Постанова № 71148618, 19.12.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 750/9667/17 Прізвище судді першої інстанції: Логвіна Т.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Степанюка А.Г.,

суддів - Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі - Ліневській В.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України на постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 листопада 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1.) звернулася до Деснянського районного суду м. Чернігова з позовом до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України (далі - Відповідач, Чернігівське ОУПФ) про:

- визнання протиправними дій щодо відмови у поновленні виплати пенсії;

- зобов'язання Чернігівського ОУПФ поновити виплату раніше призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 з 01.09.2017 року.

Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 03.11.2017 року позов задоволено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що в силу вимог чинного законодавства Позивач має право на поновлення виплати пенсії не зважаючи на спосіб звернення до органів Пенсійного фонду України.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. При цьому посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Наголошує на неврахуванні судом обставин звернення Позивача із заявою про поновлення виплати пенсії у порядку Закону України «Про звернення громадян», у зв'язку з чим рішення щодо її поновлення Відповідачем не приймалося. Крім того, підкреслює залишення поза увагою суду неподання Позивачем необхідних для поновлення виплати пенсії документів. Поряд з іншим, звертає увагу на безпідставне незастосування судом до спірних правовідносин приписів ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули, а тому справа розглядалася у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду першої інстанції - скасуванню, виходячи з такого.

Як встановлено судом першої інстанції, Позивач є громадянином України та постійно проживає в Ізраїлі, що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_1 (а.с. 6). Крім того, ОСОБА_1 є пенсіонером за віком, що підтверджується копією посвідчення від 10.08.1987 року НОМЕР_2 (а.с. 7).

За наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії Чернігівське ОУПФ листом від 26.09.2017 року №25814/02 повідомило останню, відповідно до п. 2.9 розділу ІІ Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Крім того, у листі зазначено, що для поновлення виплати пенсії Позивач повинен особисто звернутися до управління за місцем проживання та надати паспорт громадянина України із зазначенням реєстрації місця проживання. При цьому, Відповідачем підкреслено, що подана Позивачем заява розглядалася як письмове звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян» (а.с. 5).

На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. 1 Протоколу №12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. ст. 22, 25, 46 Конституції України, ст. ст. 7, 49, 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення», рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009, а також Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки чинним законодавством не передбачено відмови у поновленні виплати пенсії з підстав непроживання громадянина України на території країни громадянської належності.

З таким висновком суду першої інстанції не можна повністю погодитися з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Передбачене Конституцією України право громадян на соціальний захист деталізоване у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон про ЗДПС) та Законі України «Про пенсійне забезпечення», якими встановлено порядок нарахування та виплати пенсії.

Згідно ч. ч. 3, 4 ст. 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Приписи ст. 51 Закону визначали, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, як вірно підкреслив суд першої інстанції, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Отже, вказані положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України даного рішення.

У згаданому рішенні № 25-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що оспорюваними нормами Закону держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 даного Закону.

Після прийняття вищевказаного рішення Конституційного Суду України і на теперішній час інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийнято.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 року до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (п. 51 рішення).

У п. 54 згаданого рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

На підставі наведеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що з дня набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, яка була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19.05.2015 року у справі № 21-168а15, від 06.10.2015 року у справі № 608/1189/14-а.

Поряд з цим, задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі та покладаючи на Відповідача обов'язок з поновлення виплати пенсії Позивачу, суд першої інстанції не врахував такого.

Відповідно до п. 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1 (далі - Порядок №22-1), заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім'ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.

Пунктом 1.7 Порядку № 22-1 встановлено, що днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Посилання Відповідача в апеляційній скарзі на п. 1.7 Порядку № 22-1, відповідно до якого заява, що пересилається поштою, може бути розглянута органами Пенсійного фонду, крім випадків призначення (поновлення) пенсії, колегією суддів оцінюється критично, оскільки вказане твердження Чернігівського ОУПФ не є підставою для розгляду заяви в порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян».

Крім того, положеннями п. 1.5 Порядку № 22-1 передбачено можливість подачі такої заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу Пенсійного фонду України особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.

Згідно п. 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Приписи п. 2.22 Порядку №22-1 визначають, що за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію (абз. 1 п. 2.23 Порядку № 22-1).

Відповідно до абз. 1 п. 4.1 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

За правилами абз. 1 п. 4.3 Порядку № 22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Разом з тим, як вірно зазначено Апелянтом, однак залишено поза увагою суду першої інстанції, всупереч наведеним вимогам Порядку №22-1, Чернігівським ОУПФ за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 не було прийнято рішення про поновлення вплати пенсії або про відмову в її поновленні. Натомість, заяву Позивача було розглянуто та надано відповідь в порядку Закону України «Про звернення громадян», хоча це не передбачено ні положеннями Закону, ні приписами Порядку №22-1.

Системний аналіз наведених норм вказує на те, що підставою для поновлення виплати пенсії або відмови в її поновленні є відповідне рішення органу Пенсійного фонду України, прийняте за наслідками розгляду відповідної заяви особи.

Разом з тим, як було встановлено раніше, зі змісту листа Чернігівського ОУПФ від 26.09.2017 року №25814/02 вбачається, що останнім заява ОСОБА_1 за правилами Порядку №22-1 не розглядалося, а відтак рішення за його наслідками не приймалося.

Судовою колегією враховується, що Верховний Суд України у постановах від 18.03.2014 року у справі №21-11а14 та від 22.04.2014 року у справі №21-484а13 висловив правову позицію у подібних правовідносинах, згідно якої підставою для повідомлення про відмову у поновлення виплати пенсії є відповідне рішення, прийняте з цього питання. Оскільки суб'єкт владних повноважень не розглянув звернення про поновлення виплати пенсії та відповідного рішення не прийняв, то суд повинен був зобов'язати його розглянути це звернення згідно з вимогами чинного законодавства України, а не підміняти орган, на який покладено вирішення зазначеного питання.

Зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді та ч. 2 ст. 2 КАС України, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень адміністративний суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими ст. 2 КАС України.

За таких обставин, оскільки відповідного рішення Відповідач по суті заяви не приймав, колегія суддів приходить до висновку, що заява Позивача про поновлення виплати пенсії в установлені законодавством порядок та строки не розглянута, відтак, при її розгляді Чернігівським ОУПФ допущена протиправна бездіяльність, яка призвела до порушення прав особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відтак, оскільки заява Позивача Відповідачем не розглянута по суті і не було прийнято уповноваженою особою відповідного рішення, то суд першої інстанції, обґрунтовано вказавши про наявність у ОСОБА_1 права на поновлення виплати пенсії, залишив поза увагою те, що належним способом захисту прав Позивача є зобов'язання Чернігівського ОУПФ розглянути вказану заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення по суті відповідно до вимог Порядку №22-1.

Аналогічна позиція випливає зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 01.11.2017 року у справі №577/2561/17.

При цьому суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, зважаючи на встановлену вище бездіяльність Чернігівського ОУПФ щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, судова колегія приходить до висновку про передчасність твердження Деснянського районного суду м. Чернігова про необхідність задоволення позову у повному обсязі, оскільки такі вимоги в силу положень Порядку №22-1 є передчасними, а тому вважає за необхідне рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні постанови порушено норми матеріального та процесуального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а постанову суду - скасувати.

Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 2 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку про необхідність стягнення на користь ОСОБА_1 витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, у розмірі 320,00 грн. відповідно до частково задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 139, 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України - задовольнити частково.

Постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 листопада 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії - скасувати.

Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення раніше призначеної пенсії.

Зобов'язати Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України розглянути питання щодо поновлення ОСОБА_1 (14021, АДРЕСА_1, паспорт серії НОМЕР_1) раніше призначеної пенсії за віком, та прийняти рішення, передбачене Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути з Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України (04005, м. Чернігів, просп. Миру, 44, код ЄДРПОУ 40378209) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (14021, АДРЕСА_1, паспорт серії НОМЕР_1) витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в сумі 320 (триста двадцять) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Повний текст постанови складено « 21» грудня 2017 року.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя А.Г. Степанюк

Судді В.В. Кузьменко

О.І. Шурко