Рішення № 71605434, 11.01.2018, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2018 року Справа № 915/1232/17

м. Миколаїв

За позовом: Державного підприємства “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” (08300, Київська область, Бориспільський район, село Гора, вул. Бориспіль-7; ідентифікаційний код 20572069)

до відповідача: Приватного підприємства “ТМД Сервіс” (54017, м. Миколаїв, просп. Центральний, 73; ідентифікаційний код 35126045)

про: стягнення 31176,31 грн.

Суддя: Смородінова О.Г.

Секретар судового засідання: Долгова А.О.

Учасники справи (представники): не з’явилися.

Суть спору:

В порядку, визначеному положеннями Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону № 1798-XII від 06.11.1991):

20 листопада 2017 року Державне підприємство “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою № 35-28/7-46 від 09.11.2017, в якій просить стягнути з Приватного підприємства “ТМД Сервіс” заборгованість у розмірі 24429,44 грн., з яких: 21415,00 грн. – сума заборгованості за договором, 2129,96 грн. – сума пені, 252,28 – 3% річних, 632,20 грн. – сума інфляційних втрат.

Позовні вимоги ґрунтуються на підставі: умов договору № 02.1.2-14/24-32 про оренду окремого індивідуально визначеного майна від 04 квітня 2011 року, акту передачі-приймання орендованого майна [в оренду] від 04 квітня 2011 року, акту 2 передачі-приймання [з оренди частини] орендованого майна від 31 грудня 2013 року; виставлених відповідачу за період лютий-серпень 2017 року (за розрахунком позивача) рахунків-фактур (№ 216/18 від 28.02.2017, № 216/27 від 31.03.2017, № 216/34 від 30.04.2017, № 216/39 від 31.05.2017, № 216/50 від 30.06.2017, № 216/68 від 31.07.2017, № 216/77 від 31.08.2017) та актів приймання-здачі виконаних послуг (від 28.02.2017, від 31.03.2017, від 30.04.2017, від 31.05.2017, від 30.06.2017, від 31.07.2017, від 31.08.2017) на загальну суму 21415,00 грн.; претензій про сплату боргу: № 35-28/5-74 від 28.08.2017, № 35-28/5-78 від 02.10.2017; норм статей 193, 216, 222, 283 Господарського кодексу України, статей 526, 530, 625 Цивільного кодексу України, та мотивовані тим, що в порушення умов пункту 3.7 договору акти приймання-здачі отриманих послуг відповідачем не були повернуті позивачу та не були оплачені, що є порушенням договірного зобов'язання.

Ухвалою суду від 22.11.2017 порушено провадження у справі № 915/1232/17 з призначенням її розгляду на 12 грудня 2017 року та викладено вимоги до сторін.

08 грудня 2017 року позивач звернувся до суду з заявою № 35-22/2-352 від 05.12.2017 про збільшення позовних вимог, в якій просить суд стягнути з Приватного підприємства “ТМД Сервіс” заборгованість у розмірі 31176,31 грн., з яких: 27769,12 грн. – сума основного боргу за договором № 02.1.2-14/24-32 від 04.04.2011, 2369,87 грн. – сума пені, 278,20 – 3% річних, 759,12 грн. – сума інфляційних втрат.

Збільшення відбулось шляхом долучення до позовних вимог ще двох рахунків-фактур (№ 216/86 від 30.09.2017, № 216/97 від 31.10.2017) та акту приймання-здачі виконаних послуг (від 30.09.2017) на загальну суму 6354,12 грн. за період вересень-жовтень 2017 року.

За правилами ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

За змістом підпунктів 3.10, 3.11 пункту 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” (із змінами) передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Згідно з частиною третьою статті 55 ГПК ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір, – з обов'язковим зазначенням про це як у вступній, так і в описовій частині рішення.

Подана позивачем заява не суперечила вищевказаним нормам процесуального права, а отже була прийнята судом до розгляду.

12.12.2017 представники сторін у судове засідання не з’явилися.

Позивач вимог ухвали суду від 22.11.2017 не виконав, витребуваних судом доказів не надав, про причини невиконання вимог ухвали від 22.11.2017 суд не повідомив.

Відповідач вимог ухвали суду від 22.11.2017 також не виконав, відзиву на позов не надав, свого повноважного представника в судове засідання 12.12.2017 не направив, хоча про час та місце його проведення вважався повідомленим належним чином.

Так, копія ухвали Господарського суду Миколаївської області від 22.11.2017 у справі № 915/1232/17, направлена на адресу місцезнаходження відповідача, повернута до суду відділенням поштового зв’язку з відміткою причини повернення “за закінченням терміну зберігання”.

Відповідно до абз. абз. 1, 3 пп. 3.9.1 пп. 3.9 пункту 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” (із змінами), особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації – адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв’язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Судом перевірено відомості Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо адреси місцезнаходження відповідача та встановлено, що процесуальний документ надіслано зазначеній юридичній особі в порядку, визначеному в підпункті 3.9.1 підпункту 3.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” (із змінами).

Згідно з абз. 3 пп. 3.9.2 пп. 3.9 пункту 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” (із змінами), неявка учасника судового процесу в судове засідання не є підставою для скасування судового рішення, якщо ухвалу, в якій зазначено час і місце такого засідання, надіслано йому в порядку, зазначеному в підпункті 3.9.1 підпункту 3.9 цього пункту постанови.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Судом здійснено усі заходи щодо повідомлення належним чином відповідача про дату, час та місце проведення судового засідання.

Отже, суд дійшов висновку, що відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду судом даної справи.

У судовому засіданні 12.12.2017 суд, проаналізувавши зазначені обставини, враховуючи відсутність обмежень для початку розгляду справи по суті (зміна предмету або підстави позову, подання зустрічного позову), розпочав розгляд справи по суті (з урахуванням збільшених позовних вимог).

За наслідками проведеного судового засідання, ухвалою від 12.12.2017 розгляд справи було відкладено на 11 січня 2018 року та викладено вимоги до сторін, зокрема, – до відповідача щодо надання відзиву.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України № 2147-VIII від 03.10.2017, яким, зокрема, Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.

05 січня 2018 року, на виконання вимог суду, від позивача на електронну адресу суду надійшло клопотання № 35-22/2-6 від 05.01.2018 про приєднання матеріалів до справи з відповідним пакетом доказів.

11.01.2018 представники сторін у судове засідання не з’явилися.

При цьому, позивач клопотанням № 35-22/2-11 від 10.01.2018 просив суд розглянути дану справу без участі його представника, а також повідомив про підтримання заявлених позовних вимог (з урахуванням їх збільшення).

Відповідач ані правом, передбаченим ст. 59 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону № 1798-XII від 06.11.1991), ані правом, передбаченим ст. 165 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017) щодо оформлення відзиву на позовну заяву і документів, що підтверджують заперечення проти позову, не скористався, вимоги суду щодо надання відзиву на позовну заяву та заперечень проти позову не виконав, про причини невиконання вимог суду не повідомив, будь-яких заяв або клопотань до суду не направив, причини неявки в судове засідання 11.01.2018 не повідомив, про час та місце розгляду справи так само вважається повідомленим належним чином, оскільки копія ухвали Господарського суду Миколаївської області від 12.12.2017 у справі № 915/1232/17, направлена на адресу місцезнаходження відповідача, повернута до суду відділенням поштового зв’язку з відміткою причини повернення “за закінченням терміну зберігання”.

Відповідно до пп. 9 п. 1 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Отже, суд зазначає про процесуальне оформлення переходу на нові правила розгляду даної справи та повідомляє про продовження розгляду справи по суті, оскільки правові підстави для продовження розгляду справи зі стадії підготовчого провадження відсутні, так як розгляд справи вже було розпочато по суті.

За приписами ч. 2 ст. 195 ГПК України суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Розгляд справи по суті було розпочато судом 12.12.2017, отже процесуально визначений тридцятиденний строк закінчується 11.01.2018, в зв’язку з чим розгляд справи відбувся саме в даному судовому засіданні.

Водночас, враховуючи відсутність відзиву на позовну заяву, згідно ст. 165 ГПК України справу вирішено за наявними в ній матеріалами.

11.01.2018 за результатами розгляду справи, суд на підставі ст. 233 Господарського процесуального кодексу України підписав вступну та резолютивну частини рішення.

Ознайомившись з матеріалами справи, дослідивши надані докази у їх сукупності, суд –

В С Т А Н О В И В:

04 квітня 2011 року між сторонами був укладений договір № 02.1.2-14/24-32 про оренду окремого індивідуально визначеного майна, згідно з предметом якого позивач, як орендодавець, передає, а відповідач, як орендар, приймає у строкове платне користування індивідуально визначене майно, яке зазначено в п. 1.1 цього договору та знаходиться на балансі Державного підприємства “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” (п. 1.1).

За умовами договору:

Майно передається в оренду виключно для надання послуг паркування клієнтам “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” (п. 1.2); фактичне передання майна у користування орендарю оформлюється актом передачі-приймання майна, який засвідчується підписами та печатками сторін (п. 2.1); майно вважається повернутим орендодавцю з моменту оформлення сторонами належним чином відповідного акту передачі-приймання майна (п. 2.5).

Також умовами договору сторони дійшли згоди про наступне: оплата за користування майном здійснюється орендарем починаючи з дати підписання відповідного акту передачі-приймання майна, підписаного сторонами (п. 3.1); орендна плата визначена за результатами конкурсу за базовий місяць розрахунку орендної плати (останній місяць, за який є інформація про індекс інфляції) без врахування ПДВ становить 13000,00 грн. (п. 3.2); орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом корегування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Якщо індекс інфляції за поточний місяць складає менше 100%, то орендна плата визначається на рівні орендної плати за попередній місяць (п. 3.4); орендодавець щомісячно виставляє орендарю рахунок за оренду майна за звітний місяць та акт приймання-здачі виконаних послуг. Орендар з 10 числа місяця, що слідує за звітним, самостійно одержує в бухгалтерії орендодавця рахунок та акт приймання-здачі виконаних послуг. Сплата рахунку здійснюється орендарем до 15 числа того ж місяця. Підписаний акт приймання-здачі виконаних послуг орендар зобов’язаний повернути в бухгалтерію орендодавця протягом 5-ти днів з дати його отримання. Якщо протягом 5-ти днів акт не буде повернутий орендодавцю, він вважається підписаним сторонами (п. 3.7); при розірванні договору, оплата за оренду майна здійснюється до фактичного повернення орендарем майна, що має бути підтверджене актом передачі-приймання майна, належним чином оформленого сторонами (п. 3.8).

Згідно з п. 4.3 договору орендар зобов'язався своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату.

До переліку обов'язків орендодавця увійшов, зокрема, обов’язок передати орендарю в оренду майно згідно з договором за актом передачі-приймання майна (п. 7.1).

За змістом п. 14.1 договір діє з дати підписання акту передачі-приймання орендованого майна і укладений строком на один рік. У разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну умов договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір може бути продовженим на кожний наступний рік на тих самих умовах при умові погодження з уповноваженим органом управління. У випадку заяви однієї з сторін про припинення дії договору, він вважається припиненим з дня, наступного за тим, коли друга сторона отримала таку заяву або з дати зазначеної в заяві (п. 14.2).

Договір скріплений підписами обох сторін та печаткою орендаря.

Матеріали справи свідчать, що на виконання умов вищенаведеного договору позивач за актом передачі-приймання орендованого майна від 04 квітня 2011 року передав відповідачу, а останній прийняв в оренду майно, перелік якого зазначено в акті (а. с. 19-20). Акт скріплений підписами обох сторін та печаткою орендаря.

Разом із тим, 31 грудня 2013 року між сторонами був оформлений та підписаний акт 2 передачі-приймання орендованого майна, згідно з яким за договором № 02.1.2-14/24-32 від 04.04.2011 орендар передав, а орендодавець прийняв частину майна (а. с. 21). Акт скріплений підписами обох сторін та печаткою орендаря.

За перевіркою суду фактично у відповідача в користуванні залишилася наступна частина майна: п/п 2, 3, 4, 5, 6, 8 – по акту від 04 квітня 2011 року передачі-приймання орендованого майна.

Предметом даного позову виступає майнова вимога позивача про стягнення з відповідача несплачених коштів за користування майном в період лютий-серпень 2017 року (7 місяців) та вересень-жовтень 2017 року (2 місяці).

Підставою виступили як умови пункту 3.7 договору, так і первинна документація, а саме рахунки-фактури та акти, які за твердженням позивача були виставлені відповідачу та не повернуті останнім.

Спірні відносини, які виникли між сторонами, виходячи з предмету договору, регулюються положеннями чинного законодавства про оренду.

Так, відповідно до статей 759, 762 (ч. 1) Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК України).

За умовами статті 765 ЦК України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Як свідчать вищенаведені факти, позивач належним чином виконав взяті на себе зобов'язання орендодавця, а саме за актом передав орендарю індивідуально визначене майно, яке обумовлено у договорі оренди від 04 квітня 2011 року. Починаючи з 2014 року станом на 2017 рік – на час звернення державного підприємства до суду, в користуванні у відповідача знаходиться частина майна, яке було передано в 2011 році в кількості 6 (шести) одиниць.

З матеріалів справи вбачається, що позивач двічі в 2017 році звертався до відповідача з письмовими претензіями про сплату боргу № 35-28/5-74 від 28.08.2017, № 35-28/5-78 від 02.10.2017 щодо виконання останнім взятих на себе договірних відносин, а саме – перерахування заборгованості за оренду майна згідно виставлених рахунків-фактур та актів приймання-здачі виконаних послуг за період: липень-серпень 2017 року.

Відповіді на вказані претензії в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 74 ГПК України).

Згідно зі статтями 76, 77 (ч. 1), 78 та 79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідач протягом розгляду даної судової справи жодного разу не направив свого представника в судове засідання, не скористався наданим йому процесуальним правом на надання відзиву по справі, не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Згідно з частиною 9 статті 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Дослідивши надані суду докази, оцінивши їх у відповідності з вимогами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, проаналізувавши фактичні обставини справи згідно з вимогами чинного законодавства, яке регулює спірні відносини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Умовами пункту 3.7 договору сторони дійшли згоди, зокрема, про те, що орендар (відповідач) з 10 числа місяця, що слідує за звітним, самостійно одержує в бухгалтерії орендодавця рахунок та акт приймання-здачі виконаних послуг, а сплата рахунку здійснюється орендарем до 15 числа того ж місяця.

Також умовами пункту 13.1 договору сторони зобов'язалися негайно інформувати одна одну про зміну реквізитів (платіжних та поштових).

Водночас, позивач надав суду докази (претензії про сплату боргу № 35-28/5-74 від 28.08.2017, № 35-28/5-78 від 02.10.2017, копії конвертів та рекомендованих повідомлень), які вказують на виставлення ним відповідачу рахунків-фактур та актів приймання-здачі виконаних послуг за спірний період.

Надані позивачем докази в обґрунтування обставин справи не спростовані відповідачем.

Відповідно до приписів статей 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

У відповідності до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Виставлені позивачем відповідачу за користуванням майном рахунки-фактури № 216/18 від 28.02.2017, № 216/27 від 31.03.2017, № 216/34 від 30.04.2017, № 216/39 від 31.05.2017, № 216/50 від 30.06.2017, № 216/68 від 31.07.2017, № 216/77 від 31.08.2017, № 216/86 від 30.09.2017 та акти приймання-здачі виконаних послуг від 28.02.2017, від 31.03.2017, від 30.04.2017, від 31.05.2017, від 30.06.2017, від 31.07.2017, від 31.08.2017, від 30.09.2017 на загальну суму 24573,10 грн. останнім не оплачені.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Позивач надав суду докази, які вказують на неодноразове направлення кореспонденції відповідачу як за адресою, що зазначена в пункті 13 договору, так і за юридичною адресою, яка відповідає відомостям Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

При цьому, перевіривши документальне підтвердження заявлених позивачем при збільшенні позовних вимог, суд встановив, що в обґрунтування збільшення суми боргу на 6354,12 грн. позивач посилається на наступні документи:

- акт приймання-здачі виконаних послуг та рахунок-фактуру № 216/86 від 30.09.2017;

- акт приймання-здачі виконаних послуг та рахунок-фактуру № 216/978 від 31.11.2017.

Разом із тим, позивачем підтверджено складання та виставлення відповідачу лише рахунку-фактури № 216/86 від 30.09.2017 та акту від 30.09.2017 на суму 3158,10 грн. (за вересень 2017 року) (а. с. 73, 74, 76); суд вважає, що за жовтень 2017 року первинна документація позивачем не надана, оскільки посилання на рахунок-фактуру № 216/97 від 31.10.2017 (а. с. 75), по-перше, взагалі не міститься в заяві про збільшення позовних вимог, по-друге, до заяви взагалі не додано відповідний акт приймання-здачі виконаних послуг.

Доказів оплати позивачу (заявленої до стягнення) суми заборгованості за договором, станом на час прийняття рішення судом, відповідачем не надано, розрахунок заявлених позивачем до стягнення сум відповідачем не спростовано.

В спірних правовідносинах відповідачем дійсно порушені норми та приписи чинного законодавства, в зв’язку з чим позивач цілком правомірно звернувся до господарського суду з відповідним позовом.

Водночас, виходячи з наведених фактів та обставин, суд вважає що суми основного боргу, заявлені позивачем до стягнення, підлягають задоволенню частково, а саме в розмірі 24573,10 грн. (на підставі 8-ми рахунків та актів за період лютий-вересень 2017 року).

В іншій частині заявлених цих позовних вимог в розмірі 3196,02 грн. суд відмовляє позивачу за недоведеністю доказів.

За приписами частин 1 та 2 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Умовами пункту 3.9 договору № 02.1.2-14/24-32 про оренду окремого індивідуально визначеного майна від 04 квітня 2011 року сторони передбачили, що у разі прострочення орендарем оплати, визначеної договором, орендарю нараховується пеня від суми заборгованості за кожну добу затримки у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня.

Позивач внаслідок прострочення виконання грошового зобов'язання боржником, нарахував останньому до стягнення пеню в загальній сумі 2369,87 грн. (період з 16.03.2017 по 01.12.2017). Беручи до уваги вищенаведені висновки суду та за здійсненим судом розрахунком для стягнення підлягає пеня в розмірі 2332,04 грн., нарахована на заборгованість розмірі 24573,10 грн. (за період лютий-вересень 2017 року).

Отже, в стягненні пені в розмірі 37,83 грн. суд відмовляє.

Що стосується заявлених позивачем до стягнення з відповідача сум 3% річних та інфляційних втрат, то суд зазначає наступне:

За приписами статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні та проценти, що сплачуються відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, складають зміст додаткових вимог, оскільки законодавець опосередковано визнає їх мірами відповідальності (відповідальність за порушення грошового зобов'язання).

Як інфляційні нарахування на суму боргу, так і сплата трьох відсотків річних від простроченої суми, не мають характеру штрафних санкцій, а виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора у зв’язку зі знеціненням коштів внаслідок інфляційних процесів та компенсації користування цими коштами.

Стаття 625 Цивільного кодексу України застосовується до всіх грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов’язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов’язання.

Перевіривши розрахунки позивача в частині нарахування 3% річних та інфляційних втрат за загальний період з 16.03.2017 по 01.12.2017 на стягнуту судом з відповідача заборгованість розмірі 24573,10 грн. (за період лютий-вересень 2017 року), дійшов висновку, що стягненню підлягають суми: 274,00 – 3% річних, 759,12 грн. – сума інфляційних втрат.

Тобто, в стягненні 3% річних в розмірі 4,20 грн. суд відмовляє.

Беручи до уваги наведені норми та обставини, розглянувши даний спір залежно від предмету та підстав позову, застосувавши норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, суд вирішив позов задовольнити частково.

Судовий збір, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на сторін пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 165, 220, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного підприємства “ТМД Сервіс” (54017, м. Миколаїв, просп. Центральний, 73; ідентифікаційний код 35126045) на користь Державного підприємства “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” (08300, Київська область, Бориспільський район, село Гора, вул. Бориспіль-7; ідентифікаційний код 20572069; поточний рахунок № 26006000025484 філія АТ «Укрексімбанк» в м. Києві, МФО 322313) заборгованість у розмірі 27938,26 грн., з яких: 24573,10 грн. – сума основного боргу за договором, 2332,04 грн. – пеня, 274,00 – 3% річних, 759,12 грн. – інфляційні втрати; та 1433,82 грн. судового збору.

3. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення з Приватного підприємства “ТМД Сервіс” заборгованість у розмірі 3238,05 грн., з яких: 3196,02 грн. – сума основного боргу за договором, 37,83 грн. – пеня, 4,20 грн. – 3% річних, – відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено та підписано 16 січня 2018 року.

Суддя О.Г. Смородінова