Рішення № 71686541, 15.01.2018, Шишацький районний суд Полтавської області

Справа №551/1027/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"15" січня 2018 р. Шишацький районний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді Вергун Н.В.,

при секретарі Курінній Я.М.,

за участю: представника позивача – адвоката ОСОБА_1,

представника відповідача за довіреністю ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Шишаки Полтавської області цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю « Агрофірма « ім. Довженка », треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю фірма « Астарта – Київ », про визнання контракту недійсним, -

в с т а н о в и в:

16 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю « Агрофірма « ім. Довженка » / далі за текстом, - Товариство /, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю фірма « Астарта - Київ », про визнання контракту недійсним.

В обґрунтування поданого позову, позивач послався на те, що у зв’язку із зміною істотних умов праці, що передбачало продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору, 03 січня 2017 року між ним, як генеральним директором Товариства, та Товариством в особі представника вищого його органу, від імені якого діяв генеральний директор ТОВ фірма « Астарта – Київ » ОСОБА_4, у відсутність жодних об’єктивних підстав для встановлення строкових трудових відносин, укладено контракт, терміном до 31 грудня 2019 року. Зважаючи на те, що посада генерального директора Товариства не відноситься до переліку працівників, які згідно з чинним законодавством мають працювати за контрактом, а положеннями статуту Товариства не передбачено можливості укладання із генеральним директором такої форми трудового договору, укладання контракту є незаконним, тому він має бути визнаний судом недійсним у відповідності з вимогами ст. 9 КЗпП України.

Окрім цього, на думку позивача, деякі умови Контракту погіршують його становище, як працівника, порівняно із законодавством України про працю, та, як наслідок, порушують його права та інтереси.

Зокрема, пункти 1.4, 2.2.3, 2.2.5, 2.2. 7, 2.2.8, 3.3, 4.3 - 4.5, 4.7, 4.9, 4.10, 7.2 Контракту виходять не тільки за межі регулювання трудового договору, а й суперечать чинному законодавству України та статуту Товариства.

Зобов’язання виконувати певні обов’язки протягом трьох років після закінчення строку Контракту та обмеження права на працю / пункти 5. 1, 6. 1, 6.2 Контракту /, порушують конституційні права на працю та свободу підприємницької діяльності.

Не ґрунтується на вимогах ст. 134 КЗпП України й положення п. 7.1, 7. 3 – 7.5 Контракту про повну, персональну матеріальну відповідальність, оскільки випадки повної матеріальної відповідальності чітко визначені у зазначеній нормі закону. Є такими, що суперечать вимогам ст.ст. 38, 39, 39 - 1 КЗпП України положення пунктів 8.3, 8.4 – 8.6 Контракту, що в цілому погіршує його становище, як працівника, та зумовило звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

13 грудня 2017 року представник відповідача за довіреністю ОСОБА_2 подала до суду відзив, згідно якого вважала посилання позивача на підстави визнання контракту недійсним такими, що не заслуговують на увагу, так як згідно з ч. 4 ст. 65 ГК України у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір / контракт /, в якому визначається строк найму, права, обов’язки і відповідність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення, інші умови найму за погодженням сторін. Оскільки вказана норма закону є імперативною та регулює трудові відносини між керівником будь – якого підприємства, в тому числі Товариства з обмеженою відповідальністю, тому в силу приписів ст. 21 КЗпП України з позивачем, як керівником, правомірно був укладений контракт.

Твердження позивача та його представника про відсутність відповідних положень статуту Товариства щодо укладання контракту з генеральним директором та повноважень вищого органу Товариства, від імені якого діяв ОСОБА_4, на укладання такого контракту є необґрунтованим, так як суперечать вимогам пунктів 5.4, 17.1, 19. 2 статуту Товариства та ч. 1 ст. 98, ч. 4 ст. 65 ГК України.

Виходячи з особливостей контрактної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, при укладенні контракту закон надає право сторонам встановлювати їхні права, обов’язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника й додаткові підстави розірвання договору, тому посилання позивача на незаконність покладення на нього додаткових обов’язків, обмежень та відповідальності, що суперечить ст. 9 КЗпП України, є безпідставними.

Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів того, що умови контракту містять законодавчо визначені підстави недійсності та того, яке ж саме його цивільне право порушено укладанням такого контракту, у задоволенні позову просила відмовити.

Разом з цим, звертала увагу суду на пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду, що є окремою підставою для відмови в задоволенні позову / а. с. 77 – 79, 96 /.

Цього ж дня, представник позивача - адвокат ОСОБА_1 надав суду відповідь на відзив, із змісту якої убачається, що найбільш суттєві й грубі порушення прав позивача, як працівника, передбачаються у зв’язку з застосуванням спірного контракту у майбутньому.

Зважаючи на те, що реальна загроза порушення прав позивача виникла в кінці жовтня – листопада 2017 року, коли між останнім та третьою особою ОСОБА_4 не було досягнуто домовленості щодо розміру компенсації за вихід з Товариства, у зв’язку з чим у відповідності з вимогами ч. 3 ст. 99 ЦК України його було відсторонено від посади генерального директора, вважав, що строки позовної давності порушені не були.

При цьому, на думку представника позивача є хибним твердження представника відповідача щодо сфери застосування ч. 4 ст. 65 ГК України, оскільки ГК України не регулює питання в яких саме випадках із керівником якого підприємства укладається договір, а з яким - контракт.

Зауважував, що підставою для недійсності є суперечність контракту вимогам ст. 9 КЗпП України, невідповідність іншому законодавству України / а. с. 98 – 101 /.

27 грудня 2017 року представник позивача за довіреністю ОСОБА_2 подала до суду заперечення проти позову, відповідно до яких остання вказувала на те, що підписуючи контракт позивач був ознайомлений з його умовами та з усіма можливими ризиками, відтак мав можливість звернутися до суду в межах трьохмісячного строку. Акцентувала увагу суду на вільному тлумаченні представником позивача норм ч. 4 ст. 65 ГК України, яка є імперативною та регулює трудові відносини між керівником будь – якого підприємства, в тому числі Товариства з обмеженою відповідальністю.

Виходячи з того, що позовною вимогою є визнання недійсним трудового контракту в цілому, відтак застосування ст. 9 КЗпП України є недоречним, оскільки її норми кваліфікують недійсними лише окремі його умови / а. с. 120 /.

За наслідками судового засідання, що мало місце 27 грудня 2017 року, розгляд справи за позовом ОСОБА_3 ухвалено продовжувати в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням осіб / а. с. 126 /

Позивач ОСОБА_3 до суду не з’явився, надавши представництво свої інтересів адвокату ОСОБА_1 / а. с. 61 – 65 /.

Представник позивача - адвокат ОСОБА_1 просив позов ОСОБА_3 задовольнити, виходячи з обставин, викладених у позовній заяві та заявах по суті справи.

Представник відповідача за довіреністю ОСОБА_2 вказувала на безпідставність позову, тому у його задоволенні просила відмовити.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, незважаючи на своєчасність повідомлення про місце, дату та час розгляду справи, до суду не з’явилися, причин своєї неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не заявили / а. с. 73, 115 – 118, 142, 143 /.

Зважаючи на думку представників сторін, суд з огляду на те, що явка до суду є правом, а не обов’язком учасників справи, вважає за можливе провести розгляд справи у відсутність третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Вислухавши пояснення представників сторін, перевіривши фактичні обставини справи, наявними в ній доказами, суд, керуючись принципом верховенства права, приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

Так, в ході розгляду справи встановлено, що між Товариством в особі представника Вищого його органу, від імені якого діяв генеральний директор ТОВ фірма « Астарта - Київ » ОСОБА_4, та ОСОБА_3, як посадовою особою Товариства, укладено контракт / а. с. 9 – 14 /.

Цей контракт укладено між Товариством і ОСОБА_3, якого відповідно до наказу № 81 – к від 26 грудня 2008 року призначено на посаду генерального директора Товариства, у зв’язку з змінами істотних умов праці, введених наказом № 64/2016 від 11 жовтня 2016 року, що передбачає можливість продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору / а. с. 9 /.

У зв'язку з укладанням контракту між його сторонами виникли трудові відносини, які врегульовано галузевим законодавством - трудовим, основу якого становить Кодекс законів про працю України.

Відповідно до ч. 1 ст. 3, ст. 4 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організації незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно з ч.1 ст.21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін / в тому числі матеріальна /, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі і достроково, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України / ч.3 ст.21 КЗпП України /.

У пунктах 7, 10, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що контракт є особливою формою трудового договору і укладається він, коли його застосування відповідає законодавству / ст. 21 КЗпП України /. Власник або уповноважений ним орган може вимагати від працівника, який працює за трудовим договором, укладення контракту тільки в тому разі, коли він відноситься до категорії працівників, які згідно з законодавством працюють за контрактом / наприклад, керівники підприємств /.

Разом з цим, право на укладення контракту з керівником підприємства визначено положеннями ч. 4 ст. 65 ГК України, відповідно до яких у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір / контракт /, в якому визначається строк найму, права, обов’язки відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

Законодавче визначення « підприємства » надано в ч. 1 ст. 62 ГК України, його види та організаційні форми передбачені ст. 63 цього ж Кодексу.

Можливість установлення особливостей праці, тобто особливостей правового регулювання певних трудових відносин, надаючи окремим підприємствам, установам, організаціям право регулювати трудові відносини їхніми статутами, положеннями, передбачено ч.2 ст. 3 КЗпП України.

Із змісту статуту Товариства, затвердженого протоколом загальних зборів учасників ТОВ « Агрофірма « ім. Довженка » від 18 травня 2016 року, слідує, що Товариство створено з ціллю здійснення господарської, фінансово – інвестиційної, комерційної та іншої діяльності з метою отримання прибутку.

Відповідно до п. 2. 1 Статуту, засновником Товариства, окрім інших, являється ТОВ фірма « Астарта - Київ » / а. с. 16 /.

Керівництво поточною діяльністю Товариства здійснює Генеральний директор, який призначається і звільняється з посади загальними зборами учасників за поданням учасників / представників учасників /, що визначено пунктами19.1, 19.2 статуту Товариства.

Протоколом загальних зборів учасників № 12/26/2016 від 26 грудня 2016 року Вищим органом Товариства визначено генерального директора ТОВ фірма « Астарта – Київ » ОСОБА_4 / а. с. 9 /.

Законність та правомірність рішення загальних зборів учасників Товариства № 12/26/2016 від 26 грудня 2016 року позивачем під сумнів не ставилася.

Отже, реалізуючи статутні повноваження, генеральний директор ТОВ фірми « Астарта - Київ » ОСОБА_4 діяв в межах, наданої йому загальними зборами учасників, компетенції та 03 січня 2017 року уклав зі ОСОБА_3, як генеральним директором Товариства, контракт, як особливу форму трудового договору.

Окрім цього, суд вважає, що сторони були вправі укласти трудовий договір у формі контракту, відтак доводи позивача та його представника про невідповідність укладеного контракту вимогам трудового законодавства, з посиланням на те, що посада генерального директора Товариства не відноситься до категорії осіб, які працюють за контрактом, - є безпідставними та необгрунтованими.

До такого висновку суд приходить, враховуючи положення ст. ст. 65, 78 ГК України, які встановлюють, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів; для керівництва господарською діяльністю підприємства власник /власники/ або уповноважений ним орган призначає /обирає/ керівника підприємства; у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір /контракт/, керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором / контрактом / відповідно до закону.

Разом з цим, особливості укладення контрактів при прийнятті на роботу працівників на підприємства, в установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також до громадян, визначається Положенням про порядок укладання контрактів при прийнятті / найманні / на роботу працівників, яке затверджене Постановою КМ України від 19 березня 1994 року №170, із наступними змінами та доповненнями.

Пунктом 5 цього Положення передбачено, що умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними.

Зазначений пункт Положення є аналогічним за змістом до ст.9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.

Конституційний Суд України в рішенні від 9 липня 1998 року №12-рп/98 зазначив у п.5 про те, що умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними /ст.9 КЗпП України/.

У цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що незважаючи на застереження, які містяться в Кодексі Законів про працю та інших актах трудового законодавства і спрямовані на захист прав громадян під час укладання ними трудових договорів у формі контрактів, сторонами в контракті можуть передбачатися невигідні для працівника умови: це як правило, тимчасовий характер трудових відносин, підвищена відповідальність працівника, додаткові підстави розірвання договору тощо.

Отже, аналізуючи норми законодавства про працю, враховуючи висновки Конституційного Суду України, суд приходить до переконання, що в трудовому контракті можуть передбачатися невигідні для працівника умови, в тому числі і щодо додаткових обов’язків та відповідальності, але вони не повинні суперчити чинному законодавству.

За таких обставин, суд не бере до уваги твердження позивача, що положення контракту в частині того, що права і обов’язки сторін регулюються контрактом / п. 1. 4. Контракту / порушують його права, як працівника. При укладенні контракту сторони, в тому числі й позивач, визнав, що його права й обов’язки регулюються Контрактом, статутом Товариства, а також чинним в Україні законодавством про працю.

З огляду на наведене, суд вважає твердження позивача щодо покладення на нього додаткових обов’язків, необхідних для продуктивної, безпечної та плідної праці керівника / розділ другий Контракту /, безпідставними, оскільки обумовлені обов’язки не погіршують його становище, як працівника.

Більше того, що робота, обумовлена трудовим договором, тобто трудова функція працівника, повинна визначатися на підставі максимуму трудових обов’язків. Конкретний обсяг і вид роботи можуть бути будь-якими, а отже, дозволяється виходити за межі нормативно - правових актів.

Вирішуючи позов у частині визнання недійсними підпунктів 7.1, 7.3 - 7.5 Контракту, суд виходить з того, що при його укладенні закон надав право сторонам не тільки встановлювати їхні права, обов'язки, а й посилену відповідальність керівника Товариства.

Такі умови контракту обумовлені сторонами, спрямовані на реальне їх настання та виконання сторонами договору. Тому, суд на момент розгляду питання недійсності контракту не вбачає їх невідповідність вимогам законодавства України та ст. 134 КЗпП України.

Окрім того, аналізуючи вказані пункти Контракту суд приходить до висновку, що вони передбачають загальні умови матеріальної відповідальності, що і в будь-якому випадку передбачено законом.

Отже, визначені у п. 7.1, 7.3 – 7.5 Контракту підстави матеріальної відповідальністі, не порушують прав позивача.

Щодо зобов’язання збереження конфіденційної інформації, комерційної таємниці, обмеження права на працю протягом 3-х наступних років після припинення контракту / п. 5.1, 6. 2 Контракту /, слід зазначити, що ці умови договору не порушують передбачене Конституцією України право позивача на працю та свободу підприємницької діяльності.

Згідно п. 6. 2 Контракту, керівник протягом трьох років після припинення трудових відносин не має права вчиняти будь – яких дій, направлених на зменшення землекористування Товариства або афілійованих з Товариством підприємств, тобто дій, які є конкурентними по відношенню до діяльності Товариства.

При таких обставинах, визначені пунктами 5.1 та 6.2 Контракту положення щодо зобов’язання керівника не вчиняти протягом трьох років після звільнення дій, конкурентних по відношенню до діяльності відповідача, не суперечать ч.3 ст. 21 КзпП України та іншим нормам законодавства України про працю, тому суд не вбачає порушення прав позивача.

При цьому, суд враховує, що умови, визначені у пунктах 5.1 та 6.2 Контракту не встановлюють жодних обмежень позивача після припинення трудових відносин з відповідачем виконувати будь-яку іншу роботу, окрім дій, направлених на зменшення землекористування Товариства.

Оскільки при оформленні трудових відносин сторонами за взаємною згодою було обумовлено укладення трудового договору саме у формі контракту, строк дії якого визначено до 31 грудня 2019 року, то права позивача та вимоги ст. 23 КЗпП України, на думку суду, жодним чином не були порушені.

Більше того, протягом строку дії даного трудового договору позивач не заявляв в установленому чинним трудовим законодавством порядку про намір укласти з відповідачем трудовий договір на невизначений строк, відтак його посилання на недійсність п. 8.5, 8.6 Контракту є такими, що не заслуговують на увагу.

Як слідує з матеріалів справи, позивач після укладення контракту приступив до своїх посадових обов'язків – генерального директора Товариства і до 15 листопада 2017 року працював на цій посаді. Будь-яких претензій протягом дев’яти місяців з приводу неправомірності укладеного трудового контракту позивач не пред'являв, тобто не вважав, що його трудові права порушуються. Лише після відсторонення його від посади, що мало місце 15 листопада 2017 року, позивач почав виражати свою не згоду з цього приводу.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, а в даному випадку трудового контракту, підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Однак, позивач, у порушення основних засад цивільного судочинства, не довів яке саме право його було порушення та в чому полягало його порушення. Посилання представника позивача на порушення прав останнього в майбутньому не заслуговують на уваги, оскільки суд не вирішує наперед порушеного права, відтак вважає посилання позивача та представника на недійсність умов Контракту, які передбачають підстави звільнення його з посади керівника / п. 8.3 – 8.6 Контракту /, такими, що не заслуговують на увагу.

Такий висновок суду підтверджується й тим, що наказом ТОВ « Агрофірма « ім. Довженка » № 224 к від 27 грудня 2017 року ОСОБА_3 на підставі протоколу № 12/27/2017 позачергових зборів учасників Товариства звільнено з посади у відповідності з п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. На момент прийняття остаточного рішення по справі, наказ про звільнення позивачем оскаржений не був, що не заперечувалося в ході розгляду справи його представником.

Таким чином, наведеним спростовуються доводи позивача та його представника, що умовами Контракту від 03 січня 2017 року було порушено, не визнано або оспорено права позивача, як працівника. Передбачені контрактом умови трудового договору не погіршують становище позивача порівняно із законодавством про працю, а відступ від положень трудового законодавства не порушує його законні права та інтереси, тому підстави для визнання вказаного контракту недійсним на підставі ст.9 КЗпП України відсутні.

Більше того, чинне трудове законодавство не передбачає випадків визнання трудового договору недійсним. Недійсними можуть визнаватися лише окремі умови трудового договору.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити та обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, з яких він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.

Ймовірне порушення прав працівника умовами контракту, укладеного 03 січня 2017 року, на думку суду, мають триваючу дію та продовжуються протягом всього часу роботи за такими умовами. Тому, посилання представника відповідача на те, що перебіг строку на оскарження до суду Контракту закінчився, повязано з невірним розумінням характеру порушень та помилковим тлумаченням правил статті 233 КЗпП України, відтак суд вважає, що позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності.

Питання судових витрат суд вирішує у відповідності зі ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 4, 5, 141, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю « Агрофірма « ім. Довженка », треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю фірма « Астарта – Київ » про визнання контракту недійсним, - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено через Шишацький районний суд Полтавської області до Апеляційного суду Полтавської області, шляхом подачі апеляційної скарги, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий суддя: