Рішення № 71242511, 14.12.2017, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" грудня 2017 р. Справа № 911/3137/17

Господарський суд Київської області у складі судді Антонової В.М., розглянув матеріали справи

за позовом Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради

до 1) Білоцерківської міської ради

2) Приватного навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: управління освіти і науки Білоцерківської міської ради

про визнання незаконними та скасування рішень

за участю представників сторін:

від позивача: не прибув;

від прокуратури: прокурор Нестеренко Є.І. – служб. посвідчення № 028904 від 17.09.2014;

від відповідача-1: не прибув;

від відповідача-2: ОСОБА_1 – довір. від 14.11.2017.

Прокурор подав до суду позов в інтересах держави в особі управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради (далі – позивач), в якому просить: визнати незаконними та скасувати п. 75 рішення Білоцерківської міської ради (далі – відповідач-1) від 10.02.2016 № 61-06-VII та п. 46 рішення від 23.02.2017 № 482-26-VII «Про надання пільг» приватному навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613» (далі – відповідач-2); визнати недійсними додаткові угоди № 1 від 22.02.2016 та № 2 від 23.02.2017 до договору оренди № 229 від 22.01.2016, укладені між управлінням комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради та приватним навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613».

Ухвалою від 25.10.2017 господарський суд порушив провадження у справі, вжив заходи по підготовці справи до розгляду, залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: управління освіти і науки Білоцерківської міської ради, призначив розгляд справи на 30.11.2017.

28.11.2017 до суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву від 27.11.2017 та клопотання про припинення провадження у справі, у зв’язку з тим, що предмет спору не охоплюється ст. 12 ГПК України, оскільки відносини, які виникають у процесі реалізації суб’єктами владних повноважень з приводу їх компетенції у сфері управління, не є господарськими.

Окрім того, 29.11.2017 до суду надійшли відзиви на позовну заяву прокурора також від управління освіти і науки (далі – третя особа) та відповідача-1.

У зв’язку з неявкою представників сторін (позивача, відповідача-1 та третьої особи) в засідання суду 30.11.2017, господарський суд своєю ухвалою розгляд справи відклав на 14.12.2017.

До початку судового засідання до суду від прокурора надійшли письмові пояснення від 13.12.2017 вих. № 08-161вих.17 на доводи, що містяться у відзиві відповідача-2 у справі.

В судовому засіданні прокурор позов підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, усно проти припинення провадження у справі заперечив. Прокурор вважає, що спірними пунктами оскаржуваних рішень Білоцерківської міської ради, якими відповідачу-2 було встановлено орендну плату за користування комунальним майном у розмірі 1 грн на місяць, порушено ОСОБА_1 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, додатком № 2 до якої передбачено, що орендна ставка за використання нерухомого державного майна для розміщення приватних навчальних закладів складає 10 відсотків.

Таким чином, за твердженням прокурора, оспорювані рішення ради в частині надання пільг відповідачу-2 при нарахуванні орендної плати прийняті з порушенням чинного законодавства, є незаконними та підлягають скасуванню, а додаткові угоди № 1 від 22.02.2016 та № 2 від 23.02.2017, на підставі яких було внесено зміни до договору оренди № 229 від 22.01.2016, визнанню судом недійсними на підставі приписів ст. ст. 203, 215 ЦК України.

В процесі розгляду справи було заслухано позицію представника відповідача-1 (приватного навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613») з приводу заявлених позовних вимог. Відповідно до відзиву на позовну заяву від 27.11.2017 представник відповідача-2 просить у задоволенні позову відмовити, оскільки вважає, по-перше, що прокурором не надано достатніх доказів на підтвердження своїх повноважень для звернення з позовом до суду в інтересах держави. Саме лише посилання в позовній заяві прокурора на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, не достатньо для прийняття судом цієї заяви та рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абз. 2 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після встановлення судом правових підстав для представництва.

По-друге, відповідач-2 вказує, що заявляючи позов в інтересах держави, прокурор не обґрунтував в чому виражається порушення її інтересів, зважаючи на те, що саме місцевий бюджет, за твердження прокурора, недоотримує кошти, а в разі задоволення позову держава не одержує ніякого конкретного матеріального чи нематеріального блага, оскільки кошти одержані від оренди комунального майна зараховуються до місцевого бюджету, тобто у власність територіальної громади, а не держави.

По-третє, на думку відповідача-2, ні ОСОБА_1 від 04.10.1995 № 786 ні Закон України «Про оренду державного та комунального майна» не містять прямої норми, яка б забороняла міській раді встановлювати пільги окремим орендарям, враховуючи їх фінансове становище та позитивну роль діяльності цих суб’єктів для територіальної громади міста. Окрім того, не позбавляє міську раду права приймати вищевказані рішення і те, що станом на момент прийняття оскаржуваних рішень Білоцерківською міською радою не було затверджено власного положення чи методики про орендну плату за користування комунальним майном у м. Біла Церква.

Як стверджує відповідач-2, можливість внесення змін до договору оренди за взаємною згодою сторін передбачена як Законом України «Про оренду державного та комунального майна», так і самим договором оренди № 229 від 22.01.2016. При цьому, питання щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, визначення умов використання об’єктів, що передаються у користування і оренду віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування.

Представники позивача, відповідача-1 та третьої особи в судове засідання не прибули, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися вчасно та належним чином.

Відповідно до наданих суду відзивів на позовну заяву, відповідач-1 (Білоцерківська міська рада) та третя особа (управління освіти і науки Білоцерківської міської ради) просять суд у позові відмовити, посилаючись на повноваження органу місцевого самоврядування щодо управління комунальною власністю, зазначають про правомірність дій Білоцерківської міської ради щодо прийняття рішень про зменшення відповідачу-2 розміру орендної плати за користування комунальним майном та внесення у зв’язку з цим змін до договору оренди № 229 від 22.01.2016.

Позивач письмового відзиву на позовну заяву не надав, власну позицію з приводу заявлених прокурором позовних вимог не виклав.

За п. 3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 визначено, що у випадку нез'явлення в засідання представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи, що явка представників сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалася, клопотань про відкладення розгляду справи та повідомлень суду щодо поважності причин відсутності представників сторін в засіданні суду 14.12.2017 до суду не надходило, господарський суд вважає, що неявка представників позивача, відповідача-1 та третьої особи, повідомлених належним чином, не перешкоджає розгляду справи та прийняття в ній рішення за їх відсутності.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача-2 та прокурора, зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для повного та об’єктивного вирішення спору по суті, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, 22.01.2016 між управлінням комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради як орендодавцем та приватним навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613» як орендарем був укладений договір оренди нежитлового приміщення № 229 (далі – договір), за яким орендодавець передає в оренду, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення площею 1613,60 кв.м, розташоване на першому та другому поверхах двоповерхової нежитлової будівлі за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Першотравнева, буд. 4, яке перебуває на балансі управління освіти і науки Білоцерківської міської ради.

Згідно з п. 1.3 договору мета оренди: учбовий заклад, склад, їдальня.

Відповідно до п.п. 1.2, 3.1, 3.2 договору вартість об’єкта оренди зазначена у звіті про незалежну оцінку, здійснену станом на 31.12.2015, становить 7383165,46 грн.

Розмір орендної плати визначається на підставі «ОСОБА_1 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу» і становить 75687,05 грн (в т.ч. ПДВ 12614,51 грн) за перший місяць оренди та перераховується орендарем орендодавцю не пізніше останнього числа місяця, за який вона вноситься.

Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на офіційно встановлений індекс інфляції за поточний місяць.

Пунктом 3.3 договору сторони погодили, що розмір орендної плати змінюється у разі зміни ОСОБА_1, цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та рішеннями міської ради. Внесення змін до цього договору, пов’язаних зі зміною орендної плати, є обов’язковим для сторін. Відмова орендаря від внесення змін до цього договору, пов’язаних зі зміною розміру орендної плати, є підставою для дострокового розірвання цього договору, згідно чинного законодавства.

За п. п. 10.1, 10.2 договору, останній набирає чинності з моменту підписання сторонами тексту договору і діє з 22.01.2016 по 30.11.2018.

На виконання умов договору оренди між сторонами було підписано ряд додатків, якими визначено розрахунок орендної плати за перший місяць оренди окремо на приміщення площею 1298,5 кв.м, 198,1 кв.м та 117 кв.м, які разом складають 1613,6 кв.м.

22.01.2016 між позивачем та відповідачем-2 у відповідності до п. 2.1 договору оренди було підписано акт прийому-передачі нежитлового приміщення площею 1613,6 кв.м в оренду.

22.02.2016 та 23.02.2017 сторони уклали додаткові угоди № 1 та № 2 до договору оренди № 229 від 22.01.2016, якими по-новому врегулювали розмір плати за користування комунальним майном. Так, позивачем було встановлено відповідачу-2 зменшену орендну плату в розмірі 1 грн без ПДВ в рік за оренду нежитлового приміщення площею 1613,6 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Першотравнева, буд. 4. Згідно з додатками до договору, пільга встановлена за період з 01.01.2016 по 31.12.2016 та з 01.01.2017 по 31.12.2017.

Суд встановив, що укладенню додаткових угод № 1 та № 2 до договору оренди передували рішення Білоцерківської міської ради від 10.02.2016 № 61-06-VII та від 23.02.2017 № 482-26-VII «Про надання пільг», за якими приватному навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613» було встановлено орендну плату за використання комунального майна у зменшеному розмірі, в порівнянні із тим, що встановлений умовами п. 3.1 договору оренди від 22.01.2016.

Вбачаючи порушення вимог законодавства під час прийняття рішення про надання пільг при нарахуванні орендної плати за користування комунальним майном, з метою захисту державних інтересів у цій сфері, прокурор звернувся до господарського суду з позовом про визнання рішень Білоцерківської міської ради від 10.02.2016 № 61-06-VII та від 23.02.2017 № 482-26-VII в частині надання пільг ПНВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613» на оплату орендної плати за користування комунальним майном у зменшеному розмірі незаконними та їх скасування. Додатково прокурором ставиться вимога визнати недійсними додаткові угоди № 1 від 22.02.2016 та № 2 від 23.02.2017 до договору оренди нежитлового приміщення № 229 від 22.01.2016.

Зокрема, як на підстави позову у даній справі прокурор посилається на порушення відповідачами ОСОБА_2 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, та ст. ст. 203, 215, 216 ЦК України.

Оцінивши всі встановлені обставини справи в їх сукупності згідно з поданими до справи доказами, господарський суд враховує таке.

Щодо вирішення клопотання відповідача-2 (ПНВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613») від 27.11.2017 про припинення провадження у справі, господарський суд вважає відсутніми підстави для його задоволенню, оскільки справа підлягає вирішенню в господарських судах України, зважаючи на таке.

Так, в п. 1.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» від 29.05.2013 № 12 передбачено, що у вирішенні питань стосовно визначення підвідомчості і підсудності справ зі спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про оренду, господарським судам слід враховувати викладене в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам".

В свою чергу, Постановою Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" з метою однакового і правильного визначення підвідомчості і підсудності справ господарським судам роз'яснено, що, з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 4-1, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: - участь у спорі суб'єкта господарювання; - наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; - наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; - відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (п.п. 2, 3, 3.1. вказаної Постанови Пленуму).

Приписами ст. 21 ГПК України унормовано, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, тобто підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності та у випадках, передбачених законодавчими актами України - державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності (корпоративні спори).

В частині 1 ст. 3 ГК України передбачено склад учасників відносин у сфері господарювання. Ними є, зокрема, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

У ст. 4 ГК України містяться норми, які визначають розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин за участі суб’єктів господарювання, де орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом наділеним господарською компетенцією і безпосередньо не здійснює організаційно-господарські повноваження щодо суб’єкта господарювання, наприклад, у адміністративних відносинах та в інших відносинах управління за участі суб'єктів господарювання.

Тобто законодавство України чітко розмежовує господарські відносини, у межах яких реалізується господарська компетенція, та владні управлінські функції.

При цьому, в ст. 4 ГК України чітко вказано, що сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Так, в обґрунтування клопотання про припинення провадження у справі, відповідач-2 вказує, що підставою заявленого позову є прийняття суб’єктом владних повноважень під час виконання ним своїх функцій оспорюваних рішень з перевищенням наданих йому повноважень, а тому у даних правовідносинах відсутній спір про право, оскільки таке рішення не порушує прав та не встановлює обов’язків для позивача.

На думку відповідача-2, спірні правовідносини, які мають місце у даному спорі, стосуються виключно повноважень та компетенції суб’єкта владних повноважень щодо прийняття ним оспорюваних рішень, які в свою чергу регулюються Конституцією України та нормами Закону України «Про місцеве самоврядування», а не нормами цивільного та господарських кодексів України.

З огляду на викладене та керуючись абз. 6 ч. 1 ст. 4 ГПК України відповідач-2 вважає, що даний спір не є підвідомчим господарському суду, тому провадження у справі має бути припинене на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Проаналізувавши зміст правовідносин, які склалися між сторонами з приводу яких і виник спір між ними, суд встановив, що вони мають приватноправовий характер, а повноваження, які були реалізовані органами місцевого самоврядування, в даному випадку з приводу прийняття рішень по наданню суб’єкту господарювання пільг у питанні сплати орендної плати за користування нерухомим майном, мають лише організаційно-розпорядчий характер, а не владний, і стосуються організаційно-господарських повноважень, які орган місцевого самоврядування реалізує в процесі управління господарською діяльністю як власник майна комунальної власності у сфері орендних відносин по передачі останнього в користування суб’єкту господарюванню.

Реалізуючи вищевказані повноваження, орган місцевого самоврядування вступає з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах територіальні громади є рівними учасниками орендних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності, тому відносини, пов'язані з реалізацією громадянами, юридичними особами прав на користування комунальним майном та з цивільним оборотом майна комунальної власності є цивільно-правовими, а рішення прийнятті органом місцевого самоврядування з питань надання вищевказаним особам прав на користування таким майном чи внесення змін до орендних правовідносин, що вже виникли між ними, організаційно-розпорядчими.

Таким чином, справи у спорах за участю органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають із орендних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.

З огляду на вищевикладене, приймаючи до уваги предмет позову, підстави позову, що визначаються сутністю правовідносин, з яких виник спір, і які визначають правове становище сторін спору стосовно одна одної, зміст позовних вимог, а також обставини, які свідчать про характер спірних правовідносин, та склад сторін спору, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не стосуються управлінської діяльності відповідача-1 як органу місцевого самоврядування, оскільки прокурор в даному спорі захищає права територіальної громади на отримання плати за користування нерухомим майном, що їй належить, у розмірі більшому, ніж зазначений в оспорюваних рішеннях, яким внесено зміни до договору оренди, який по суті є господарським правочином, а не адміністративним, отже спір підвідомчий господарському суду.

Враховуючи викладене, суд вважає відсутніми підстави для задоволення клопотання відповідача-2 від 27.11.2017 про припинення провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, у зв’язку з чим відмовляє у його задоволенні.

Водночас, надаючи правову оцінку доводам прокурора по суті заявлених ним у позові вимог, господарський суд зважає на нижченаведене.

Відповідно до ст. 1 ГПК України звернення до господарських судів здійснюється за захистом порушених або оспорюваних прав чи охоронюваних законом інтересів; предмет та підстави звернення з позовом визначаються позивачем самостійно у позовній заяві.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

При цьому, як зазначено у п. 3 Інформаційного листа ВГС України від 09.04.2009 № 01-08/204, позов може бути подано прокурором як за ініціативою відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади щодо здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, так і за відсутності такої ініціативи з боку відповідного органу, - тобто безпосередньо прокурором. При цьому прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Приписами ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» унормовано, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов’язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб’єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб’єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Відповідно до ч. 4 ст. 29 ГПК України прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.10.2017 прокурор звернувся до суду з позовною заявою, спрямованою на захист інтересів держави в особі управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради.

13.10.2017 за вих. № 33-7508вих17 прокурор, в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», адресував начальнику управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради листа про здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначає, що управлінням комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради, якому делеговано право передавати в оренду комунальне майно, не вжито заходів щодо звернення до суду із позовною заявою про визнання незаконними та скасування рішень міської ради в частині надання пільг та визнання недійсними додаткових угод, тому прокуратурою скеровану позовну заяву з відповідними вимогами до суду.

На думку прокурора, у зв’язку з прийняттям оскаржуваних пунктів рішень та внесення змін до договору оренди майна, порушено інтереси держави, оскільки вказані дії суперечать принципам регулювання орендних відносин в Україні та внаслідок заниженого розміру орендної плати на комунальне майно, який не відповідає вимогам чинного законодавства, місцевий бюджет недоотримує грошові кошти.

Прокурор вважає, що бездіяльність органів місцевого самоврядування порушує інтереси держави у сфері орендних правовідносин, що потребує вжиття заходів прокурорського реагування.

Розглядаючи доводи відповідача-2 з приводу порушення прокурором вимог закону щодо надання достатніх доказів на підтвердження своїх повноважень для звернення з позовом до суду в інтересах держави, господарський суд зазначає наступне.

Так, за статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» дійсно запроваджено правило за яким підстави для представництва прокурором інтересів громадянина або держави мають бути підтверджені судом.

Системний аналіз цієї норми свідчить, що, за задумом законодавця, таке підтвердження має бути здійснене судом у межах самостійної процесуальної дії, однак законодавець не визначив процесуальний механізм, який би визначав процедуру такого підтвердження шляхом внесення відповідних змін до Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 4-1 ГПК України господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим кодексом.

Підстави та порядок відмови у прийнятті позовної заяви, повернення позовної заяви, порядок прийняття позовної заяви та порушення провадження у справі, а також дії судді по підготовці справи до розгляду визначено Розділом ІХ ГПК України.

Оскільки наразі залишається повністю не врегульованою в процесуальному законодавстві процедура розгляду судами звернень прокурорів для підтвердження наявності підстав для представництва останнім інтересів громадянина або держави (ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»), а саме: питання форми звернення прокурора до суду та вимог до нього, необхідності його розгляду в судовому засіданні або без такого, необхідності виклику зацікавлених осіб та наслідків їхньої неявки, строків розгляду звернення, форми судового рішення, можливості та порядку оскарження тощо, господарський суд не має можливості в повній мірі застосовувати положення ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» до визначення відповідного процесуального механізму, тому прокурор вирішує питання наявності підстав для представництва в суді інтересів держави одночасно з поданням до суду позову про захист інтересів держави, а наведені прокурором мотиви для представництва інтересів держави оцінюються судом в процесі розгляду спору та їх підставність встановлюється чи спростовується за результатами вирішення спору по суті.

Вирішуючи питання про обґрунтованість доводів прокурора з приводу наявності підстав для представництва інтересів держави в суді в даній справі, суд враховує рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99856, в якому зазначено, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. "Інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

На думку суду, оскільки прокурору надано право здійснення представництва в суді законних інтересів держави у разі, якщо захист цих прав не здійснює чи неналежним чином здійснює орган місцевого самоврядування; враховуючи, що державну політику на місцях у сфері орендних правовідносин по наданню у користування майна комунальної власності здійснюють органи місцевого самоврядування, в даному випадку управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради, якому делеговано право передавати в оренду комунальне майно, а право прокурора подати позов в інтересах держави не пов'язане з наявністю відповідного письмового звернення органу влади чи місцевого самоврядування до органів прокуратури про виявлене порушення, а є інструментом захисту суспільних інтересів, в т. ч. і інтересів держави, господарський суд вважає, що прокурором в процесі розгляду справи було обґрунтовано підстави звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради та процесуальний статус позивача у справі, з огляду на що доводи відповідача-2 про протилежне відхиляються судом.

Розглядаючи позов по суті заявлених прокурором позовних вимог, суд враховує, що на момент прийняття оспорюваних пунктів рішень та укладення на їх підставі додаткових угод до договору оренди, передача в оренду майна, яке є комунальною власністю регулювалася Законом України «Про оренду державного та комунального майна», постановами Кабінету Міністрів України "Про затвердження ОСОБА_1 оцінки вартості об'єктів оренди" від 10.08.1995 № 629 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02.01.2003 № 3), "Про ОСОБА_1 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу" від 04.10.1995 № 786, Цивільним та Господарським кодексами України, умовами укладених між сторонами договорів тощо.

У відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 327 ЦК України встановлено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами, є сільські, селищні та міські ради.

Згідно з ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні та міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Зокрема, за ч. 5 ст. 60 вищевказаного Закону, унормовано, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

За ч. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою реалізації наданих Білоцерківській міській раді як органу місцевого самоврядування повноважень щодо розпорядження об'єктами права комунальної власності, 22.01.2016 між управлінням комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради та приватним навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613» був укладений договір оренди нежитлового приміщення № 229, відповідно до умов якого орендар прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення площею 1613,60 кв.м, розташоване на першому та другому поверхах двоповерхової нежитлової будівлі за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Першотравнева, буд. 4, яке перебуває на балансі управління освіти і науки Білоцерківської міської ради.

Право власності територіальної громади м. Біла Церква в особі Білоцервіської міської ради на вищеназване нерухоме майно підтверджено свідоцтвом про право власності на майно, видане 03.10.2015 Білоцерківським управлінням житлово-комунального господарства (довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 25.09.2017 № 98396391).

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» унормовано, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Державну політику у сфері оренди здійснюють, зокрема, органи місцевого самоврядування - щодо майна, яке перебуває в комунальній власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Статтею 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено істотні умови договору оренди. Так, орендна плата з урахуванням її індексації є істотною умовою договору оренди.

Згідно з ч. 1 ст. 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

04.10.1995 постановою Кабінету Міністрів України № 786 було затверджено ОСОБА_1 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу (далі - ОСОБА_1). ОСОБА_2 встановлено, що вона може застосовуватися лише при оренді державного майна. При цьому ОСОБА_1 не містить у собі норм, які поширювали б її дію на випадки оренди комунального майна в органів місцевого самоврядування та їх підприємств.

Натомість приписами ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об'єктів, що перебувають у державній власності. Орендна плата, встановлена за відповідною методикою, застосовується як стартова під час визначення орендаря на конкурсних засадах.

Необхідність застосування положень вищеназваної ОСОБА_1 в частині визначення та справляння орендної плати у спірних правовідносин, які виникли з підстав оренди відповідачем-2 майна комунальної власності, встановлено також згідно з рішенням Білоцерківської міської ради від 28.02.2007 № 26, за яким визнано таким, що втратило чинність рішення четвертої сесії міської ради п’ятого скликання Білоцерківської міської ради від 21.08.2006 № 75, яким було затверджено регуляторний акт - ОСОБА_1 розрахунку та порядок використання плати за оренду майна комунальної власності територіальної громади м. Білої Церкви.

Відповідно до ОСОБА_1, розмір орендної плати визначається виходячи з вартості орендованого майна, визначеної шляхом проведення незалежної оцінки, а також визначеної даною ОСОБА_2 орендної ставки. При цьому встановлений у такому порядку розмір орендної плати, згідно п. 13 ОСОБА_1, за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Згідно з додатку № 2 до ОСОБА_1 (п. 14), за використання орендарем нерухомого майна державної власності за цільовим призначенням: розміщення приватних навчальних закладів встановлена 10% ставка орендної плати, яка обраховується виходячи з вартості орендованого майна, визначеної шляхом проведення незалежної оцінки.

Суд встановив, що сторонами в договорі оренди № 229 від 22.01.2016 було визначено розмір орендної плати у сумі 75687,05 грн, що є більшим за ставку орендної плати, визначену для тих, хто використовує державне майно за відповідним призначенням. Також умовами договору оренди нежитлових приміщень сторони погодили можливість коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць, тобто методологічні засади визначення та нарахування орендної плати за користування комунальним майном сторонами у договорі було дотримано.

В подальшому додатковими угодами № 1 від 22.01.2016 та № 2 від 23.02.2017 до договору оренди № 229 від 22.01.2016 сторони зменшили розмір орендної плати за користування комунальним майном до 1 грн без ПДВ в рік за період з 01.01.2016 по 31.12.2016 та з 01.01.2017 по 31.12.2017.

Тобто сторони в договорі оренди нежитлових приміщень № 229 від 22.01.2016 з урахуваннях додаткових угод до нього частково відійшли від положень ОСОБА_1 та врегулювали орендні відносини між собою в частині визначення розміру орендної плати на власний розсуд, що цілком відповідає вимогам ч. 3 ст. 6, п. 1 ч. 2 ст. 11, ст. ст. 626-628 ЦК України, ч.ч. 4, 7 ст. 179, ч.ч. 1, 2 ст. 180, ст. 283, ч. 1 ст. 284, ст. 286 ГК України, ст. ст. 2, 3, 10, 19-21 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

З урахуванням вказаного, а також зважаючи, що ОСОБА_1 розрахунку орендної плати для комунального майна має визначатись на тих самих методологічних засадах як і для державного майна, при цьому, виходячи з правового визначення поняття «методологічні засади», при визначенні органами місцевого самоврядування ОСОБА_1 розрахунку орендної плати для комунального майна повинен використовуватись саме механізм розрахунку і розподілу орендної плати, аналогічний встановленому для державного майна, в той час як ставки орендної плати, визначені ОСОБА_2, в тому числі пунктом 10, на який посилається прокурор, передбачені за використання виключно державного майна і закон не зобов'язує органи місцевого самоврядування застосовувати їх стосовно комунального майна, господарський суд дійшов висновку, що порушень законності при визначенні розміру орендної плати за користування комунальним майном станом на момент укладення договору оренди № 229 від 22.01.2016 та в подальшому, у зв’язку з прийняттям рішень по зменшенню орендної плати та внесенні внаслідок цього змін до договору оренди, сторонами вчинено не було.

До того ж, Закон України «Про оренду державного і комунального майна» не обмежує встановлене ст. 762 ЦК України право орендодавця зменшувати на власний розсуд розмір орендної плати за користування таким майном.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону встановлено, що розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін.

Про можливість коригування розміру орендної плати вказано і в укладеному сторонами договорі оренди нежитлового приміщення № 229 від 22.01.2016, а саме п. 3.3.

При цьому, пунктом 9.3 договору оренди сторони домовились, що вони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення, що і було реалізовано ними при підписання додаткової угоди № 1 від 22.02.2016 до договору оренди, за п. п. 1, 5 якої передбачено, що угода та умова договору про зменшену ставку орендної плати діють з 01.01.2016, тобто з часу, що передує даті укладення договору оренди № 229 від 22.01.2016.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (п. 1 ст. 626, ст. 627, п. 1 ст. 628 ЦК України).

Матеріали справи не містять доказів зміни умов договору оренди в частині зміни розміру та методики нарахування орендної плати відповідно до ст.ст. 651, 652 ЦК України та п. 3.3 договору оренди.

Тобто, орендар та орендодавець, підписавши договір оренди № 229 від 22.02.22016 та додаткових угод до нього, погодилися з його умовами та зобов'язалися їх виконувати.

При цьому, згідно частини 6 статті 319 ЦК України, держава не має права втручатися у здійснення власником його права власності. Тобто, пряме адміністрування з боку органів державної влади є неприпустимим.

При вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для визнання додаткових угод № 1 від 22.01.2016 та № 2 від 23.02.2017 до договору оренди № 229 від 22.01.2016 недійсними, суд враховує, що як на підставу для визнання їх такими прокурор посилається на ч. 1 ст. 203 ЦК України, якою передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Водночас, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (абз. 5 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9).

Управління комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради, яке представляє інтереси держави, та в особі якого прокурором заявлено позов у даній справі, по відношенню до оспорюваних додаткових угод до договору оренди №229 від 22.01.2016 є стороною правочину.

При цьому, як зазначено в абзаці 2 пункту 3.5 Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) одним із способів захисту інтересів є визнання правочину недійсним.

Як вже зазначалось, у позовній заяві прокурором здійснюється посилання на ч. 1 ст. 203 ЦК України, яка визначає підставу недійсності правочину з відповідними їй обставинами, які підлягають доведенню (встановленню).

Зокрема, прокурор зазначає, що укладені між сторонами спору додаткові угоди № 1 від 22.01.2016 та № 2 від 23.02.2017 до договору оренди № 229 від 22.01.2016 не відповідають вимогам законодавства, оскільки порушують порядок визначення розміру орендної плати за користування комунальним майном, встановлений ОСОБА_2 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786.

Розглядаючи вимогу прокурора про визнання вищевказаних додаткових угод недійсними, суд враховує обставини встановлені в процесі розгляду спору щодо правомірності дій відповідачів під час їх укладення в частині встановлення плати за оренду комунального майна у зменшеному розмірі, повноваження Білоцерківської міської ради на розпорядження майном комунальної власності на власний розсуд, соціальне призначення діяльності відповідача-2, заінтересованість територіальної громади в існуванні закладу освіти на території м. Біла Церква, відсутність заборгованості зі сплати орендних платежів та відсутність негативних наслідків для держави та громади, існування яких прокурором у позовній заяві не доведено.

У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову) (Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Суд вважає, що при зверненні прокурора з даним позовом до суду останнім не було доведено обставин з якими закон пов'язує необхідність визнання оспорюваних додаткових угод до договору оренди недійсними, порушення прав держави в особі позивача внаслідок їх укладення, а отже і наявність підстав, що свідчать про обґрунтованість звернення прокурора в цій частині до суду для захисту прав держави у спірних правовідносинах.

Розглядаючи на предмет обґрунтованості іншу вимогу прокурора про визнання незаконними та скасування п. 75 рішення Білоцерківської міської ради від 10.02.2016 № 61-06-VII та п. 46 рішення від 23.02.2017 № 482-26-VII «Про надання пільг» приватному навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садочок «Міцва-613» , господарських суд враховує, що згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є право особи на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Стаття 21 ЦК України визначає також загальний порядок визнання судом незаконними та скасування правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-правових актів, виданих органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси.

Вказане положення кореспондується із п. 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування», за яким встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Реалізація указаної норми та ст. 21 ЦК України обмежена сукупністю двох обов'язкових умов, а саме: невідповідністю спірного акту актам цивільного законодавства і порушенням внаслідок прийняття такого акта цивільних прав або інтересів особи.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту, можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також із ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Таким чином, згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 1 ГПК України, необхідною умовою для задоволення позову про скасування акту органу державної влади або місцевого самоврядування є наявність факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача у справі, на захист яких і спрямовано звернення з позовом до суду. При цьому позовні вимоги повинні знаходиться у взаємозв'язку з порушенням права або інтересу, тобто забезпечувати захист та відновлення порушеного права у встановлений законом спосіб. Аналогічні приписи містяться і в ст. 20 ГК України.

Відтак, розглядаючи спір, господарський суд повинен встановити об'єктивну наявність порушення чи оспорювання цивільного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним законодавством, а за наслідками прийняття рішення про задоволення позову повинно відбуватися реальне поновлення чи захист порушених прав позивача.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (Роз’яснення Президії ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» № 02-5/35 від 06.02.2000).

Оскільки прокурором не доведено існування станом на час звернення до суду факту порушення чи оспорення з боку відповідачів прав або інтересів держави чи територіальної громади м. Біла Церква, з метою захисту прав яких прокурором подано даний позов, а також порушення Білоцерківською міською радою при прийнятті оскаржуваних рішень своєї компетенції чи норм законодавства, у суду відсутні підстави для задоволення вимог прокурора в частині скасування п. 75 рішення Білоцерківської міської ради від 10.02.2016 № 61-06-VII та п. 46 рішення від 23.02.2017 № 482-26-VII «Про надання пільг».

Згідно з положеннями ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Проте, прокурором у встановленому порядку не доведено доводів, якими мотивований позов.

З огляду на викладене, у задоволенні позову слід відмовити.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 1, 29, 33, 34, 43, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено: 26.12.2017

Суддя В.М. Антонова

Друк:

1 – в справу

2 – управлінню комунальної власності та концесії Білоцерківської міської ради (рек. з повід.)

3 - Білоцерківській міській раді (рек. з повід.)

4 - управлінню освіти і науки Білоцерківської міської ради (рек. з повід.)