Ухвала суду № 71020624, 14.12.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 536/657/17 Номер провадження 22-ц/786/2928/17Головуючий у 1-й інстанції Колотієвський О. О. Доповідач ап. інст. Кривчун Т. О.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2017 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області у складі:

Головуючого: судді Кривчун Т.О.

Суддів: Дряниці Ю.В., Пилипчук Л.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтаві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна»

на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2017 року

по справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та захист прав споживачів.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2017 року позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та захист прав споживачів задоволено.

Визнано договір фінансового лізингу від 28.02.2017 №490, укладений між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна» недійсним.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна», код ЄДРПОУ 40481805, юридична адреса: 03038, м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 7 оф. 169, на користь ОСОБА_3 комісію за організацію Угоди в сумі 35175,00 гривень.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна», код ЄДРПОУ 40481805, юридична адреса 03038, м. Київ, вул. Бориспільська, 7 оф. 169, на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в сумі 2000,00 гривень.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна», код ЄДРПОУ 40481805, юридична адреса 03038, м. Київ, вул. Бориспільська, 7 оф. 169, на користь ОСОБА_3 судовий збір за подання заяви про забезпечення позову в сумі 320,00 гривень.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна» (код ЄДРПОУ 40481805, юридична адреса 03038, м. Київ, вул. Бориспільська, 7 оф. 169, на користь держави судовий збір в сумі 1280,00 гривень.

З цим рішенням не погодився відповідач -ТОВ «Єврокар Україна», яке, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, подало на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування доводів скарги зазначають, що нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу не є обов'язковим, відповідно до ст.6 ЗУ «Про фінансовий лізинг».

Вказують, що на момент укладення оскаржуваного правочину, у лізингодавця був відсутній транспортний засіб, оскільки нормою ч.1 ст.806 ЦК України передбачено придбання такого у майбутньому та після виконання лізингоодержувачем певних умов.

На думку апелянта, висновки суду про невідповідність умов договору вимогам ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими та дана стаття не підлягала застосуванню до правовідносин, що мали місце між сторонами у даному випадку.

Окрім того, вказують, що судом першої інстанції було безпідставно стягнуто з відповідача на користь позивача суму коштів за правову допомогу.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги з наступних підстав.

У відповідності до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом першої інстанції установлено, що 28.02.2017 року між позивачем ОСОБА_3 та ТОВ «Лізингова компанія «Єврокар Україна» був укладений Договір №490 фінансового лізингу (а.с.18-25).

Підпунктом 3.3.3 п.3.3 ст.3 Договору фінансового лізингу №490 від 28.02.2017 року зазначено, що лізингоодержувач зобов'язаний у встановлений термін і в повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі відповідно до умов даного Договору, а також нести витрати, які пов'язані з реєстрацією Предмета лізингу у відповідних органах державної реєстрації транспортних засобів.

Згідно копії квитанції №0.0.716544761.1 від 28.02.2017 року позивач на виконання умов договору, сплатив ТОВ «Єврокар Україна» комісію за організацію договору в сумі 35175,00 грн. (а.с.26).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що, оскільки спірний договір порушує принцип добросовісності, є несправедливим та призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, то наявні підстави для визнання його недійсним та повернення позивачеві суму сплачених коштів у розмірі 35175,00 грн.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим по справі обставинам та нормам матеріального права, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст.10,11,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на свої вимоги або заперечення.

Відповідно до чч.1,2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та ч.6 ст.203 цього Кодексу

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Як роз'яснено у п.4 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. N9, судам, відповідно до статті 215 ЦК (435-15), необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Відповідно до положень, закріплених у ч.1, п.7 ч.3, ч.6 ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів", забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Зокрема, відповідно до п.7 ч.3 ст.19 цього Закону забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Згідно ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

З детального аналізу умов спірного правочину, колегія суддів приходить до висновку, що укладений 28 лютого 2017 року між позивачем та ТОВ «Єврокар Україна» договір №490 за своєю правовою природою є саме договором фінансового лізингу.

Зі змісту наведених норм, вбачається, щодля кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК України); умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві.

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, вони повинні відшкодовуватися винною особою у повному обсязі.

Відповідно до абзацу 1 пункту 7 постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», вирішуючи справи про захист прав споживачів, суди мають виходити з того, що відповідно до ст.4 Закону держава: забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів; надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг) та набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час вибору й використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб; гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я та життєдіяльності.

За змістом, пункту 7 даної постанови умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними. Якщо внаслідок застосування умов такого договору споживачеві завдано збитків, вони мають бути відшкодовані в повному обсязі.

Окрім того, згідно пункту 12 постанови, у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Статтею 12 спірного Договору встановлена жорстка відповідальність споживача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору, і водночас відсутня така відповідальність лізингодавця перед споживачем, а тому вона є відверто несправедливою. Так, зазначена стаття 12 містить 14 пунктів, якими стосовно лізингоодержувача встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. В той же час, жодного пункту який би стосувався відповідальності лізингодавця вказана стаття не містить.

Також, згідно положень спірного договору вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 18406,60 дол. США з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 502500,00 грн. з ПДВ (пункт 8.2). Окрім того, гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (пункт 8.3).

Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (пункт 8.5).

З наведеного вбачається, що указаними пунктами договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.

Окрім того, згідно п.5.4 договору, лізингодавець звільняється від відповідальності стосовно будь-яких претензій, вимог або проваджень проти лізингодавця як власника предмета лізингу щодо будь-якого травмування, смерті, пошкодження або втрати, спричинених навколишньому середовищу, юридичним або фізичним особам або майну, що пов'язано з володінням, експлуатацією, транспортуванням та ін. предмета лізингу.

Відповідно до п.5.10 з дати передачі предмета лізингу лізингоодержувач визнає і бере на себе всі ризики, пов'язані з пошкодженням або втратою, викраденням або передчасним зносом предмета лізингу або будь-якої його частини, незалежно від причин таких подій (за винятком нормального зносу і амортизації предмета лізингу в процесі його експлуатації), відповідно до умов цього Договору.

В той же час, на підставі п.7.3 Договору, страхування предмета лізингу фактично здійснюється за рахунок споживача, який компенсує лізингодавцю витрати на укладення договору страхування, проте таке страхування відбувається на користь лізингодавця. Дана умова спірного договору також є несправедливою.

Згідно п.1.5 спірного договору, лізингодавець разом з продавцем солідарно відповідають перед лізингоодержувачем виключно за зобов'язанням щодо продажу якісного предмета лізингу. Зміст зазначеного пункту суперечить положеннямст. 808 ЦК України.

Відповідно до пункту 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобовязання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається.

Колегія суддів, дослідивши умови спірного договору фінансового лізингу погоджується з висновком місцевого суду та зауважує, що його умови є несправедливими відносно споживача, оскільки, всупереч принципу добросовісності, наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Таким чином, аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 28.02.2017 року, укладеного між сторонами, дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, передбачені Законом України «Про фінансовий лізинг», положеннями ЦК України та одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

У відповідності до ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З наведеного вбачається. що місцевим судом правомірно застосовано наслідки недійсності правочину та, оскільки матеріалами справи підтверджено, що на виконання умов договору фінансового лізингу позивач на розрахунковий рахунок товариства сплатив кошти в розмірі 35172,00 грн., то дана сума підлягає стягненню з відповідача на користь ОСОБА_3

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу не є обов'язковим, відповідно до ст.6 ЗУ «Про фінансовий лізинг», колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки з аналізу положень ст.ст.628, 799, 806 ЦК України та на підставі правової позиції Верховного суду України від 16.12.2015 року, висловленої при розгляді справи №6-2766цс15, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), а договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що висновки суду про невідповідність умов договору вимогам ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими та дана стаття не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, є безпідставним, оскільки вказаним законом саме регулюються відносини, що мають місце в даному випадку, а саме - між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що судом першої інстанції було безпідставно стягнуто з відповідача на користь позивача суму коштів за правову допомогу, колегією суддів до уваги не приймаються з урахуванням наступного.

Відповідно до ч.1 ст.79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно з п.2 ч.3 ст.79 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.

У п.п.47, 48 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року №10 судам роз'яснено, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст.6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в п.47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Відповідно до ст.1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Матеріалами справи установлено, що Пінчук Ю.В. є адвокатом, згідно Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю НОМЕР_1 від 28.12.2010 року (а.с.44).

07.03.2017 року між ОСОБА_3 та Пінчук Ю.В. було укладено Договір №07/17 про надання правових послуг, згідно з п.1.1. в порядку та на умовах, визначених цим договором, Адвокат зобов'язується надати Клієнту визначені цим договором правові послуги щодо захисту інтересів останнього у справі щодо договору фінансового лізингу № 490 від 28.02.2017 року в будь-яких органах державної влади, на підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування, а також в загальних, господарських та адміністративних судах, з питань що виникають у Клієнта (а.с.40).

Відповідно до довідки про виконання окремих дій з надання правової допомоги ОСОБА_3 за договором про надання правових послуг від 07.03.2017 року №07/17, загальна вартість правових послуг наданих за вказаним договором становить 2000,00 грн. (а.с.42).

Перевіривши даний розрахунок, колегія суддів погоджується з її розміром, оскільки він визначений у відповідності до положень Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Згідно квитанції №3 від 14.04.2017 року ОСОБА_3 сплатив 2000,00 грн. адвокату Пінчук Ю.В. на виконання умов Договору від № 7/17 від 07.03.2017 року (а.с.43).

З огляду на наведене оскаржуваним рішенням суду, з відповідача на користь позивача, правомірно було стягнуто 2000,00 грн. витрат на правову допомогу.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції також не спростовують та зводяться до незгоди із судовим рішенням без належного обґрунтування нормами права.

Суд першої інстанції повно та об'єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.303, п.1 ч.1 ст.307, ч.1 ст.308, ст.315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокар Україна», - відхилити.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2017 року, - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

ГОЛОВУЮЧИЙ : /підпис/ Т.О. Кривчун

СУДДІ : /підпис/ Ю.В. Дряниця

/підпис/ Л.І. Пилипчук

ЗГІДНО:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області Т.О. Кривчун