Рішення № 71062877, 14.12.2017, Кальміуський районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Іллічівський районний суд м. Маріуполя)

264/3886/17

2/264/1777/2017

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" грудня 2017 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Кузнецова Д. В., при секретарі Мащенко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Донецького державного університету управління про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати з компенсацією втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів її виплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

10 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Донецького державного університету управління (надалі за текстом - Університет) про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати з компенсацією втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів її виплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказав, що з 13 лютого 2012 року до 15 вересня 2014 року працював в Університеті. Після звільнення і по теперішній час розрахунок із ним не був проведений та не виплачена заробітна плата за липень, серпень та вересень 2014 року в загальному розмірі 12 688,57 грн. Також за весь час затримки виплати заробітної плати позивачем нараховано компенсацію в розмірі 10472,31 грн. Крім того, у зв'язку із не проведенням повного розрахунку в день звільнення на підставі ст. 116, 117 КЗпП України нараховано середній заробіток за весь час затримки з 15.09.2014 року по день подачі позову в розмірі 622483,68 грн. Зазначає, що у зв'язку з порушенням права на заробітну плату йому була завдана моральна шкода, розмір якої позивач оцінює в 1000,00 грн.

На підставі викладеного, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі за липень, серпень та вересень 2014 року в сумі 12 688,57 грн. та компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати у сумі 10 472,31 грн., а також середній заробіток за весь час затримки виплати належних сум в період з 15 вересня 2014 року по день винесення рішення (станом на день подання позову ця сума складає 622483,68 грн.) та моральну шкоду в розмірі 1000,00 грн.

Позивач у судове засідання не з'явився, надав письмову заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав.

Відповідач позовні вимоги не визнав, надав письмові заперечення проти позову, в яких зазначив, що вказаний борг по заробітній платі утворився в минулому бюджетному періоді у 2014 році. З липня 2014 року по 18 листопада 2014 року Університет знаходився на тимчасово неконтрольованій території в місті Донецьку. У зв'язку із фактами вчинення розграбування на непідконтрольній території Університет зазнав втрат, у тому числі були викрадені відомості про виплачену або невиплачену заробітну плату працівникам. Заборгованість по заробітній платі виникла в результаті повного припинення фінансування Університету, що сталося не з вини відповідача. Після неодноразових звернень Університету до Міністерства фінансів України та Міністерства соціальної політики України щодо заборгованості по заробітній платі за липень - листопад 2014 року було повідомлено, що фінансування розпочнеться після закінчення АТО. Не погоджувалися із вимогам щодо стягнення компенсації та середнього заробітку, оскільки невиплата заробітної плати виникла не з вини відповідача. Також Університет не визнав позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, через відсутність належного обґрунтування позивачем таких вимог та достатніх доказів в підтвердження заподіяння моральної шкоди.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Основним законом України статтею 43 Конституції передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов'язки, в рівній мірі кореспондується обов'язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати труд працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату.

Судом встановлено, що позивач в період з 13 лютого 2012 року по 15 вересня 2014 року працював в Донецькому державному університеті управління на посаді заступника головного бухгалтера, що підтверджується записами в трудовій книжці позивача та довідкою відповідача від 08.08.2017 року вих.№187-11.

За період роботи позивача йому нараховувалась заробітна плата.

Згідно довідки, виданої Університетом від 08.08.2017 року вих.№187-11, сума заборгованості по заробітній платі перед ОСОБА_1 за період роботи липень - вересень 2014 року - складає 12 688,57 грн.

Положеннями ст. 115 КЗпП України встановлено обов'язок працедавця виплачувати заробітну плату працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Аналогічні положення закріплені в статті 24 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідачем вказаних вимог закону дотримано не було, заробітна плата у встановлені строки не виплачувалася та остаточний розрахунок при звільненні проведений не був, що підтверджується бухгалтерською довідкою Університету.

Відповідач не надав до суду доказів проведення остаточного розрахунку з позивачем та виплати заробітної плати за липень - вересень 2014 року.

Згідно пункту 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей» заробітна плата працівникам установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи.

Вказані положення Постанови Кабінету Міністрів України не спростовують та не звільняють від обов'язку працедавця проводити виплату заробітної плати працівнику. Крім того, зазначений нормативний акт є підзаконним та має нижчу юридичну силу в порівняні із прямими нормами законів України.

Більше того, останні роки Університет розташований та зареєстрований в місті Маріуполі - на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, що дозволяє провести розрахунок в повному обсязі по заробітній платі із звільненим працівником.

Суд не приймає доводи відповідача щодо відсутності відповідних бюджетних асигнувань на вказані цілі або спеціального нормативного порядку виплати бюджетними організаціями боргів по заробітній платі за минулий час як підставу для звільнення від обов'язків по виплаті заробітної плати працівнику, оскільки положеннями Кодексу законів про працю України та Законом України «Про оплату праці» такої залежності для виплати заробітної плати працівникам не встановлено, натомість передбачено безумовний обов'язок працедавця проводити виплату заробітної плати працівнику незалежно від сфери фінансування та джерел походження коштів для виплати заробітної плати.

Крім того, відсутність спеціального підзаконного акту або бюджетного фінансування, на яке посилається відповідач як на підставу невиплати заробітної плати та не проведення остаточного розрахунку, не може бути законною причиною невиконання покладених на відповідача зобов'язань, з огляду на наступне положення та практику Європейського суду з прав людини.

Так згідно ч.1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї і практику Європейського Суду як джерело права.

При розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини дійшов до висновків, що в межах свободи дій держави визначати, які виплати здійснювати з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних соціальних виплат і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими. Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 "Бурдов проти Росії"). Тому суд дійшов обґрунтованого висновку, що право позивача на отримання грошового забезпечення не залежить від наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер.

Крім того, суд керується принципом верховенства права та враховує судову практику Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, в даному випадку це нарахування та виплата заробітної плати, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки, а в даному випадку виконання Закону.

З урахуванням викладених норм національного законодавства та висновків Європейського суду з прав людини, які застосовуються, як джерело права, суд приходить до висновку, що відповідач безпідставно не проводить виплату заробітної плати позивачу в заявленому розмірі.

Стосовно вимог позивача про стягнення суми компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати в розмірі 10472,31 грн., суд керується наступним.

Судом було встановлено, що відповідач по сьогоднішній день має заборгованість з виплати нарахованої заробітної плати за період роботи позивача липень-вересень 2014 року в сумі 12 688,57 грн.

У випадку порушення встановлених строків виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу статтями 1 та 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати» встановлено обов'язок підприємства будь-якої форми власності здійснювати компенсацію громадянам втрати частини доходів. Така компенсація громадянам провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів.

Аналогічні норми закріплені в статті 34 Закону України «Про оплату праці», якими передбачено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Приймаючи до уваги вказані положення Закону та факт несвоєчасної виплати заробітної плати, відповідач має також обов'язок здійснити позивачу компенсацію, передбачену Законом.

При розрахунку сум компенсації за затримку виплати заробітної плати, суд керується наступним.

Статтею 3 Закону передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001р. № 159 (надалі за текстом - Порядок).

Згідно пункту 4 вказаного Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Приклади обчислення суми компенсації наведено у додатку до Порядку.

Нарахування індексу споживчих цін за період невиплати заробітної плати має відбуватися шляхом множення місячних індексів інфляції, опублікованих Держкомстатом за період з наступного місця, в якому виникла заборгованість по заробітній платі, з вересня 2014 року по теперішній час.

З урахуванням методики підрахунку, закріпленої Порядком, сукупний приріст індексу споживчих цін (індексу інфляції) за період з серпня 2014 року по червень 2017 року становить 185,83% (100,8% х 102,9% х 102,40% х 101,90% х 103,00% х 103,10% х 105,30% х 110,80% х 114,00% х 102,20% х 100,40% х 99,00% х 99,20% х 102,30% х 98,70% х 102,00% х 100,7% х 100,9% х 99,6% х 101,0% х 103,5% х 100,1% х 99,8% х 99,9% х 99,7% х 101,8% х 102,8% х 101,8% х 100,9% х 101,1% х 101,0% х 101,8% х 100,9% х 101,3% х 101,6%), та відповідно з вересня 2014 року по червень 2017 року - 184,35% і з жовтня 2014 року по червень 2017 року - 179,16%, а отже втрати від інфляції та сума компенсації за вказаний період у зв'язку із несвоєчасної виплатою заробітної плати:

- за липень 2014 року складає 1293,36 грн. (1 506,89 грн. х 185,83% /100 - 1 506,89 грн.).;

- за серпень 2014 року складає 5 323,19 грн. (6310,83 грн. х 184,35% /100 - 6310,83 грн.).;

- за вересень 2014 року складає 3855,76 грн. (4870,85 грн. х 179,16% /100 - 4870,85 грн.).

Таким чином загальний розмір компенсації від втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати з серпня 2014 року по червень 2017 року складає 10472,31 грн. (1293,36 грн. + 5 323,19 грн. + 3855,76 грн.), який підлягає стягненню на користь позивача.

Щодо заявлених сум середнього заробітку за весь час затримки виплати заробітної плати після звільнення суд відзначає наступне.

Як з'ясовано з матеріалів справи, Донецький державний університет управління з початком озброєного конфлікту на території держави України в період з липня 2014 по 18 листопада 2014р. знаходився на тимчасово непідконтрольній України території.

За положеннями ст. 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.

Відповідно до статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Згідно листа Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 5 лютого 2015 року з 14 квітня 2014 року суб'єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення АТО на території Донецької та Луганської областей. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» наказом Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» територія Донецької та Луганської областей з 7 квітня 2014 року визначена районом проведення АТО. Проведення АТО триває, рішення про її припинення до теперішнього часу не прийнято.

Відповідно до представленого суду сертифіката Донецької торгово-промислової палати від 18 серпня 2016 року за № 6695 (а.с. 37) засвідчено настання для Донецького державного університету управління, місцезнаходження якого м. Донецьк, форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), зокрема: акти тероризму на території Донецької області, які унеможливили сплату податків і зборів у періоді з 01 липня 2014 року по 19 грудня 2014 року.

На момент видачі сертифіката і до моменту вирішення справи судом на території міста Маріуполя, де відновив свою роботу університет, і юридичного місцезнаходження відповідача м. Донецьк, триває антитерористична операція.

Враховуючи наведене, суд доходить до висновку, що затримка виплати належних позивачу сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, відбулася не з вини відповідача, оскільки належному виконанню роботодавцем своїх обов'язків у липні-вересні 2014 року перед звільненим працівником перешкоджали обставини непереборної сили, пов'язані з проведенням антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, настання яких для відповідача доведено у встановленому законом порядку. Тому підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку відсутні.

Зазначена правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України № 6-2159цс15 від 11.11.2015р., яка є обов'язковою для всіх судів, а також в постановах аналогічного змісту у справі № 6-364цс16 від 23.03.2016р., № 6-383цс16 від 11.05.2016р.

Стосовно вимог про відшкодування моральної шкоди, то відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За змістом вказаного положення, законною підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У відповідності із п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року із змінами внесеними Постановою Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25 травня 2001 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань фізичних, душевних, психічних та з урахування інших обставин.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, судом встановлено, що внаслідок не своєчасної виплати відповідачем позивачу заробітної плати та остаточного розрахунку при звільненні, позивачу була спричинена моральна шкода.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд враховує конкретні обставини справи, зокрема: характер порушення прав позивача, період виниклої заборгованості по заробітній платі, розмір заборгованості, що утворилася, істотність вимушених змін у її житті через тривалу невиплату заробітної плати та зусиль, вжитих для відновлення трудових прав, приходить до висновку, що достатньою і справедливою буде компенсація моральної шкоди в розмірі 1000 грн.

Відповідно до ст.88 ЦПК України з відповідача підлягають стягненню на користь держави судові витрати у вигляді судового збору в сумі 640,00 гривень.

Враховуючи викладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, керуючись ст. ст. 10, 60, 88, 174, 209, 212-215, 218 , 224 ЦПК України, ст.ст. 47, 115, 116 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати», суд

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Донецького державного університету управління про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати з компенсацією втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів її виплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Донецького державного університету управління (87513, Донецька обл., місто Маріуполь, вул.Карпинського, 58, код ЄДРПОУ 00173427) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний НОМЕР_1) заборгованість по заробітній платі в сумі 12 688,57 коп. (дванадцять тисяч шістсот вісімдесят вісім гривень 57 коп.), компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати заробітної плати в розмірі 10 472 гривень 31 коп. (десять тисяч чотириста сімдесят дві гривні 31 коп.), в рахунок відшкодування моральної шкоди грошові кошти в сумі 1000 гривень 00 коп. (одна тисяча гривень).

Стягнути з Донецького державного університету управління на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп.

В решті позовних вимог - відмовити.

На рішення може бути подана апеляція в Апеляційний суд Донецької області через Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Д.В. Кузнецов