Рішення № 71502770, 26.12.2017, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" грудня 2017 р. м. Київ Справа № 911/954/16

Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сильмариил»,

за участі третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_1,

за участі третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_2,

за участі третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_3,

та за участі третьої особи 4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача – ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб,

про визнання недійсним нікчемного договору та застосування наслідків нікчемності договору

секретар судового засідання: Діхтярук Є.А.

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_5 (довіреність б/н від 27.11.2017 р.);

від відповідача: не з’явився;

від третьої особи 1: ОСОБА_6 (довіреність б/н від 18.04.2016 р.);

від третьої особи 2: не з’явився;

від третьої особи 3: не з’явився;

від третьої особи 4: ОСОБА_7 (довіреність № 27-10128/17 від 15.05.2017 р.).

Обставини справи:

У 2016 році до господарського суду Київської області звернулось Публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк» в особі уповноваженої особи ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб (далі – ПАТ «Брокбізнесбанк», банк, позивач) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сильмариил», Автономна Республіка Крим, м. Сімферополь (далі - ТОВ «Сильмариил», відповідач) про визнання недійсним нікчемного договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. та застосування наслідків нікчемності договору відступлення права вимоги № 5-2013, укладеного між позивачем та відповідачем, шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» права вимоги за кредитними договорами № 08Ф-190 від 06.10.2008 р., № 08Ф-191 від 06.10.2008 р., № 08Ф-192 від 06.10.2008 р., що було відступлене за договором відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що під час проведеної уповноваженою особою ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб перевірки на підставі ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» було виявлено на балансі банку ряд договорів відступлення права вимоги, у тому числі – і договір відступлення права вимоги № 5-2013, за яким цесіонарієм є ТОВ «Сильмариил» та за умовами якого банк (цедент) у випадку настання відкладальної обставини, визначеної у п. 1.3 договору, в день, наступний за днем настання відкладальної обставини, передає, а цесіонарій приймає всі права вимоги за кредитними договорами № 08Ф-190 від 06.10.2008 р., № 08Ф-191 від 06.10.2008 р., № 08Ф-192 від 06.10.2008 р. Відповідно до умов договору відступлення права вимоги від 24.10.2013 р. загальна вартість права вимоги за кредитним договором на момент відступлення кредитної заборгованості буде дорівнювати сумі заборгованості за кредитним договором, а саме - заборгованості позичальника по поверненню основного боргу та нарахованих і не сплачених процентів за кредитом, станом на 17.01.2014 р. У випадку, якщо позичальником з моменту укладення цього договору не буде проведене часткове погашення кредиту у будь-якій сумі або не будуть сплачені проценти у будь-якій сумі, загальна вартість права вимоги за кредитними договорами станом на 17.01.2014 р. становитиме 58095691,23 доларів США. Загальна вартість права вимоги при перерахунку в національну валюту за курсом 1 долар США= 7,993 грн. складає 464358859,96 грн. Також сторони погодили, що цесіонарій сплачує цеденту грошову суму: у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитними договорами в день переходу права вимоги до цесіонарія до 16.00 год. - у розмірі 464125859,96 грн., а у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором після вказаного вище терміну у розмірі 464358859,96 грн. цесіонарій зобов'язаний у строк до 17.01.2024 року сплатити цеденту грошову суму, визначену у п. 3.1 цього договору (464125859,96 грн.) шляхом її безготівкового перерахування на рахунок цедента.

На переконання позивача, оскільки 17.01.2014 р. цесіонарій не виконав умови договору відступлення права вимоги та не перерахував суми, визначеної у пп. 3.1.2 договору, то наведене вказує на порушення прав банку та спірність правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем у зв'язку з договором відступлення права вимоги.

Позивач зазначав також, що ч. 2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа ОСОБА_4 зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів) укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку. Позивач твердить, що виконання договору відступлення права вимоги від 24.10.2013 р. № 5-2013 спричинило погіршення фінансового стану банку, оскільки вказаний договір передбачає надання клієнту пільг, і банк не укладав би його за звичайних ринкових умов з огляду на те, що договором відступлення права вимоги від 24.10.2013 р. № 5-2013 надано пільгу у вигляді відкладальної умови, а також здійснено продовження терміну кредитування. Окрім того, загальна вартість права вимоги розрахована без врахування штрафних санкцій, а також відбулось погіршення якості застави.

Згідно з приписами ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 р. у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінено територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та встановлено забезпечити розгляд господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом Київської області, а господарських справ Господарського суду міста Севастополя - Господарським судом міста Києва, господарських справ Севастопольського апеляційного господарського суду - Київським апеляційним господарським судом.

У зв’язку з викладеним, за вказаним вище позовом господарським судом Київської області було порушено провадження у даній справі № 911/954/16 (суддя Мальована Л.Я.).

Ухвалою господарського суду Київської області від 08.04.2016 р. було залучено до участі у справі на стороні відповідача ОСОБА_1 (далі – третя особа 1), ОСОБА_2 (далі – третя особа 2), ОСОБА_3 (далі – третя особа 3) в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

22.04.2016 р. від ОСОБА_1 до господарського суду Київської області надійшли письмові пояснення від 22.04.2016 р., в яких третя особа 1 просить суд відмовити ПАТ «Брокбізнесбанк» у задоволенні позову, посилаючись на те, що в копії повідомлення АТ «Брокбізнесбанк» від 26.12.2014 р. № 12050 про нікчемність спірного договору вказано, що уповноваженою особою ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб в ході перевірки станом на 01.12.2014 р. був виявлений спірний договір з ТОВ «Сильмариил», який в силу Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» позивач вважає нікчемним. В той же час, тимчасова адміністрація була запроваджена в АТ «Брокбізнесбанк» на підставі рішення № 9 від 28.02.2014 р. та тривала до 10.06.2014 р. Таким чином, третя особа 1 дійшла висновку, що проведення перевірки та встановлення факту наявності спірного договору 01.12.2014 р. під час ліквідаційної процедури в ПАТ «Брокбізнесбанк» є порушенням ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

25.04.2016 р. від позивача до господарського суду Київської області надійшло клопотання від 22.04.2016 р. № 3035 про залучення ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

Ухвалою господарського суду Київської області від 27.04.2016 р. було залучено до участі у справі на стороні позивача ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (далі – третя особа 4).

20.07.2016 р. від позивача до господарського суду Київської області надійшло клопотання, в якому банк просить суд при прийнятті рішення у справі № 911/954/16 вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивача або третьої особи.

Рішенням господарського суду Київської області від 20.07.2016 р. у справі № 911/954/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2016 р., у задоволенні позову було відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 06.02.2017 р. у справі № 911/954/16 касаційну скаргу ПАТ «Брокбізнесбанк» в особі уповноваженої особи ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» задоволено частково, рішення господарського суду Київської області від 20.07.2016 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2016 р. у справі скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду Київської області.

За результатами нового розгляду справи рішенням господарського суду Київської області від 18.04.2017 р. у справі № 911/954/16 (суддя Конюх О.В.) у позові відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2017 р. рішення господарського суду Київської області від 18.04.2017 р. було залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 30.10.2017 р. рішення господарського суду Київської області від 18.04.2017 р. у справі № 911/954/16 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2017 р. скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду Київської області.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції зазначив, що дійшовши висновку, що спірний договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, суди попередніх інстанцій не врахували наведених у даній постанові норм права, що призвело до неправильної оцінки правової природи договору та передчасне відхилення доводів позивача.

Крім того, суди вказали на недоведеність позивачем того, що в даному випадку право вимоги до боржника відчужене відповідачу за ціною, яка є нижчою від звичайних цін на аналогічне майно, оскільки з наданих позивачем доказів неможливо зробити висновок щодо рівня звичайних цін на подібне майно, що діяли протягом жовтня 2013 року, а відтак, неможливо встановити факт відповідності чи невідповідності звичайним цінам вартість права вимоги, визначену сторонами у договорі відступлення права вимоги. Однак, у даному випадку, досліджуватись повинно питання не відповідності вартості права вимоги звичайним цінам, а відповідності умов відчуження цього права вимоги звичайним ринковим умовам здійснення відповідних операцій, що значно ширше за поняття звичайних ринкових цін. Для встановлення вказаних обставин суду слід в комплексі оцінити умови укладення спірного договору відступлення права вимоги та наслідки, які настали за результатом відчуження цього права вимоги на відповідних умовах.

Також суд касаційної інстанції зазначив, що слід врахувати інформацію, яка зазначена в постанові Правління НБУ від 28.02.2014 р. № 107 про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Виключно на підставі комплексного дослідження, аналізу суті та наслідків вчинення спірного правочину можна дійти обгрунтованого висновку про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову в даній справі, в т. ч. з урахуванням обставин вчинення спірного правочину напередодні віднесення банку до категорії неплатоспроможного та такого наслідку правочину як передача відповідачеві права вимоги високоліквідних активів.

Поряд з цим, колегія суддів повторно відзначила, що позивач на підтвердження нанесення йому збитків внаслідок укладення спірного правочину послався на висновки Державної фінансової інспекції, викладені в акті перевірки № 05-21/136 від 16.10.2014 р., однак суди при повторному розгляді справи також не надали належної оцінки вказаним доводам позивача, обмежившись лише зазначенням того, що вказаний акт не підтверджує зазначених обставин. При цьому суди не надали оцінки твердженням позивача про те, що серед іншого, в акті перевірки № 05-21/136 від 16.10.2014 р. зазначено, що відступлення права вимоги за вищевказаним договорами та визначення терміну погашення зобов`язань до 2024 року в умовах процедури ліквідації банку призвело до зменшення балансової вартості активів банку, негативних фінансових наслідків та, фактично, до неповернення банку вищевказаних коштів. Судами не досліджено цього доказу та спростовано посилання позивача на вказаний акт висновками, викладеними в іншому акті № 09-30/14 від 12.01.2016 р., який міститься в матеріалах справи в незавіреній ксерокопії.

За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями справу № 911/954/16 було передано для розгляду судді Бабкіній В.М., у зв’язку з чим ухвалою від 06.11.2017 р. справу було прийнято до провадження судом у вказаному складі, розгляд справи призначено на 04.12.2017 р. та зобов’язано учасників процесу надати суду письмові пояснення щодо позиції та вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 30.10.2017 р. про направлення даної справи на новий розгляд.

04.12.2017 р. до господарського суду Київської від позивача надійшли письмові пояснення б/н від 04.12.2017 р. (вх. № 25749/17 від 04.12.2017 р.) по справі, за змістом яких позивач позовні вимоги підтримує.

04.12.2017 р. до господарського суду Київської представником третьої особи 4 були подані пояснення б/н від 01.12.2017 р. (вх. № 25783/17 від 04.12.2017 р.) на позовну заяву, за змістом яких ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб підтримує позовні вимоги ПАТ “Брокбізнесбанк”.

У судовому засіданні 04.12.2017 р. представник позивача позовні вимоги підтримував; представник третьої особи 4 позовні вимоги ПАТ “Брокбізнесбанк” підтримувала; представник третьої особи 1 проти позовних вимог заперечував; представники відповідача та третіх осіб 2 і 3 у судове засідання не з’явились.

Ухвалою господарського суду Київської області від 04.12.2017 р. розгляд справи був відкладений на 26.12.2017 р.

22.12.2017 р. до господарського суду Київської представником третьої особи 4 були подані пояснення б/н від 22.12.2017 р. (вх. № 27339/17 від 22.12.2017 р.) на позовну заяву, за змістом яких ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб підтримує позовні вимоги ПАТ “Брокбізнесбанк” та надає додаткові письмові пояснення щодо вказівок, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 30.10.2017 р., а також щодо підстав звернення до суду та підстав позовних вимог.

22.12.2017 р. до господарського суду Київської представником третьої особи 1 ОСОБА_1 були подані письмові пояснення б/н від 22.12.2017 р. (вх. № 27363/17 від 22.12.2017 р.) щодо вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 30.10.2017 р. про направлення справи на новий розгляд, а саме – щодо предмету спірного договору та його ціни, щодо акту перевірки Державної фінансової інспекції України № 05-21/136 від 16.10.2014 р., щодо дотримання звичайних ринкових умов при укладенні договору відступлення права вимоги.

Слід зазначити, що 15.12.2017 р. набрав чинності Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 р.

Відповідно до підпункту 9 пункту 1 Перехідних положень ГПК України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 р. справи у судах першої інстанції, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Дослідивши наявні матеріали справи, враховуючи позиції присутніх представників учасників процесу, а також що розгляд по суті у даній справі був розпочатий у судовому засіданні 04.12.2017 р., суд дійшов висновку, що справу № 911/954/16 слід розглядати за правилами загального позовного провадження зі стадії розгляду справи по суті.

Під час розгляду справи 26.12.2017 р. в порядку приписів статті 222 ГПК України здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

У судовому засіданні 26.12.2017 р. представник позивача позовні вимоги підтримував; представник третьої особи 4 позовні вимоги ПАТ “Брокбізнесбанк” підтримував; представник третьої особи 1 проти позовних вимог заперечував; представники відповідача та третіх осіб 2 та 3 у судове засідання не з’явились, хоча про дату і час розгляду справи були повідомлені належно.

З приводу повідомлення відповідача, що має місцезнаходження на території Автономної Республіки Крим, про дату і час судового засідання слід зазначити таке.

Відповідно до листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування у судовій практиці Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»» № 01-06/745/2014 від 05.06.2014 р. неможливість надсилання будь-яких поштових відправлень на адресу учасників судового процесу, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях України, повинна бути підтверджена відповідною довідкою (листом) підприємства зв’язку. ОСОБА_4 відповідного документа законодавчо не визначено. Отже, ним може бути будь-який документ, виданий (надісланий) будь-якому адресатові підприємством зв’язку за підписом керівника (заступника керівника, іншої уповноваженої особи) такого підприємства, що свідчив би про неможливість пересилання поштової кореспонденції до Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Учасник судового процесу, який знаходиться на тимчасово окупованій території України, вважатиметься належним чином повідомленим про час і місце засідання господарського суду за умов, зазначених у підпунктах 1-4 пункту 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 12.09.2014 р. № 01-06/1290/14 «Про Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції».

За інформацією з сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта», з 27.03.2014 р. поштові відправлення на територію півострова Крим та м. Севастополь до пересилання не приймаються.

Відповідно до підпункту 1 п. 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 12.09.2014 р. № 01-06/1290/14 «Про Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» за неможливості здійснити повідомлення учасника судового процесу і в такий спосіб - інформація про час і місце судового засідання розміщується на сторінці відповідного суду (у розділі «Новини та події суду») офіційного веб-порталу «Судова влада в Україні» в мережі Інтернет (www.court.gov.ua/sudy/). У такому разі на роздрукованій сторінці з мережі Інтернет, на якій розміщено інформацію про час та місце засідання господарського суду, зазначаються дата розміщення інформації, прізвище та ініціали судді, у провадженні якого знаходиться відповідна справа, а також вчиняється його підпис. Якщо господарським судом вжито відповідних заходів щодо повідомлення учасника судового процесу, який знаходиться на тимчасово окупованій території, у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування прийнятого судового рішення з посиланням на пункт 2 частини третьої статті 104 або пункт 2 частини другої статті 111-10 ГПК.

З огляду на викладене, у зв’язку з розміщенням інформації про час та місце засідання господарського суду на веб-сайті господарського суду Київської області та відповідної ухвали від 04.12.2017 р. в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відповідач вважається належно повідомленим про дату і час судового засідання, призначеного на 26.12.2017 р.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

У судовому засіданні 26.12.2017 р. було проголошено вступну та резолютивну частини судового рішення у даній справі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників процесу, дослідивши наявні в справі докази та оцінивши їх в сукупності з урахуванням вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 30.10.2017 р. про направлення справи на новий розгляд, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, 06.10.2008 р. банк уклав низку кредитних договорів, а саме:

- договір № 08Ф-192 з ОСОБА_1, за умовами п. 1.1 якого позивач надає третій особі 1 як позичальнику грошові кошти у розмірі 13600000,00 дол. США на строк до 07.10.2019 р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11% річних для споживчих цілей;

- договір № 08Ф-191 з ОСОБА_2, за умовами п. 1.1 якого позивач надає третій особі 2 як позичальнику грошові кошти у розмірі 12935969,84 дол. США на строк до 07.10.2019 р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11% річних для споживчих цілей;

- договір № 08Ф-190 з ОСОБА_3, за умовами п. 1.1 якого позивач надає третій особі 3 як позичальнику грошові кошти у розмірі 14000000,00 дол. США на строк до 07.10.2019 р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11 % річних для споживчих цілей.

У подальшому, 24.10.2013 р. позивач як цедент та відповідач як цесіонарій уклали договір відступлення права вимоги № 5-2013, за умовами п. 1.1 якого у випадку настання відкладальної обставини, визначеної у п. 1.3 договору, в день, наступний за днем настання відкладальної обставини, цедент передає, а цесіонарій приймає всі права вимоги за наступними кредитними договорами: № 08Ф-190 від 06.10.2008 р., № 08Ф-191 від 06.10.2008 р., № 08Ф-192 від 06.10.2008 р.

Згідно з п. 1.3 договору відкладальною обставиною є несплата позичальником заборгованості за кредитом та/або нарахованими процентами за кредитними договорами до 16.01.2014 р. (включно).

Згідно з п. 2.1 договору право вимоги за кредитним договором вважається переданим в день, наступний за днем настання відкладальної обставини, визначеної в п. 1.3 цього договору.

Відповідно до п. 2.2 договору загальна вартість права вимоги за кредитним договором на момент відступлення кредитної заборгованості буде дорівнювати сумі заборгованості за кредитним договором, а саме - заборгованості позичальника з повернення основного боргу (кредиту) та нарахованих і не сплачених процентів за кредитом, станом на 17.01.2014 р. У випадку, якщо позичальником з моменту укладення цього договору не буде проведено частково погашення кредиту у будь-якій сумі або не будуть сплачені проценти у будь-якій сумі, загальна вартість права вимоги за кредитними договорами станом на 17.01.2014 р. становитиме 58095691,23 доларів США.

Загальна заборгованість за кредитним договором-1 складає 20064640,91 доларів США, з них заборгованість за кредитом-1 складає 14000000,00 доларів США, нараховані проценти за користування кредитом-1 складають 6064640,91 доларів США.

Загальна заборгованість за кредитним договором-2 складає 18539685,02 доларів США, з них заборгованість за кредитом-2 складає 12935969,84 доларів США, за нарахованими процентами за користування кредитом-2 складає 5603715,18 доларів США.

Загальна заборгованість за кредитним договором-3 складає 19491365,30 доларів США, з них заборгованість за кредитом-3 складає 13600000,00 доларів США, за нарахованими процентами за користування кредитом-3 складає 5891365,30 доларів США.

Загальна вартість права вимоги при перерахунку в національну валюту за курсом 1 долар США = 7,993 грн. складає 464358859,96 грн.

Згідно з п. 3.1 цього договору за відступлення права вимоги за кредитним договором цесіонарій сплачує цеденту грошову суму у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором в день переходу права вимоги до цесіонарія до 16 год. 00 хв. - у розмірі 464125859,96 грн.; у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором після цього терміну - у розмірі 464358859,96 грн.

Відповідно до п. 3.2 договору відступлення права вимоги цесіонарій зобов`язаний у строк до 17.01.2024 р. сплатити цеденту грошову суму, визначену у п. 3.1 цього договору, шляхом безготівкового перерахування на рахунок цедента.

У п. 5.1 договору відступлення права вимоги передбачено, що останній набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін і діє до повного його виконання сторонами.

На виконання умов договору про відступлення права вимоги сторони склали та підписали акт приймання-передачі оригіналів документів від 24.10.2013 р.

Як зазначали позивач та третя особа 4 – ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб, під час перевірки правочинів в період тимчасової адміністрації уповноважена особа ОСОБА_4 виявила нікчемний договір відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р., який підпадає під ознаки ч. 2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв’язку з чим 26.12.2014 р. уповноважена особа ОСОБА_4 направила повідомлення про нікчемність договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р., яким повідомила про віднесення вказаного договору до категорії нікчемних, а також вимагала протягом семи днів повернути право вимоги за кредитними договорами. 13.01.2016 р. уповноважена особа повторно направила повідомлення про нікчемність договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р., однак будь-яких відповідей на адресу АТ «Брокбізнесбанк» з приводу вказаних повідомлень про нікчемність договору не надходило, а також ТОВ «Сильмариил» не зверталось до банку для здійснення перерахунків за договором.

Слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону з дня початку процедури виведення ОСОБА_4 банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). ОСОБА_4 набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Згідно з ч. 2 ст. 38 Закону протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа ОСОБА_4 зобов’язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв:

1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій;

2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов;

3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів;

4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку;

5) договори (правочини) з пов’язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку;

6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.

Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними (ч. 3 ст. 38 Закону в редакції, що була чинна в період введення та дії тимчасової адміністрації у позивача).

За змістом наведених норм, дане право не є абсолютним, а кореспондується з обов'язком встановити перед прийняттям рішення обставин, з якими Закон пов'язує нікчемність правочину , тобто самого по собі твердження про нікчемність правочину недостатньо для визнання його таким, оскільки воно у даному випадку нівелюється протилежним твердженням іншої сторони про дійсність правочину.

Слід зазначити, що постановою Правління Національного банку України від 25.02.2014 р. № 107 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних» ухвалено віднести АТ «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних.

Рішенням виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 28.02.2014 р. № 9 «Про виведення з ринку та здійснення тимчасової адміністрації» на підставі постанови Правління Національного банку України від 25.02.2014 р. № 107 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних, керуючись пунктом 2 частини п'ятої статті 12 та статтею 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виконавча дирекція ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб вирішила розпочати процедуру виведення публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» з ринку та здійснення по ньому тимчасової адміністрації з 03.03.2014 р. по 02.06.2014 р.; тимчасову адміністрацію запроваджено строком на три місяці з 03.03.2014 р. по 02.06.2014 р.; уповноваженій особі ОСОБА_4 приступити до виконання обов'язків 03.03.2014 р. відповідно до розділу VII Закону України «Про систему дирекції ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб».

Рішенням виконавчої дирекції ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб від 03.06.2014 р. № 42 «Про продовження повноважень уповноваженої особи ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» на підставі частини статті 12, речення другого частини четвертої статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а також у зв'язку з неотриманням ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», що повинно було прийнято протягом п'яти днів з дня отримання пропозиції ОСОБА_4, виконавча дирекція ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб вирішила продовжити строк повноважень уповноваженої особи ОСОБА_4 на тимчасову адміністрацію АТ «Брокбізнесбанк» з 03.06.2014 р. до дня отримання ОСОБА_4 рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк».

Постановою Правління Національного банку України від 10.06.2014 р. № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» відкликано банківську ліцензію та прийнято рішення про ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк».

Рішенням виконавчої дирекції ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб від 11.06.2014 р. № 45 «Про початок ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи ОСОБА_4 на ліквідацію» вирішено розпочати ліквідацію публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» з відшкодуванням з боку ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами з 11.06.2014 р.; призначено уповноваженою особою ОСОБА_4 на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» ОСОБА_8 на період з 11 червня 2014 по 10 червня 2015 року включно.

Рішенням виконавчої дирекції ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб від 21.05.2015 р. № 103 «Про продовження строків здійснення процедури ліквідації АТ «Брокбізнесбанк» продовжено строки здійснення процедури ліквідації публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» строком на один рік до 10.06.2016 р.

Суд зазначає, що відповідно до положень закону, чинних на момент введення у банку тимчасової адміністрації, на уповноважену особу ОСОБА_4 було покладено обов'язок здійснити перевірку укладених банком договорів протягом 30 днів з моменту введення тимчасової адміністрації, тобто до 02.04.2014 р.

З матеріалів справи вбачається, що на момент прийняття рішення про нікчемність правочину позивач вже знаходився на стадії ліквідації, а не тимчасової адміністрації, що є порушенням наведених вище приписів законодавства, оскільки встановити факт нікчемності за результатами перевірки уповноважена особа ОСОБА_4 мала до 02.04.2014 р.

Доказів протилежного, зокрема, щодо дати проведення перевірки уповноваженою особою ОСОБА_4 чи дати безпосереднього прийняття рішення про нікчемність договору відступлення права вимоги, до матеріалів справи не надано.

Окрім того, суд зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів скерування відповідачу повідомлень про нікчемність договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р., укладеного між АТ «Брокбізнесбанк» та відповідачем, від 26.12.2014 р. № 12050 та від 06.01.2016 р. № 191, оскільки позивачем надано до матеріалів справи одну копію накладної про скерування поштового відправлення, з якої вбачається, що АТ «Брокбізнесбанк» 13.01.2016 р. скеровувало на адресу ТОВ «Сильмариил» поштове відправлення, в графі «опис вкладеного» якої зазначено лише: «№191 від 06.01.2016», і не вказано жодних інших реквізитів, що надавали б можливість ідентифікувати вказане відправлення.

З приводу нікчемності укладеного між позивачем та відповідачем договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. слід зазначити наступне.

Згідно з приписами частини 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Як зазначено у п. 2.5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» за змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Поряд з цим, слід зазначити, що нікчемність правочинів неплатоспроможного банку встановлена ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і такі правочини є недійсними (нікчемними) незалежно від часу їх виявлення уповноваженою особою ОСОБА_4, за умови якщо вони вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 р. у справі № 914/1315/16.

В обґрунтування підстав вважати договір відступлення права вимоги нікчемним позивач та третя особа 4 - ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб посилалися на те, що вказаний договір передбачає надання клієнту пільг, та що банк не уклав би такий договір за звичайних ринкових умов.

Зокрема, позивачем було здійснено розрахунок заборгованості позичальників за кредитними договорами станом на 17.01.2014 р., відповідно до яких заборгованість позичальників (тіло, проценти) на 17.01.2014 р. становила:

- за кредитним договором № 08Ф-190 від 06.10.2008 р. - 22133572,47 доларів США (відповідно до умов договору про відступлення права вимоги заборгованість становить 20064640,91 доларів США). Таким чином, вартість права вимоги за кредитним договором № 08Ф-190 від 06.10.2008 р., зазначена у договорі про відступлення, на думку банку, занижена на 2068931,56 доларів США;

- за кредитним договором № 08-191 від 06.10.2008 р. - 20451373,16 доларів США (відповідно до умов договору про відступлення права вимоги заборгованість становить 18539685,02 доларів США). Таким чином, вартість права вимоги за кредитним договором від № 08Ф-191 від 06.10.2008 р., зазначена у договорі про відступлення, на думку банку, занижена на 1911688,14 доларів США;

- за кредитним договором № 08Ф-192 від 06.10.2008 р. - 21501184,44 доларів США (відповідно до умов договору про відступлення права вимоги заборгованість становить 19491365,30 доларів США). Таким чином, вартість права вимоги за кредитним договором № 08Ф-216 від 30.12.2008 р., зазначена у договорі про відступлення, на думку банку, занижена на 2009819,14 доларів США.

Загалом, відповідно до розрахунків позивача, вартість відступлення права вимоги по всіх кредитних договорах за договором № 5-2013 від 24.10.2013 р. занижена на 5990438 доларів США.

Позивач та третя особа 4 наполягають на тому, що обсяг зобов'язань за кредитними договорами станом на 17.01.2014 р. складав 64086130,07 доларів США, всупереч встановленому договором відступлення права вимоги № 5-2013 обсягу у 58095691,23 доларів США, в той час як істотна умова договору відступлення права вимоги - ціна договору - повинна дорівнювати сумі заборгованості станом на 17.01.2014 р.

При цьому у поданих суду під час нового розгляду справи письмових поясненнях банк та ОСОБА_4 посилалися на те, що сума заборгованості станом на 17.01.2014 р. має включати, окрім основного боргу, суми нарахованих та несплачених процентів, а також неустойки, заборгованість за якою була наявною на момент передання права вимоги. Поряд з цим, банк та ОСОБА_4 зазначали, що згідно кредитних договорів позичальники були зобов’язані повертати кредит та сплачувати проценти у доларах США, в той час як сторони договору відступлення визначили, що грошова сума, яку має сплатити відповідач, виражена в гривні, а зазначена умова договору відступлення права вимоги суттєво погіршує інтереси ПАТ «Брокбізнесбанк», оскільки внаслідок зміни курсу гривні до долара США банк втрачає кошти в особливо великих розмірах.

З приводу наведеного слід зазначити, що відповідно до ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Поряд з цим, відповідно до поняття «звичайна ціна», наведеного у п.14.1.71 Податкового кодексу України, це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Тобто, звичайними є ціни, які за подібних обставин зазвичай сплачувалися за аналогічне майно у відповідний момент часу у відповідному регіоні (аналогічна правова позиція викладена в п. 2.14 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Відповідно до п. 3 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого Постановою КМУ від 10.09.2003 р. № 1440, ринкова вартість - вартість, за яку можливе відчуження об'єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу.

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», в редакції яка діяла на момент укладення договору про відступлення права вимоги № 5-2013, звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами. У ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та права вимоги.

Суд зазначає, що об'єктом відчуження за договором відступлення права вимоги є безпосередньо право вимоги. З доказів, які надано позивачем, неможливо зробити висновок щодо рівня звичайних цін на подібне майно, що діяли протягом жовтня 2013 року, а відтак, неможливо встановити факт відповідності чи невідповідності звичайним цінам вартості права вимоги, визначеної сторонами у договорі відступлення права вимоги.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що до матеріалів справи не надано доказів, які б свідчили про те, що в даному випадку право вимоги до боржника відчужене відповідачу за ціною, яка є нижчою від звичайних цін на аналогічне майно.

Поряд з цим, слід зазначити, що, попри посилання позивача та третьої особи 4, при укладенні договору про відступлення права вимоги сторони були вільні, в розумінні ст. 627 ЦК України, у визначенні його умов станом на момент укладення зазначеного договору, зокрема, в частині надання відкладальної умови, зменшення процентної ставки та неврахування штрафних санкцій.

Також і щодо посилань позивача на те, що загальна вартість вимоги розрахована без врахування штрафних санкцій, слід зауважити, що нарахування штрафних санкцій є виключно правом сторони, а не обов'язком, який ставиться в залежність від належного чи неналежного виконання умов договору.

Поряд з цим, слід зазначити, що згідно з приписами пункту 1 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, чинній на час запровадження тимчасової адміністрації в банку) правочин є нікчемним, якщо його умови є значно гіршими за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій.

Як вказує суд касаційної інстанції у постанові від 30.10.2017 р. про направлення справи на новий розгляд, у даному випадку досліджуватись повинно питання не відповідності вартості права вимоги звичайним цінам, а відповідності умов відчуження цього права вимоги звичайним ринковим умовам здійснення відповідних операцій, що значно ширше за поняття звичайних ринкових цін.

Необхідно зазначити, що в законодавстві України відсутнє визначення звичайних ринкових умов. Натомість, існують визначення понять ціни, звичайної ціни, ринкової вартості, вартості майна, справедливої вартості.

Зокрема, оцінка справедливої вартості фінансових активів регулюється "Міжнародним стандартом фінансової звітності 13 (МСФЗ 13) «Оцінка справедливої вартості", відповідно до п. 24 якого справедлива вартість - це ціна, яка була б отримана за продаж активу або сплачена за передачу зобов'язання у звичайній операції на основному (або найсприятливішому) ринку на дату оцінки за поточних ринкових умов (тобто вихідна ціна), незалежно від того, чи спостерігається така ціна безпосередньо, чи оцінена за допомогою іншого методу оцінювання.

Позивач та третя особа 4 в обґрунтування позиції щодо невідповідності укладеного правочину звичайним ринковим умовам посилалися на те, що договір відступлення права вимоги не містить відповідальності для ТОВ «Сильмариил», проте доказів на підтвердження того, що зазначена умова укладеного з відповідачем договору відступлення права вимоги не відповідає звичайним ринковим умовам здійснення відповідних операцій відступлення банком права вимоги, до матеріалів справи не надано, як не надано і доказів невідповідності вартості відступленого права вимоги вимогам щодо справедливої вартості.

Слід відзначити, що визначення звичайних ринкових умов зустрічається лише у п. 1 ч. 2 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», де зазначено, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа ОСОБА_4 зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають, зокрема, такому критерію: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій.

Аналогічна норма містилась у пункті 1.18 Розділу III Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб, від 05.07.2012 р. № 2 (у редакції на дату підписання договору відступлення права вимоги).

Водночас, у чинному на даний час Положенні про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженому рішенням ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб від 05.07.2012 р. № 2, є аналогічна норма, але вона викладена в іншій редакції - банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору.

Тобто при визначенні відповідності звичайним ринковим умовам здійснюється оцінка відповідності вартості відчуженого права звичайним цінам.

Проте, як зазначалося вище, матеріали справи не містять доказів про те, що ціна у договорі відступлення права вимоги є нижчою за звичайну ціну (ринкову вартість, справедливу вартість). Відтак, суд вважає недоведеними підстави стверджувати, що право вимоги було відступлено на умовах, значно гірших за звичайні умови.

Окрім того, позивач та третя особа 4 зазначали про те, що у даному випадку відбулось погіршення якості застави за договором від 14.02.2014 р. № 5, якою забезпечувались вимоги заставодержателя щодо виконання цесіонарієм зобов'язань за спірним договором відступлення права вимоги оскільки: діяльність обслуговуюючого кооперативу «Садівничий кооператив «ДМ Лозівка-2007» (розмір частки в пайовому фонді 31,12%=24155303,00 грн.) припинено; розмір частки в пайовому фонді 33,92% обслуговуючого кооперативу «Садівничий кооператив «ДМ Садочок-2007» вже становить 25650212,00 грн.; розмір частки в пайовому фонді 55,00% ТОВ «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» становить 414553344,96 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, 14.02.2014 р. між банком як заставодержателем та відповідачем як заставодавцем було укладено договір застави № 5, відповідно до умов якого заставодавець передає в заставу предмет застави, зазначений у п. 1.2 цього договору, для забезпечення повного та своєчасного виконання боргових зобов'язань, зазначених у ст. 2 цього договору застави (пункт 1.1 договору застави).

Згідно з п. 1.2 договору застави предметом застави за цим договором є майнові права на частку в пайовому фонді:

обслуговуючого кооперативу «Садівничий кооператив «ДМ Лозівка-2007» у розмірі 31,12%, що належать застоводавцю на підставі Статуту обслуговуючого кооперативу «Садівничий кооператив «ДМ Лозівка-2007», ринковою вартістю 24155303,00 грн., згідно звіту ТОВ «Столиця-Груп» від 11.02.2014 р. (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності 14820/13 від 26.06.2013 р.);

обслуговуючого кооперативу «Садівничий Кооператив «ДМ Садочок-2007» у розмірі 33,92 %, що належать заставодавцю на підставі Статуту обслуговуючого кооперативу «Садівничий Кооператив «ДМ Садочок-2007», ринковою вартістю 25650212,00 грн., згідно звіту ТОВ «Столиця-Груп» від 11.02.2014 р. (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності 14820/13 від 26.06.2013 р.);

корпоративні права на частку в статутному капіталі:

товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» у розмірі 55,00%, що належить застоводавцю на підставі статуту ТОВ «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» ринковою вартістю 414553344,96 грн., згідно звіту ТОВ «Столиця-Груп» від 11.02.2014 р. (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності 14820/13 від 26.06.2013 р.).

За згодою сторін заставна вартість предмету іпотеки становить 464358859,96 грн. (пункт 1.3 договору).

Застава за цим договором забезпечує вимоги заставодержателя щодо виконання цесіонарієм кожного і всіх його боргових зобов'язань за договором відступлення права вимоги у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено у договорі відступлення права вимоги з усіма змінами і доповненнями до нього, а також щодо виконання заставодавцем зобов'язань за цим договором. Зокрема, предметом застави за цим договором забезпечується виконання таких вимог заставодержателя (пункт 2.1 договору):

цесіонарій зобов'язаний повністю сплатити заставодержателю грошову суму у розмірі 464358 859,96 грн. не пізніше 17.01.2024 р., або в інших випадках (у тому числі при зміні строків виконання зобов'язання, дострокового настання строку для виконання зобов'язань), встановлених договором відступлення права вимоги (підпункт 2.1.1);

цесіонарій зобов'язаний сплатити пеню та штрафи, неустойку за невиконання зобов'язань за договором відступлення права вимоги, у випадку та розмірі, передбачених договором відступлення права вимоги (підпункт 2.1.2 договору);

Договір набирає чинності з моменту його укладення сторонами і діє до виконання в повному обсязі цесіонарієм зобов'язань за договором відступлення права вимоги та зобов'язань заставодавця за цим договором (пункт 6.1 договору).

Як слідує з матеріалів справи, останні не містять належних та допустимих доказів в обґрунтування твердження про погіршення якості предмету застави. Водночас, за умовами п. 3.1.9 договору застави № 5 від 11.02.2014 р. саме заставодержатель, не рідше ніж один раз на рік, здійснює перегляд вартості предмету застави із врахуванням зміни кон’юнктури ринку та стану збереження предмету застави. Перегляд вартості предмету застави здійснюється заставодержателем на підставі звіту про оцінку майна, складеного оцінювачем (експертом), який має відповідне кваліфікаційне свідоцтво (при необхідності про підвищення кваліфікації, інші документи при необхідності (в т.ч. - сертифікат оціночної діяльності суб'єкта господарювання) та є акредитованим АТ «Брокбізнесбанк».

Суд зазначає, що позивачем не надано останнього звіту про оцінку майна, складеного оцінювачем (експертом), який має відповідне кваліфікаційне свідоцтво (при необхідності про підвищення кваліфікації, інші документи при необхідності (в т.ч. - сертифікат оціночної діяльності суб'єкта господарювання), у зв'язку з чим твердження про те, що вартість предмету застави за договором стала меншою, є безпідставним та необґрунтованим.

Крім того, навіть у випадку дійсного погіршення предмету застави, спосіб захисту такого порушеного права передбачено пунктом 3.4 договору застави в підпункті 3.4.2, однак зазначена обставина на дійсність/недійсність договору відступлення права вимоги не впливає.

З приводу твердження позивача та третьої особи 4 про те, що договір відступлення права вимоги від 24.10.2013 р. мав на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів, слід зазначити таке.

Відповідно до п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів недійсними» у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230-233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу, представника сторони правочину або його близьких з метою спонукання його до вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 Цивільного кодексу України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 Цивільного кодексу України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною.

Позивач зазначає, що у зв'язку з тим, що спірний правочин мав на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів, уповноважена особа ОСОБА_4 звернулась до Генеральної прокуратури України із заявою про вчинення злочину, та вказує, що за даним фактом порушено кримінальне провадження № 12014000000000113, ініційоване 07.03.2014 р. Генеральною прокуратурою України.

Однак, відповідно до положень частини 6 статті 75 ГПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Суд констатує, що до матеріалів справи на час прийняття рішення відповідного вироку суду не надано.

Водночас, згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

З огляду на викладене, посилання позивача та третьої особи 4 на порушення кримінального провадження № 12014000000000113 залишаються судом поза увагою.

Також слід зазначити, що у постанові Вищого господарського суду України від 30.10.2017 р. наголошувалося, що позивач на підтвердження нанесення йому збитків внаслідок укладення спірного правочину послався на висновки Державної фінансової інспекції, викладені в акті перевірки № 05-21/136 від 16.10.2014 р, однак суди при повторному розгляді справи не надали належної оцінки вказаним доводам позивача. Зокрема, суди не надали оцінки твердженням позивача про те, що серед іншого, в акті перевірки № 05-21/136 від 16.10.2014 р. зазначено, що відступлення права вимоги за вищевказаними договорами та визначення терміну погашення зобов`язань до 2024 року в умовах процедури ліквідації банку призвело до зменшення балансової вартості активів банку, негативних фінансових наслідків та, фактично, до неповернення банку вищевказаних коштів.

З приводу наведеного слід відзначити, що, як вбачається з матеріалів справи, за зверненням Генеральної прокуратури України Державною фінансовою інспекцією України було проведено виїзну позапланову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності АТ «Брокбізнесбанк», за результатами якої був складений акт позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності АТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.01.2013 р. по 01.09.2014 р. № 05-21/136 від 16.10.2014 р. У вказаному акті зазначається, що внаслідок відступлення права вимоги за кредитними договорами фізичних осіб змінено боржника у зобов'язаннях перед банком та визначено термін погашення зобов'язань до 2024 року, що в умовах процедури ліквідації банку призвело до нарахування резерву на відшкодування можливих втрат, що спричинило зменшення балансової вартості активів та негативні фінансові наслідки для банку, і, як наслідок, фактичного неповернення банку коштів.

Згідно вказаного акту предметом дослідження позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» за період з 01.01.2013 р. по 01.09.2014 р. було дотримання службовими особами АТ «Брокбізнесбанк» вимог нормативно-правових актів Національного банку України, Положення про наглядову раду та Правління АТ «Брокбізнесбанк», про кредитний комітет тощо; обставини укладення та виконання АТ «Брокбізнесбанк» договорів відступлення права вимоги за кредитними договорами, в тому числі – договору, укладеного з ТОВ «Сильмариил»; дотримання службовими особами АТ «Брокбізнесбанк» при укладенні вказаних договорів економічних нормативів діяльності банків, формування резерву під довгострокові невиконанні зобов'язання, джерела формування такого резерву, економічна доцільність, фінансові наслідки та наявність збитків, винні особи.

Необхідно зазначити, що в даному акті відсутні висновки про те, що в результаті укладення спірного договору встановлено факт завдання позивачу матеріальної шкоди (збитків).

Окрім того, слід відзначити, що всі висновки у вказаному акті зроблені в аспекті того, що банк перебуває в ліквідації. Натомість, на дату укладення спірного договору, банк не перебував у стадії ліквідації, а здійснював повноцінно діяльність як банківська установа на підставі ліцензії Національного банку України.

З приводу ж долученого до матеріалів справи третьої особою 1 ОСОБА_1 у незасвідченій копії висновку акту Державної фінансової інспекції у м. Києві № 09-30/14 від 12.01.2016 р. позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» за період з 01.01.2007 р. по 01.12.2015 р., слід зазначити таке.

З поданих до матеріалів справи документів слідує, що 12 січня 2016 року Державною фінансовою інспекцією в місті Києві проводилась позапланова ревізія окремих питань фінансово-господарської діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.01.2007 р. по 01.12.2015 р., про що складено акт № 09-30/14.

Дана ревізія проводилась на виконання ухвал Печерського районного суду міста Києва від 23.11.2015 р. (справа № 757/43721/15-к, http://reyestr.court.gov.ua/Review/53702463) та 16.12.2015 р. (справа № 757/47487/15-к, http://reyestr.court.gov.ua/Review/54672117), постанови слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України від 25.11.2015 р. та на підставі направлень від 07.12.2015 р. №№ 2926, 2927, 2929, виданих начальником Держфінінспекції в м. Києві ОСОБА_9 Позапланова перевірка проводилась з відома уповноваженої особи ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» ОСОБА_8 В акті вказано, що ревізія проводилась за оригіналами та належним чином завіреними копіями первинних документів, наданими АТ «Брокбізнесбанк» за адресою: м. Київ, пр. Перемоги, 41.

Одним з питань, яке перевірялось в ході ревізії було: чи заподіяно AT «Брокбізнесбанк» збитки та у якому розмірі внаслідок видачі кредитів, зокрема – ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та подальшого укладання банком 24.10.2013 р. договору про відступлення права вимоги за вказаними кредитними договорами на користь ТОВ «Сильмариил».

Державною фінансовою інспекцією в місті Києві за фактом позапланової ревізії по вказаному питанню було встановлено, що фінансових порушень не встановлено, і, відповідно, матеріальної шкоди (збитків) AT «Брокбізнесбанк» не виявлено.

Даний акт Держфінінспекцїї в м. Києві підписано Головним державним фінансовим інспектором Кириченко Л.В. та вручено під підпис уповноваженій особі ФГВФО на ліквідацію AT «Брокбізнесбанк» ОСОБА_8 і в.о. головного бухгалтера, заступнику директора департаменту операційної роботи та бухгалтерського обліку ОСОБА_10

Суд касаційної інстанції у своїй постанові зазначив, що копія акту № 09-30/14 не завірена, натомість слід погодитися з посиланнями представника третьої особи 1 на те, що ані представник AT «Брокбізнесбанк», ані представник ОСОБА_4 гарантування вкладів фізичних осіб не заявляли про те, що такого акту не існує, або що його копія, яка знаходиться у матеріалах справи, не відповідає дійсності. Також судом враховані посилання представника третьої особи 1 на те, що матеріалах справи копія акту не завірена, оскільки ні ОСОБА_1, ні її представник не мають його оригіналу, і, відповідно, не можуть його завірити своїм підписом.

Приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на все викладене вище, враховуючи заявлені банком предмет та підстави позову, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання недійсним нікчемного договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. та застосування наслідків нікчемності договору відступлення права вимоги № 5-2013, укладеного між позивачем та відповідачем, шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» права вимоги за кредитними договорами № 08Ф-190 від 06.10.2008 р., № 08Ф-191 від 06.10.2008 р., № 08Ф-192 від 06.10.2008 р., що було відступлене за договором відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р.

З приводу посилань банку та ОСОБА_4 на недійсність договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. з підстав відсутності у ТОВ «Сильмариил» необхідного обсягу цивільної правоздатності для укладання договору факторингу, слід зазначити таке.

Статтею 203 ЦК України визначено перелік загальних умов, необхідних для чинності правочину. Відповідно до частин 1, 2, 3, 4, 5 зазначеної статті, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до презумпції правомірності правочину, встановленої ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом (пункт 7 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»), тоді як нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, і визнання його недійсним судом не вимагається.

У поданих суду письмових поясненнях третя особа 4 наголошує на тому, що ПАТ «Брокбізнесбанк» у даній справі заявлено позовні вимоги про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 24.10.2013 р. № 5-2013. При цьому, обґрунтування позовних вимог Позивачем здійснено на підставі статей 34, 36, 37, 44, 46-48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статей 4, 13-16, 92, частин першої, другої статті 203, статей 204, 215, частини п’ятої статті 216 Цивільного кодексу України, статей 22, 82, 83 Господарського процесуального кодексу України, і кожна з цих підстав є самостійною підставою недійсності правочину.

Так, згідно частин першої та другої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Позивач та третя особа 4 наголошували суду, що згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «Сильмариил» здійснює такі види діяльності: Код КВЕД 46.19 Діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту; Код КВЕД 46.71 Оптова торгівля твердим, рідким, газоподібним паливом і подібними продуктами (основний); Код КВЕД 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля; Код КВЕД 47.30 Роздрібна торгівля пальним; Код КВЕД 63.99 Надання інших інформаційних послуг, н. в. і. у.; Код КВЕД 70.22 Консультування з питань комерційної діяльності й керування. Тобто, відповідач не здійснює діяльності щодо надання фінансових послуг, зокрема, факторингу, а отже не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення договору відступлення, який є договором факторингу, що є самостійною підставою недійсності цього правочину.

Верховний Суд України у постанові Пленуму від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» вказав, що у позивача суд повинен з’ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав).

Слід зазначити, що за приписами статті 22 Господарського процесуального кодексу України в редакціях, що діяли як на час звернення банку з позовом до суду, так і на час направлення справи на повторний новий розгляд постановою Вищого господарського суду України від 30.10.2017 р., позивач до початку розгляду справи по суті мав право змінити або предмет, або підстави позову. Одночасна зміна предмету і підстав позову не допускалася.

Аналогічні позиції містить стаття 46 ГПК України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 р.

При цьому, згідно пункту 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Разом з тим, не вважається зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обгрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Дослідивши матеріали справи, суд відзначає, що позивачем не подавалося заяв про зміну предмету або підстав позову.

Водночас, у даному випадку посилання позивача на недійсність договору відступлення права вимоги як договору факторингу за загальними підставами, передбаченими статтями 203, 215 ЦК України, не охоплюються наведеними вище положеннями пункту 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18, оскільки вони є окремою, самостійною підставою позову, яка не узгоджується із заявленим позивачем предметом позовних вимог, а саме – про визнання недійсним нікчемного правочину.

При цьому, за приписами частини 2 ст. 237 ГПК України в новій редакції, чинній на час вирішення спору, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Окрім того, згідно з вимогами ч. 3 тієї ж статті 237 ГПК України, ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Поряд з цим, за приписами п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України (у попередніх редакціях) господарський суд, приймаючи рішення, мав право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Відтак, господарським процесуальним законодавством як на час подання позову, попередніх розглядів справи та направлення її на новий розгляд, так і на час прийняття рішення у даній справі визнання недійсним пов’язаного з предметом спору правочину визначається виключно як право суду, а не його обов’язок. При цьому, на час прийняття рішення у даній справі, зазначене право суду поставлене у залежність від доведення позивачем тієї обставини, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Суд констатує, що матеріали справи не містять доказів неможливості включення такої вимоги до позову.

Поряд з цим, стосовно підстав вважати договір відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. договором факторингу суд вважає за необхідне зазначити таке.

Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема, договору цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим, розділом І книги п'ятої ЦК України врегульовано загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредиторові. Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Наведена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 р. у справі № 6-301цс15.

У даному випадку, відповідно до договору відступлення права вимоги, де ТОВ «Сильмариил» виступає як цесіонарій, а банк - як цедент, що відступив належне йому право вимоги до фізичних осіб, у банку виникло право вимоги до ТОВ «Сильмариил» на суму, співмірну відступленому праву.

Суд зазначає, що договір факторингу характеризується диспозитивним характером виникнення правовідносин, спеціальними вимогами щодо сторін договору (фактору), предметом зобов'язання (суто грошові вимоги). Так, факторинг належить до фінансових послуг, які можуть надавати лише банки чи юридичні особи, які є фінансовими установами.

У свою чергу, відступлення права вимоги - операція переуступки кредитором прав вимоги боргу третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу кредитору або без такої компенсації. Тобто в дане поняття включаються операції з переуступки будь-яким кредитором будь-яких прав вимог боргу третьої особи (грошових і негрошових) новому кредитору за компенсацію у будь-якій формі (грошову та негрошову) чи без такої.

Також слід зазначити, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має ані з боржником, ані з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, то ж по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань, а в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, які розраховуються із фактором згідно з вимогами ст. 1084 Цивільного кодексу України.

Як вбачається з п. 2.4 договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р., з моменту відступлення права вимоги цедент вибуває з будь-яких правовідносин, які склалися між цедентом і позичальником.

Водночас, відплатний характер оспорюваного договору жодним чином не надає йому правового змісту фінансової послуги.

Враховуючи наведене, дослідивши позиції учасників процесу, вивчивши подані до матеріалів справи докази, суд дійшов висновку, що договір відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. за своєю правовою природою є договором цесії, а не договором факторингу.

Окрім того, у засіданні суду представник третьої особи 4 наголошувала на тому, що укладений між позивачем та відповідачем договір відступлення права вимоги є нікчемним з підстав статті 228 ЦК України, посилання на яку містилось у позовній заяві.

Слід зазначити, що за приписами статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ч. 2 ст. 228 Кодексу).

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (ч. 3 тієї ж статті 228 ЦК України).

Нікчемний правочин згідно зі ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Пунктом 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину.

Згідно із ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення.

Як зазначено у пп. 2.5.2 п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Дослідивши наявні у справі матеріали, суд дійшов висновку щодо ненадання до справи доказів на підтвердження тієї обставини, яким чином договір відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. порушує публічний порядок, і, зокрема, доказів того, що укладення вказаного правочину було спрямоване на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

За таких обставин, проаналізувавши всі надані до справи докази у їх сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ПАТ «Брокбізнесбанк» у даній справі про визнання недійсним нікчемного договору відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р. та застосування наслідків нікчемності договору відступлення права вимоги № 5-2013, укладеного між позивачем та відповідачем, шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» права вимоги за кредитними договорами № 08Ф-190 від 06.10.2008 р., № 08Ф-191 від 06.10.2008 р., № 08Ф-192 від 06.10.2008 р., що було відступлене за договором відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013 р., у повному обсязі.

Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів, а також наданих представниками учасників процесу усних пояснень, були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

На підставі приписів ст.ст. 123, 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Згідно з приписами ч.ч. 1, 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повне рішення підписане 05.01.2018 р.

Суддя В.М. Бабкіна