надання дотацій з Фонду соціального страхування від нещасних випадків не передбачена.

На підставі вищевикладеного можна дійти висновку про відсутність правових підстав вважати кошти, отримані позивачем від Міністерства палива та енергетики України, дотацією.

Відносно субсидій

На відміну від дотації поняття субсидії більш визначено. Відповідно до Роз’яснень щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету, затверджених наказом Державного казначейства України від 04.11.2004 р. №194, під субсидією розуміються всі невідплатні поточні виплати підприємствам, які не передбачають компенсації у вигляді спеціально обумовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також видатки, пов'язані з відшкодуванням збитків державних підприємств.

Субсидії як вид видатків бюджету належать до категорії „Субсидії і поточні трансферти” (КЕКВ 1300), до якої відносяться всі невідплатні державні платежі, які не підлягають поверненню і передбачаються лише на поточні цілі одержувача бюджетних коштів.

Під кодом 1310 бюджетна класифікація містить такий підвид субсидій і поточних трансфертів як субсидії та поточні трансферти підприємствам (установам, організаціям). В Роз’ясненнях щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету зазначено, що до цього підвиду видатків бюджету входять поточні платежі юридичним особам, які включають субсидії госпрозрахунковим підприємствам, установам та організаціям; субсидії підприємствам і організаціям сільського господарства; субсидії на покриття збитків державних підприємств; державна підтримка підприємств; приріст обігових коштів, державна підтримка громадських організацій інші субсидії. За зазначеним кодом одержувачі бюджетних коштів здійснюють тільки поточні видатки.

На підставі викладеного, можна виокремити такі характерні риси субсидій: 1) субсидії мають невідплатний характер та не передбачають компенсації у вигляді спеціально обумовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведені платежі; 2) субсидії можуть використовуватись одержувачами тільки для здійснення поточних видатків.

Обставини справи свідчать про те, що виплати, які здійснювалися Міністерством палива та енергетики України на користь позивача, не мають ознак субсидій, оскільки: зазначені виплати мали нерегулярний характер; позивач не мав права використовувати ці кошти на власні поточні потреби; за рахунок отриманих коштів позивач мав здійснити погашення зобов’язань держави, а саме: здійснити погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги по втраті професійної працездатності.

Таким чином, відсутні правові підстави вважати кошти, отримані позивачем від Міністерства палива та енергетики України, субсидією з державного бюджету. Так само не є ці кошти субсидією з фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування, оскільки чинне законодавство України не передбачає можливість надання таких субсидій.

Підсумовуючи вищевикладене, слід дійти висновку про те, що твердження відповідача про необхідність включення коштів в сумі 1 798 100,00 грн., отриманих позивачем від Міністерства палива та енергетики України, до складу валових доходів не ґрунтуються на законодавстві, а донарахування відповідачем позивачу податкових зобов’язань в сумі 449 525,00 грн. є безпідставним, внаслідок чого є безпідставним застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій в сумі 224 762,50 грн.

1.2. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 793 984,95 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 396 992,48 грн.

В акті перевірки відповідач зазначає, що позивачем протягом 2004 року здійснено продаж вугільної продукції своїм робітникам та пенсіонерам на загальну суму 3 175 939,78 грн., в тому числі: в першому кварталі 2004 року – на суму 502 066,32 грн., в другому кварталі – на суму 628 111,31 грн., в третьому кварталі – на суму 993 500,60 грн., в четвертому кварталі – на суму 1 052 261,55 грн. Вартість вугілля, реалізованого робітникам, на думку відповідача, мала бути включена до складу валового доходу, однак позивач цього не зробив і тим самим порушив пп.4.1.1 п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”. На підставі таких висновків відповідач донарахував позивачу податкове зобов’язання з податку на прибуток в сумі 793 984,95 грн. та застосував до позивача штрафні санкції в сумі 396 992,48 грн.

Висновки відповідача, викладені в акті перевірки, не відповідають фактичним обставинам справи, а твердження про заниження позивачем валового доходу в цій частині не ґрунтуються на законодавстві.

Відповідно до ч.7 ст.43 Гірничого закону України вугледобувні підприємства зобов’язані безоплатно надавати визначеним категоріям осіб (працівники та пенсіонери) вугілля на побутові потреби у розмірі, що визначається колективним договором та галузевою угодою.

На підставі зазначеної норми позивач протягом 2004 року здійснював безоплатне надання вугілля на побутові потреби своїм працівникам та пенсіонерам.

Як з’ясувалося у судовому засіданні, відповідач вважає, що безоплатне надання працівникам і пенсіонерам вугілля на побутові потреби є безоплатним наданням товарів у розумінні Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” і, відповідно, підпадає під визначення „продаж товарів”, а вартість цього вугілля має включатися до складу валового доходу позивача на підставі пп.4.1.1 п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

Такі висновки відповідача є хибними.

По-перше, відповідно до пп.4.1.1 п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” валовий доход платника податку на прибуток включає загальні доходи від продажу товарів. Зазначена норма нерозривно пов’язана з п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, яка визначає загальні ознаки валового доходу: валовий доход - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Наведені вище норми Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” свідчать про те, що підставами збільшення валового доходу платника податку на прибуток у певному податковому періоді на підставі пп.4.1.1 п.4. ст.4 Закону є: факт здійснення операції з продажу товарів; факт виникнення у платника податку доходу від здійснення операції з продажу товарів; доход має виникнути шляхом його отримання або нарахування; отримання або нарахування доходу має мати місце в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі.

Зміст вказаних правових норм чітко свідчить про те, що сам лише факт здійснення операції з продажу товарів не є підставою для збільшення валового доходу платника податку на прибуток. Необхідними умовами для цього є наявність всіх обставин, наведених вище.

Стверджуючи про здійснення позивачем операцій з продажу вугілля, відповідач, однак, ані в акті перевірки, ані в судовому засіданні не зазначає: який саме доход виник у позивача від безоплатної передачі вугілля працівникам і пенсіонерам для побутових потреб; чи був цей доход отриманий позивачем чи нарахований; в якій формі у позивача виник доход в грошовій, матеріальній чи нематеріальній.

Оскільки зазначені обставини відповідачем не доведені, то твердження про виникнення у позивача валового доходу є безпідставними.

По-друге, відповідно до п.1.31 ст.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” продаж товарів – це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.

Під безоплатно наданими товарами п.1.23 ст.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” розуміє: товари, що надаються платником податку згідно з договорами дарування, іншими договорами, які не передбачають грошової або іншої компенсації вартості таких матеріальних цінностей і нематеріальних активів чи їх повернення, або без укладення таких угод; товари, передані юридичній чи фізичній особі на відповідальне зберігання і використані нею в її виробничому або господарському обороті.

Таким чином, головними ознаками продажу товарів, в тому числі безоплатного надання товарів, є: передача права власності на такі товари; цивільно-правовий характер відносин сторін.

Аналіз фактичних обставин справи свідчить про те, що безоплатне надання вугілля для побутових потреб, що здійснювалося позивачем, не відповідає цим ознакам.

Однією з основних засад цивільного законодавства є принцип свободи договору, який полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.ст. 3, 627 ЦК України).

Однак, у випадку з безоплатним наданням вугілля для побутових потреб працівникам та пенсіонерам, що здійснюється відповідно до ч.7 ст.43 Гірничого закону України, про свободу договору не йдеться, оскільки вугільне підприємство не має змоги визначити умови надання вугілля (наприклад, встановити відплатність надання), обрати контрагента тощо.

Окрім того, частиною 7 ст.43 Гірничого закону України передбачено, що кількість вугілля, яке надається, визначається колективним договором, який є сферою регулювання трудового права.

У вугільного підприємства взагалі відсутнє волевиявлення на безоплатне надання вугілля для побутових потреб працівникам та пенсіонерам. Це є дії направлені на виконання обов’язку примусового характеру, оскільки безоплатне надання вугілля є обов’язком вугільного підприємства встановленого ч.7 ст.43 Гірничого закону України.

По-третє, як зазначалось, валовий доход при оподаткуванні визначений законом як доход “від усіх видів діяльності” платника податків. Проте, стаття 43 Гірничого закону України, на підставі якої підприємства з видобутку вугілля та вуглебудівні підприємства зобов’язані безоплатно надавати вугілля на побутові потреби визначає права та соціальні гарантії працівників гірничих підприємств.

Таким чином, безоплатне надання вугілля – є соціальною пільгою працівників гірничих підприємств гарантованих державою, не може бути ототожнено та не є будь-яким видом діяльності платника податку з яким закон пов’язує отримання платником податку доходу.

За таких обставин, у суду відсутні підстави вважати характер відносин між вугільним підприємством та працівниками (пенсіонерами) таким, що направлений на отримання доходу та, як наслідок підпадає під визначення валового доходу у розумінні податкового законодавства.

На підставі викладеного, слід дійти висновку про те, що відповідачем безпідставно донараховані позивачу податкові зобов’язання з податку на прибуток в сумі 793 984,95 грн. та застосовані штрафні (фінансові) санкції в сумі 396 992,48 грн.

1.3. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 7 994,33 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 3 997,17 грн.

В ході перевірки відповідачем встановлено та у акті перевірки відображено, що в 2004 році позивачем було оприбутковано металобрухт, який утворився внаслідок списання основних засобів та запасних частин, на суму 31 977,32 грн., однак вартість оприбуткованого металобрухту не була включена позивачем до складу валового доходу, що, на думку відповідача, є порушенням п.4.1 ст.4 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” та призвело до заниження податкових зобов’язань з податку на прибуток в сумі 7 994,33 грн. На підставі таких висновків відповідач донарахував позивачу відповідну суму податкових зобов’язань та застосував штрафні санкції.

Такі висновки відповідача не узгоджуються з вимогами законодавства.

Порядок оподаткування операцій пов’язаних з ліквідацією основних фондів визначений ст.8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

Відповідно до пп.8.4.8 п.8.4 ст.8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" у разі ліквідації основних фондів за рішенням платника податку або якщо з незалежних від платника податку обставин основні фонди (їх частина) зруйновані, викрадені чи підлягають ліквідації або платник податку змушений відмовитися від використання таких основних фондів з обставин загрози чи неминучості їх заміни, зруйнування або ліквідації, платник податку в звітному періоді, в якому виникають такі обставини:

- збільшує валові витрати на суму балансової вартості окремого об'єкта основних фондів групи 1, при цьому вартість такого об'єкта прирівнюється до нуля;

- не змінює балансову вартість груп 2, 3 і 4 стосовно основних фондів цих груп.

При ліквідації основних фондів утворюються матеріали, які оприбутковуються платником податків. Однак, надходження таких матеріалів не спричиняє жодних наслідків для оподаткування податком на прибуток, оскільки Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” не вимагає включення до складу валового доходу вартості оприбуткованих матеріалів.

Валові доходи у платника податку виникають лише при наступному продажу оприбуткованих матеріалів. Сторонами пояснено, що спірний металобрухт був в подальшому проданий та ця операція знайшла своє відображення при формуванні валових доходів позивача за відповідний податковий період.

Що ж до оприбуткування металобрухту внаслідок списання основних фондів, то Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» не визначає навіть дати виникнення валових доходів при такому оприбуткуванні, оскільки пп.11.2.1 п.11.2 ст.11 визначає, що датою збільшення валового доходу вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, у разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівку - дата її оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного надання результатів робіт (послуг) платником податку.

Взагалі відносно оприбуткування товарів, то така обставина є підставою для визначення дати збільшення валових витрат, відповідно до абз. 3 п. 11.2.1. наведеного пункту закону.

Таким чином, не ґрунтуються на вимогах закону твердження відповідача про те, що позивач повинен був збільшити валові доходи у податковий період оприбуткування отриманого від списання металобрухту.

Враховуючи викладене, донарахування відповідачем позивачу суми податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 7 994,33 грн. та застосування до позивача штрафних санкцій в сумі 3 997,17 грн. є безпідставним.

1.4. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 18 307,93 грн. і застосування штрафних санкцій в сумі 9 153,97 грн.

В акті перевірки відповідач зазначає, що позивач в 2004 році помилково відніс до складу валових витрат повну вартість придбаних продуктів харчування для забезпечення основної діяльності їдалень, що перебувають на його балансі, що призвело до завищення валових витрат на суму 73 231,70 грн., в тому числі: по їдальні СП „Шахта „Булавинська” – 33 365,00 грн., по їдальні СП „Шахта „Полтавська” – 29 866,70 грн. На підставі зроблених висновків відповідач донарахував позивачу податкове зобов’язання за податком на прибуток в сумі 18 307,93 грн. і застосував до позивача штрафні санкції в сумі 9 153,97 грн.

В обґрунтування своєї позиції відповідач посилається на пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, п.16 Розділу ІІ „Перехідні положення” Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” та ст.96 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”.

Відповідно до пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” до валових витрат відносяться витрати платника податку на утримання, експлуатацію та забезпечення основної діяльності приміщень, що використовуються платником податку для організації харчування працівників такого платника податку, що перебували на балансі та утримувалися за рахунок такого платника податку на момент набрання чинності цим Законом (крім капітальних затрат, які підлягають амортизації).

Згідно з п.16 Розділу ІІ „Перехідні положення” Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” у 2003 році витрати, пов'язані із забезпеченням основної діяльності об'єктів соціальної інфраструктури, визначених у підпункті 5.4.9 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", включаються до складу валових витрат платника податку у розмірі 50 відсотків від суми понесених витрат.

Статтею 96 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік” дію положення пункту 16 розділу II "Перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" продовжено до 1 січня 2005 року.

Проте, відповідачем не враховано, що в пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” йдеться про витрати на утримання, експлуатацію та забезпечення основної діяльності приміщень, що використовуються для організації харчування, а не їдалень як таких. Витрати ж на придбання продуктів харчування, які в подальшому реалізуються на загальних засадах не мають відношення до приміщень. До витрат на утримання, експлуатацію та забезпечення основної діяльності таких приміщень у цьому разі слід відносити витрати на оплату праці та соціальні внески персоналу, витрати на електроенергію (за винятком електроенергії, використаної для приготування страв) та опалення в зимовий період тощо.

Також, у судовому засіданні позивач заперечив ту обставину, що визначені у акті перевірки їдальні СП „Шахта „Булавинська” та СП „Шахта „Полтавська” є об'єктами соціальної інфраструктури, що використовуються платником податку для організації харчування працівників такого платника податку. Позивач пояснив, що це є заклади громадського харчування загального типу, де на загальних засадах здійснюється реалізація товарів, продуктів та послуг з харчування громадян, коло яких нічим не обмежено. Операції з продажу таких товарів, робіт, послуг знаходять своє відображення у складі валових доходів позивача на загальних підставах.

Відповідачем такі твердження позивача в порядку ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства не спростовані, належними та допустимими доказами відповідачем не доведено, що їдальні СП „Шахта „Булавинська” та СП „Шахта „Полтавська” є саме об'єктами соціальної інфраструктури та використовуються позивачем виключно для організації харчування його працівників. З акту перевірки встановлення таких обставин не вбачається, а тому суд доходить висновку, що твердження відповідача про порушення пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” зроблені на підставі припущень.

Окрім того, відповідно до ст.15 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону. Стаття 1 Закону України “Про систему оподаткування” визначає, що встановлення і скасування податків і зборів, ставок, механізму їх справляння, а також пільг щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування

Таким чином, суд не приймає до уваги посилання відповідача на положення ст.96 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”, оскільки цей закон регулює бюджетні, а не податкові відносини, не відноситься до законів про оподаткування, а тому його не застосування позивачем при визначенні своїх валових витрат є обґрунтованим в межах податкового законодавства.

З викладеного випливає, що є необґрунтованим донарахування відповідачем позивачу податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 18 307,93 грн. і застосування до позивача штрафних санкцій в сумі 9 153,97 грн.

1.5. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 316 990,83 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 158 495,42 грн.

В акті перевірки відповідач зазначає, що позивач в 2004 році в порушення пп.5.3.2 п.5.3 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” включив до складу валових витрат витрати на придбання основних засобів та необоротних матеріальних активів, які підлягають амортизації, на загальну суму 1 267 963,30 грн., в тому числі: у 1 кварталі 2004 року – 864 153,37 грн.; у 2 кварталі 2004 року – 187 976,17 грн.; у 3 кварталі 2004 року – 171 480,39 грн.; у 4 кварталі 2004 року – 44 353,33 грн.

Таким чином, за висновками відповідача, позивачем були завищені валові витрати, що призвело до заниження податкового зобов’язання з податку на прибуток. Враховуючи викладене, відповідач донарахував позивачу податкове зобов’язання з податку на прибуток в сумі 316 990,83 грн. та застосував до позивача штрафні санкції в сумі 158 495,42 грн.

Позивач проти такого донарахування заперечив, стверджуючи, що не всі товарно-матеріальні цінності вартість, яких була віднесено до складу валових витрат є основними засобами та відповідачем при перевірці валових витрат за 2004 рік не були враховані всі витрати, які реально понесені позивачем та повинні були бути включені до складу валових витрат. Позивач також зазначав, що встановивши недоліки у його бухгалтерському обліку, відповідач все ж таки керувався його показниками, та не здійснив перевірку необхідних показників на підставі первинних документів.

В ході провадження по справі для роз’яснення питань відносно проведених відповідачем розрахунків валових витрат позивача, належної оцінки заявлених сторонами вимог та заперечень та наданих доказів судом призначалась судово-бухгалтерська експертиза.

Висновок експертизи від 03.01.2007р. № 146/24 доданий до матеріалів справи. Дослідження проводилось і висновок складений експертом Машиніченко О.А, який має вищу економічну освіту, спеціальність - економіст, кваліфікацію судового експерта за фахом “Дослідження документів бухгалтерського обліку та звітності”, “Дослідження документів про фінансово-кредитні операції”, “Дослідження документів про економічну діяльність підприємства”, має атестаційне свідоцтво № 907 від 10.06.2005р. Експерт був попереджений про кримінальну відповідальність, передбачену ст. 384 КК України. За таких умов, у суду не має підстав для сумнівів в упередженості або недостатній кваліфікації особи, що дала експертний висновок.

Огляд експертного висновку показує, що в ході дослідження експертом використовувались матеріали справи, представлені згідно клопотань додаткові матеріали: наказ про облікову політику ДП “Орджонікідзевугілля”, первинні бухгалтерські документи (прибуткові накладні, платіжні доручення і т.ін..), які є підставою для формування спірних сум валових витрат І – ІV кварталів 2004р.; зворотно-сальдові відомості по рахункам класів 1, 2, 6 у відповідних частинах за І – ІV квартали 2004р.

Присутній у судовому засіданні експерт пояснив суду, що ним обрана така методика дослідження, за якою ним на підставі даних первинних бухгалтерських документів, облікових регістрів позивача та розшифровок до них була визначена загальна сума валових витрат позивача за кожний з податкових періодів 2004р. в частині витрат на придбання товарів робіт послуг, які не відносяться до основних фондів та з урахуванням встановлених законодавством правил ведення податкового обліку було розраховано валові витрати позивача за охоплений перевіркою період, перевірена правильність їх відображення у деклараціях позивача з податку на прибуток за відповідні періоди, що було співставлено з висновками акту перевірки, на підставі чого надано відповідь на поставлені питання та проведені розрахунки, які вимагались судом.

Дослідження судом експертного висновку, з урахуванням зазначених пояснень, дозволяє зробити висновок, що проведене експертом дослідження цілком відповідає поставленим питанням. Крім того, суд зазначає, що висновок складений у відповідності з вимогами Закону України «Про судову експертизу», містить докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті таких досліджень висновки, які мають відповідне обґрунтування.

За таких умов, висновок експерта прийнято судом в якості належного доказу по справі.

Як вбачається з експертного висновку, в ході проведеного експертом дослідження та зроблених розрахунків, ним встановлено віднесення до складу валових витрат витрат на придбання устаткування у 1-му кварталі 2004 р.– 858278,36 грн., 2-му кварталі 2004 р.– 2143677,15 грн., 3-му кварталі 2004 р.– 141085,55 грн., 4-му кварталі 2004 р.– 97148,43 грн.

На виконання встановленої судом для проведення дослідження вимоги про здійснення розрахунку сум валових витрат за кожний з податкових періодів, експертом розраховані суми валових витрат по апарату управління, які позивач мав право включити до складу валових витрат кожного з періодів 2004р. на товарно-матеріальні цінності придбані у ТОВ “Укргоскомп”, а саме, у 1-му кварталі 2004 р.– 2666408,92 грн., 2-му кварталі 2004 р.– 3394326,13 грн., 3-му кварталі 2004 р.– 3737751,52 грн., 4-му кварталі 2004 р.– 1520451,07 грн. При розрахунку валових витрат позивача за відповідні податкові періоди наведені вище суми витрат на придбання устаткування правомірно не були враховані експертом через застосування положень п. 5.3.2. ст. 5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

При цьому, з експертного висновку випливає, що визначені ним суми валових витрат не відповідають сумам валових витрат, які обліковувались у облікових регістрах позивача, зокрема, відомості 3.3. по рахунку 631 “Розрахунки з вітчизняними постачальниками”.

Такі розбіжності пояснені експертом у судовому засіданні невідповідністю наведених у облікових регістрах позивача даним первинних бухгалтерських документів, які відображають фінансово-господарську діяльність позивача за перевірений період.

Так, в ході судового засідання експертом пояснено, що дослідження первинних документів позивача свідчить про те, що позивач припустився помилок при обліку сум валових витрат, які зазначав у відповідних облікових регістрах бухгалтерського обліку та з яких дані переносилися до податкового обліку та податкових декларацій. Розрахунок валових витрат ”суцільним порядком” проведений на підставі первинних документів дозволяє експерту зробити висновок про невідповідність даних облікових регістрах позивача, зокрема, відомості 3.3. по рахунку 631.

Таке вбачається з експертного висновку, яким встановлено, що суми витрат, відображених у цій відомості не відповідають даним відповідних первинних документів, а саме суми витрат по придбанню ТМЦ у ТОВ “Укргоскомп” у відомості у 1-му кварталі 2004 р.– занижені на 137221,64 грн., 2-му кварталі 2004 р.– занижені на 540401,65 грн., 3-му кварталі 2004 р.– завищені на 121479,41 грн., 4-му кварталі 2004 р.– завищені на 97148,43 грн.

Експертом пояснено, що за умови невідповідності даних облікових регістрів даним первинних документів ним застосовувались виключно дані первинних документів та на їх підставі перераховувались всі показники, які мають застосовуватись при розрахунку валових витрат.

Суд погоджується з наведеною методикою дослідження, оскільки таке цілком відповідає поставленому питанню, яке полягає саме у дослідженні даних та проведення розрахунків валових витрат позивача відповідності первинним документам. Суд приймає до уваги твердження експерта про те, що дані облікових регістрів у будь-якому випадку повинні відповідати даним первинних документів, а за умови такої невідповідності розрахунки показників, що впливають на оподаткування платника податків повинні відбуватись на підстави виключно первинних документів.

Зважаючи на наведене суд не приймає до уваги заперечення відповідача про неврахування експертом даних облікових регістрів позивача, зокрема, відомості 3.3. по рахунку 631, оскільки, як зазначалось, в ході експертного дослідження такі дані виявилися недостовірними, що між іншим випливає і із акту перевірки та підтверджено відповідачем у судовому засіданні.

Зазначені обставини призвели до заниження сум валових витрат при розрахунку податкових зобов’язань у 1-му кварталі 2004 р.– на 137221,64 грн., 2-му кварталі 2004 р.– на 540401,65 грн. та завищені сум валових витрат у 3-му кварталі 2004 р.– на 121479,41 грн., 4-му кварталі 2004 р.– на 97148,43 грн.

З огляду на наведене суд доходить до висновку, що відповідачем при проведенні перевірки позивача були враховані лише ті порушення, які призвели до заниження податкових зобов’язань, порушення позивачем порядку ведення податкового обліку, що призвели до його завищення в ході перевірки не досліджувались та не враховувались, а були з’ясовані тільки під час проведення експертизи.

Таке не відповідає вимогам законодавства, оскільки перевірку проведено та донарахування позивачу податку на прибуток зроблено на підставі п. “б” п. 4.2.2. ст. 4. Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Відповідно до цієї норми податкове зобов’язання визначається з урахуванням як даних, що свідчать про його заниження, так і даних, що свідчать про його завищення.

З урахуванням встановленого заниження позивачем сум валових витрат у 1-му та 2-му кварталах 2004 р. (тобто за звітний період – піврічча 2004р.) на загальну суму 677623,29 грн. не призводять до виникнення податкових зобов’язань у наступних податкових періодах – 9 місяців 2004 року та 2004 рік – і встановлені в ході експертизи завищення валових витрат у 3-му та 4-му кварталах 2004 р. на загальну суму 218627,84 грн.

Таким чином, є цілком правомірним висновок експерта, про те, що з урахуванням отриманих ним даних про завищення (заниження) валових витрат у зв’язку з придбанням позивачем товарно-матеріальних цінностей у 2004 році донарахування податку не виникає.

Суд спростовує твердження відповідача про те, що експертом не проведений розрахунок всіх показників, на підставі яких формується сума оподатковуваного прибутку позивача, оскільки питання перевірки достовірності таких показників (валового доходу, витрат на заробітну плату, приросту-убутку тощо) перед експертом не ставились. Експертизою повинно було бути охоплено виключно питання формування позивачем валових витрат на придбання товарно-матеріальних цінностей.

З огляду на викладене донарахування податкових зобов’язань за податком на прибуток в сумі 316 990,83 грн. є помилковим, застосування штрафних санкцій, внаслідок такого нарахування в сумі 158 495,42 грн. - безпідставним.

2. По податковому повідомленню-рішенню №0002662340/0 від 29.12.2005 р.

2.1. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 14 078,34 грн. і застосування штрафних санкцій в сумі 7 039,17 грн.

У акті перевірки відповідачем зазначено, що позивач в порушення пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість” відніс до складу податкового кредиту 100% суми податку у розмірі 14 078,34 грн. по придбаних продуктах харчування для забезпечення основної діяльності їдалень, що перебувають на балансі позивача, зокрема: по їдальні СП „Шахта „Булавинська” – в сумі 6 105,00 грн., по їдальні СП „Шахта „Полтавська” – в сумі 7 973,34 грн. На підставі зроблених висновків відповідач донарахував позивачу податкове зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 14 078,34 грн. та застосував до позивача штрафні санкції в сумі 7 039,17 грн.

В обґрунтування своїх висновків відповідач посилається на пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість”, відповідно до якого якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. Оскільки, на думку відповідача, до складу валових витрат можна відносити лише 50% витрат на утримання об’єктів соціальної інфраструктури (пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”), то й до складу податкового кредиту можна відносити лише половину суми ПДВ, сплаченої в ціні товарів, придбаних для утримання таких об’єктів.

Тобто, питання донарахування податку на додану вартість цілком залежить від правомірності висновків про віднесення до складу валових витрат витрат на придбання продуктів харчування. Це питання розглянуто судом при розгляді податкового повідомлення-рішення від 29.12.2005 р. №0002652340/0 та зроблені висновки про те, що спірні витрати на придбання продуктів харчування повинні відноситися до складу валових витрат в повному обсязі, оскільки вони не мають відношення до утримання приміщення їдальні, про що йде мова у пп.5.4.9 п.5.4 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

За таких обставин відсутні підстави говорити про те, що продукти харчування, які придбавалися позивачем, не використовуються в його господарській діяльності та позивачем порушений пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість”.

Таким чином, донарахування відповідачем позивачу податкового зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 14 078,34 грн. та застосування до позивача штрафних санкцій в сумі 7 039,17 грн. є безпідставним.

2.2. В частині донарахування податкового зобов’язання в сумі 14 808,33 грн. і застосування штрафних санкцій в сумі 7 404,17 грн.

В акті перевірки відповідач зробив висновки, що в 2004 році позивачем при списанні основних засобів не було нараховано податкові зобов’язання з податку на додану вартість на залишкову вартість цих основних засобів, що є порушенням пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість”. Це порушення, на думку відповідача, призвело до заниження податкового зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 14 808,33 грн. Зважаючи на це, відповідач донарахував позивачу відповідну суму податкових зобов’язань та застосував до відповідача штрафні санкції в сумі 7 404,17 грн.

Такі висновки відповідача суперечать вимогам закону з огляду на наступне.

По-перше, відповідно до пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість” у разі коли товари, виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково ні, до суми податкового кредиту включається та частка сплаченого (нарахованого) податку при їх виготовленні або придбанні, яка відповідає частці використання таких товарів (робіт, послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.

Логіка міркувань відповідача полягає в тому, що списані позивачем основні засоби в частині їх залишкової вартості не використовуються в оподатковуваних операціях. Тому позивач не має права на включення до податкового кредиту тієї суми податку, яка була сплачена (нарахована) в ціні цих основних засобів та є пропорційною залишковій вартості. Оскільки ж в податковому періоді, в якому відбулося придбання (виготовлення) основних засобів до податкового кредиту була включена вся сплачена (нарахована) сума податку, то в податковому періоді, в якому відбувається списання, позивач має збільшити свої податкові зобов’язання на відповідну суму.

Така логіка відповідача не заснована на положеннях законодавства та є хибною.

Відповідно до ч.2 пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» суми податку на додану вартість, сплачені (нараховані) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням (спорудженням) основних фондів, що підлягають амортизації, включаються до складу податкового кредиту такого звітного періоду, незалежно від строків введення в експлуатацію основних фондів, а також від того, чи мав платник податку оподатковувані обороти протягом такого звітного періоду.

Зазначена норма Закону не ставить правомірність чи обгрунтованість включення сум ПДВ, сплачених (нарахованих) при придбанні основних фондів, у звітному періоді, у якому відбувалась сплата (нарахування), у залежність від наступного використання цих основних фондів в операціях, що не є об’єктом оподаткування. Таке включення до складу податкового кредиту є повністю заснованим на законі та не може розглядатися як помилка.

У свою чергу пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість” не містить вказівки на обов’язок платника податку збільшувати суму своїх податкових зобов’язань у зв’язку з використанням основних фондів в операціях, що не є об’єктом оподаткуванням, на суму (або її частину), яка була включена до податкового кредиту у попередніх податкових періодах.

Підпункт 7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість” може бути застосований лише у тому випадку, коли придбання товарів (робіт, послуг) та наступне їх використання в операціях, що не є об’єктом оподаткування, мали місце в межах одного податкового періоду.

Таким чином, у платника податку відсутні підстави збільшувати податкові зобов’язання при списанні основних фондів з залишковою вартістю на підставі пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України „Про податок на додану вартість”.

По-друге, відповідно до п.4.9 ст.4 Закону України „Про податок на додану вартість”, на який посилався відповідач в обґрунтування правомірності своїх висновків в ході розгляду спору, якщо основні виробничі фонди або невиробничі фонди ліквідуються за самостійним рішенням платника податку така ліквідація розглядається для цілей оподаткування як поставка таких основних виробничих фондів або невиробничих фондів за звичайними цінами, що діють на момент такої поставки, а для основних фондів групи 1 - за звичайними цінами, але не менше їх балансової вартості.

Таким чином, як видно із змісту наведеної норми, ліквідація основних фондів фактично визнається об’єктом оподаткування, а база оподаткування обчислюється як звичайна ціна основних фондів, що списуються, а для основних фондів групи 1 (до яких належать будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі) – звичайна ціна, але не менше їх балансової вартості.

В акті перевірки відповідач наводить перелік основних засобів, які були списані позивачем, з якого випливає, що ці основні засоби не відносяться до групи 1, а тому база оподаткування при їх списанні має обчислюватися на рівні їх звичайної ціни.

Порядок встановлення звичайної ціни визначений п.1.20 ст.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”. У той же час відповідач в акті перевірки визначає базу оподаткування на рівні залишкової вартості основних фондів. Відповідно ж до пп.1.20.51 п.1.20 ст.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” правила, визначені національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, застосовуються для обґрунтування рівня звичайної ціни лише у тому випадку, коли звичайна ціна не може бути визначена з використанням норм попередніх підпунктів. Причому правила бухгалтерського обліку застосовуються разом з національними стандартами з питань оцінки майна та майнових прав.

Окрім того, відповідно до пп.1.20.10 п.1.20 ст.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов'язань за непрямими методами. Така процедура визначена п.4.3 ст.4 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” Застосування такої процедури з матеріалів перевірки позивача не випливає, іншими доказами в ході розгляду справи не доведено.

Таким чином, слід зазначити, що встановлена законом процедура нарахування податкових зобов'язань за непрямими методами відповідачем не дотримана, а отже відповідач не мав права визначати позивачу суму податкового зобов’язання; неможливість застосування методів визначення звичайної ціни, рівень звичайних цін та, як наслідок, об’єкт оподаткування відповідачем не обґрунтований.

З огляду на викладене необґрунтованим є донарахування відповідачем податкових зобов’язань з податку на додану вартість в сумі 14 808,33 грн. і застосування штрафних санкцій в сумі 7 404,17 грн. є безпідставним.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 1, 4, 5, 8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, ст.ст. 1, 3, 4, 7 Закону України „Про податок на додану вартість”, ст. 87 Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”, ст. 1 Закону України “Про систему оподаткування”, ст.43 Гірничого закону України, ст.1, 4, 5, 6, 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», ст.ст.2-15, 17-18, 33-35, 45-46, 47-51, 56-59, 69-71, 72, 79, 86, 87, 94, 99, 104-107, 110-111, 121, 122-143, 151-154, 158, 160, 162, 163, 167, 185-186, 254 пунктами 6,7 розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги Державного підприємства «Орджонікідзевугілля» до Єнакієвської об’єднаної державної податкової інспекції задовольнити.

Визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Єнакієвської об’єднаної державної податкової інспекції № 0002652340/0 від 29.12.2005 р. - в частині донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток в сумі 1586803,03 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 793401,51 грн.;

Визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Єнакієвської об’єднаної державної податкової інспекції № 0002662340/0 від 29.12.2005 р. - в частині донарахування податкових зобов’язань з податку на додану вартість в сумі 28878,34 грн. та застосування штрафних санкцій в сумі 14439,17 грн.

Присудити з Державного бюджету України на користь Державного підприємства «Орджонікідзевугілля» витрати по сплаті судового збору в сумі 3,40 грн.

Постанова набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня проголошення постанови. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя