Рішення № 71108629, 14.12.2017, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/2116/17 Головуючий у суді І-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач Мурашко С. І.

РІШЕННЯ

Іменем України

14.12.2017 колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючого судді - Мурашка С.І.

суддів – Голованя А.М., Карпенка О.Л.

за участі секретаря – Яковлєвої Ю.Ю.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Кропивницькому цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності та визнання договору недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 16 лютого 2016 року і

В С Т А Н О В И Л А :

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та просив встановити факт спільного проживання його та відповідача, визнати за ним право власності на ? частини квартири №19 в місті Кіровограді по вулиці Миру 17а, та визнати недійсним договір купівлі-продажу №592 зазначеної квартири від 25.06.2015.

Зазначав, що з листопада 1996 року до 29 листопада 2003 року він та ОСОБА_3 проживали однією сім’єю, спочатку – без реєстрації шлюбу, а з 29 листопада 2003 року – у зареєстрованому шлюбі.

Під час спільного проживання вони придбали квартиру АДРЕСА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 24 грудня 1999 року, покупцем у цьому договорі була зазначена лише ОСОБА_3А.(дошлюбне прізвище – ОСОБА_5А.).

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 травня 2014 року шлюб розірвано.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 червня 2015 року ОСОБА_3 продала вказану квартиру ОСОБА_4М .

Вважаючи, що він та ОСОБА_3 придбали квартиру за спільні кошти під час спільного проживання, тому ця квартира є спільною власністю, і оскільки між ним та відповідачем не досягнуто згоди щодо добровільного поділу майна, з урахування змін та уточнень до позову, просив встановити факт спільного проживання з ОСОБА_3 з 01 листопада 1996 року до 23 листопада 2003 року, визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю, визнати за ним право власності на ? частину квартири та визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 25 червня 2015 року і застосувати двосторонню реституцію (т.1 а.с.2-5, 77,124).

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 лютого 2016 року позов задоволено частково.

Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_3 з 01 листопада 1996 року до 29 листопада 2003 року.

Визнано квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частки квартири як частки у спільному сумісному майні та визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 25 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, розподілено судові витрати.

В решті позовних вимог відмовлено (т.1 а.с.137-141).

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, стягнути з позивача на її користь витрати на правову допомогу (т.1 а.с.151-156).

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 18.05.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 16 лютого 2016 року залишено без змін (т.1 а.с.220-222).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 травня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_3 та її представник адвокат ОСОБА_6 підтримали доводи апеляційної скарги, ОСОБА_3 та його представник адвокат ОСОБА_7 заперечували проти доводів апеляційної скарги. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підтягає задоволенню з таких підстав.

Згідно ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, 3,4 ст.60 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 29 листопада 2003 року, який розірвано рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 травня 2014 року.

За договором купівлі-продажу від 24 грудня 1999 року на ім’я ОСОБА_3 (за рахунок кредиту) придбано квартиру АДРЕСА_4.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 червня 2015 року ОСОБА_3 продала вказану квартиру ОСОБА_4

Суд першої інстанції дійшов висновку, що із доказів у справі підтверджуються обставини проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_3 з 01 листопада 1996 року до 29 листопада 2003 року однією сім’єю без реєстрації шлюбу та спільність грошових затрат сторін на погашення кредиту, за рахунок якого придбано спірну квартиру. При цьому суд вважав, що договір купівлі-продажу квартири від 25 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, підлягає визнанню недійсним відповідно до ст. 65 СК України, оскільки позивач не давав згоди на відчуження квартири.

Поте з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитися не можна.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці.

Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна.

Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю (висновки Верховного Суду, викладені у постановах № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-211цс14 від 11 березня 2015 року).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (ст. 658 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (ч. 1 ст. 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Матеріалами справ підтверджується, що 23 листопада 2003 року ОСОБА_3 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб, який рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 травня 2014 року було розірвано.

Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 24 грудня 1999 року ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище – ОСОБА_5А.) придбала двохкімнатну квартиру АДРЕСА_5 , зареєстровано у реєстрі за № 20-3712 (т.1 а.с.7). Продаж квартири вчинено за 7 200 грн.

У цій квартирі позивач був зареєстрований з 26 січня 2001 року і знятий з реєстрації 03 липня 2015 року, що підтверджується ксерокопією його паспорта ( т.1 а.с.125-126).

В грудні 1999 року ОСОБА_3 отримала кредит терміном на 5 років під заставу нерухомого майна – спірної квартири, який повністю повернула за рахунок власних коштів.

Згідно наданих ПАТ «Промінвестбанк» довідок, ОСОБА_3 отримала кредит у сумі 9600 грн., з її заробітної плати здійснювалось утримання процентів за користування кредитом щомісячно (т.1 а.с.53-63).

Згідно копії трудової книжки позивача, він працював офіційно по 29 вересня 2000 року.

25 червня 2015 року згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, зареєстрованого у реєстрі за № 618, ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_6. Продаж квартири вчинено за 149 000 грн. (т.1 а.с.79-84).

Як на підставу позову, позивач посилався на те, що він проживав з відповідачем ОСОБА_3 однією сім’єю, не перебували у зареєстрованому шлюбі і в цей період придбали спірну квартиру.

Для визнання за позивачем права власності на ? частину спірної квартири він зобов’язаний був надати належні та допустимі докази, що квартира придбана внаслідок спільної праці його та відповідача, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету).

Про те, що спірна квартира придбана за спільні кошти позивача та відповідача належними та допустими доказами не підтверджується.

Покази позивача, допитаного за його клопотанням в якості свідка в судовому засіданні апеляційного суду, що спірна квартира придбавалася, в тому числі, за його кошти, не є належним та допустимим доказом.

Таким чином колегія суддів приходить до висновку, що спірна квартира є особистою власністю відповідача і немає підстав для визнання за позивачем права власності на ? її частину.

Тобто на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (25 червня 2015 року) єдиним власником квартири АДРЕСА_4, що є предметом цього договору, була ОСОБА_3

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 пояснила, що була присутня при розмові позивача з ОСОБА_9 (яка придбала у відповідача спірну квартиру), якій позивач повідомив, що квартира є спільною сумісною власність.

Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-727цс16 від 07 вересня 2016 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Оскільки на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (25 червня 2015 року) єдиним власником квартири АДРЕСА_4, що є предметом цього договору, була ОСОБА_3 згода позивача на її відчуження не була потрібна.

З огляду на викладене підстав визначених законом для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири немає.

Невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування та порушення судом норм матеріального та процесуального права, відповідно до ч.1 п.п.3,4 ст.309 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Відповідно до ч.5 ст.88 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 8114 грн. 20 коп. судових витрат, з яких: 5000 грн. – витрати на правову допомогу, 3114,2 грн. – судовий сбір за подання апеляційної та касаційної скарг.

Керуючись ст.209, п.2 ч.1 ст. 307, ст. 309, ч.2 ст.314, ст.316 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 16 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання за позивачем права власності на ? частини квартири та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири скасувати та ухвалити нове рішення.

В задоволенні позовуОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про встановлення факту спільного проживання, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання за позивачем права власності на ? частини квартири та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири -відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 8114 грн. 20 коп. судових витрат.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий суддя С.І.Мурашко

Судді А.М.Головань

ОСОБА_10