Рішення № 71034798, 12.12.2017, Баштанський районний суд Миколаївської області

Справа № 468/1095/15-ц

БАШТАНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД

56101 Миколаївська область м. Баштанка вул. Полтавська 43

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.12.2017 року Баштанський районний суд Миколаївської області в складі: головуючого - судді Муругова В.В., за участі секретаря – Цегельник Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Баштанка справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача про визнання недійсним укладеного між сторонами кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023. Позивач вказав, що зміст укладеного правочину не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та Постанови Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» в частині ненадання банком повної інформації про умови кредитування, ненадання позичальнику графіку погашення по кредиту, а також відсутності в договорі посилання на те, хто несе валютні ризики, відомостей про сукупну вартість кредиту, розрахунку абсолютного подорожчання кредиту. Позивач також вважає, що до оспорюваного договору банком включено несправедливі умови, які створюють дисбаланс прав та обов’язків сторін договору (можливість розірвання банком в односторонньому порядку кредитного договору та неможливість такого розірвання за ініціативою позичальника; передбачення більш жорстких обов’язків для позичальника порівняно з обов’язками банку), умови договору передбачали нарахування комісії банком за дії, які вчинялись банком на свою користь, не вказана річна процентна ставка, в договорі не визначена ціна, що є істотною умовою договору. Посилаючись на вказані вище обставини, позивач просив визнати недійсним кредитний договір від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023, застосувати наслідки недійсності правочину та вирішити питання про розподіл судових витрат.

В судовому засіданні позивач позов підтримав та просив його задовольнити з наведених в позові та уточнених заявах підстав, під наслідками недійсності правочину позивач розумів стягнення з відповідача різниці між сумою кредиту, яку отримав позивач та сумою коштів, які позивач сплатив на виконання кредитного договору та визнання недійсним відповідного іпотечного договору, внаслідок недійсності основного зобов’язання, яке забезпечувалось іпотекою. Відповідач вважає, що не пропустив строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав дізнався не при укладенні кредитного договору, а після подання банком до нього позову про стягнення заборгованості за кредитом та отримання у зв’язку з цим відповідної письмової юридичної консультації в липні 2015 року, крім того, вважає, що не пропустив строки позовної давності, оскільки подав відповідний позов до закінчення строків виконання оспореного ним договору.

В судове засідання належним чином повідомлений представник відповідача не з’явився, від нього не надходило заяв про відкладення розгляду справи, в матеріалах справи наявні письмові заперечення відповідача проти позову, в яких відповідач вважає вимоги позивача необґрунтованими, позивач самостійно звернувся до відповідача з метою отримання кредитну, перед укладенням кредитного договору позивач був належним чином ознайомлений та обізнаний з усіма істотними умовами договору, всі істотні умови договору були погоджені сторонами шляхом підписання тексту договору, про згоду позивача з умовами договору свідчить те, що він тривалий час виконував його умови, сплачуючи кошти за користування кредитом. Крім того, відповідач вважав, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки звернувся до суду в вересні 2015 року про визнання недійсним договору, укладеного 26.07.2007 року. До суду також надійшли додаткові пояснення представника відповідача щодо підстав нарахування винагороди за надання фінансового інструменту. Відповідач вказує, що визначена п. 7.1. кредитного договору винагорода за надання фінансового інструменту є винагородою за надання кредиту та відповідно до п. 6.3 кредитного договору всі види платежів (за винятком кредиту, винагороди за проведення додаткового моніторингу, неустойки), що вносяться позичальником за даним договором є відсотками в розумінні ЦК України. Таким чином, відповідач вважає, що послуга, за яку нараховується комісія в кредитному договорі (за надання фінансового інструменту) не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, що вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин, тому відповідач вважає, що відсутні підстави для визнання недійсною умову кредитного договору про нарахування вказаного платежу.

Оскільки належним чином повідомлений відповідач не забезпечив явку в судове засідання свого представника, від нього до судового засідання не надходило заяв про відкладення справи та відповідач реалізував своє право на надання заперечень проти позову та додаткових пояснень (на представлення суду своєї позиції щодо суті спору), суд з врахуванням визначеного в ст. 11 ЦПК України принципу диспозитивності (за яким особа, що бере участь у справі, розпоряджається своїми правами на власний розсуд) ухвалив про розгляд справи за відсутності представника відповідача.

Вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи (копію кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023; копію іпотечного договору від 26.07.2007 року; копію звернення ОСОБА_1 від 11.06.2012 року; копію звернення ОСОБА_1 від 23.12.2014 року; копію заяви ОСОБА_1 від 10.06.2015 року; копію заяви ОСОБА_1 від 30.06.2015 року; копію відповіді ПАТ КБ «ПриватБанк» від 20.06.2012 року №30.1.0.0/2-120618/1499; копію виписки по рахунку ОСОБА_1; висновок експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 29.07.2016 року №5366/16-45), суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позову.

В судовому засіданні встановлено, що 26.07.2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (яке в подальшому змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк») та ОСОБА_1 (позичальником) було укладено кредитний договір № NKT0GA00000023, за умовами якого банк зобов’язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 26.07.2007 року по 25.07.2017 року у вигляді не поновлюваної лінії у розмірі 26400 доларів США з них 24000 доларів США на споживчі цілі, 2400 доларів США на сплату страхових платежів, з умовою сплати відсотків у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.

Умовами кредитного договору також було передбачено сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця.

Відповідно до ст.ст. 10, 11, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, виходячи з положень ст. 60 ЦПК України та ст. 204 ЦК України саме позивач, оспорюючи дійсність укладеного правочину, який є дійсним за презумпцією, має належними допустимими та достатніми доказами довести обґрунтованість своїх вимог, а тому суд не вважає обґрунтованим посилання позивача на те, що відповідач подав формальні заперечення не навівши конкретних обґрунтувань проти заявлених позивачем вимог, в даному випадку саме позивач має спростувати закріплену законом презумпцію правомірності правочину.

Позивач, як на підставу недійсності укладеного між сторонами правочину, посилається на недотримання банком вимог Закону України «Про захист прав споживачів» та Постанови Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Так позивач, серед іншого, посилається на те, що банк не надав повної інформації про умови кредитування, відомостей про сукупну вартість кредиту, розрахунку абсолютного подорожчання кредиту.

Відповідно до ч.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, що діяла на час укладення спірного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Таким чином, закон не вимагав обов’язкового зазначення переліченої інформації в кредитному договорі, а вказана вище інформація мала бути надана споживачу до укладення відповідного договору. Ненадання такої інформації при цьому не було підставою для визнання договору недійсним, а було підставою для відповідальності кредитора за ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» (розірвання договору та відшкодування збитків з підстав та за умов, визначених в ч.7 вказаної статті) та 23 Закону України «Про захист прав споживачів» (стягнення до державного бюджету відповідних сум штрафів).

Те саме стосується і випадків недотримання банками вимог Постанови Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», яка не передбачає можливість визнання кредитних договорів недійсними при наданні неповної інформації, зазначеній в даній постанові та не передбачає для сторін правочину інших цивільно-правових наслідків недотримання в повній мірі вимог про надання вказаної в постанові інформації.

При цьому, що стосується визначення в кредитному договорі від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023 сукупної вартості кредиту, то відповідно до п. 6.5 кредитного договору сторони погодили, що детальний опис загальної вартості кредиту вказаний у п.п. 6.2, 7.1 цього договору: сума кредиту, відсотки, винагороди, неустойки, затрати, збитки. З цього слідує, що сторонам при укладенні договору було достатньо такого опису вартості кредиту, в будь-якому разі, відсутні підстави для висновку, що вимоги закону щодо вказівки в договорі вартості кредиту не дотримані взагалі.

Аналогічно щодо графіка погашення заборгованості, Закон України «Про захист прав споживачів» (в редакції, що діяла на час укладення спірного договору) вимог щодо погодження такого графіка не містив, як не містив і наслідків його відсутності, вимоги щодо графіка містились в Постанові Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (в редакції, що діяла на час укладення спірного договору), що також стосується обсягу надання банком інформації споживачу, наслідки недотримання якого, як вказано вище, передбачені ст. 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів».

При цьому, п. 7 кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023 містив достатні умови про кінцевий строк повернення кредиту, періоди щомісячної сплати, розмір щомісячного платежу, які були погоджені сторонами.

Окрім цього, позивач також вважає, що до оспорюваного договору банком включено несправедливі умови, які створюють дисбаланс прав та обов’язків сторін договору (можливість розірвання банком в односторонньому порядку кредитного договору та неможливість такого розірвання за ініціативою позичальника; передбачення більш жорстких обов’язків для позичальника порівняно з обов’язками банку)

Визнання недійсним умов договору передбачено ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у випадку включення до договору несправедливих умов, серед яких надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається (п. 6 ч.3 ст. 18), при цьому, положення п. 2.3 кредитного договору, яке передбачає можливість банку достроково розірвати кредитний договір містить відповідні посилання на ст. 651 ЦК України, яка передбачає випадки розірвання договору, тому в цій частині відсутні підстави для висновку про несправедливість умов договору.

На думку позивача несправедливість умов кредитного договору також полягає в тому, що права банку в договору визначені в 15 пунктах, а обов’язки лише в 3, натомість обов’язки позичальника визначені в 10 пунктах. Проте суд вважає, що в даному випадку позивач хибно тлумачить положення закону щодо балансу прав та обов’язків сторін, яка має стосуватись не кількості прав та обов’язків, яка може відрізнятись, виходячи з особливостей та специфіки самих договірних правовідносин, а співвідношення змісту таких обов’язків та підстав їх виникнення. В даному ж випадку спірний договір не містить істотного дисбалансу прав та обов’язків сторін на шкоду споживачу, коли споживач мав би жорсткі обов’язки, а банк вирішував питання надання послуг лише на власний розсуд.

Суд не погоджується з позицією позивача, що в кредитному договорі не визначена річна процентна ставка, оскільки п. 7.1 кредитного договору визначає розмір процентної ставки в розрахунку на місяць, а п. 6.4 договору визначає, що розмір річної процентної ставки дорівнює дванадцяти місячним процентним ставкам.

Суд також не погоджується з позицією позивача, що сторони при укладенні кредитного договору не досягли згоди щодо ціни договору, тобто істотної умови кредитного договору.

Відповідно до ст. 1046, 1048 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За такого істотними умовами щодо ціни договору позики (кредиту), є сума грошових коштів, переданих в якості позики, яку позичальник має повернути позикодавцю, та розмір процентів за користування кредитом, які має сплатити позичальник.

У випадку, що є предметом судового розгляду, укладений між сторонами кредитний договір містить розмір грошових коштів, які були передані банком позичальнику в кредит та розмір процентів, які мав сплатити позичальник за користування коштами банку (0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом), тому сторони дійшли згоди щодо істотних умов кредитного договору в частині ціни правочину.

Вирішуючи питання про відповідність закону умов договору, які передбачають сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця, суд виходить з наступного.

Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 року №6-1746цс16, яка є обов’язковою для суду, - відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Заперечуючи проти вимог позивача про визнання кредитного договору недійсним в цій частині, відповідач вказує, що визначена п. 7.1 кредитного договору винагорода за надання фінансового інструменту є винагородою за надання кредиту та відповідно до п. 6.3 кредитного договору всі види платежів (за винятком кредиту, винагороди за проведення додаткового моніторингу, неустойки), що вносяться позичальником за даним договором є відсотками в розумінні ЦК України, тому, відповідач вважає, що послуга, за яку нараховується комісія в кредитному договорі (за надання фінансового інструменту) не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, що вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин.

Суд не може погодитись з такою позицією відповідача, оскільки, по-перше, кредитним договором від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023 в п. 7.1 вже визначена процентна ставка (0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом) та кредитний договір не містить будь-якого опису – в чому саме полягає послуга по наданню фінансового інструмента, яка б зумовлювала обов’язок позичальника вже після отримання в кредит відповідних коштів банку щомісячно протягом строку повернення кредиту сплачувати банку винагороду без отримання взамін даної винагороди будь-яких послуг.

По-друге, з аналізу процитованих вище положень п. 6.3 та 7.1 кредитного договору в комплексі з тією обставиною, що кредитний договір взагалі не містить опису сутності та змісту послуги з надання фінансового інструмента, випливає, що послуга по наданню фінансового інструмента і є наданням кредиту, а тому відповідні платежі, як винагорода за таку послугу суперечать процитованій вище правовій позиції та прямій забороні, закріпленій в 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, оскільки фактично є розстроченою в часі платою за встановлення правовідносин (укладення кредитного договору або надання кредиту).

По-третє, такий платіж не є процентами, оскільки, як вказано вище, процентна ставка в кредитному договорі визначена окремо, натомість п. 6.2 кредитного договору вказує, що така винагорода за надання фінансового інструмента є відсотками в розумінні ЦК України. При цьому, суд зауважує, що терміни «відсотки» та «проценти» саме в розумінні ЦК України не є тотожними, так термін «відсотки» в різних частинах ЦК України вживаються виключно в розумінні відповідного математичного відсоткового співвідношення певних чисел, сум, розмірів тощо. Термін же «проценти» і є саме тією платою в грошових зобов’язаннях за користування чужими грошима (ст. 536, 1048 ЦК України).

Таким чином, вказана умова кредитного договору прямо суперечить визначеним законом заборонам.

Вказані обставини в своєму комплексі з врахуванням відповідної правової позиції Верховного Суду України є підставою для визнання недійсною умови кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023, укладеного між сторонами, щодо обов’язку позичальника по сплаті винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця.

При цьому, як вказано вище така умова про сплату винагороди, яку суд визнає недійсною, не відноситься до визначених ЦК України істотних (обов’язкових) умов кредитного договору, а тому відповідно до ст. 217 ЦК України, за якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, визнання такої умови договору недійсною не тягне за собою недійсність всього правочину, а тому в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними інших частин кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023 (договору в цілому) та застосування наслідків недійсності правочину виді двосторонньої реституції належить відмовити.

Суд не погоджується також з позицією відповідача, що позивачем пропущений строк позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду з відповідним позовом до закінчення строку виконання оспореного правочину, крім того, докази початку перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 60 ЦПК України має надати не позивач, а відповідач, який заявляє про пропуск позовної давності, проте відповідач таких доказів суду не надав, натомість відповідач навпаки з одного боку вказує, що умови договору не порушують прав позивача, всупереч цьому, з іншого боку вказує, що про порушення своїх прав позивач мав дізнатись одразу при укладенні договору 26.07.2007 року.

За такого суд не вбачає підстав для застосування до вимог позивача строку позовної давності.

Оскільки позов підлягає частковому задоволенню, то відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню понесенні останнім судові витрати по справі (по сплаті судового збору в сумі 487,20 грн. та по оплаті витрат на проведення судової експертизи, які відповідно до ухвали суду від 17.03.2016 року про призначення експертизи були покладені саме на позивача ОСОБА_1 та які відповідно до акту здачі-приймання висновку судового експерта №5366/16-45 від 29.07.2016 року були наперед сплачені в сумі 9532,80 грн.).

На підставі викладеного, ст.ст. 203 ч.1; 215 ч.1; 217 ЦК України та керуючись ст.ст. 10; 11; 60; 214; 215 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсною умову кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023, укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» та ОСОБА_1, щодо обов’язку позичальника по сплаті винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця.

В задоволенні позовних вимог про визнання недійсними інших частин кредитного договору від 26.07.2007 року №NKT0GA00000023, укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» та ОСОБА_1, – відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 10020 (десять тисяч двадцять) гривень в рахунок відшкодування судових витрат по сплаті судового збору та витрат на проведення судової експертизи.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана апеляційному суду Миколаївської області через Баштанський районний суд протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

суддя: