Постанова № 71355657, 21.12.2017, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 464/5314/17 Головуючий у 1 інстанції: Рудаков І.П.

Провадження № 22-ц/783/6422/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Т. І.

Категорія: 27

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2017 року м.Львів

Колегія суддів Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого-судді Приколоти Т.І.

суддів: Мікуш Ю.Р., Павлишина О.Ф.

секретаря Іванової О.О.

з участю ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду м.Львова від 28 вересня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,-

встановила:

4 серпня 2017 року позивач звернулася з позовом про стягнення з відповідача 327 000 грн. боргу за договором позики та судового збору. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначає, що між сторонами 16 червня 2016 року укладено договір позики грошових коштів, що підтверджується розпискою, у відповідності до якої позивач позичила відповідачу спірну суму із кінцевим терміном поверненням до 16 червня 2026 року. Відповідач прострочив повернення чергової частини позики та таким чином прострочив виконання зобов’язань.

Рішенням Сихівського районного суду Львівської області від 28 вересня 2017 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики у розмірі 327 000 грн. та судовий збір у сумі 3 270 грн.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_2 Зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що письмового договору позики з позивачем не укладав, а грошова розписка не є письмовою формою договору позики і не замінює його. Зазначає, що спірна заборгованість носить характер помісячної оплати коштів. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У судовому засіданні відповідач, посилаючись на доводи апеляційної скарги, таку підтримав, просить її задовольнити. Додатково пояснив, що жодних коштів у позивача не позичав, а при розірванні шлюбу домовився надавати їй щомісячну допомогу протягом 10 років, про що написав розписку за запропонованим позивачем текстом.

Заслухавши суддю-доповідача, відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції; колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити, оскільки з висновками суду першої інстанції погодитися не можна.

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. На підставі ст.ст. 10, 60, 61 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Рішення вважається обґрунтованим, якщо воно ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення цим вимогам не відповідає.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Задовольняючи позов, суд вважав встановленим, що 16 червня 2016 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_3 360 000 грн., які зобов’язався повернути до 16 червня 2026 року. Із матеріалів справи вбачається, що позивач у травні 2017 року та у липні 2017 року зверталась до відповідача із письмовими вимогами про сплату чергового платежу та повернення чергової частини позики, однак жодної відповіді на письмові звернення від відповідача не отримала. Відповідно до поданого позивачем витягу із платіжної картки ПАТ КБ «ПриватБанк» №5168755532699507, яка відкрита на ім’я ОСОБА_3 26 травня 2017 року №8ELF-EJEB-103R-J8M6 вбачається, що ОСОБА_2 здійснював перерахунок коштів на цю картку у розмірі по 3 000 грн. та здійснив перерахування на загальну суму 33 000 грн. Суд визначив заборгованість відповідача у сумі 327 000 грн.

Свої висновки суд першої інстанції мотивував тим, що позов підставний та обґрунтований, оскільки розписка містить істотні ознаки, які характерні для договору позики, із її змісту вбачається укладення договору позики та вчинення сторонами угоди дій, характерних для такого договору; наявна зобов’язальна умова договору позики для відповідача щодо повернення отриманих коштів та фактичним виконанням відповідачем такої умови протягом певного строку, а відтак, суд прийшов до висновку, що у позивача наявні правові підстави для покладення на відповідача обов’язку дострокового повернення грошових коштів за договором позики, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню борг за договором позики від 16 червня 2016 року у розмірі 327 000 грн. у відповідності до положень ст.ст.1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України. Суд не взяв до уваги заперечення відповідача з тих підстав, що всупереч ст.ст.10, 60 ЦПК України відповідачем не доведено та жодним чином не обґрунтовано заперечення позовних вимог, а відтак наявні докази не стверджують належне виконання відповідачем зобов’язань за оскаржуваним договором.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно зі ст. 1046, ст. 1049 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів або таку ж кількість речей. Договір позики є укладеним з моменту передання грошових коштів або інших речей, які є предметом такого.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Згідно із частиною другою статті 1047 цього Кодексу на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов’язанням її повернення та дати отримання коштів.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Досліджуючи договір позики чи боргову розписку, слід виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (Правові висновки Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року по справі № 6-63цс13 та від 24 лютого 2016 року по справі № 6-50цс16).

Частиною 1 ст. 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Відповідно до ст.ст. 627, 628, 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін, які є вільними в укладенні договору, і погоджені з ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Встановлено, що 16 червня 2016 року ОСОБА_2 склав грошову розписку, із змісту якої вбачається, що він має борг перед ОСОБА_3 в розмірі 360 000 грн. Ці кошти він зобов’язався повернути щомісячними платежами в розмірі 3 000 грн. до 16 червня 2026 року, починаючи з дати складання розписки. За порушення строків повернення коштів передбачено штраф в розмірі 10% від несплаченої суми коштів. Сплата коштів передбачена безготівково або шляхом порахунку на платіжну картку ПАТ КБ «ПриватБанк» № 4149437861211561 (а.с.8).

Є встановленим, що на платіжну картку із зазначеним номером відповідачем проведено перерахування коштів у 10 випадках. В наступному перерахування коштів проведено на картку позивача із № 5168755532699507 (а.с.14-15).

Колегія суддів не може погодитися з висновками суду в тій частині, що правовідносини сторін виникли із договору позики, оскільки вказана розписка не містить відомостей про передачу коштів та їх отримання відповідачем від позивача, дату передачі коштів, не спростовує пояснень відповідача, що договірні відносини стосуються зобов’язань відповідача надавати кошти на утримання відповідача, які не є позикою.

У зв’язку з встановленим, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового рішення про відмову в позові, що не позбавляє можливості позивача захистити свої права у випадку їх порушення шляхом зобов’язання до виконання умов договору.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача не підлягають стягненню судові витрати.

Керуючись ст. ч.1 ст. 268, п.2 ч.1 ст.374, ст.ст. 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Сихівського районного суду м.Львова від 28 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 про стягнення в її користь з ОСОБА_2 327 000 грн. заборгованості за договором позики та 3 270 грн. судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне рішення складено 26 грудня 2017 року.

Головуючий

Судді