Постанова № 71634145, 15.01.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" січня 2018 р. Справа№ 910/9915/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Гаврилюка О.М.

Коротун О.М.

при секретарі судового засідання : Головатенко А.В.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 15.01.2018

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 (повний текст складено 22.09.2017)

у справі № 910/9915/17 (суддя Усатенко І.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗБК "Прогрес"

про визнання договору недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення № 1-2510/16 від 25.10.2016, укладеного між сторонами і припинення його дії на майбутнє.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що при укладанні спірного договору сторонами не було дотримано вимог чинного законодавства.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №910/9915/17 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" з рішенням суду не погодилося та звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №910/9915/17, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду від 20.09.2017 у справі № 910/9915/17 обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.10.2017 колегією суддів у складі: головуючий суддя Баранець О.М., судді Жук Г.А., Калатай Н.Ф. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 13.11.2017.

10.11.2017 через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів надійшов від відповідача відзив на апеляційну скаргу та клопотання про відкладення справи.

Через канцелярію суду 13.11.2017 від позивача надійшли додаткові обґрунтування.

Розпорядженням від 15.11.2017, в зв'язку з призначенням головуючого судді Баранця О.М. на посаду судді Верховного Суду (Указ Президента України № 357/2017 від 10.11.2017), відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3.Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний авторозподіл справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.11.2017, сформовано для розгляду зазначеної апеляційної скарги колегію суддів у складі: головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Сулім В.В., Гаврилюк О.М.

Ухвалою від 15.11.2017 у справі № 910/9915/17 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" прийнято до провадження вище зазначеною колегією суддів та призначено до розгляду на 18.12.2017 на 10:30.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2017, у визначеному складі відкладено розгляд апеляційної скарги на 15.01.2017.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 12.01.2018, у зв'язку із перебуванням судді Суліма В.В. у відпустці, апеляційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі : Майданевич А.Г. (головуючий), Гаврилюк О.М., Коротун О.М.

Вказана судова колегія прийняла матеріали справи № 910/9915/17 з розгляду апеляційної скарги до свого провадження і прийняла постанову у даній справі.

В призначене судове засідання 15.01.2017 з'явився представник позивача, який надавав свої пояснення, підтримував доводи, що викладені в апеляційній скарзі, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення господарського суду міста Києва скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача приймав участь в судовому засіданні 15.01.2017, який надавав свої пояснення, заперечував проти доводів, які викладені в апеляційній скарзі, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду міста Києва - слід залишити без змін, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 25.10.2016 між позивачем, як орендодавцем та відповідачем, як орендарем був укладений договір № 1 - 2510/16 оренди нежитлового приміщення (далі - договір). За умовами якого орендодавець обов'язується передати орендареві, а орендар зобов'язується прийняти в строкове платне користування нежитлові приміщення з наявним у ньому промисловим обладнанням та комунікаціями (надалі разом - об'єкт оренди), а саме: виробниче приміщення - формувальний (виборчий) цех площею 2 669, 7 кв. м. та БСУ площею 188, 5 кв. м., загальною площею - 2 858, 2 кв. м.(надалі приміщення); відкритий склад для піску та щебеню; підземна конвеєрна галерея з залізобетонними конструкціями підкранових шляхів; дороги для доступу до складу та до складу готової продукції. Приміщення заходиться за адресою: 08300, Київська область, місто Бориспіль, вулиця Запорізька, будинок №14.

З умов договору вбачається, приміщення на момент підписання договору придатне до використання, не продане, не подароване, не внесене як внесок до статутного фонду юридичних осіб, іншим чином не відчужене, орендодавець є власником приміщення на підставі права приватної власності на підставі протоколу №147633 проведення електронних торгів та акту виконавчої служби №47530494/17.

Згідно з п.п. 2.1. п. 2 договору приміщення передається орендареві для здійснення виробничої діяльності.

Відповідно до п. 3.2. договору орендар вступає у строкове платне користування приміщенням з дня підписання сторонами акту приймання - передачі приміщення.

Дата підписання акту приймання - передачі приміщення є датою початку оренди.

Повернення приміщення орендодавцю у разі закінчення строку дії договору або у разі припинення (розірвання) цього договору здійснюється протягом п'яти днів з моменту закінчення строку дії договору, або з моменту підписання сторонами додаткової угоди про розірвання договору, або з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили за актом приймання - передачі приміщення, що підписується сторонами та є невід'ємною частиною договору (згідно з п. 3.3. договору).

Пунктом 3.6. договору передбачено, що при передачі приміщення та обладнання орендодавець також передає усю необхідну документацію для належного користування приміщенням та обладнанням, у т.ч., але не виключно щодо введення в експлуатацію, їх відповідності установленим нормам та чинному законодавству, санітарним, протипожежним, будівельним нормам, вимогам охорони праці тощо. Орендар не несе відповідальності за накладання санкцій уповноваженими державними органами у зв'язку з ненаданням орендодавцем зазначених документів.

Відповідно до п. 4.1. договору орендна плата за користування об'єктами оренди складає за місяць 164 100, 00 грн., у т.ч. ПДВ 27 350, 00 грн. До складу орендної плати включено плату за водопостачання та водовідвід, послуги орендодавця з ремонту та обслуговування приміщення та обладнання, інженерних мереж, компенсація плати за землю, а також витрати на охорону приміщення та обладнання (п. 4.2. договору).

Згідно з п. 5.1.4. та 5.1.5. договору орендар зобов'язується своєчасно та у повному обсязі сплачувати орендну плату, вказану в п. 1.4. договору, оплачувати комунальні послуги, та з урахуванням п. 3.6. договору забезпечувати збереження приміщення та обладнання, запобігати їх пошкодженню і псуванню, дотримуватися санітарних норм, правил протипожежної безпеки, правил і положень по охороні здоров'я, техніки безпеки, природоохоронних правил і загальних правил громадського порядку відповідно до чинного законодавства України.

Договір може бути достроково (до закінчення строку оренди) розірваний сторонами за взаємною згодою, шляхом підписання єдиного документа, укладеного в письмовій формі. У цьому разі договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до договору (п. 10.1. договору).

Договір вважається припиненим внаслідок односторонньої відмови від договору на 32 (тридцять другий) день після отримання орендодавцем письмового повідомлення про таке припинення (п. 10.2. договору).

Пунктом 11.2. договору сторони погодили, що строк оренди складає 2 (два) роки та починає перебіг з моменту, вказаного в п. 3.2. договору.

Місцевим господарським судом встановлено, що право власності на орендоване майно за спірним договором належить позивачу, що підтверджується матеріалами справи.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, що спір між сторонами виник щодо відсутності та/або наявності у представника орендодавця в момент укладання спірного договору повноважень на підписання договору.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Пунктом 4 частиною 1 статті 179 Господарського кодексу України визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

За своєю правовою природою укладений між сторонами правочин є договором оренди.

В свою чергу, приписами частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Таким чином, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що заявляючи позов про визнання недійсним договору позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Як вбачається зі змісту позовної заяви та апеляційної скарги позивач зазначає, що спірний договір зі сторони орендодавця підписаний неповноважною особою - Калініченко А. С., у якого були відсутні будь - які повноваження на укладання спірного договору.

З огляду на твердження скаржника, колегією суддів було досліджено матеріали справи, зокрема договір № 1-2510/16 від 25.10.2016.

Так, з зі змісту спірного договору вбачається, що від імені ТОВ «БК «Прогрес» договір підписаний генеральним директором Алякіним О.О., а від ТОВ «ЗБК Прогрес» - директором Гуменюком М.А. , які скріплені печатками підприємств. Будь-яких інших доказів, із яких би вбачалося підписання спірного договору особою - Калініченко А.С. матеріали справи не містять та апелянтом, як суду першої інстанції так і апеляційної інстанції, не надано.

Одночасно колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідність вказаного відтиску печатки з боку позивача не оспорюється, будь - які заперечення щодо дійсності вказаного відтиску печатки на договорі - відсутні, як і відсутні докази того, що печатка, якою було завірено підпис позивача, була втрачена або викрадена.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

При цьому приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підпис сторони (сторін) на правочині підтверджує лише форму правочину, в якій його вчинено, а відповідно, сам факт вчинення правочину юридичними особами підтверджується наявністю печатки на документі, вчиненому в письмовій формі.

Таким чином, слід відзначити, що наявність печатки на спірному договорі є свідченням скріплення не підпису особи, а самого документу.

Аналогічна правова позиція щодо відтиску печатки викладена в постановах Вищого господарського суду України від 01.11.2011 № 21/235-09, від 13.03.2013 №5028/7/17/2012.

Між тим, доказів втрати підприємством позивача печатки та доказів наявності звернення до правоохоронних органів за фактом незаконного використання його печатки матеріали справи не містять.

Відповідно до пункту 64 Постанови Кабінету Міністрів України №1893 від 27.11.1998 "Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію", яка є обов'язковою для усіх підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, порядок обліку, зберігання і використання печаток, штампів і бланків суворої звітності визначається відповідними відомчими інструкціями. Контроль за їх виготовленням, зберіганням та використанням покладається на канцелярії організацій та осіб, відповідальних за діловодство. Згідно пункту 65 вказаної постанови, особи, які персонально відповідають за облік і зберігання печаток, штампів і бланків, призначаються наказами керівників організацій. Виходячи з вищезазначеного, особи які мають право зберігати та використовувати печатки підприємства призначаються наказом керівника організації та несуть персональну відповідальність за неналежне зберігання та використання печатки.

Таким чином, позивач, як суб'єкт підприємницької діяльності, несе повну відповідальність за законність використання його печатки. У даному випадку матеріали справи не містять документів, які б свідчили про втрату зазначених штампів, їх підробку чи інше незаконне використання третіми особами всупереч волі скаржника.

Отже, відтиск штампів підприємства, наявний на документах, є свідченням участі такого підприємства, як юридичної особи, у здійсненні певної господарської операції.

Наведена правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 20.09.2016 № 911/5426/15.

Колегія суддів також звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину (п. 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України N 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач своїми діями фактично прийняв до виконання умови договору, а саме: отримання орендної плати на протязі шести місяців, яка відповідно до платіжних доручень становить 2617080,41 грн.

Так, в матеріалах справи міститься копії податкових накладних від 28.10.2016 № 7, від 28.10.2016 № 8, від 04.11.2016 № 1, від 11.11.2016 № 2, від 16.11.2016 № 4, від 30.11.2016 №13, від 30.11.2016 № 17, від 06.12.2016 № 1, від 09.12.2016 № 6, від 26.12.2016 № 16, від 29.12.2016 № 21, від 29.12.2016 № 22, від 05.01.2017 № 1, від 06.01.2017 № 2, від 26.01.2017 № 6, від 04.02.2017 № 6, від 08.02.2017 № 7, від 13.02.2017 № 9, від 14.02.2017 № 10, від 16.02.2017 № 11, від 16.02.2017 № 12, від 20.02.2017 № 13, від 22.02.2017 № 14, від 24.02.2017 № 16, від 27.02.2017 № 17, від 28.02.2017 № 20, від 07.03.2017 № 1, від 10.03.2017 № 2, від 14.03.2017 № 3, від 16.03.2017 № 4, від 20.03.2017 № 5, від 21.03.2017 №6, від 31.03.2017 № 8, виписані позивачем на ім'я відповідача податкові накладні.

Крім того, в матеріалах справи також наявні листи позивача адресовані відповідачу, в яких позивач пропонував відповідачу розірвати спірний договір, з огляду на порушення боку відповідача правил експлуатації орендованого майна. Вказані листи підписані керівником позивача Алякіним О. О., і свідчать про виконання сторонами спірного договору, та наміри позивача щодо його розірвання з підстав неналежного виконання умов договору з боку відповідача. Неналежне виконання сторонами не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Таким чином, в даному випадку, крім іншого мало місце вчинення позивачем дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання), що унеможливлює визнання такого правочину недійсним.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, враховуючи вищевикладене та оцінюючи доводи відповідача, колегія суддів на підставі встановлених обставин справи дійшла висновку, що договір та інші докази справи, які підписано обома сторонами та скріплено їх печатками, фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення правовідносин, зокрема у відповідності до договору № 1-2510/16 від 25.10.2016.

Норми частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язують орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Також, обґрунтовуючи вимоги апелянт стверджує, що за Калініченко А. С. не було закріплено повноважень щодо розпорядження майном ТОВ "БК "Прогрес". Оскільки згідно з п. 6.2.5. Статуту позивача директор (генеральний директор) не має права розпоряджатися майном товариства (відчужувати його будь - яким способом, продавати, надавати в заставу, оренду, іпотеку та інше) ринкова вартість якого становить більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, таке розпорядження можливе лише при наявності прийняття рішення загальними зборами товариства, за яке проголосувало не менше 80 % голосів, і при підписанні спірного договору рішення загальних зборів учасників товариства про передачу в оренду нежитлових приміщень з обладнанням та комунікаціями відсутнє. Так, станом на 05.09.2017 балансова вартість майна становить 116420071, 97 грн.

Однак, апелянтом не надано суду доказів ринкової вартості орендованого за спірним договором майна та розмір балансової вартості майна станом на день підписання договору - 25.10.2016 так і не було надано доказів підписання спірного договору Калініченко А.С.

Як встановлено судом першої інстанції, на підтвердження своїх тверджень щодо наявності в статуті позивача обмежень на укладання договору позивач надав суду копію свого статуту в редакції затвердженій протоколом № 11 від 01.06.2017, зі змісту якого не вбачається існування обмежень щодо укладання договорів оренди станом на дату укладання спірного договору.

Згідно з положенням п. 13 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (в редакції чинній на момент укладання спірного договору) в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про юридичну особу, зокрема відомості про керівника юридичної особи та дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не внесені до нього, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

Згідно з витягом Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 25.10.2016 (на дату укладання договору) до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань не було внесено даних про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

На підставі чого, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не можуть бути використані у спорі з відповідачем аргументи щодо наявності у позивача на момент укладання спірного договору обмежень щодо представництва юридичної особи.

Згідно з положенням ч. 4 ч. 92 ЦК України якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, у відповідності до чинного законодавства порушення органами юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва є підставою для стягнення збитків з відповідних осіб, а не підставою для недійсності договору, який виконувався сторонами (був схвалений) укладеного такими особами від імені юридичної особи.

Отже, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, які б відповідали вимогам ст. 76-80 ГПК України, що за спірним договором в оренду було передано майно ринкова вартість якого становить більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно позивачем не доведено і ту обставину, що спірний договір був укладений з порушенням господарської компетенції позивача.

Крім того, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що обставини допущення сторонами помилок при підписанні акту прийому - передачі об'єкта оренди від 24.10.2016, які полягали, зокрема, в неправильній даті підписання акту, в зазначенні неправильної кількості аркушів акту по тексту акту, не зазначенні реквізитів орендаря, не зазначені стану об'єктів, в якому вони передаються в оренду, тощо, в силу положень ст. 203 ЦК України не впливають на дійсність/недійсність спірного договору.

У відповідності до п. 3. 4. спірного договору обов'язок по складанню акта приймання - передачі приміщення покладається на орендодавця. Таким чином, помилки при підписанні акту прийому - передачі об'єкта оренди від 24.10.2016 були допущені саме з вини позивача.

На підставі викладеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи позивача про недотримання сторонами при укладанні спірного договору вимог чинного законодавства не доведені, а відтак у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки матеріалами справи не доведено недійсність договору.

Також суд першої інстанції вірно зауважив, що в надісланих відповідачу листах позивач просив розірвати договір, у той же час умовами договору одностороннє розірвання договору не передбачене (п. 10.1. договору), доказів односторонньої відмови від договору, як це передбачено п. 10. 2. договору матеріали справи не містять, тобто відсутні будь - які інші підстави для припинення договору.

Враховуючи те, що позивач не довів суду належними та допустимими доказами наявності правових підстав, з якими закон пов'язує недійсність спірного договору та його припинення, у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність та необґрунтованість заявлених позовних вимог, у зв'язку з чим, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 N3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №. 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається, а доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Враховуючи наведене, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі № 910/9915/17 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №910/9915/17 підлягає залишенню без змін.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, 282 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комбінат "Прогрес" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі № 910/9915/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №910/9915/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/9915/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Повний текст складено та підписано 17.01.2017.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді О.М. Гаврилюк

О.М. Коротун