Постанова № 71073608, 19.12.2017, Донецький апеляційний адміністративний суд

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2017 року справа №225/5301/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Гайдара А.В., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на постанову Дзержинського міського суду, Донецька область від 13 листопада 2017 року у справі № 225/5301/17 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

12 жовтня 2017 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (надалі - відповідач, Управління), третя особа: Департамент соціального захисту населення Торецької міської ради про визнання незаконними дій відповідача щодо припинення виплати пенсії, зобов'язання відповідача виплатити невиплачену пенсію, зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії (а.с. 1- 7).

Постановою Дзержинського міського суду Донецької області від 13 листопада 2017 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправними дії Управління пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814) щодо припинення з 01 квітня 2017 року виплати пенсії ОСОБА_1, ІПН - НОМЕР_1.

Рішення начальника управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області № 180790 від 31.03.2017 року скасовано.

Зобов'язано Управління пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814) поновити виплату пенсії ОСОБА_1, ІПН - НОМЕР_1, з 01 квітня 2017 року.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області (ЄДРПОУ 21970814) на користь держави судовий збір у розмірі 640,00 грн. (шістсот сорок гривень 00 копійок) (а.с. 43-47).

Відповідач із такою постановою суду першої інстанції не погодився, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просив скасувати постанову суду першої інстанції та відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що стаття 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в якій зазначені підстави для припинення виплати пенсії не містить вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсій, у зв'язку з чим, на переконання апелянта, пенсію позивачу не поновлено у зв'язку з тим, що комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам винесено протокол від 30.03.2017 року № 11, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_1 відмовлено у зв'язку зі скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи відповідно до п. 3, п. 5, абз. 8 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», на підставі якого Управлінням прийнято рішення № 180790 від 31.03.2017 року про припинення пенсії позивачу, як внутрішньо переміщеній особі. Апелянт звертає увагу на судову практику Вищого адміністративного суду України, викладену в постанові від 21.03.2017 року у справі № К/800/3123/17, в якій суду касаційної інстанції дійшов до висновку, що виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 35 та ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», але перелік підстав для припинення виплати пенсії не є вичерпним і може врегульовуватись іншими нормативно-правовими актами. Крім того, апелянт вказує, що Управління не зобов'язано відшкодовувати позивачеві понесені ним судові витрати, оскільки згідно п. 18 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» органи пенсійного фонду звільнені від сплати судового збору, звертаючи увагу, при цьому, на постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України від 23.01.2015 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України від 08.07.2011 року «Про судовий збір», де зазначено, що якщо відповідач звільнений від сплати судового збору то і відповідно судовий збір з нього не стягується (а.с. 50-53).

Сторони у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду судового засідання, тому, у відповідності п.2 ч. 1 ст.311 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

На підставі ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній доказами в межах та доводів апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги встановила наступне.

Як встановлено судом першої, апеляційної інстанції та підтверджується матеріали справи, позивач, ОСОБА_1, відповідно до довідки Управління праці та соціального захисту населення Дзержинської міської ради від 30 травня 2016 року № 1421017063 є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10,36).

14 жовтня 2014 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату пенсії, в якій просив запросити його пенсійну справу з Управління Пенсійного фонду України в м. Єнакієве Донецької області (а.с. 33).

На підставі розпорядження 7230 від 10.12.2014 року позивача взято на облік, як отримувача пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1 (а.с. 32).

З квітня 2017 року позивачу припинено виплати її пенсії.

Позивач звернувся до відповідача за роз'ясненням про причини припинення виплати пенсії, де представником пенсійного органу, також в усній формі повідомлено, що припинення виплати пенсії пов'язане з непідтвердженням місця проживання за вказаною у довідці ВПО адресою.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції, Управлінням до суду надано витяг з протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 11 від 30.03.2017 року, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_1 відмовлено у зв'язку закриттям довідок про взяття на облік ВПО відповідно до п. 3, п. 5, абз. 8 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та п. 9 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат ВПО за місцем проживання/перебування, затвердженого Постановою КМУ від 08.06.2016 року № 365 (а.с. 34-35).

Крім того, управлінням надано до суду рішення № 180790 від 31.03.2017 року про припинення виплати пенсії ОСОБА_1, як внутрішньо переміщеній особі.

В обґрунтування підстав для припинення виплати позивачу її пенсії, Управління послалось на п. 5 ст. 49 закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», п. 14 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365, п. 3 Витягу з протоколу засідання комісії з питань відновлення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 30.03.2017 року № 11, яким відмовлено ОСОБА_1 у відновленні соціальних виплат у зв'язку із скасуванням довідки про взяття на облік ВПО (а.с. 37).

Зазначене рішення пенсійного фонду направлено позивачу разом із супровідним листом від 03.04.2017 року за вих. № 3684/03 на адресу, вказану у довідці про взяття на облік ВПО (а.с. 38).

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов до висновку, що у відповідача не було законних підстав для припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2017 року, тобто дії відповідача щодо припинення виплати пенсії та бездіяльність у не здійсненні передбачених законом заходів для нарахування та виплати позивачу пенсії є протиправними, а позовні вимоги є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Статтею 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Так, в матеріалах справи наявне рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області № 180790 від 30.03.2017 року про припинення виплати пенсії ОСОБА_1, як внутрішньо переміщеній особі, яке прийнято на підставі протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 11 від 30.03.2017 року, яким в призначенні (відновленні) соціальних виплат ОСОБА_1 відмовлено у зв'язку із не підтвердженням місця фактичного проживання та закриттям довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи відповідно до п.3, п 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та п. 9 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат ВПО за місцем проживання/перебування № 365 від 08.06.2016 року.

Колегія суддів зазначає, що ані протокол комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 11 від 30.03.2017 року, ані рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області № 180790 від 30.03.2017 року не є нормативно-правовими актами вищої юридичної сили (Законом), якими встановлений обов'язок органів Пенсійного фонду України припиняти виплату пенсій, а отже, не є належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що прийняте відповідачем рішення про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 на підставі протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 11 від 30.03.2017 року суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.

Слід також зазначити, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що прийняте відповідачем рішення про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 на підставі протоколу комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 11 від 30.03.2017 року не може бути підставою для позбавлення позивача конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, права на отримання пенсії.

Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання.

Таким чином, відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти останнього права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду перщої інстанції, що у відповідача не було законних підстав для припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2017 року, тобто дії відповідача щодо припинення виплати пенсії та бездіяльність у не здійсненні передбачених законом заходів для нарахування та виплати позивачу пенсії є протиправними, а позовні вимоги є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо посилання апелянта що Управління не зобов'язано відшкодовувати позивачеві понесені ним судові витрати, оскільки згідно п. 18 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» органи пенсійного фонду звільнені від сплати судового збору.

Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивачем подано клопотання про відстрочити сплату судового збору до ухвалення судового рішення по справі.

Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 13 жовтня 2017 року позивачу відстрочено сплату судового збору за подання адміністративного позову до ухвалення судового рішення по справі (а.с. 16).

Колегія суддів зазначає, що частиною 1 статті 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята на користь позивача, то, в даному випадку, судовий збір у розмірі 640 грн. має бути стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на користь держави.

Колегія суддів зазначає, сплата судового збору відрізняється за своєю суттю від розподілу судових витрат, а останній, в свою чергу, є частиною відновлення порушеного права, тому задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції правомірно стягнув судові витрати у вигляді судового збору в сумі 640 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на користь держави.

Щодо доводу апелянта на постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України від 23.01.2015 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України від 08.07.2011 року «Про судовий збір», де зазначено, що якщо відповідач звільнений від сплати судового збору то і відповідно судовий збір з нього не стягується, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 3 Закону України «Про судовий збір» (в редакції чинній на момент звернення позивача з адміністративним позовом) визначено об'єкти справляння судового збору.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 3 вищевказаного закону, судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі.

За змістом цієї норми вбачає, що суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору, але під прийняття рішення у справі, суд повинен вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що якби судом першої інстанції прийнято ухвалу про звільнення позивача від сплати судового збору, то тоді судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань з Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області на користь держави не сплачувався, а оскільки судом першої інстанції лише відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення, то, в даному випадку, судовий збір повинен бути стягнутий за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, оскільки вони суперечать чинному законодавству та не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Згідно частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, колегія суддів вважає, що в межах апеляційної скарги порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Повний текст постанови складений 19 грудня 2017 року.

Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області - залишити без задоволення.

Постанову Дзержинського міського суду, Донецька область від 13 листопада 2017 року у справі № 225/5301/17 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання, та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Касаційного адміністративного суду Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Головуючий суддя Л.В. Ястребова

Судді А.В. Гайдар

І.Д. Компанієць